Рішення № 140145622, 16.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.09.2026Справа № 910/1807/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Чебикіної С.О., при секретарі судового засідання Котиші П.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." до 1. Міністерства юстиції України та 2. Комунального підприємства "Печерськсервіс" про визнання незаконним та скасування наказу та рішення про державну реєстрацію, за участю представників: позивача - Короті Р.О., відповідача-1 - Свіршкової І.В., відповідача-2 - Коваля В.Б.,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідачів, у якому просив визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 14.05.2025 року, яким визнано прийнятими з порушеннями Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та анулювано рішення про державну реєстрацію від 30.05.2018 року за №№ 41335297, 41355629 та рішення про державну реєстрацію від 04.06.2018 року за № 41408048 вчинені державним реєстратором Комунального підприємства "Благоустрій Шевченківського району" Соколянського Дмитра Вікторовича, а також скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 78911654 винесене 15.05.2025 року державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Чекригіним Олександром Валерійовичем на підставі статей 204, 321, 328 Цивільного кодексу України та статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.03.2026 року відкрито провадження, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 08.04.2026 року.

18.03.2026 року позивач звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просив забезпечити позов шляхом встановлення заборони Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та будь-яким іншим особам вчиняти дії щодо пошкодження чи знищення нежитлової будівлі, літ М за адресою: місто Київ, проїзд Військовий, 1, яка є предметом спору до набрання законної сили рішенням суду, яку передано судді Чебикіній С.О. 31.03.2026 року у зв`язку з перебуванням судді у відрядженні.

26.03.2026 року позивачем до суду подано клопотання про розгляд заяви про забезпечення позову, в якому позивач зазначає про те, що зі сторони Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) після подання зазначеної заяви про забезпечення позову вчиняються дії спрямовані на початок процедури знищення зазначеної будівлі.

27.03.2026 року відповідачем-1 до суду подано відзив на позовну заяву, в якому останній просив в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі у зв`язку з тим, що Міністерство юстиції України діяло в межах наданих повноважень, дотримуючись процедури, передбаченої чинним законодавством. Скарга була прийнята до розгляду у встановленому порядку, подана належним суб`єктом, висновки колегії обґрунтовані дослідженими матеріалами.

30.03.2026 року позивачем до суду подано відповідь на відзив відповідача-1, в якій позивач просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.03.2026 року в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." про забезпечення позову відмовлено.

У судовому засіданні 08.04.2026 року судом оголошено перерву у справі на 06.05.2026 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.05.2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 08.06.2026 року.

03.06.2026 року позивач звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просив забезпечити позов шляхом встановлення заборони Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та будь-яким іншим особам вчиняти дії щодо пошкодження чи знищення нежитлової будівлі, літ М за адресою: місто Київ, проїзд Військовий, 1, яка є предметом спору до набрання законної сили рішенням суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.06.2026 року заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." про забезпечення позову повернуто без розгляду.

У судовому засіданні 08.06.2026 року судом оголошено перерву у справі на 15.07.2026 року.

09.06.2026 року позивач звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просив забезпечити позов шляхом встановлення заборони Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та будь-яким іншим особам вчиняти дії щодо пошкодження чи знищення нежитлової будівлі, літ М за адресою: місто Київ, проїзд Військовий, 1, яка є предметом спору до набрання законної сили рішенням суду.

10.06.2026 року позивачем до суду подано клопотання про долучення до матеріалів заяви про забезпечення позову від 09.06.2026 року копій наступних документів, а саме припису, доручення, фото і відеоматеріалів для розгляду заяви про забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2026 року в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2026 року викликано представників сторін на 16.09.2026 року у зв`язку з тим, що судове засідання 15.07.2026 року не відбулось.

Відповідач-2 процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Предметом позову є вимоги позивача про скасування наказу Міністерства юстиції України № 1330/5 від 14.05.2025 року на підставі статей 204, 321, 328 Цивільного кодексу України та статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки позивач вважає його незаконним через те, що відповідачем порушено цивільне право позивача щодо його права власності на нерухоме майно у зв`язку з чим, наказ виданий відповідачем підлягає скасуванню.

Позивач вважає, що ні висновок колегії ні оскаржуваний наказ не містять жодних обґрунтувань того, в чому полягає незаконність рішення № 41355629 про державну реєстрацію від 30.05.2018 року та рішення № 41408048 про державну реєстрацію від 04.06.2018 року, які були анульовані.

