Рішення № 140127831, 28.09.2026, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 640/22377/20

РІШЕННЯ

іменем України

28 вересня 2026 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Блонського В.К. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області визнання протиправними дій, скасування припис,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просить визнати протиправними дії державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель ОСОБА_2 та скасувати припис від 09.09.2020 № 818-ДК/0085Пр/03/01/-20.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 09.09.2020 державний інспектор Головного управління Держгеокадастру у Київській області Поночовний А.П. вручив позивачці припис № 818-ДК/0085Пр/03/01/-20, яким її зобов`язано «вжити вичерпних заходів реагування щодо усунення виявлених порушень та приведення землекористування у відповідність до вимог законодавства» і повідомити про виконання до 23.09.2020. Позивачка оскаржує припис з двох підстав - формальної та по суті, кожна з яких, на її думку, є самостійною підставою для скасування.

Формальні підстави позивачка вбачає в тому, що: припис не конкретизує, яких саме заходів слід вжити і в який спосіб усунути порушення, тому є нечітким і невизначеним. У ньому не зазначено, на підставі якого документа і коли проводилася перевірка, щодо якої конкретно визначеної земельної ділянки видано припис, та відсутні посилання на докази, на підставі яких інспектор дійшов висновку про самовільне зайняття ділянки орієнтовною площею 0,0084 га. Єдиний документ, на який припис посилається - це акт обстеження земельної ділянки від 17.07.2020 № 20-0441-06, складений Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради в порядку самоврядного контролю, та він на думку позивачки не є належним доказом. Наказ Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 17.07.2020 № 818-ДК, виданий за заявою ОСОБА_3 від 07.07.2020, не визначає способу здійснення державного контролю (перевірка), тому інспектор діяв поза межами повноважень. Наголошує, що виконати припис до 23.09.2020 об`єктивно неможливо, оскільки набуття прав на землю в місті Києві потребує тривалих процедур та обмежується відсутністю плану зонування території.

По суті позивачка зазначає, що рішенням виконкому Печерської райради депутатів трудящих м. Києва від 14.05.1946 № 94/4 діду позивачки ОСОБА_4 надано земельну ділянку для спареного індивідуального будівництва по Новій АДРЕСА_1 ), а за договором про право забудови від 26.06.1946 - ділянку площею 1200 кв.м. За даними технічної інвентаризації 1949 року паркан домоволодіння мав довжину 26,40 м, колодязь побудовано в 1975 році. У 2002 році рішенням Київської міської ради від 24.10.2002 № 73/233 у приватну власність передано лише 1000 кв.м, решта земельної ділянки, наданої в 1946 році, залишилася в користуванні родини. Паркан і колодязь розташовані саме на цій частині. Рішення про вилучення цієї частини ніколи не приймалося. За мировою угодою, затвердженою ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 08.11.2018 у справі № 757/45130/15-ц, позивачка та ОСОБА_5 є власниками земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090. Позивачка вважає, що за наявності рішення органу державної влади про передачу землі особу неможливо притягнути до відповідальності за самовільне зайняття, посилається на збереження раніше набутих прав користування землею (у тому числі на рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005) та на те, що інспектор відмовився встановлювати осіб, які збудували паркан і колодязь, та витребувати документи про вилучення ділянки. Земельна ділянка, визнана самовільно зайнятою, в приписі не визначена, а припис не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позовну заяву від 19.09.2020 подано до Окружного адміністративного суду міста Києва, який ухвалою від 28.09.2020 відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні). Після ліквідації цього суду справу за результатами автоматизованого розподілу передано до Хмельницького окружного адміністративного суду, а ухвалою від 14.03.2025 прийнято до провадження суддею Блонським В.К. Розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Ухвалою суду від 28.09.2026 клопотання Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області про заміну відповідача на правонаступника задоволено. Постановлено замінити відповідача у справі № 640/22377/20 - Головне управління Держгеокадастру у Київській області на його правонаступника - Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 39817550).

У відзиві на позовну заяву від 31.03.2025 відповідач позов не визнає. Стверджує, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється виключно за спеціальним законом, який визначає об`єктом контролю всі землі, а державні інспектори мають право, зокрема, обстежувати земельні ділянки, складати акти перевірок і давати обов`язкові для виконання вказівки (приписи). На підставі наказу від 17.07.2020 № 818-ДК державні інспектори здійснили державний контроль шляхом проведення перевірки використання земельної ділянки за адресою: вул. Сорочинська, 12 у м. Києві, за результатами якої складено акт перевірки від 31.07.2020 № 818-ДК/670/АП/09/01/-20. Виїздом на місцевість встановлено, що парканом, розміщеним на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090, огороджено землі, не надані у власність чи постійне користування, орієнтовною площею 0,0084 га, на яких також розміщено колодязь. Згідно з актом обстеження Департаменту земельних ресурсів від 17.07.2020 № 20-0441-06 Київська міська рада рішень про передачу цієї території у власність чи користування не приймала. Для надання пояснень позивачці направлявся виклик від 10.08.2020 № 818-ДК/0291/04/01/-20, проте вона або уповноважена особа не з`явилися. Письмові пояснення позивачки, які надійшли 18.08.2020, містять твердження про те, що паркан і колодязь розміщені на частині неоформленої земельної ділянки з 1949 року, в оформленні якої позивачці відмовила Київська міська рада, доказів же реєстрації права користування вона не надала.

