Рішення № 140062967, 23.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.09.2026Справа № 910/8199/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Чинчин О.В., за участю секретаря судового засідання Тихоши Л.Г., розглянув у відкритому судовому засіданні справу в порядку загального позовного провадження

за позовом Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» (01010, місто Київ, ВУЛИЦЯ МИХАЙЛА ОМЕЛЯНОВИЧА-ПАВЛЕНКА, будинок 4/6, Ідентифікаційний код юридичної особи 23527052) до про1. Акціонерного товариства «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» (01013, місто Київ, ВУЛИЦЯ БУДІНДУСТРІЇ, будинок 7, Ідентифікаційний код юридичної особи 05523398); 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРОМАТ «СПЕЦБЕТОН» (03680, місто Київ, ВУЛИЦЯ ПШЕНИЧНА, будинок 2, Ідентифікаційний код юридичної особи 39038754) визнання недійсним попереднього договору

Представники:

від Позивача: Пержола В.С. (представник на підставі довіреності);

від Відповідача-1: Галабудський І.І. (представник на підставі ордеру);

від Відповідача-2: не з`явився;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» (надалі також «Позивач») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» (надалі також «Відповідач-1») та Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРОМАТ «СПЕЦБЕТОН» (надалі також «Відповідач-2») визнання недійсним попереднього договору.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу майнових прав від 20.12.2022 № РАД27/413 укладений між Акціонерним товариством «Завод залізобетонних конструкцій ім. Світлани Ковальської» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Стромат «СПЕЦБЕТОН» з моменту його вчинення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.07.2026 року відкрито провадження у справі №910/8199/26, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 12.08.2026 року.

24.07.2026 року через систему Електронний суд від Відповідача-2 надійшла заява про продовження встановленого судом процесуального строку на подання відзиву на позовну заяву.

24.07.2026 року через систему Електронний суд від Позивача надійшла заява про надання електронних копій з оригіналів паперових документів, інших копій документів та заперечення на заяву відповідача про надання судом додаткового строку для подання відзиву.

27.07.2026 року через систему Електронний суд від Відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву.

29.07.2026 року через систему Електронний суд від Позивача надійшла відповідь на відзив.

04.08.2026 року через систему Електронний суд від Відповідача-1 надійшли заперечення.

10.08.2026 року через систему Електронний суд від Позивача надійшло клопотання про витребування документів та призначення судової технічної експертизи документів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, задоволено клопотання Відповідача 2 про продовження пропущеного процесуального строку, встановлено Відповідачу 2 строк до 5 днів з дня отримання ухвали для надання Відзиву на позовну заяву, встановлено Позивачу строк до 3 днів з дня отримання відзиву для надання відповіді на відзив, встановлено Відповідачу 2 строк до 3 днів з дня отримання відповіді на відзив для надання заперечень, відмовлено у задоволенні клопотання Позивача про призначення експертизи, задоволено клопотання Позивача про витребування у Відповідачів оригінали доказів, зобов`язано Відповідача 1 та Відповідача 2 надати належним чином завірені копії договорів у строк до 5 днів з дня отримання ухвали та оригінали договорів для огляду в судовому засіданні, відкладено підготовче судове засідання на 02.09.2026 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2026 року витребувано від Акціонерного товариства «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» та Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРОМАТ «СПЕЦБЕТОН» належним чином завірені копії Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав від № РАД27/413 від 20.12.2022 року, укладеного між Акціонерним товариством «Завод залізобетонних конструкцій ім. Світлани Ковальської» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Стромат «СПЕЦБЕТОН», а також надати оригінал вказаного договору для огляду у судовому засіданні.

17.08.2026 року через систему Електронний суд від Позивача надійшло клопотання про обґрунтування поважності причин пропуску строку на витребування документів та про призначення експертизи.

19.08.2026 року через систему Електронний суд від Відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.

24.08.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача -1 надійшла належним чином завірена копія Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав від № РАД27/413 від 20.12.2022 року.

31.08.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача -2 надійшла належним чином завірена копія Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав від № РАД27/413 від 20.12.2022 року.

У підготовчому судовому засіданні 02 вересня 2026 року представник Позивача просив суд повторно розглянути подане клопотання про призначення судової технічної експертизи документів. Представники Відповідачів заперечили проти призначення у справі судової експертизи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2026 року у задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» про призначення у справі №910/8199/26 судово-технічної експертизи документів відмовлено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.09.2026 року.