На думку позивача, ні висновок колегії ні оскаржуваний наказ не містять жодних обґрунтувань того, в чому полягає незаконність набуття права власності на нерухоме майно позивача, яке було свавільно порушено скасуванням державної реєстрації такого права власності.

Таким чином, позивач вважає, що відповідачем-1 були порушені вищевказані норми чинного законодавства.

Судом встановлено, що 14.05.2025 року Міністерством юстиції України (відповідач-1) на підставі Висновку центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 06.05.2025 року (висновок) за результатами розгляду скарги Комунального підприємства "Печерськсервіс" (відповідач-2, скаржник) від 14.04.2025 року (скарга) винесено наказ № 1330/5 "Про задоволення скарги" (наказ), яким вирішено скаргу Комунального підприємства "Печерськсервіс" від 14.04.2025 року задовольнити частково, визнано прийнятими з порушеннями Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та анулювано рішення від 30.05.2018 року за №№ 41335297 (рішення-1), 41355629, від 04.06.2018 року за № 41408048 (рішення-2) державного реєстратора Комунального підприємства "Благоустрій Шевченківського району" Соколянського Дмитра Вікторовича, в іншій частині вимог відмовлено, виконання наказу покладено на Офіс протидії рейдерству.

У Висновку центральної колегії викладено, зокрема, наступне:

- скаржник просять анулювати оскаржувані рішення зазначаючи, що він є балансоутримувачем будівель і споруд, розташованих за адресою: місто Київ, Військовий проїзд, будинок 1, а також користувачем земельної ділянки на якій вони знаходяться. Однак, 14.04.2025 року скаржнику стало відомо, що на підставі оскаржуваних рішень було зареєстровано право власності на нежитлову будівлю. Водночас скаржник зауважує, що документи є підробленими, оскільки цієї нежитлової будівлі ніколи не існувало та, що вона є збірно-розбірною металевою конструкцією, а не об`єктом нерухомого майна;

- оскаржуваним рішенням зареєстровано право власності на нежитлову будівлю за ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 );

- колегією також встановлено, що рішенням від 30.05.2018 року за № 41355629 (рішення) державного реєстратора Соколянського Д.В. зареєстровано виправлення до права власності ОСОБА_1 , а саме внесення змін до документів;

- оскаржуваним рішенням зареєстровано перехід права власності на нежитлову будівлю від ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." (позивач, ТОВ "А.Я.");

- колегією встановлено, що оскаржуване рішення є неправомірним та підлягає анулюванню, оскільки для такої реєстрації був поданий договір купівлі-продажу від 18.05.2010 року, укладений між ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та ОСОБА_1 та довідка Київського міського бюро технічної інвентаризації від 24.05.2018 року № KB-2018 № 422309 (довідка БТІ), у якій не було зазначено, про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю за ОСОБА_1 . Водночас у пунктах 9, 10 договору зазначено, що право власності на придбане нерухоме майно виникає у покупця у відповідності до статті 182, 334 Цивільного кодексу України, тобто з моменту проведення державної реєстрації договору. Разом з тим, у довідці БТІ наявні суперечності з договором купівлі-продажу щодо документу про право власності ОСОБА_2 , а саме щодо органу що видав свідоцтва про право власності, та не зазначено дата та номер державної реєстрації в БТІ. Отже, до заяви про державну реєстрацію прав не був поданий документ, що підтверджує перехід права власності на нежитлову будівлю з відповідною його реєстрацією згідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення;

- колегією також встановлено, що рішення є неправомірним та підлягає анулюванню, оскільки воно прийнято за результатом розгляду заяви, до якої не додано жодних електронних копій документів;

- крім того, колегією встановлено, що оскаржуване рішення є неправомірним та підлягає анулюванню, оскільки під час такої реєстрації державним реєстратором Соколянським Д.В. не було виготовлено електронної копії документу, що підтверджує повноваження заявника, що діяв від імені ТОВ "А.Я.";

- таким чином оскаржуване рішення, рішення та оскаржуване рішення прийняті з порушенням загальних засад державної реєстрації;

- разом з тим, колегія не вбачає підстав для задоволення іншої вимоги скаржника щодо вжиття заходів щодо притягнення до відповідальності державного реєстратора Соколянського Д.В. у зв`язку з тим, що комунальні підприємства були виключені із суб`єктів державної реєстрації прав;

- отже, скарга підлягає задоволенню частково.

Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" Міністерству юстиції України було надано повноваження щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав.

Відповідно до положень статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір); 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України.

Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

Рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України протягом 15 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

У разі якщо розгляд та вирішення скарги потребують перевірки діяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав, а також залучення скаржника чи інших осіб, Міністерство юстиції України та його територіальні органи можуть подовжити строки розгляду та вирішення скарги, повідомивши про це скаржника. При цьому загальний строк розгляду та вирішення скарги не може перевищувати 45 календарних днів.

Днем подання скарги вважається день її фактичного отримання Міністерством юстиції України або його територіальним органом, а в разі надсилання скарги поштою - дата отримання відділенням поштового зв`язку від скаржника поштового відправлення зі скаргою, яка зазначена відділенням поштового зв`язку в повідомленні про вручення поштового відправлення або на конверті.

За результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про: 1) відмову у задоволенні скарги; 2) задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення про: а) скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування рішення територіального органу Міністерства юстиції України, прийнятого за результатами розгляду скарги; б) скасування рішення про зупинення державної реєстрації прав, про зупинення розгляду заяви або про відмову в державній реєстрації прав та проведення державної реєстрації прав; в) виправлення помилки, допущеної державним реєстратором; в-1) усунення порушень, допущених державним реєстратором, з визначенням строків для виконання наказу; г) тимчасове блокування доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав; ґ) анулювання доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав; е) притягнення до дисциплінарної відповідальності посадової особи територіального органу Міністерства юстиції України; є) направлення до Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України подання щодо анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Рішення, передбачені підпунктами "а", "ґ" та "е" пункту 2 цієї частини, приймаються виключно Міністерством юстиції України.

Порядок розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України визначається Кабінетом Міністрів України.

З 01.01.2016 року набув чинності Порядок розгляду скарг у сфері державної реєстрації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України за № 1128 від 25.12.2015 року (Порядок № 1128), яким визначено процедуру розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, територіального органу Мін`юсту, що здійснюється Мін`юстом та його територіальними органами відповідно до Законів України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (Закон № 1952-IV) та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 року (Порядок № 1127) (в редакціях, чинних на момент розгляду вищезазначеної скарги).

Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації визначено статтею 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", зокрема, рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів або до суду.

Отже, відповідач-1 здійснює розгляд скарг у сфері державної реєстрації у межах компетенції, визначеної законом, зокрема, на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора.

У скарзі Комунального підприємства "Печерськсервіс" від 14.04.2025 року скаржник зазначив, зокрема, що він відповідно до розпорядження Печерської районної у місті Києві ради від 03.08.2010 року за № 222-р та рішення Київської міської ради від 27.10.2011 року за № 405/6621 є балансоутримувачем будівель та споруд, розташованих за адресою: місто Київ, Військовий проїзд, будинок 1, а також користувачем земельної ділянки, на якій вони розміщені, що підтверджується технічним звітом про встановлення зовнішніх меж землекористування земельної ділянки за кадастровим номером 8000000000:82:087:0011.

У подальшому кадастровий номер земельної ділянки був змінений з 8000000000:82:087:0011 на 8000000000:82:087:0013 на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель від 28.04.2023 року розробленої Комунальним підприємством "Київський інститут земельних відносин", Якібчук Світланою Юріївною, що підтверджується наявним в матеріалах справи витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за № HB-9957217122025 від 03.04.2025 року.

Водночас скаржник зазначив, що на частині земельної ділянки, балансоутримувачем якої він є, було розміщено споруду, а саме металеву збірно-розбірну конструкцію, в якій розташовано станцію технічного обслуговування.

Відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 37 Закону № 1952-IV (в редакції, що була чинною на момент розгляду скарги) рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів особою, права якої порушено, протягом двох місяців з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення своїх прав.

