Рішення № 139923289, 10.09.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

______________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" вересня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/2555/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Акціонерного товариства "Укрпошта" (код ЄДРПОУ 21560045, 01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 22)

до відповідача: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ; фактична адреса: АДРЕСА_2 )

про стягнення 15507,47 грн.

за участю представників сторін:

від позивача: Гуцалова Тетяна

від відповідача: Жуковська Тетяна

Позивач Акціонерне товариство "Укрпошта" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовною заявою до відповідача ОСОБА_1 про стягнення 15507,47 грн.

В обґрунтування підстав позову позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами договору оренди нерухомого майна №273 від 14.04.2022.

Ухвалою Господарського суду Одеської області (суддя Степанова Л.В.) від 02.07.2025 позовну заяву Акціонерного товариства "Укрпошта" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначено судове засідання та вирішено інші процесуальні питання.

15.07.2025 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

В судовому засіданні 09.09.2025 судом було зобов`язано представника позивача надати до суду документи, на які посилається позивач, обґрунтовуючи розрахунки заборгованості за кожний місяць, про що постановлено ухвалу із занесенням її до протоколу судового засідання.

26.09.2025 від АТ "Укрпошта" надійшли додаткові пояснення у справі.

В судовому засіданні 07.10.2025 судом зазначено про необхідність встановлення обставин пошкодження орендованого майна, зокрема дату та характер пошкоджень, які акти або інші офіційні документи були складені з цього приводу, та зобов`язано сторін надати відповідні матеріали до суду (протокол судового засідання від 07.10.2025). В цьому ж судовому засіданні було оголошено перерву до 11.11.2025.

На підставі розпорядження керівника апарату суду №252 від 23.10.2025 було здійснено повторний автоматизований розподіл справи №916/2555/25 у зв`язку з прийняттям Вищою радою правосуддя рішення від 21.10.2025 №2163/0/15-25 "Про звільнення ОСОБА_2 з посади судді Господарського суду Одеської області у зв`язку з поданням заяви про відставку".

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2025 справу №916/2555/25 передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Сулімовській М.Б.

Ухвалою суду від 29.10.2025 прийнято справу №916/2555/25 до провадження; призначено судове засідання на 19.11.2025.

У судовому засіданні 19.11.2025 господарський суд оголосив перерву до 11.12.2025.

19.11.2025 відповідачем подано до матеріалів справи докази пошкодження орендованого приміщення внаслідок обстрілу.

Ухвалою від 11.12.2025 зупинено провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №280/5808/23.

Ухвалою від 25.05.2026 поновлено провадження у справі та призначено судове засідання на 25.06.2026.

Ухвалою від 25.06.2026, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, постановлено провести розгляд справи у розумні строки; відкладено судове засідання на 27.08.2026; визнано обов`язковою явку в судове засідання представника Акціонерного товариства "Укрпошта".

Ухвалою від 27.08.2026 за клопотанням позивача відкладено судове засідання на 10.09.2026.

В судове засідання з`явились представник позивача та відповідач.

Представник позивача підтримала позовні вимоги та просить їх задовольнити.

Відповідач проти задоволення позову заперечила, надала пояснення.

В судовому засіданні в порядку абз.1 ч.1 ст.219 ГПК України суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та відповідно до ч.1 ст.240 ГПК України проголосив скорочене рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши учасників провадження, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 14.04.2022 між АТ "Укрпошта" в особі Херсонської дирекції АТ "Укрпошта" (орендодавець) та фізичною особою - підприємцем Жуковською Тетяною Георгіївною (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна № 273.

Згідно п.1.1.1 договору, орендодавець передає, а орендар бере в строкове платне користування: нерухоме майно, розташоване в м.Херсон, на першому поверсі одноповерхової будівлі відділення поштового зв`язку 73008, по вулиці Чорноморській, 64, загальною площею 161,1 м2 (приміщення №7, 10, 11, 12, 23, 23а, 236 нежитлового призначення, згідно плану БТІ від 02.10.2019) для розміщення складу-магазину.

Пунктом 3.1 договору передбачено, що за домовленістю сторін орендна плата включає плату за користування майном і вартість послуг з його утримання згідно з розрахунком (додаток 2), де плата за користування майном становить з 11 березня 2022 року - 74,17 грн. (без ПДВ) за 1 м2, що становить 11948,75 грн. (без ПДВ) за місяць, та витрати на утримання орендованого майна згідно діючих тарифів. Додатково до орендної плати нараховується ПДВ за ставкою 20%. (п.3.1.1. договору).