Відповідач посилається на те, що право власності і право постійного користування земельною ділянкою виникають з моменту державної реєстрації, а за законодавством, що діяло раніше (земельні кодекси 1922 та 1970 років), право землекористування засвідчувалося державними актами, актами реєстрації та виписками з них, яких у позивачки немає. Тому інспектор правомірно виніс припис. Припис вказує на порушені норми та дає позивачці можливість зрозуміти його суть і усунути порушення. На підставі викладеного відповідач просить відмовити в задоволенні позову.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази в їх сукупності, суд встановив такі обставини та дійшов таких висновків.

Позивачка та ОСОБА_5 є співвласниками (позивачці належить 2/3, ОСОБА_5 - 1/3) земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090 площею 0,0500 га (для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд), яку виділено в натурі мировою угодою, затвердженою ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 08.11.2018 у справі № 757/45130/15-ц. Ділянку сформовано внаслідок поділу земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:136:0013 (за даними інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав від 27.05.2020 - дата державної реєстрації земельної ділянки 04.03.2020). Право власності позивачки зареєстровано 21.05.2020. Суміжна ділянка з кадастровим номером 8000000000:82:136:0091 площею 0,0500 га належить ОСОБА_6 .

Рішенням виконавчого комітету Печерської районної Ради депутатів трудящих м. Києва від 14.05.1946 № 94/4 ОСОБА_4 надано земельну ділянку для спареного індивідуального будівництва будинку по Новій вул. АДРЕСА_1 ). За договором про право забудови від 26.06.1946 йому та ОСОБА_7 надано земельну ділянку площею 1200 кв.м для індивідуального будівництва житлового будинку. Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» листом від 08.09.2020 № 062/14-9479 (И-2020) повідомило, що первинну технічну інвентаризацію домоволодіння АДРЕСА_2 проведено в 1949 році, що на той час у садибі існували дощаті паркани з боку домоволодінь АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 і вздовж вулиці, що відкриті межі земельної ділянки (без фізичних меж) на плані 1949 року показані пунктиром і що в інвентаризаційній справі немає плану земельної ділянки площею 1200 кв.м. За поясненнями позивачки, які відповідачем не спростовані, рішенням Київської міської ради від 24.10.2002 № 73/233 у приватну власність її батька ОСОБА_8 та ОСОБА_6 передано земельну ділянку площею 0,1 га, тобто з 1200 кв.м приватизовано 1000 кв.м.

Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі листа Департаменту міського благоустрою від 16.07.2020 склав акт обстеження земельної ділянки від 17.07.2020 № 20-0441-06 щодо земельної ділянки в Печерському районі м. Києва (обліковий код 82:136:0048) площею 0,0084 га. В акті зазначено: вид права - право не зареєстровано; цільове призначення - не визначено; фактичне використання - перекриття парканом; за даними Міського земельного кадастру ділянка обліковується як землі не надані у власність чи користування (проїзд); Київська міська рада рішення про передачу (надання) ділянки у власність (користування) не приймала; інформація про державну реєстрацію права відсутня; земельна ділянка вільна від капітальної забудови; доступ до неї з боку вулиці Сорочинської перекрито шляхом встановлення паркану власниками суміжної земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090; вбачаються ознаки самовільного зайняття земельної ділянки площею 0,0084 га шляхом встановлення паркану. Листом від 08.09.2020 № 0570202/1-16345 на адвокатський запит той самий Департамент повідомив, що ділянка (код 82:136:0048) обліковується як землі, не надані у власність чи користування (проїзд), що відомості Міського земельного кадастру не підтверджують виникнення права власності (користування), що Київська міська рада рішень про передачу ділянки не приймала та що документи, зазначені в запиті (щодо вилучення ділянки), в Департаменті відсутні.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 17.07.2020 № 818-ДК «Про здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності», виданим за заявою ОСОБА_3 від 07.07.2020, передбачено здійснити державний нагляд (контроль) щодо використання земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 (кадастровий номер 8000000000:82:136:0013). За результатами державні інспектори склали акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом - земельної ділянки від 31.07.2020 № 818-ДК/670/АП/09/01/-20, в якому в тому числі відтворено вищенаведені дані акта обстеження Департаменту, зафіксовано, що парканом, розміщеним на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090, огороджено землі, не надані у власність чи постійне користування, орієнтовною площею 0,0084 га, на яких розміщено колодязь для водопостачання, та зроблено висновок, що земельну ділянку орієнтовною площею 0,0084 га самовільно зайнято, чим порушено вимоги статей 125, 126 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗК України). В акті не зазначено, яку особу перевірено, за участю та у присутності кого проведено перевірку, хто встановив паркан і колодязь та хто фактично використовує огороджену територію.