Згідно з абзацом 5 частини 6 статті 37 Закону № 1952-IV Міністерство юстиції України, його територіальні органи залишають скаргу на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав без розгляду по суті, якщо: 1) встановлений цим Законом для подання скарги строк сплив до дня її подання; 2) Міністерством юстиції України, його територіальним органом за результатами розгляду скарги з такого самого питання вже приймалося рішення про задоволення скарги або про відмову в її задоволенні; 3) наявна інформація про відкрите за заявою скаржника судове провадження, предметом якого є оскарження тих самих рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав; 4) скаргу подано особою, права якої у зв`язку з оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю у сфері державної реєстрації прав не порушено; 5) скаргу подано особою, яка не має на це повноважень; 6) скаржником подано до Міністерства юстиції України, його територіального органу заяву про залишення скарги без розгляду; 7) набрало законної сили судове рішення, яким оскаржуване рішення скасовано або оскаржувані дії, бездіяльність у сфері державної реєстрації прав визнані вчиненими з порушенням цього Закону та анульовані; 8) скаргу подано на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, що прийняті, вчинені до 01.01.2016 року.

З матеріалів скарги вбачається, що вони містять обґрунтування порушених прав скаржника та докази, які підтверджують порушене право, а відповідач-1, у свою чергу, при розгляді матеріалів скарги (в тому числі під час перевірки відомостей, наявних в державних реєстрах), прийшов до висновку, що вона не підлягає залишенню без розгляду по суті, оскільки встановлено, що права скаржника порушено, а отже скаргу слід розглянути відповідно до вимог законодавства.

Окрім того, з матеріалів позовної заяви вбачається, що позивачем не спростовано того факту, що скаржник є балансоутримувачем будівель та споруд, розташованих за адресою: місто Київ, Військовий проїзд, будинок 1, а також користувачем земельної ділянки, на якій вони розміщені, відповідно до розпорядження Печерської районної у місті Києві ради від 03.08.2010 року за № 222-р та рішення Київської міської ради від 27.10.2011 року за № 405/6621.

Таким чином, суд приходить до висновку, що доводи позивача про відсутність порушеного права скаржника оскаржуваними рішеннями є необґрунтованими, оскільки останні спростовуються змістом скарги та долученими до неї доказами.

Зі змісту абзацу 1 частини 3 статті 37 Закону № 1952-IV (у редакції, що діяла на момент подання скарги) вбачається, що скаржник має право подати скаргу на дії державного реєстратора не тільки після закінчення двомісячного строку з моменту вчинення реєстраційних дій, а й з дня, коли особа дізналася про порушення її прав реєстраційною дією.

З висновку колегії вбачається, що у скарзі відповідач-2 зазначив про те, що при проведенні в березні 2025 року аналізу фінансово-господарської діяльності підприємства, що належить до комунальної власності громади міста Києва та внесені до сфери управління Департаменту промисловості та розвитку підприємництва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у відповідності до протоколу комісії йому було доручено вжити заходів щодо звільнення земельної ділянки, що перебуває у його користуванні від металевої збірно-розбірної конструкції. Разом з тим, 14.04.2025 року скаржнику стало відомо, що за позивачем було зареєстровано право власності на нерухоме майно, а саме на нежитлову будівлю. Крім того, скаржнику стало відомо, що до такої державної реєстрації таке право було зареєстровано за ОСОБА_1 . На думку скаржника вказана державна реєстрація була проведена з порушенням вимог законодавства. Скаржник також зауважував, що документи є підробленими, оскільки такої нежитлової будівлі ніколи не існувало, а також, що жодних документів про її будівництво та введення в експлуатацію не існує, та вона є металевою збірно-розбірною конструкцію, а не об`єктом нерухомого майна.

Також, скаржник зазначив, що про оскаржувані рішення стало відомо після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (Державний реєстр прав) та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 14.04.2025 року за № 422578865. При цьому, відповідачем-1 не встановлено обставин та доказів на їх підтвердження, які б спростовували такі доводи скаржника.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що скаржник дізнався про порушення його прав не раніше 14.04.2025 року (що підтверджується сформованими звітами, доданими до скарги), а тому строк оскарження має відраховуватися із цієї дати, з огляду на приписи частини 3 статті 37 Закону № 1952-IV.

Таким чином, скарга подана відповідачем-2 у межах строків оскарження, у відповідності на зазначене законодавство, оскільки була зареєстрована відповідачем-1 15.04.2025 року.