За умовами п .3.2 договору, починаючи з 10 квітня 2022 року кожного року оренди, ставки плати за користування майном (за виключенням плати за послуги з утримання комерційної нерухомого майна), автоматично збільшуються на 10% (десять відсотків) від ставок, що діяли за попередній рік оренди. При цьому сторони погодилися, що така зміна ставок плати за користування майном та розміру орендної плати відбуватиметься без укладення будь-яких змін та доповнень до цього договору .

Згідно додатку 2 до договору, вартість послуг на його утримання визначається за фактичними показниками та тарифами згідно виставлених рахунків.

Згідно з п.3.5 договору, щомісячно не пізніше 7 числа місяця, наступного за звітним, орендодавець надає орендарю Акт про надані послуги, яким підтверджується обсяг та вартість послуги оренди за звітний місяць, орендар зобов`язаний підписати Акт про надані послуги та повернути його орендодавцю не пізніше 10 числа поточного місяця.

Як зазначає позивач, в установленому договором порядку на адресу відповідача направлялися Акти про надані послуги, заперечень до обсягу та вартості послуг, зазначених у актах, від відповідача не надходило.

Відповідно до п.3.6 договору, орендна плата сплачується орендарем шляхом перерахування у безготівковому порядку на поточний банківський рахунок орендодавця до 20 числа місяця наступного за розрахунковим. Не виставлення рахунку орендодавцем не звільняє орендаря від сплати орендної плати за договором.

Згідно п. 5.1.3 договору, орендар зобов`язаний своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату та інші платежі, передбачені цим договором.

Як стверджує позивач, після введення військового стану на території України орендар регулярно звертався з проханням звільнити від орендної плати у зв`язку із настанням форс-мажорних обставин, у зв`язку з чим орендодавцем було надано:

- знижку на орендну плату у розмірі 100 % (1 грн на місяць з ПДВ) з 01 березня 2022 року по 31 травня 2023 року, що підтверджується додатковою угодою № 1 від 24.05.2023 року;

- знижку на орендну плату у розмірі 100 % (1 грн на місяць з ПДВ) з 01 червня 2023 року по 31 серпня 2023 року, що підтверджується додатковою угодою № 2 від 03.07.2023 року;

- знижку на орендну плату у розмірі 70% (4337,40 грн на місяць з ПДВ) з 01 вересня 2023 року по 30 листопада 2023 року, що підтверджується додатковою угодою № 3 від 09.10.2023 року.

З грудня 2023 року в питанні оплати оренди застосовувались умови договору,

закріпленні у п.3.1. та п. 3.2.

Разом з тим, відповідачем порушувалися умови договору в частині виконання фінансових зобов`язань, у зв`язку з чим було ініційоване дострокове припинення договору, про що було повідомлено орендаря листом від 16.11.2023.

Фактичні обставини неналежного виконання взятих на себе договірних зобов`язань щодо внесення орендної плати та інших платежів, передбачених договором, позивач підтверджує актом звіряння розрахунків за надані послуги, та зауважує, що станом на 22.04.2025 за відповідачем обліковувалась заборгованість за послуги з оренди приміщення в розмірі 12974,74 грн.

ФОП Жуковською Т.Г. не було виконано умови договору та не було сплачено рахунки- акти, з яких утворилась сума боргу 12974,74 грн, а саме:

1. АНП43347 від 30.11.2023 року на суму 3021,11 грн: 2440,12 грн. - сума неоплаченої оренди з урахуванням попередніх сплат за листопад 2023 року; 580,99 грн. - послуги з відшкодування з утримання будинку за жовтень 2023 року.

2. АНП52945 від 16.12.2023 року на суму 9953,63 грн: 8954,63 грн. - сума неоплаченої оренди за грудень 2023 року (з 01.12.2023 по 16.12.2023); 118,14 грн. - послуги з відшкодування витрат на електроенергію за грудень 2023 року; 580,99 грн. - послуги з відшкодування витрат з утримання будинку за листопад 2023 року; 299,87 грн. - послуги з відшкодування витрат з утримання будинку за грудень 2023 року.

Несплата відповідачем вказаної заборгованості зумовила нарахування пені, збитків від інфляції та звернення до суду із даним позовом.

Заперечуючи проти задоволення позову відповідач у відзиві на позовну заяву зауважила, що є незрозумілим, на підставі яких документів проведено нарахування заборгованості. Зазначила, що не проживає в м.Херсон, електроенергія не споживалась, а послуги з утримання будівлі фактично не надаються, приміщення зачинене, вікна забиті.