Виклик від 10.08.2020 № 818-ДК/0291/04/01/-20 про явку 17.08.2020 об 11:00 направлено позивачці рекомендованим листом 16.08.2020. Позивачка та ОСОБА_5 подали письмові пояснення (17.08.2020 з додатками на 45 арк. та 19.08.2020), в яких зазначили про надання земельної ділянки в 1946 році, про існування паркану з 1949 року і колодязя з 1975 року та відсутність рішень про вилучення, та подали клопотання (20.08.2020, 26.08.2020, 09.09.2020), зокрема про витребування документів про вилучення ділянки. Протокол про адміністративне правопорушення № 818-ДК/0088П/07/01/-20 (за твердженням позивачки від 19.08.2020) складено щодо позивачки за статтею 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073-X.

09.09.2020 державний інспектор Поночовний А.П. виніс і вручив позивачці особисто припис № 818-ДК/0085Пр/03/01/-20. У приписі зазначено, що ділянка з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090 належить на праві приватної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , що виїздом на місцевість встановлено, що парканом, який розміщено на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090, огороджено землі, не надані у власність чи постійне користування, орієнтовною площею 0,0084 га, і розміщено колодязь для водопостачання, що згідно з актом обстеження Департаменту від 17.07.2020 № 20-0441-06 Київська міська рада рішень про передачу (надання) зазначеної території у власність чи користування не приймала, що земельна ділянка орієнтовною площею 0,0084 га самовільно зайнята, чим порушено вимоги статей 125, 126 ЗК України, за що згідно з пунктом «б» частини першої статті 211 цього Кодексу передбачена цивільна, адміністративна або кримінальна відповідальність. Приписано: «Вжити вичерпних заходів реагування щодо усунення виявлених порушень та приведення землекористування у відповідність до вимог законодавства», про виконання повідомити до 23 вересня 2020 року. Серед підстав видання припису названо, зокрема, статтю 144 ЗК України.

У справі № 640/22168/20 за позовом ОСОБА_5 до Головного управління Держгеокадастру у Київській області про скасування припису від 09.09.2020 № 818-ДК/0086Пр/03/01/-20 (аналогічного за змістом і виданого тим самим інспектором щодо співвласника тієї ж ділянки) Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 10.06.2021: Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Київській області задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.01.2021 змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.01.2021 - залишити без змін. Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_5 задоволено. У мотивах постанови апеляційний суд зазначив, що відповідачем не наведено достатніх доказів, які підтверджували б самовільне зайняття саме позивачем земельної ділянки орієнтовною площею 0,0084 га та встановлення з такою метою паркану, не дотримано вимог наказу Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 27.12.2016 № 353 «Про організаційні заходи із здійснення функцій державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів територіальними органами Держгеокадастру» (не складено акт перевірки, а лише додано акт обстеження Департаменту), а припис не конкретизований, оскільки не вказує, яких саме заходів повинен вжити позивач.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1. на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2. з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3. обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4. безсторонньо (неупереджено);

5. добросовісно;

6. розсудливо;

7. з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8. пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9. з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10. своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Частиною першою статті 78 КАС України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників. Відповідно до частин четвертої, п`ятої та сьомої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Земельні відносини у сфері державного контролю регулюються ЗК України та Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 № 963-IV (далі - Закон № 963-IV) у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.

Статтею 1 Закону № 963-IV визначено термін: самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Відповідно до статті 4 Закону № 963-IV об`єктом державного контролю за використанням та охороною земель є всі землі в межах території України.

Частиною першою статті 5 Закону № 963-IV визначено, що державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Згідно зі статтею 6 Закону № 963-IV (пункт «а», абзаци перший - третій) до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належать: а) здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині: додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Пунктом «д» цієї статті передбачено, що вжиття відповідно до закону заходів щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок їх власникам або користувачам.