В судовому засіданні 23 вересня 2026 року представник Позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представник Відповідача 1 заперечив проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Представник Відповідача-2 в судове засідання не з`явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується розпискою про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Приймаючи до уваги, що Відповідач-2 був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, Суд вважає, що неявка в судове засідання представника Відповідача-2 не є перешкодою для прийняття Рішення у даній справі.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі ухвалено після закінчення судового розгляду за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 23 вересня 2026 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

29.07.2022 року між Приватним акціонерним товариством «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» (Продавець) та Акціонерним товариством «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» (Покупець) було укладено Договір купівлі-продажу майнових прав №27756/2/413/РН-К, відповідно до умов якого Компанія продає, а Покупець придбає майнові права на об?єкт нерухомого майна, а саме - квартиру №413 (далі - «Об?єкт») у житловому будинку №2, секція 3 (три), ІІІ черга будівництва в об?єкті: «Будівництво, експлуатація та обслуговування багатоповерхових житлових будинків з обєктами соціально-побутового призначення, пожежного депо та підземного паркінгу на вул. Петра Радченка, 27 у Солом`янському районі м. Києва» на умовах та в порядку, що визначені у цьому Договорі. (т.1 а.с.13-15)

Під майновими правами Сторони розумітимуть право набути у власність закріплений за Покупцем Об?єкт після введення Об?єкту будівництва в експлуатацію шляхом державної реєстрації такого права на підставі цього Договору. (п.1.2 Договору)

Згідно з п.2.4.4 Договору Покупець має право до прийняття Об?єкта будівництва в експлуатацію відступити право вимоги та свої зобов?язання за цим Договором на користь третьої особи у порядку, визначеному у п. 2.5 цього Договору, виключно за згодою Компанії.

Згідно з п.2.5 Договору відступлення права вимоги та своїх зобов?язань за цим Договором на користь третьої особи здійснюється Покупцем за відповідним Договором у випадку оплати Покупцем, не менше 99% вартості майнових прав на Об?єкт відповідно до п.3.2 цього Договору.

На дату підписання цього Договору вартість майнових прав на Об?єкт складає 2 157 307,62 грн., в тому числі ПДВ 359 551,27 грн, виходячи з вартості майнових прав за 1 кв.м 27 650,70 грн, в тому числі ПДВ 4 608,45 грн. (п.3.1 Договору)

Згідно з п.3.2 Договору Покупець зобов?язується здійснити оплату 99% вартості майнових прав у розмірі 2 135 740,07 грн, що складає 77,24 кв.м, протягом 10 (десяти) банківських днів після підписання цього Договору, у строк по 12 серпня 2022 року.

20.12.2022 року між Акціонерним товариством «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» (Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СТРОМАТ «СПЕЦБЕТОН» (Покупець) було укладено Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413, відповідно до умов якого Сторони зобов?язуються в майбутньому укласти Основний договір купівлі-продажу майнових прав у встановленій законом формі та на умовах, що визначені цим Попереднім договором. (т.1 а.с.10-12)

Згідно з п.2.1 Договору №РАД27/413 «Об?єкт» - житловий будинок №2, секція три (три), в складі третьої черги будівництва об?єкту «Будівництво, експлуатація та обслуговування багатоповерхових житлових будинків з об?єктами соціально-побутового призначення, пожежного депо та підземного паркінгу на вул. Петра Радченка, 27 у Солом?янському районі м. Києва». Запланований термін прийняття об`єкта в експлуатацію IV квартал 2022 року.

«Квартира» житлова квартира в об`єкті за наступними характеристиками: номер 413, поверх 17, 3 кімнати, загальна площа 78,02 кв.м. (п.2.2 Договору №РАД27/413)

Згідно з пунктом 3.2 Договору №РАД27/413 сторони зобов`язалися укласти Основний договір «протягом 10 календарних днів з дня отримання Продавцем Майнових прав на Квартиру за Актом приймання-передачі майнових прав від Приватного акціонерного товариства «ХК «Київміськбуд», але в будь-якому випадку не пізніше одного року з дати укладення цього Попереднього договору.