29.01.2023 внаслідок обстрілу з боку російської федерації було пошкоджено орендоване приміщення та майно. Відповідно до умов договору оренди, орендодавець зобов`язаний надати об`єкт, придатний для використання. Незважаючи на це, за твердженням відповідача, АТ "Укрпошта" не вжило жодних заходів щодо ремонту або приведення приміщення у належний стан, приміщення непридатне до експлуатації і місто Херсон щоденно зазнає обстрілів, у зв`язку з чим неможливо вести господарську діяльність.

Також зауважила, що згідно з п. 9 договору оренди № 273 від 14.04.2022, сторони звільняються від відповідальності у разі виникнення обставин непереборної сили. Торгово-промислова палата України листом від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 підтвердила, що війна є форс-мажором. Місто Херсон включено до Переліку територій, де ведуться активні бойові дії (наказ Мінінтеграції №376 від 28.02.2025). В свою чергу, фото пошкодженого приміщення є підтвердженням того, що приміщення зруйноване та не придатне для здійснення господарської діяльності.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як зазначалось вище та вбачається з матеріалів справи, предметом позову у даній справі є вимоги Акціонерного товариства "Укрпошта" про стягнення з Жукової Тетяни Георгіївни заборгованості зі сплати орендної плати, експлуатаційних та комунальних витрат, пені та збитків від інфляції, за неналежне виконання орендарем зобов`язань за договором в частині своєчасної сплати відповідних платежів.

Отже, спірні правовідносин між сторонами підпадають під правове регулювання Глави 58 найм (оренда) ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з частиною 1 статті 762 ЦК України, за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК України).

Звертаючись з позовом у даній справі Акціонерне товариство"Укрпошта" просить стягнути з відповідача Жукової Тетяни Георгіївни заборгованість з орендної плати за листопад та частину грудня (01.12-16.12) 2023, за послуги з відшкодування з утримання будинку та витрат на оплату електроенергії, що загалом складає 12974,74 грн., нараховані на суму основного боргу 510,02 грн. пені та 2022,71 грн. інфляційних втрат.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Так, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб, який в подальшому був неодноразово продовжений та діє на теперішній час.

Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (тут і далі в редакції, яка діяла на час укладення договору) визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії російської федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Дата початку тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України;

4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1, 2 і 3 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованою територією, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.

Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", правовий режим тимчасово окупованої території може бути визначено, змінено чи скасовано виключно законами України.

В умовах воєнного стану правовий режим тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається, змінюється і скасовується рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями.

В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23 виснував, що у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 №2217-ІХ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України", правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.

З огляду на викладене, Верховний Суд у постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23 зазначив про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові у справі №910/9680/23 про поширення положень ст. 13-1 ЗУ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, лише з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.

Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1364 від 06.12.2022 "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією" установлено, що:

- перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією (далі - перелік), затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій (абз. 2 п. 1 постанови);

- у переліку визначаються дата початку та дата завершення бойових дій (дата виникнення та припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації (абз. 8 п. 1 постанови).

Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій може надавати роз`яснення з питань формування та застосування переліку; перелік оновлюється у разі потреби, але не рідше ніж двічі на місяць (абз. 23-24 п. 1 постанови).

В постанові КМУ № 1364 визначено критерії внесення територій до переліку, а додатком до постанови КМУ № 1364 затверджено форму "Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією".

На виконання постанови Кабінету Міністрів України № 1364 від 06.12.2022 наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією.

Відповідно до наказу №309 Херсонська міська територіальна громада (код UA65100150000057191):

- в період з 01.03.2022 по 11.11.2022 відносилась до тимчасово окупованої російською федерацією території України;

- в період з 11.11.2022 по 01.05.2023 відносилась до території, на якій ведуться (велися) бойові дії (території можливих бойових дій);

- в період з 01.05.2023 по даний час відноситься до території активних бойових дій, на якій функціонують державні електронні інформаційні ресурси.

Відповідно до п. 45.1, п. 4.52 ст. 45 Податкового кодексу України, платник податків - фізична особа зобов`язаний визначити свою податкову адресу.

Податковою адресою платника податків - фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі.

Платник податків - фізична особа може мати одночасно не більше однієї податкової адреси.

Податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Законом України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України" та внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 01.07.2021 № 1618-IX (набрав чинності 21.11.2021) в статтю 13 Закону № 1207-VII внесені зміни, зокрема частину першу цієї статті викладено в новій редакції: "Здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України".