Відповідно до статті 9 Закону № 963-IV державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель і моніторинг ґрунтів здійснюються шляхом: проведення перевірок; розгляду звернень юридичних і фізичних осіб; участі у прийнятті в експлуатацію меліоративних систем і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиерозійних гідротехнічних споруд та інших об`єктів, які споруджуються з метою підвищення родючості ґрунтів та забезпечення охорони земель; розгляду документації із землеустрою, пов`язаної з використанням та охороною земель; проведення моніторингу ґрунтів та агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення.

У частині першій статті 10 Закону № 963-IV вказано, що державні інспектори у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель мають право: безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель; давати обов`язкові для виконання вказівки (приписи) з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель відповідно до їх повноважень, а також про зобов`язання приведення земельної ділянки у попередній стан у випадках, установлених законом, за рахунок особи, яка вчинила відповідне правопорушення, з відшкодуванням завданих власнику земельної ділянки збитків; складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення, а також подавати в установленому законодавством України порядку до відповідних органів матеріали перевірок щодо притягнення винних осіб до відповідальності; у разі неможливості встановлення особи правопорушника земельного законодавства на місці вчинення правопорушення доставляти його до органів Національної поліції чи до приміщення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради для встановлення особи порушника та складення протоколу про адміністративне правопорушення; викликати громадян, у тому числі посадових осіб, для одержання від них усних або письмових пояснень з питань, пов`язаних з порушенням земельного законодавства України; передавати до органів прокуратури, органів досудового розслідування акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки кримінального правопорушення; проводити у випадках, встановлених законом, фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання порушенням земельного законодавства України; звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Частиною першою статті 126 ЗК України передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Статтею 144 ЗК України встановлено, що у разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля складають протокол про порушення та видають особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля відповідно до закону накладають на таку особу адміністративне стягнення та повторно видають вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк. 2. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля звертаються до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. 3. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Статтею 187 ЗК України визначено, що контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Відповідно до статті 188 ЗК України державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. 2. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом.

Статтею 211 ЗК України (частина перша, пункт «б») встановлено, що громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення: самовільне зайняття земельних ділянок.

Згідно зі статтею 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Пунктом 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. У тексті цього розділу міститься примітка: Положення пункту 6 розділу X втрачають чинність, як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) в частині зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення на підставі Рішення Конституційного Суду № 5-рп/2005 від 22.09.2005.

Сторони посилаються на законодавство, яке регулювало земельні відносини до набрання чинності ЗК України. Земельний кодекс Української РСР (Відомості Верховної Ради УРСР, 1970 р., № 29, ст. 205), введений в дію Законом Української РСР від 08.07.1970 № 2874-VII (далі - ЗК УРСР 1970 року), втратив чинність на підставі постанови Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 № 562-XII. Відповідач посилається на редакцію цього Кодексу 1970 року. Суд застосовує редакцію, що діяла на момент втрати Кодексом чинності, оскільки землекористування, на яке посилається позивачка, тривало протягом усього періоду дії Кодексу з урахуванням змін, внесених до нього у наступні роки, а права землекористувачів, які існували на момент його втрати чинності, зберігаються перехідними положеннями кодексів, що діяли після нього. Відмінності між редакціями (зокрема щодо найменувань Рад та порядку видачі документів) для висновків суду не мають значення. У цій редакції зазначено, зокрема у статті 15 ЗК УРСР 1970 року: земля надається в безстрокове або тимчасове користування. Безстроковим (постійним) визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку. Земля, яку займають колгоспи, закріплюється за ними в безстрокове користування. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до десяти років. У разі виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, що не перевищує відповідно строків короткострокового або довгострокового тимчасового користування. По окремих видах користування землею Радою Міністрів Української РСР може бути встановлений і триваліший строк довгострокового користування, але не більш як двадцять п`ять років.

Згідно зі статтею 20 ЗК УРСР 1970 року: відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР. Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчується рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування. Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчується актами, форма яких встановлюється Радою Міністрів Української РСР. Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок в натурі. Право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад народних депутатів.

Відповідно до статті 21 ЗК УРСР 1970 року: пидача державних актів на право користування землею, а також актів на право довгострокового тимчасового користування землею провадиться виконавчими комітетами районних (міських) Рад народних депутатів.

Статтею 22 ЗК УРСР 1970 року визначено: приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється.

Відповідно до статті 25 ЗК УРСР 1970 року права землекористувачів охороняються законом. Припинення права користування земельною ділянкою або зменшення її розмірів може мати місце лише у випадках, прямо передбачених законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Відновлення прав здійснюється відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР або рішення виконавчих комітетів обласних, міських, районних, селищних і сільських Рад народних депутатів, а у випадку, передбаченому статтею 167 цього Кодексу, - судом. Відшкодування збитків землекористувачам, а також втрат сільськогосподарського виробництва здійснюється у відповідності зі статтями 45, 46 і 173 цього Кодексу.