Листом №274/33БК-26 від 26.05.2026 року Відповідач-1 повідомив Позивача про розірвання договорів купівлі-продажу майнових прав з вимогою про сплату грошових коштів. (т.1 а.с.46-58) У відповідь на який останній листом №937/0/2-26 від 09.06.2026 року повідомив про дійсність договорів. (т.1 а.с.59)

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року є недійсним, оскільки укладений без згоди Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД», оскільки фактично узгодив умови і на платній основі передав свої права (право вимоги на очікуваний майбутній об`єкт) третій особі. З точки зору ЦК це фактично умова про відступлення права вимоги (статті 512- 516 ЦК), переведення боргу (стаття 520 ЦК), заміна сторони в договорі. Також договір є фіктивним, оскільки спрямований на приховування фактичного відступлення права вимоги щодо Договору з Компанією. За таких підстав, просить Суд визнати недійсним Попередній договір купівлі-продажу майнових прав від 20.12.2022 № РАД27/413 укладений між Акціонерним товариством «Завод залізобетонних конструкцій ім. Світлани Ковальської» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Стромат «СПЕЦБЕТОН» з моменту його вчинення.

Заперечуючи проти позову, Відповідач-1 зазначає, що Позивачем не доведено наявності порушеного права чи інтересу, що підлягають судовому захисту. Договір № РАД27/413, за своєю правовою природою, відповідає приписам статті 635 ЦК тобто договором, за яким сторони (Відповідач 1 та Відповідач 2) зобов`язалися в майбутньому укласти між собою основний договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру (пункти 3.1. 3.2. Попереднього договору). Предметом Попереднього договору є не відступлення права вимоги за Договором, а лише погодження істотних умов майбутнього основного договору між Відповідачем 1 та Відповідачем 2. Попередній договір сам по собі не є і не породжує наслідків договору відступлення права вимоги: він не замінює кредитора у зобов`язанні, не передає жодних прав за Договором Відповідачу 2 та не покладає на Позивача жодних нових обов`язків. Будь-яке передання прав Відповідача 1 за Договором могло відбутися лише в майбутньому, за наслідками настання відкладальних обставин (введення об`єкта в експлуатацію, отримання Відповідачем 1 майнових прав, укладення Основного договору), і дотепер не відбулося.

Заперечуючи проти позову, Відповідач-2 зазначає, що оспорюваний договір є попереднім, він створює зобов`язання виключно для його сторін щодо укладення Основного договору в майбутньому. Він не позбавляє Позивача майна чи майнових прав і жодним чином не змінює обсяг прав чи обов`язків Позивача за його власними договорами. Позивачем не доведено, що оспорюваний договір є фіктивним та удаваним.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з`ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов`язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов`язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов`язану сторону певних обов`язків.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17).

Відповідно до ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Як встановлено Судом, 20.12.2022 року між Акціонерним товариством «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» (Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СТРОМАТ «СПЕЦБЕТОН» (Покупець) було укладено Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413, відповідно до умов якого Сторони зобов?язуються в майбутньому укласти Основний договір купівлі-продажу майнових прав у встановленій законом формі та на умовах, що визначені цим Попереднім договором. (т.1 а.с.10-12)

Згідно з п.2.1 Договору №РАД27/413 «Об?єкт» - житловий будинок №2, секція три (три), в складі третьої черги будівництва об?єкту «Будівництво, експлуатація та обслуговування багатоповерхових житлових будинків з об?єктами соціально-побутового призначення, пожежного депо та підземного паркінгу на вул. Петра Радченка, 27 у Солом?янському районі м. Києва». Запланований термін прийняття об`єкта в експлуатацію IV квартал 2022 року.

«Квартира» житлова квартира в об`єкті за наступними характеристиками: номер 413, поверх 17, 3 кімнати, загальна площа 78,02 кв.м. (п.2.2 Договору№РАД27/413)

Згідно з пунктом 3.2 Договору№РАД27/413 сторони зобов`язалися укласти Основний договір «протягом 10 календарних днів з дня отримання Продавцем Майнових прав на Квартиру за Актом приймання-передачі майнових прав від Приватного акціонерного товариства «ХК «Київміськбуд», але в будь-якому випадку не пізніше одного року з дати укладення цього Попереднього договору.

Частиною 1 статті 42 Господарського кодексу України передбачено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єкта ми господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України (який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин сторін) зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Суд зазначає, що станом на момент укладення Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року сторонами були погоджені всі істотні умови - предмет, ціну та строк виконання зобов`язань за Договором відповідно до вимог частини третьої статті 180 Господарського кодексу України (який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин сторін).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Статтею 190 ЦК України до майна як особливого об`єкта віднесено окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу наведених норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (право володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (право на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та право вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12.07.2001 № 2658-ІІІ "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні").