Окрім того, згідно підпункту 5 пункту 9 Порядку № 1128 відповідач-1 додатково визначає які рішення підлягають скасуванню або які дії, що випливають з факту скасування рішення або з факту визнання оскаржуваних дій або бездіяльності протиправними, підлягають вчиненню.

У свою чергу, позивачем не долучено до матеріалів справи доказів, які б спростовували доводи скаржника щодо обізнаності про порушене право раніше зазначеної ним дати (14.04.2025 року).

Згідно з частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.03.2021 року у справі № 908/1879/17).

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 року у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини. Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 року у справі "Бендерський проти України", в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідності й вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

При цьому за загальним правилом обов`язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спору

Верховний Суд в пункті 45 постанови від 16.11.2021 року у справі № 910/694/21 зазначив наступне: "Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 20.08.2020 у справі № 914/1680/18)".

Верховний Суд також неодноразово наголошував на тому, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами. Тобто, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути визначені судами на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин у справі.

Отже, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач-2 був обізнаний про оскаржувані реєстраційні дії раніше, аніж про це зазначено у скарзі, то позивачем не доведено тієї обставини, на яку він посилається як на підставу для скасування оскаржуваного наказу у зв`язку з пропуском строку на звернення зі скаргою у сфері державної реєстрації.

Пунктом 9 Порядку № 1128 під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації Мін`юст встановлює наявність обставин, якими обґрунтовано скаргу, та інших обставин, які мають значення для її об`єктивного розгляду, зокрема шляхом перевірки відомостей, що містяться, зокрема, в Державному реєстрі, у разі необхідності витребовує документи (інформацію) і вирішує, зокрема, чи можливо поновити порушені права або законні інтереси скаржника іншим способом, ніж визначено ним у скарзі у сфері державної реєстрації; 4 які рішення підлягають скасуванню або які дії, що випливають з факту скасування рішення або з факту визнання оскаржуваних дій або бездіяльності протиправними, підлягають вчиненню.

Так, згідно з відомостями Державного реєстру прав встановлено, що на підставі оскаржуваного рішення-1 державним реєстратором Соколянським Д.В. проведено державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю за ОСОБА_1 з відкриттям відповідного розділу у Державному реєстрі прав.

Для такої державної реєстрації заявником подано, зокрема, договір купівліпродажу, укладений між ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Мангуш Андрієм Миклайовичем 18.05.2010 року та зареєстрований в реєстрі за номером 376 (Договір купівлі-продажу від 18.05.2010 року), довідку БТІ, у якій зазначено, зокрема, що нежитлова будівля на праві власності зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради від 30.07.2007 року, право власності за яким зареєстровано БТІ в реєстровій книзі за № 7241.

Крім того, Колегією встановлено, що на підставі рішення-1 державним реєстратором Соколянським Д.В. проведено державну реєстрацію виправлення права власності ОСОБА_1 , а саме внесення змін в документах, поданих для державної реєстрації: документи, подані для державної реєстрації: договір купівліпродажу, серія та номер: 376, виданий 18.05.2018 року, видавник: приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Мангуш А.М. змінено на договір купівліпродажу, серія та номер: 376, виданий 18.05.2010, видавник: приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Мангуш А.М.

Вказана державна реєстрація проведена на підставі заяви, у якій відсутні відомості про подання заявником будь-яких документів.

З відомостей Державного реєстру прав також встановлено, що надалі за наслідком прийняття оскаржуваного рішення-1 та рішення-1 на підставі оскаржуваного рішення-2 державного реєстратора Соколянського Д.В. проведено державну реєстрацію переходу права власності на нежитлову будівлю від ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я.".

Вказана державна реєстрація проведена за результатом розгляду заяви, поданої від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." ОСОБА_3 . У такій заяві зазначено, що уповноважена особа діє від імені ТОВ "А.Я." на підставі протоколу від 29.10.2018 року за № 1/-2014. В такій заяві розміщені електронні копії наступних документів: протоколу загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." від 31.05.2018 року за № 2/2014, а також акту приймання-передачі нерухомого майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я." від 31.05.2018 року, справжність підписів на якому засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анісімовим Костянтином Сергійовичем та зареєстровано в реєстрі за №№ 427, 428.

Колегією встановлено, що оскаржуване рішення-1 прийнято за наявності підстав для відмови визначених, пунктом 4 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV, оскільки поданий заявником Договір купівлі-продажу від 18.05.2010 року та довідка БТІ не давали змоги встановити набуття права власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю.