У статті 36 ЗК УРСР 1970 року передбачено, що право громадян на користування наданою земельною ділянкою підлягає припиненню відповідно повністю або частково у випадках: 1) добровільної відмови від користування земельною ділянкою; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) переїзду на інше постійне місце проживання всіх членів двору або сім`ї, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 106-1 цього Кодексу; 4) припинення трудових відносин, у зв`язку з якими було надано службовий наділ, за винятком випадків, передбачених статтею 134 цього Кодексу, а також інших випадків, передбачених законодавством СРСР і Української РСР; 5) смерті всіх членів двору або сім`ї; 6) виникнення необхідності вилучення земельної ділянки для державних або громадських потреб. Право користування земельною ділянкою може бути припинене у випадках вчинення громадянином дій, передбачених статтею 169 цього Кодексу, а також при невикористанні протягом двох років підряд земельної ділянки або використанні її не відповідно до тієї мети, для якої вона надана. Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини першої і частиною другою цієї статті, провадиться за рішенням (постановою) органів, які надали земельні ділянки, а у випадках, передбачених пунктом 6 цієї статті, - за рішенням (постановою) органів, які мають право вилучати земельні ділянки.

Земельний кодекс У.С.С.Р., затверджений постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 29.11.1922 (далі - ЗК УСРР 1922 року), діяв до втрати чинності на підставі Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 30.09.1971 № 156-VIII. Кодекс викладено російською мовою. Нижче його положення наводяться в перекладі суду українською мовою.

Статтею 11 ЗК УСРР 1922 року встановлено, що право на землю, надану в трудове користування, безстрокове і може бути припинене лише з підстав, зазначених у законі.

Згідно зі статтею 195 ЗК УСРР 1922 року встановлено державний запис землекористувань (земельна реєстрація) має завданням в інтересах загальнодержавного управління землями, а також для потреб різних галузей народного господарства і для захисту прав та інтересів землекористувачів збирати й зберігати в систематичному і наочному вигляді вірні та своєчасні відомості про правове й господарське становище всіх землекористувань. З цією метою до земельної реєстрації включаються такі відомості про кожну земельну ділянку: а) про місцезнаходження і назву земельної ділянки, про кількість землі в ній взагалі й за окремими угіддями, про найважливіші будівлі та господарські обзаведення; б) про найменування землекористувачів та підстави, на яких землекористувачам надано ділянки; в) відомості про особливі повноваження і повинності, пов`язані з використанням ділянки, та г) інші відомості, включення яких до реєстрації буде передбачено наступними розпорядженнями. Статтею 199 ЗК УСРР 1922 року (абзац перший та підпункти «а», «б») передбачено, що обов`язковій відмітці в актах реєстрації за кожним землекористуванням підлягають: а) постанови землевпорядних установ про проведення землеустрою та про затвердження землевпорядних проектів; б) припинення права на землю, надану в трудове користування. Статтею 201 ЗК УСРР 1922 року встановлено: органи земельної реєстрації несуть законну відповідальність за правильність відомостей, що містяться в актах реєстрації та виданих з них виписках, причому ці відомості повинні прийматися всіма установами й приватними особами за достовірні доти, доки протилежне не буде доведено в порядку розгляду земельних спорів. Статтею 205 ЗК УСРР 1922 року (абзац перший) встановлено: Реєстрація землекористувань, не влаштованих у порядку землеустрою, поєднується з визначенням їх розміру, складу і меж та із закріпленням останніх, у разі потреби, межовими знаками, для чого на місця відряджаються землеміри-землевпорядники. При цьому межі визначаються землеміром-землевпорядником з викликом сторін за безспірним фактичним користуванням, а за його відсутності - за угодою суміжних землекористувачів, у спірних же випадках - на підставі документів. У такому ж порядку провадиться відновлення граничних межових знаків у разі їх порушення або втрати.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 15.07.2021 у справі № 0840/3368/18 виснував, що державний інспектор Держгеокадастру має право видавати приписи за наслідками перевірки, що спеціальним законом у таких відносинах є Закон № 963-IV, що припис, у якому зазначено виявлене порушення з посиланням на норму земельного законодавства і встановлено строк усунення, містить обов`язкову для виконання вказівку, що процедурні порушення оцінюються з урахуванням усіх обставин справи і за загальним правилом формальні неточності не є самостійною підставою для скасування по суті правомірних рішень суб`єктів владних повноважень, а також що припис як індивідуальний акт вичерпує свою дію фактом виконання, а не спливом зазначеного в ньому строку виконання. У постанові від 26.02.2024 у справі № 500/9889/21 Верховний Суд підтвердив, що суто формальні порушення під час перевірки не можуть слугувати самостійною підставою для скасування її результатів у цілому саме за наявності доведеного факту порушення земельного законодавства. У постанові від 24.01.2024 у справі № 2340/3410/18 Верховний Суд зазначив, що державні інспектори Держгеокадастру під час видачі приписів діють від імені територіального органу, а не як самостійний суб`єкт владних повноважень, і що відповідачем у таких справах є територіальний орган, а не інспектор. У постанові від 14.03.2019 у справі № 902/341/17 Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду виснував, що у вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання як самовільного зайняття: необхідним є встановлення наявності у особи в силу закону права на отримання земельної ділянки у власність чи користування, а самовільне зайняття відмінне від користування земельною ділянкою за відсутності належно оформлених документів.