Відповідно до змісту пояснювальної записки до законопроекту № 1618-IX після прийняття Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України" Радою ЄС запроваджено санкції проти російської федерації, а саме заборонено імпорт продукції з тимчасово окупованої території до країн ЄС, заборонені інвестиції, заборонено експорт певних товарів і технологій на таку територію та інше. Будь-які поставки товарів з окупованої території заборонені в Україні. Водночас в українському законодавстві залишається дозволеним, хоча і з обмеженнями, ведення господарської діяльності з тимчасово окупованою територією, що суперечить публічній позиції держави в сфері санкційної політики та політики невизнання. Прийняття зазначеного проекту сприятиме, зокрема, усуненню обставин, які сприяють продовженню ведення господарської діяльності на тимчасово окупованій території.

Прийняття Закону №1618-ІХ підтвердило загальне невизнання державою легітимності підприємницької діяльності на окупованих територіях (постанова КАС ВС від 15.11.2022 у справі № 440/2831/19).

Господарська діяльність суб`єктів, місцезнаходженням яких є тимчасово окупована територія, знаходиться поза межами правового регулювання України, а вчинені ними правочини є нікчемними, а отже не створюють юридичних наслідків, тобто, не "породжують" (змінюють чи припиняють) цивільних прав та обов`язків (постанова КГС ВС від 26.03.2024 у справі № 913/768/21).

Положення ч.2 ст.13 Закону №1207-VII поширюється на договори, які укладаються суб`єктом господарювання при здійсненні ним господарської діяльності, тобто у випадках, коли він реалізує продукцію, виконує роботи, надає послуги (постанова КГС ВС від 26.03.2024 у справі № 913/768/21).

Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до ч. 4 ст. 216 ЦК України, правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК України, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанови Об`єднаної палати КЦС ВС від 19.02.2024 у справі № 567/3/22 та від 13.03.2023 у справі № 398/1796/20, постанова КЦС ВС від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц).

Як зазначено вище, 14.04.2022 між АТ "Укрпошта" в особі Херсонської дирекції АТ "Укрпошта" та фізичною особою - підприємцем Жуковською Тетяною Георгіївною було укладено договір оренди нерухомого майна № 273, за умовами якого в оренду передано нерухоме майно, розташоване в м.Херсон, на першому поверсі одноповерхової будівлі відділення поштового зв`язку 73008, по вулиці Чорноморській, 64, загальною площею 161,1 м2 (приміщення №7, 10, 11, 12, 23, 23а, 236 нежитлового призначення, згідно плану БТІ від 02.10.2019) для розміщення складу-магазину.

Судом встановлено, що станом на час укладення спірного договору місцезнаходженням фізичної особи-підприємця Жуковської Тетяни Георгіївни було АДРЕСА_3 (що також підтверджено відповідачем в судовому засіданні), а отже, саме ця адреса є податковою адресою відповідача відповідно до положень Податкового кодексу України.

В договорі оренди від 14.04.2022 також зазначена вищевказана адреса орендаря (відповідача).

Загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому дослідженні (ч. 3 ст. 75 ГПК України), є факт окупації міста Херсона з 01.03.2022 року по 11.11.2022 року.

Відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 Херсонська міська територіальна громада (код UA65100150000057191) в період з 01.03.2022 по 11.11.2022 відносилась до тимчасово окупованої російською федерацією територією України.

Тобто, договір оренди укладено із суб`єктом господарювання, місцезнаходженням якого на час його укладення буда тимчасово окупована територія.

Доказів зміни відповідачем податкової адреси матеріали справи не містять.

Отже, в силу прямої норми ч. 2 ст. 13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", договір оренди нерухомого майна №273 від 14.04.2022 є нікчемним, оскільки його стороною є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого на час його укладення була тимчасово окупована територія.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", на такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України, тобто такі правочини не можуть бути визнані судом дійсними.

Отже, спірний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.

Що стосується вимог в частині стягнення заборгованості з орендної плати в розмірі 11394,75 грн.

Так, обґрунтовуючи позов в цій частині, позивач посилається на обставини укладення між сторонами договору оренди нерухомого майна №273 від 14.04.2022, фактичне користування відповідачем спірним майном, та наявність несплаченої заборгованості з орендної плати за листопад, частину грудня 2023.

Разом з тим, стягнення заборгованості на підставі нікчемного договору оренди є неможливим.

Суд зауважує, що попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Суд зауважує, що особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Згідно ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми в її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.

У статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У господарському процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження №12-161гс19) та від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2023 у справі №633/408/18 вказала наступне: "У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально".

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

За приписами ст.5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З огляду на фактичні обставини справи, суд приходить до висновку про застосування до спірних правовідносин приписів статті 1212 Цивільного кодексу України.

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами Глави 83 Цивільного кодексу України.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України).

За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України.