Колегія зазначила, що в довідці БТІ не було зазначено, про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю за ОСОБА_1 . Водночас у пунктах 9, 10 договору зазначено, що право власності на придбане нерухоме майно виникає у покупця у відповідності до статті 182, 334 Цивільного кодексу України, тобто з моменту проведення державної реєстрації договору. Разом з тим, у довідці БТІ наявні суперечності з договором купівлі-продажу щодо документу про право власності ОСОБА_2 , а саме щодо органу що видав свідоцтва про право власності, та не зазначено дата та номер державної реєстрації в БТІ. Отже, до заяви про державну реєстрацію прав не був поданий документ, що підтверджує перехід права власності на нежитлову будівлю з відповідною його реєстрацією згідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення.

Колегією також встановлено, що рішення-1 прийнято за наявності підстави для зупинення розгляду заяви, визначеної пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону № 1952-IV у зв`язку з поданням документів для державної реєстрації прав не в повному обсязі, передбаченому законодавством.

Окрім того, Колегія зазначила, що державна реєстрація змін, зокрема, виправлення до запису про право власності ОСОБА_1 була проведена державним реєстратором Соколянським Д.В. без подання заявником будь-яких документів, чим порушено вимоги частини 5 статті 26 та частини 1 статті 27 Закону № 1952-IV.

Крім того, Колегією встановлено, що оскаржуване рішення-2 прийнято державним реєстратором Соколянським Д.В. без виготовлення електронної копії документу, що підтверджує повноваження заявника - ОСОБА_3 , що діяв від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "А.Я.", чим порушено вимоги, зокрема, пункту 7 частини 3 статті 10, пункту 2 частини 1 статті 18 Закону № 1952-IV.

Водночас, Колегією встановлено, що рішення-1 та оскаржуване рішення-2 прийнято за наслідком прийняття незаконного оскаржуваного рішення-1, що впливає на об`єктивність, достовірність та повноту відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.

Пунктом 40 Порядку № 1127 визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону № 1952-IV та Порядком № 1127.

Статтею 27 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень) встановлено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 3 статті 3 Закону № 1952-IV встановлено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов, зокрема реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення.

Підпунктом 1.5 пункту 1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07.02.2002 року за № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 року за № 157/6445 встановлено, що право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном підлягає обов`язковій реєстрації прав.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Згідно з частиною 2 статті 24 Закону № 1952-IV за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Відповідно до частини 5 статті 26 Закону № 1952-IV внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора здійснюються у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав (крім випадків, коли такі дії здійснюються у порядку, передбаченому статтею 37 Закону № 1952-IV).

Пунктом 57-1 визначено, зокрема, що для державної реєстрації прав, що набувається не у результаті вчинення нотаріальних дій або не на підставі документів, виданих (оформлених) органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, також подаються документи, що визначають обсяг цивільної правоздатності, дієздатності фізичних та юридичних осіб, а також обсяг повноважень представника фізичної або юридичної особи.

Пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону № 1952-IV встановлено, що розгляд заяви про державну реєстрацію прав може бути зупинено державним реєстратором у випадку подання документів для державної реєстрації прав не в повному обсязі, передбаченому законодавством. Згідно з частиною 5 статті 23 Закону № 1952-IV у разі невиконання заявником зазначених у рішенні вимог у строк, встановлений у частині 3 цієї статті, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Відповідно до пункту 14 Порядку № 1127 у разі коли під час розгляду заяви встановлено наявність підстав, передбачених законом для зупинення розгляду заяви, державний реєстратор невідкладно приймає рішення щодо зупинення розгляду заяви.

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: після завершення строку, встановленого частиною 3 статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав.

Пунктами 1, 2, 7 частини 3 статті 10 Закону № 1952-IV (в редакції чинній станом на дату оскаржуваних рішень) встановлено, зокрема, що державний реєстратор встановлює: відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав).

Пунктами 2, 4, 5 частини 1 статті 18 Закону № 1952-IV встановлено, що до порядку державної реєстрації прав віднесено, зокрема, виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав).