Суд зазначає, що оскаржуваний припис є індивідуальним актом суб`єкта владних повноважень у розумінні пункту 19 частини першої статті 4 КАС України, який стосується прав та обов`язків визначеної в ньому особи. Вимога про його скасування відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 2 частини першої статті 5 та пунктом 2 частини другої статті 245 КАС України. Позивачка підтримує вимогу про визнання протиправними дій державного інспектора Поночовного А.П., не конкретизуючи, які саме дії оскаржуються. Державний інспектор під час видачі припису діє не як самостійний суб`єкт владних повноважень, а від імені територіального органу Держгеокадастру, який і є належним відповідачем.

Водночас порушення прав позивачки, за захистом яких вона звернулася, пов`язано з видачею припису, а ефективний захист цих прав забезпечується його скасуванням. Тому додаткове визнання дій державного інспектора протиправними не призвело б до відновлення прав позивачки. З урахуванням цього в задоволенні вимоги про визнання протиправними дій державного інспектора належить відмовити.

Вирішуючи питання щодо правомірності оскаржуваного припису, суд зазначає таке.

Стосовно меж повноважень і підстав для здійснення контролю. Відповідно до статей 187, 188 ЗК України, статей 4-6, 9, 10 Закону № 963-IV територіальний орган Держгеокадастру та його державні інспектори наділені повноваженнями здійснювати державний контроль за використанням земель усіх категорій і форм власності, зокрема шляхом перевірок і розгляду звернень фізичних осіб, і давати обов`язкові для виконання вказівки (приписи). Звернення ОСОБА_3 від 07.07.2020 було законною підставою для здійснення контролю. Доводи позивачки про те, що наказ від 17.07.2020 № 818-ДК не визначає способу здійснення контролю і що акт обстеження Департаменту земельних ресурсів від 17.07.2020 не може бути доказом, суд відхиляє: за змістом статті 9 Закону № 963-IV контроль здійснюється, зокрема, шляхом перевірок і розгляду звернень, наказ ґрунтується на зверненні громадянина, а недоліки його формулювання за відсутності доведених порушень прав позивачки не є самостійною підставою для скасування припису (постанова Верховного Суду від 15.07.2021 у справі № 0840/3368/18). Акт обстеження Департаменту складено іншим органом у межах його повноважень. Він є письмовим доказом, який суд оцінює за правилами статей 72-76 і 90 КАС України. Він є належним доказом стану земельної ділянки та даних кадастру, проте його висновок про ознаки самовільного зайняття є попереднім і не має для суду наперед встановленої сили, а правова кваліфікація і встановлення особи, яка допустила порушення, належать до компетенції відповідача.

Суд звертає увагу, що із визначення в статті 1 Закону № 963-IV випливає, що самовільне зайняття земельної ділянки складається з декількох ознак: наявності дій, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки; відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або вчиненого правочину; відсутності правомірності таких дій за законом. Стаття 144 ЗК України передбачає видачу вказівки про усунення порушення особі, яка допустила порушення, а стаття 10 Закону № 963-IV - приведення земельної ділянки у попередній стан за рахунок особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до частини другої статті 77 КАС України обов`язок довести наявність усіх цих обставин, а також правомірність свого рішення, покладається на відповідача.