У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб`єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов`язальні права (права з договорів, що укладаються стосовно передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права тощо; 2) у вузькому значенні - як суб`єктивне право, яке здатне бути самостійним об`єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій щодо майна.

У постанові від 30.01.2013 у справі № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як "право очікування", яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно у майбутньому.

У зв`язку із цим Суд звертає увагу на те, що визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30.01.2013 у справі № 6-168цс12, від 15.05.2013 у справі № 6-36цс13, від 04.09.2013 у справі №6-51цс13, від 24.06.2015 у справі №6-318цс15, від 04.11.2015 у справі № 6-1920цс15, від 18.11.2015 у справі № 6-1858цс15, від 02.12.2015 у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10.02.2016 у справі № 6-2124цс15, від 16.03.2016 у справі № 6-290цс16, від 23.03.2016 у справі № 6-289цс16, від 30.03.2016 у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20.04.2016 у справі № 6-2994цс15, від 25.05.2016 у справі № 6-503цс16, від 07.12.2016 у справі № 6-1111цс16, на що звертала увагу Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц.

Згідно з пунктом 3.2 Договору №РАД27/413 сторони зобов`язалися укласти Основний договір протягом 10 календарних днів з дня отримання Продавцем Майнових прав на Квартиру за Актом приймання-передачі майнових прав від Приватного акціонерного товариства «ХК «Київміськбуд», але в будь-якому випадку не пізніше одного року з дати укладення цього Попереднього договору.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово висловлював позицію про те, що предметом попереднього договору є виключно укладення основного договору. Отже, у справі, що розглядається, єдине зобов`язання, що виникло та могло виникнути у Відповідачів за наслідками укладення Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року, - це зобов`язання щодо укладення основного договору протягом 10 календарних днів з дня отримання Продавцем Майнових прав на Квартиру за Актом приймання-передачі майнових прав від Приватного акціонерного товариства «ХК «Київміськбуд».

Враховуючи викладене, дослідивши зміст укладеного Відповідачами Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року, Суд зазначає, що він за своєю правовою природою є саме попереднім договором купівлі-продажу майнових прав.

При зверненні до суду з вказаним позовом Позивач зазначав, що Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року є недійсним, оскільки укладений без згоди Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД», оскільки фактично узгодив умови і на платній основі передав свої права (право вимоги на очікуваний майбутній об`єкт) третій особі. З точки зору ЦК це фактично умова про відступлення права вимоги (статті 512- 516 ЦК), переведення боргу (стаття 520 ЦК), заміна сторони в договорі.

Згідно з п.2.4.4 Договору купівлі-продажу майнових прав №27756/2/413/РН-К від 29.07.2022 року Покупець має право до прийняття Об?єкта будівництва в експлуатацію відступити право вимоги та свої зобов?язання за цим Договором на користь третьої особи у порядку, визначеному у п. 2.5 цього Договору, виключно за згодою Компанії.

Згідно з п.2.5 Договору відступлення права вимоги та своїх зобов?язань за цим Договором на користь третьої особи здійснюється Покупцем за відповідним Договором у випадку оплати Покупцем, не менше 99% вартості майнових прав на Об?єкт відповідно до п.3.2 цього Договору.

Відповідно до частини першої статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 Цивільного кодексу України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги; купівля-продаж права вимоги) є різновидом правонаступництва.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, згідно із нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. В справах про визнання недійсним договорів про відступлення права вимоги судам необхідно з`ясовувати обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора та чи існують ці права на момент переходу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 у справі №752/8842/14-ц та постанові Верховного Суду від 16.10.2018 у справі №914/2567/17.

У постанові Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №905/635/18 зазначено, що у разі заміни кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. При цьому такий спеціальний інструмент для заміни сторони у зобов`язанні, як відступлення права вимоги, може бути застосований лише відносно дійсного зобов`язання, тобто такого зобов`язання, яке існувало на момент переходу відповідного права від первісного кредитора.

За усталеними правовими висновками Верховного Суду у разі, коли один договір (який укладається однією із сторін) суперечить умовам іншого договору (де така особа була стороною договору), то для захисту прав та інтересів особи (яка не укладала наступний договір) може бути застосований такий спосіб захисту, як визнання правочину недійсним; відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов`язанні, якщо обов`язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України договору про відступлення права вимоги, як такого, що суперечить вимогам частини першої статті 516 ЦК України (див. постанови Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 904/11838/16, від 30.09.2020 у справі № 905/1787/19, від 13.08.2020 у справі № 910/16919/19, від 03.04.2024 у справі № 910/11198/23, від 14.05.2024 у справі № 911/2275/22).