Згідно з пунктом 10 Порядку № 1127 під час формування та реєстрації заяви державний реєстратор, уповноважена особа з оригіналів документів чи відповідно оформлених копій необхідних для державної реєстрації прав документів у випадку, передбаченому абзацом 2 пункту 7 Порядку, обов`язково виготовляє електронні копії шляхом сканування таких документів, які додаються до заяви. Не підлягають виготовленню та долученню до заяви електронні копії документів, що пред`являються заявником з метою встановлення його особи, а також електронна копія документа, що підтверджує сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав, чи документа, що підтверджує право на звільнення від сплати адміністративного збору за державну реєстрацію прав.

Частиною 6 статті 37 Закону № 1952-IV встановлено, що за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав Міністерство юстиції України приймає мотивоване рішення, зокрема, про задоволення скарги (якщо оскаржувані рішення, дії або бездіяльність не відповідають законодавству у сфері державної реєстрації прав), про відмову в задоволенні скарги (якщо оскаржувані рішення, дії або бездіяльність відповідають законодавству у сфері державної реєстрації прав).

Підпунктами "а", "б" пункту 1 частини 7 статті 37 Закону № 1952-IV визначено, що підставою для визнання прийнятим з порушенням Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є, зокрема, встановлення Міністерством юстиції України, що державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначених пунктами 1, 2-1, 4 частини 1 статті 3 цього Закону. У такому разі Міністерство юстиції України у своєму рішенні зазначає конкретну засаду державної реєстрації прав (з посиланням на відповідне положення цього Закону), з порушенням якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав; Міністерством юстиції України встановлено, що державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав за наявності підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, відмови в державній реєстрації прав або зупинення державної реєстрації прав. У такому разі Міністерство юстиції України у своєму рішенні зазначає конкретну підставу (з посиланням на відповідне положення цього Закону), всупереч якій державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав.

Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав визнається прийнятим з порушенням цього Закону та анулюється виключно у разі неможливості відновлення порушеного права скаржника шляхом прийняття Міністерством юстиції України рішень, передбачених пунктами 2 і 3 цієї частини. Не можуть бути підставою для визнання прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора допущені ним формальні (несуттєві) помилки, які не впливають на об`єктивність, достовірність та повноту відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.

Таким чином, Колегія дійшла висновку, що оскаржуване рішення-1 державного реєстратора Соколянського Д.В. прийнято з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначених пунктами 1, 4 частини 1 статті 3 Закону № 1952-IV, а саме щодо гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, щодо внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених Законом, а також за наявності підстави для відмови у державній реєстрації, визначеної пунктом 4 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV, та допущені при його прийнятті порушення не є формальною (несуттєвою) помилкою, оскільки впливає на об`єктивність, достовірність та повноту відомостей Державного реєстру прав, тому враховуючи, що відновлення порушеного права неможливе шляхом прийняття Міністерством юстиції України рішень, передбачених пунктами 2 і 3 частини 7 статті 37 Закону № 1952-IV, це рішення підлягали анулюванню.

Крім того, рішення-1 прийнято з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначених пунктами 1, 4 частини 1 статті 3 Закону № 1952-IV, а саме щодо гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження та щодо внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених Законом, та за наявності підстави для зупинення розгляду заяви, визначеної пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону № 1952-IV, відмови у державній реєстрації, визначеної пунктом 8 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV, а також з порушеннями частини 5 статті 26, частини 1 статті 27 Закону № 1952-IV, пункту 14 Порядку № 1127, та підлягає анулюванню як наслідок незаконного прийняття оскаржуваного рішення-1.

Оскаржуване рішення-2 прийнято з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначених пунктами 1, 4 частини 1 статті 3 Закону № 1952-IV, а саме щодо гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження та щодо внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених Законом, та з порушеннями пункту 7 частини 3 статті 10, пункту 2 частини 1 статті 18 Закону № 1952-IV, частини 1 статті 23, частини 5 статті 26, частини 1 статті 27 Закону № 1952-IV, а також пункту 10 Порядку № 1127, та підлягає анулюванню як наслідок незаконного прийняття оскаржуваного рішення-1.

У зв`язку із внесенням змін до статті 6 Закону № 1952-IV, а саме, виключення акредитованих суб`єктів, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав на підставі Закону України від 03.10.2019 року № 159-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту права власності", вимога скаржника щодо притягнення до відповідальності державного реєстратора Соколянського Д.В. задоволенню не підлягає.

