Рішення № 140114518, 28.09.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

28 вересня 2026 року №520/26937/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса: АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому з урахуванням роз`єднання позовних вимог у межах цієї справи просить:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 29 червня 2023 року по 31 грудня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши розмір зазначених виплат виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 за період з 29 червня 2023 року по 31 грудня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши розмір зазначених виплат виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

Ухвалою суду від 01 вересня 2026 року поновлено позивачу пропущений строк звернення до суду, прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі № 520/26937/26. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Цією ж ухвалою на підставі частин шостої і сьомої статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України роз`єднано позовні вимоги: у межах цієї справи залишено вимоги за період з 29 червня 2023 року по 31 грудня 2023 року, а вимоги за 2024 рік і за період з 01 січня 2025 року по 04 березня 2025 року виділено в окремі провадження. У відповідача витребувано належним чином засвідчені копії всіх наявних доказів, що стосуються предмету спору.

08 вересня 2026 року до суду через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив ІНФОРМАЦІЯ_1 на позовну заяву. До відзиву відповідач додав лише документи на підтвердження повноважень представника; інших доказів на виконання вимог ухвали від 01 вересня 2026 року не подав.

Згідно з частиною другою статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України заявами по суті справи є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що грошове забезпечення за спірний період нараховане йому виходячи з розміру 1762 гривні, тоді як, на його думку, розміри посадового окладу та окладу за військовим званням мали визначатися шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, на тарифний коефіцієнт за пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704. Позивач вважає, що пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481 суперечить актам вищої юридичної сили - законам про Державний бюджет України та пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06.12.2016 № 1774-VIII, а тому на підставі частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягає застосуванню. Позивач посилається на постанову Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24, рішення Верховного Суду від 17 грудня 2019 року у зразковій справі № 160/8324/19, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 240/4946/18 та постанови Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 200/3757/20-а і від 18 лютого 2021 року у справі № 200/3775/20-а. Крім того, позивач посилається на постанову Верховного Суду від 20 липня 2026 року у справі № 400/8494/25 та постанови Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19 і від 10 січня 2023 року у справі № 340/507/22, за якими суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, що не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувалися такі акти і чи є вони чинними, а також стверджує, що частина друга статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України не регулює питання можливості застосування нормативно-правових актів, визнаних судом протиправними.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти позовних вимог, просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування відзиву навів послідовність змін до пункту 4 постанови № 704, зазначив, що мінімальна заробітна плата не є розрахунковою величиною, що з 20 травня 2023 року постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481 встановлено фіксовану розрахункову величину 1762 гривні, саме з якої і проводився розрахунок, що законність цієї постанови підтверджено постановою суду касаційної інстанції від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24, що з урахуванням пункту 6 розділу XXIII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, грошова допомога для оздоровлення виплачена з урахуванням фактичних окладів, а матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за спірний період позивачу взагалі не виплачувалася, а також що вимога про компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб звернена на майбутнє, оскільки права позивача в цій частині не порушені.

Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.

ОСОБА_1 проходить військову службу. У спірний період він з 29 червня 2023 року перебував у списках особового складу ІНФОРМАЦІЯ_3 (витяг з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 (по стройовій частині) від 29.06.2023 № 163), а з 01 квітня 2024 року - ІНФОРМАЦІЯ_4 , зі списків особового складу якого виключений з 04 березня 2025 року (витяг з наказу від 04.03.2025 № 68).

Листом від 27 липня 2026 року № 2184/ВФЗ, підписаним начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з довідкою від 27 липня 2026 року № 747/ВФЗ про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період з 29.06.2023 по 04.03.2025 відповідач повідомив, що розрахунок і виплата грошового забезпечення та одноразових виплат проведені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704, розміри посадового окладу та окладу за військовим званням визначені шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 1 січня 2018 року (1762,00 грн), на відповідний тарифний коефіцієнт, а підстави для перерахунку відсутні.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Нормативну історію пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - постанова № 704) суд ураховує лише в тому обсязі, в якому вона має значення для спірного періоду. Редакція цього пункту, за якою розрахунковою величиною був розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня календарного року, застосовувалася по 19 травня 2023 року включно.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, яка набрала чинності 20 травня 2023 року, абзац перший пункту 4 постанови № 704 викладено в такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Спірним періодом у цій справі після роз`єднання позовних вимог є період з 29 червня 2023 року по 31 грудня 2023 року.

Увесь спірний період настав після 20 травня 2023 року, тобто після набрання чинності змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481. Станом на день зарахування позивача до списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_3 (29 червня 2023 року) пункт 4 постанови № 704 уже діяв у редакції, установленій постановою № 481.

За таких обставин розміри посадового окладу та окладу за військовим званням позивача за спірний період підлягали визначенню із застосуванням установленої постановою № 481 розрахункової величини, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Саме так їх і визначав відповідач.