Щодо наявності відповідного рішення про передачу земельної ділянки. Єдиною підставою для висновку про відсутність рішення про передачу ділянки в акті перевірки і приписі названо акт обстеження Департаменту, який фіксує лише те, що Київська міська рада такого рішення не приймала, а ділянка за даними Міського земельного кадастру обліковується як землі, не надані у власність чи користування (проїзд). Проте цей документ не спростовує посилань позивачки на рішення виконавчого комітету Печерської районної Ради депутатів трудящих від 14.05.1946 № 94/4 і договір про право забудови від 26.06.1946 - тобто на рішення органу державної влади, прийняте до введення в дію чинного законодавства. Не спростовує його й лист Департаменту від 08.09.2020, за яким відомості Міського земельного кадастру мають лише інформативний характер і не підтверджують виникнення чи відсутність права. Відомостей про те, що відповідач звертався до архівних чи інших установ, аналізував рішення 1946 року, договір 1946 року та дані технічної інвентаризації 1949 року, з`ясовував, чи входить територія площею 0,0084 га до складу землі, наданої в 1946 році (площею 1200 кв.м, з яких згідно з поясненнями позивачки, не спростованими відповідачем, у 2002 році приватизовано 1000 кв.м), як і мотивів, з яких ці документи не беруться до уваги, у матеріалах справи та в приписі немає. Пояснення позивачки та подані нею документи (17.08.2020 та 19.08.2020) надійшли до видачі припису, проте у приписі не згадуються і відповідачем не оцінені.

Суд у цій справі не вирішує спору про наявність, обсяг чи належність позивачці права користування територією площею 0,0084 га, оскільки це виходить за межі предмета спору. Однак оцінюючи правомірність припису, суд зобов`язаний перевірити, чи встановив відповідач усі обставини, що мали значення (пункт 3 частини другої статті 2 КАС України). У цій частині відповідач не довів, що відповідного рішення про передачу землі немає.

Щодо посилань відповідача на земельне законодавство, що діяло раніше, та на статті 125, 126 ЗК України. Статті 125, 126 ЗК України визначають момент виникнення та спосіб оформлення прав на земельні ділянки за чинним законодавством, однак пункт 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України прямо зберігає права на ділянки, отримані у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством. Статті 195-206 ЗК УСРР 1922 року стосуються державної реєстрації землекористувань та зберігання відомостей про них. За статтею 201 цього Кодексу відомості реєстрації вважаються достовірними до доведення протилежного, а за статтею 205 межі визначаються, зокрема, за безспірним фактичним користуванням, тобто закон надавав значення тривалому фактичному користуванню. Статті 20-22 ЗК УРСР 1970 року визначають, чим засвідчується право землекористування та порядок видачі документів, при цьому для громадян у містах стаття 20 передбачала засвідчення права записами в реєстрових книгах виконавчих комітетів Рад, а не державними актами, на відсутність яких посилається відповідач. Ці норми не встановлюють, що відсутність в особи документа означає відсутність права. Відомостей про те, що відповідач звертався до виконавчого органу Київської міської ради чи до архівів щодо таких записів, немає. За статтею 11 ЗК УСРР 1922 року та статтею 15 ЗК УРСР 1970 року землекористування могло бути безстроковим, а за статтею 25 ЗК УРСР 1970 року припинення права користування могло мати місце лише у випадках, прямо передбачених законом, зокрема за статтею 36 - за рішенням органів, які надали ділянку або які мали право її вилучати. Відповідач не довів, що будь-яка із зазначених підстав припинення права мала місце щодо території, про яку йдеться. Сам по собі факт відсутності державної реєстрації права чи державного акта, на що відповідач посилається, за висновком Верховного Суду у постанові від 14.03.2019 у справі № 902/341/17 не є достатньою підставою для кваліфікації використання ділянки як самовільного зайняття, а відповідач не встановив і не оцінив, чи мали позивачка та її попередники за законом право на отримання чи збереження права на цю територію.

Також суд зазначає, що у приписі як об`єкт названо «земельну ділянку орієнтовною площею 0,0084 га» без зазначення облікового чи кадастрового номера, меж, координат чи іншого ідентифікатора, тоді як за актом обстеження Департаменту ця територія має окремий обліковий код 82:136:0048 і є, за даними міського кадастру згідно з листом Департаменту від 08.09.2020, «проїздом» за іншою адресою ( АДРЕСА_5 ). При цьому в приписі й акті перевірки зазначено одночасно, що паркан розміщено на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:136:0090 - власності позивачки та ОСОБА_5 , і що ним огороджено землі, не надані у власність чи постійне користування. Наказ і акт перевірки стосуються ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:136:0013, яка на час перевірки вже була поділена. У акті перевірки не вказано, кого перевірено і хто фактично використовує огороджену територію та колодязь; не встановлено, хто і коли встановив паркан і колодязь. Позивачка стверджує, що паркан існує з 1949 року, і подала докази наявності в 1949 році парканів навколо домоволодіння (лист КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 08.09.2020 № 062/14-9479 (И-2020)). Заперечення відповідача, що на фотографії зображено металопрофільний паркан, який не міг бути встановлений у 1946 році, цих доводів не спростовує: відповідач не з`ясував, коли і ким встановлено нині наявний паркан, і не довів, що саме позивачка вчинила дії щодо огородження території чи її використання. Твердження позивачки про те, що вона вважає цю територію такою, що перебуває в користуванні її родини, і що вона зверталася про оформлення, є її правовою позицією і не є визнанням самовільного зайняття.