Проте, Суд не приймає до уваги доводи Позивача в частині того, що оспорюваний ним Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року є договором відступлення права вимоги, оскільки, як встановлено Судом, Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року за своєю правовою природою є саме попереднім договором купівлі-продажу майнових прав, а тому згода Позивача, що передбачено п.2.4.4 Договору купівлі-продажу майнових прав №27756/2/413/РН-К від 29.07.2022 року, на укладення вказаного договору не вимагалась,

Що стосується посилань Позивача в частині того, що Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року є фіктивним, Суд зазначає.

Як визначено у статті 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

Для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним (постанова Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18).

Однак, невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 15.06.2021 у справі № 922/2495/21).

При цьому фіктивний правочин необхідно відмежовувати від схожих конструкцій, зокрема від удаваного правочину.

Статтею 235 ЦК України встановлено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відтак угода щодо прикриття дійсної угоди сторін є удаваним, а не фіктивним правочином, юридичне визначення якого підпадає під кваліфікацію за ст. 235 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20).

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин (постанова Верховного Суду від 23.03.2021 у справі № 916/2380/18);

Розглядаючи спір, господарський суд, перш за все, має встановити правову природу договору, надати правову оцінку його предмету, умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, з`ясувати фактичний характер спірних правовідносин, які склалися між сторонами, з`ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов`язань обома сторонами цього договору та застосувати відповідні норми права (постанови Верховного Суду від 09.04.2024 у справі № 905/342/23, від 09.05.2024 у справі № 923/77/22, від 11.06.2024 у справі № 916/3663/23).

Проте, Позивач не надав суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження наявності у обох сторін Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року умислу, наявність інших цілей, ніж передбачені цим правочином, невідповідність внутрішньої волі сторін зовнішньому її прояву, відсутність намірів щодо настання правових наслідків, передбачених оспорюваним договором, а отже наявності ознак фіктивності оспорюваного правочину.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові від 28.07.2021 у справі №759/24061/19 Верховний Суд зазначив, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

За таких підстав, враховуючи вищевикладене, Суд приходить до висновку, що Приватним акціонерним товариством «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний ним Попередній договір купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили цей правочин, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Що стосується порушеного права Позивача при зверненні суду з вказаним позов, Суд зазначає.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України).

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Порушеним правом слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

За таких обставин, Суд зазначає, що саме на Позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що його права та інтереси дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України (далі ГК України), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 по справі №912/1856/16, від 14.05.2019 по справі №910/11511/18.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 року у справі №910/7164/19.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст.5 ГПК).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (п.6.13), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (п.82), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (п.24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 (п.63)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч.2 ст.16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз.12 ч.2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (п.57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (п.40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (п.89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (п.7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

Суд зазначає, що Позивач не є стороною Попереднього договору купівлі-продажу майнових прав №РАД27/413 від 20.12.2022 року.

В ст. 129 Конституції України визначено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Дана норма кореспондується зі ст. 13 ГПК України, згідно з якою судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Положення ст. 162 ГПК України містять вимоги щодо необхідності зазначення у позовній заяві вимог щодо предмета спору та їх обґрунтування. При цьому позовна заява, зокрема, повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Наведене свідчить про те, що при зверненні до суду позивачу необхідно обґрунтувати в чому саме полягає порушення його прав та законних інтересів, а також довести наявність цих порушень.

Зі змісту ч. 1 ст. 8 Конституції України випливає, що охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Конституційний Суд України в своєму рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 роз`яснив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Для розуміння поняття "охоронюваний законом інтерес" важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Проте, Позивач не надав доказів, які б свідчили про порушення його прав та законних інтересів в результаті укладення спірного договору.

Суд зазначає, що відсутність порушення прав та законних інтересів Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» до Акціонерного товариства «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» та Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРОМАТ «СПЕЦБЕТОН» про визнання недійсним попереднього договору є необґрунтованими, недоведеними та не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

УХВАЛИВ

1. У задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства «ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «КИЇВМІСЬКБУД» до Акціонерного товариства «ЗАВОД ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ ІМ. СВІТЛАНИ КОВАЛЬСЬКОЇ» та Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРОМАТ «СПЕЦБЕТОН» про визнання недійсним попереднього договору відмовити у повному обсязі.

2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 24 вересня 2026 року.

Суддя О.В. Чинчин