Щодо доводу позивача про те, що з 20 травня 2023 року застосуванню підлягає первісна редакція пункту 4 постанови № 704, суд зазначає, що така редакція, відновлена внаслідок скасування у судовому порядку пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103, застосовувалася по 19 травня 2023 року включно. З 20 травня 2023 року порядок визначення розрахункової величини врегульовано постановою № 481.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24 пункт 2 постанови № 481 щодо внесення змін до пункту 4 постанови № 704 визнано протиправним і нечинним; це рішення набрало законної сили 18 червня 2025 року за наслідками апеляційного перегляду. Постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року та постанову суду апеляційної інстанції від 18 червня 2025 року скасовано, прийнято нову постанову, якою пункт 2 постанови № 481 про внесення змін до пункту 4 постанови № 704 залишено без змін.

Частиною другою статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Спірний період у цій справі - з 29 червня 2023 року по 31 грудня 2023 року - повністю передує 18 червня 2025 року, а тому протягом усього цього періоду пункт 4 постанови № 704 діяв у редакції, установленій постановою № 481, незалежно від подальшої долі судового рішення у справі № 320/29450/24.

Відповідно до частини другої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. За частиною третьою цієї статті у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Відповідність пункту 2 постанови № 481 актам вищої юридичної сили була предметом самостійної судової перевірки у справі № 320/29450/24 і за наслідками касаційного перегляду підтверджена. За таких обставин підстав для незастосування пункту 4 постанови № 704 у чинній редакції за правилами частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у суду немає, а суд зобов`язаний вирішити спір на підставі того нормативно-правового акта, який є чинним і регулює спірні правовідносини. З тих самих підстав суд відхиляє посилання позивача на постанови Верховного Суду у справах № 400/8494/25, № 913/204/18, № 160/1088/19 та № 340/507/22 і на частину другу статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України: висновок про незастосування підзаконного акта, що суперечить закону, передбачає встановлення судом такої невідповідності, тоді як відповідність пункту 2 постанови № 481 актам вищої юридичної сили перевірена в порядку нормоконтролю і підтверджена постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24.

Суд не залишає поза увагою постанову судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24. Водночас будь-який висновок щодо застосування норми права застосовується до тієї норми, яка є чинною та підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Питання про те, яка саме редакція пункту 4 постанови № 704 є чинною після 20 травня 2023 року, вирішено постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24, і саме ця редакція за приписами статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає застосуванню судом у цій справі.

Відхиляє суд і довід позивача про те, що розрахункова величина для визначення розмірів окладів має визначатися за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік». Названою нормою встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, проте вона не визначає порядку обчислення посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців. За частиною четвертою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, що й зроблено пунктом 4 постанови № 704 у чинній редакції.

Доводи позивача з посиланням на рішення Верховного Суду від 17 грудня 2019 року у зразковій справі № 160/8324/19, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 240/4946/18 та постанови Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 200/3757/20-а і від 18 лютого 2021 року у справі № 200/3775/20-а суд відхиляє. Усі названі судові рішення ухвалені до 20 травня 2023 року і стосуються редакції пункту 4 постанови № 704, яка у спірному періоді вже не діяла, а тому сформульовані в них висновки правовідносин, що виникли після набрання чинності постановою № 481, не регулюють.

Оскільки розміри основних видів грошового забезпечення визначені правильно, не підлягають перерахунку і похідні від них виплати - премія, грошова допомога для оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. При цьому за довідкою відповідача від 27.07.2026 № 747/ВФЗ грошова допомога на оздоровлення у межах спірного періоду позивачу взагалі не нараховувалася і не виплачувалася, а тому вимога про її перерахунок за цей період є ще й безпредметною. Крім того, відповідач зазначив, а позивач не спростував, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за спірний період позивачу не нараховувалася і не виплачувалася, а тому вимога про її перерахунок є безпредметною.

Щодо посилань сторін на пункт 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06.12.2016 № 1774-VIII суд зазначає, що цією нормою встановлено: «мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій». Пункт 4 постанови № 704 у редакції постанови № 481 мінімальну заробітну плату як розрахункову величину не застосовує, а тому зазначеній нормі не суперечить; позивач обчислення окладів від мінімальної заробітної плати також не вимагав. Отже, ця норма і постанови Верховного Суду, на які посилається відповідач, для вирішення цього спору вирішального значення не мають.

Вимога про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, є похідною від вимоги про перерахунок грошового забезпечення і за відсутності підстав для останнього задоволенню також не підлягає.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з нормами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Решта доводів та аргументів сторін не спростовують наведених висновків суду та не мають вирішального значення для вирішення спору по суті.

Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі Серявін та інші проти України).

Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Отже, позовні вимоги є необґрунтованими, а в задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.

Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір». Судові витрати зі сплати судового збору позивачем не понесені, у зв`язку з чим розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса: АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 28 вересня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Смагар