Відповідно до статті 10 Закону № 963-IV припис є обов`язковою для виконання вказівкою з питань використання та охорони земель. Форма, за якою складено оскаржуваний припис, передбачає вказівку на заходи, які необхідно здійснити для припинення порушення, усунення його наслідків та строк виконання кожного заходу. Проте оскаржуваний припис містить лише загальну вимогу «вжити вичерпних заходів реагування… та приведення землекористування у відповідність до вимог законодавства», не вказуючи, чи слід звільнити територію, демонтувати паркан і колодязь, оформити право (якщо так - яке і яким органом), чи вчинити інші дії. Жоден із можливих змістів цієї вимоги не узгоджується з законом: повернення самовільно зайнятих земельних ділянок згідно з частиною третьою статті 212 ЗК України провадиться за рішенням суду, а оформлення права на комунальну землю залежить від рішення органу місцевого самоврядування і не може бути виконано лише волею позивачки у встановлений строк. Крім того, стаття 144 ЗК України, на яку посилається сам припис, передбачає видачу вказівки про усунення порушення у 30-денний строк, тоді як припис встановив строк виконання до 23.09.2020, тобто 14 днів з дати вручення. За таких обставин припис не відповідає вимозі визначеності, унеможливлює його виконання і прийнятий не у спосіб, що визначений законом (пункт 1 частини другої статті 2 КАС України).

Суд враховує висновок Верховного Суду у постанові від 15.07.2021 у справі № 0840/3368/18 про те, що припис із зазначенням порушення, норми та строку може вважатися достатнім, а формальні неточності не є самостійною підставою для скасування по суті правомірного акта. Однак у названій справі порушення вимог земельного законодавства (нецільове використання земель) було встановлено і доведено, а спосіб його усунення випливав із самого порушення. У цій справі, як зазначено вище, відповідач не довів ані відсутності рішення про передачу земельної ділянки, ані вчинення позивачкою дій із самовільного зайняття, а сам припис суперечить безпосередньо зазначеним ним нормам щодо строку та способу усунення порушення. Тому недоліки припису не є суто формальними і не можуть бути розцінені як неточності в акті, що є по суті правомірним (у тому числі з урахуванням постанови Верховного Суду від 26.02.2024 у справі № 500/9889/21, яка стосується випадків доведеного порушення).

Щодо постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.06.2021 у справі № 640/22168/20. Ця постанова ухвалена за позовом іншої особи - співвласника тієї ж земельної ділянки, тому обставини, встановлені нею, не звільняють сторони від доказування (частини четверта і п`ята статті 78 КАС України), а правова оцінка, надана в іншій справі, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 78 КАС України). Разом з тим суд бере до уваги, що вона ухвалена щодо аналогічного припису, виданого тим самим інспектором, за тих самих фактичних обставин, стосується того самого відповідача та ділянки. Суд самостійно оцінив докази у цій справі й не спирається на висновок про недотримання наказу від 27.12.2016 № 353 (не складення акта перевірки), оскільки в цій справі відповідачем подано акт перевірки від 31.07.2020, проте застосовує інші висновки апеляційного суду про недоведеність самовільного зайняття саме позивачем та про неконкретизованість припису з урахуванням власного аналізу.

За результатами перевірки за критеріями частини другої статті 2 КАС України суд дійшов висновку, що відповідач не довів правомірності припису (частина друга статті 77 КАС України), а саме: припис прийнято без установлення та оцінки всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, не на підставі та не у спосіб, що визначені законом, а його зміст не дозволяє його виконати.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про те, що вимога про скасування припису підлягає задоволенню. Щодо вимоги про визнання протиправними дій державного інспектора позов задоволенню не підлягає з мотивів, наведених у цьому рішенні.

Отже, позов підлягає частковому задоволенню.

Позивачка сплатила судовий збір у розмірі 840,80 грн за одну вимогу немайнового характеру, тому відповідно до частини першої статті 139 КАС України ці витрати підлягають стягненню на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області про визнання протиправними дій, скасування припису задовольнити частково.

Скасувати припис Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 09.09.2020 року № 818-ДК/0085Пр/03/01/-20.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області судовий збір у розмірі 840,80 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_6 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) Відповідач:Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (вул. Серпова, 3/14,м. Київ,03115 , код ЄДРПОУ - 39817550)

Головуючий суддя В.К. Блонський