Отже, з наведеного вище вбачається, що саме у зв`язку з виявленими під час розгляду скарги відповідача-2 порушеннями законодавства у сфері державної реєстрації позивачем-1 прийнято рішення про анулювання оскаржуваних рішень.

Верховний Суд у поставові від 22.05.2022 у справі № 825/2328/16 зазначив, що порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування, у разі коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення. Суд наголошує, що у відповідності до практики ЄСПЛ, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості. Межею, що розділяє істотні (фундаментальні) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.04.2020 року у справі № 813/1790/18.

Окрім того, позивач в позовній заяві зазначає, що оспорюваним Наказом відповідач позбавив його права власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: місто Київ, Військовий проїзд, будинок 1.

Суд звертає увагу позивача на те, що останній помилково ототожнює реєстраційні дії з самим правом власності, хоча реєстрація є лише технічним процесом.

Оскільки анулювання реєстраційної дії не є позбавленням права власності, реєстрація прав на нерухоме майно не створює, не змінює та не припиняє право власності, а лише фіксує його в реєстрі. Оспорюваний Наказ стосувався лише анулювання реєстраційних дій, які були здійснені з порушенням законодавства.

Також відповідач не вирішує жодних спорів про право, оскільки функцією державної реєстрації є лише офіційне підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речового права. Визнання права власності на нерухоме майно, яке не визнається або оспорюється іншими особами, є одним із способів захисту права на майно, передбачених статтею 392 Цивільного кодексу України, що реалізовується шляхом подання позову до особи, яка таке право не визнає чи оспорює.

Відповідач не оспорює право власності позивача чи іншої особи на спірний об`єкт нерухомого майна, а здійснює контроль за діяльністю у сфері державної реєстрації прав і розглядає скарги на рішення, дії державних реєстраторів, подані особами, які не визнають або ж оспорюють набуття, зміну чи припинення речового права заявника.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 року у справі № 707/477/20.

Вищенаведене свідчить про те, що відповідач, здійснює лише контролюючі функції у сфері державної реєстрації, зокрема, шляхом перевірки відповідності реєстраційних дій чинному законодавству, та не втручалось у вирішення самого спору про право.

Відповідач не має повноважень приймати рішення про визнання або позбавлення права власності - такі рішення є виключною компетенцією суду. Скасування державної реєстрації є декларативним, а не установчим, а отже державна реєстрація права власності не створює саме право, а лише підтверджує його наявність.

Скасування реєстрації не означає автоматичну втрату права власності. Тобто, скасування реєстраційної дії ніяким чином не позбавляє осіб права власності, а лише спрямоване на виправлення порушення, якщо вони мали місце.

Подібна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 23.11.2023 року у справі № 906/1314/21.

За таких обставин, судом встановлено, що скарга відповідача-2 відповідала вимогам закону і мала обґрунтування з належними доказами. Висновки колегії Міністерства юстиції України базувалися на аналізі правовстановлюючих документів, даних реєстру, а також обставинах, викладених у скарзі.

Суд зазначає, що оспорюваний Наказ відповідача-1 є нормативно обґрунтованим, виданий у межах повноважень, не порушує прав та інтересів позивача, а лише реалізує механізм контролю за законністю державної реєстрації прав. Доводи позивача про перевищення повноважень або порушення порядку розгляду не підтверджені жодним доказом у матеріалах справи.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Аналогічна норма міститься у частині 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень

Отже, позивачем не надано суду доказів того, що відповідачем-1 у зв`язку з виданням наказу Міністерства юстиції України № 1330/5 від 14.05.2025 року порушено цивільне право позивача щодо його права власності на нерухоме майно.

Окрім того, позивачем також не надано суду доказів порушення відповідачем-2 прав та інтересів позивача, таким чином, позивачем не доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу задоволення позовних вимог.

За таких обставин, права позивача за захистом яких він звернувся до суду відповідачами не порушено, а тому в позові слід відмовити.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21.01.1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (Meltex LTD) та Месроп Мовсесян (Mesrop Movsesyan) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) від 10.02.2010 року у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 241 ГПК України та підлягає оскарженню в порядку та у строк, які визначені розділом IV ГПК України.

Повний текст рішення складено 28.09.2026.

Суддя С.О. Чебикіна