Якщо поведінка набувача, потерпілого не свідчить про існування та виконання договірного зобов`язання, то у разі виникнення між ними спору щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, на спірні правовідносини поширюються положення статті 1212 Цивільного кодексу України.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.09.2023 у справі №910/4725/22, від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19 та від 01.04.2019 у справі №904/2444/18.

У пункті VII.-2:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

У статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов`язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19 вказано, що "аналіз змісту статті 1212 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство що охоплюється безпідставно набутим майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України). Наприклад, у статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права (Draft Common Frame of Reference. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law) щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов`язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном. Тлумачення статті 1212 ЦК України, із застосуванням телеологічного способу її тлумачення, свідчить, що цією нормою до випадків безпідставного набуття та збереження майна віднесено також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона згідно закону мала віддати (перерахувати) іншій особі в силу покладеного на неї законом зобов`язання. Тобто зменшення обов`язку. У справі, що переглядається, збагаченням є збереження страховиком без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він згідно закону мав виплатити потерпілій особі враховуючи спричинену шкоду його страхувальником. Такий підхід до розуміння норми статті 1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави адже очевидно, що у наведений спосіб відбувається збагачення страховика за рахунок зменшення (звільнення) його від виконання обов`язку з відшкодування шкоди завданої потерпілій особі його страхувальником".

Тлумачення статті 1212 ЦК України дозволяє зробити висновок, що до безпідставно набутого майна набувача, з урахуванням розумності, відноситься користування чужим майном (майном потерпілого). Причому потерпілий, якому належить майно, яким користувався набувач, має право вимагати від набувача повернення такого збагачення.

У даній справі позивач пред`явив позов про стягнення з відповідача коштів за користування нежитловим приміщенням. Відповідач факт користування вказаним приміщенням не заперечує (за поясненнями відповідача у приміщенні знаходились її власні речі та обладнання), як і узгоджений сторонами розмір плати за таке користування.

В судовому засіданні судом досліджено питання щодо нарахування плати за користування майном за грудень 2023 з огляду на укладення між сторонами 16.12.2023 акту приймання-передачі майна, а саме - чи було включено в розрахунок боргу день повернення майна - 16.12.2023.

Представник позивача надала пояснення та зазначила, що заборгованість з орендної плати була нарахована за період з 01.12 по 15.12.2023 включно, день повернення майна з оренди до даного розрахунку не включено.

За наведених обставин, вимоги позивача в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Стягненню з відповідача підлягають 11394,75 грн. безпідставно збережених коштів за користування нежитловим приміщенням.

В частині вимог АТ "Укрпошта" щодо стягнення з відповідача 1775,41 грн. інфляційного збільшення та 447,37 грн. пені, нарахованих на суму 11394,75 грн., суд зауважує наступне.

У відповідності до ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 551 ЦК України передбачено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Суд зазначає, що можливість нарахування пені у разі порушення орендарем строків виконання грошових зобов`язань була передбачена п.7.2 договору оренди.

Проте, як встановлено судом, останній є нікчемним. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір (подібний висновок міститься у пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 та постанови Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).

Верховний Суд у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 виснував, що ГК України (в період чинності якого укладено договір), також як і ЦК України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом. Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов`язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов`язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми.

Отже, оскільки кондикційні зобов`язання не є договірними, нарахування пені на безпідставно збережені кошти (за статтею 1212 Цивільного кодексу України) є неможливим.

За наведеного, вимоги в частині стягнення пені в сумі 447,37 грн. є необгрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Що стосується нарахованих позивачем інфляційних втрат суд зазначає, що відповідно до статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи те, що прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна (стаття 1212 ЦК України) виникає з моменту безпідставного набуття такого майна, позивачем правомірно нараховано 1775,41 грн. збитків від інфляції.

Суд перевірив розрахунок позивача в цій частині і констатує, що його здійснено арифметично вірно.

Отже, вимоги в частині стягнення 1775,41 грн. збитків від інфляції, нарахованих на суму коштів, що визначені судом як безпідставно збережені відповідачем шляхом користування майном позивача, є обґрунтованими та задовольняються судом.

В частині вимоги про стягнення 1579,99 грн. з відшкодування витрат на електроенергію та утримання будинку, а також нарахованих на них 62,65 грн. пені та 247,30 грн. збитків від інфляції, суд зауважує наступне.

Так, плата за користування майном і вартість послуг з його утримання була передбачена сторонами в п.3.1 договору оренди нерухомого майна від 14.04.2022. Проте, з огляду на нікчемність останнього, вказані умови не можуть бути враховані при вирішенні питання щодо обґрунтованості нарахування позивачем вимог зі стягнення з відповідача витрат на електроенергію та утримання будинку.

Доказів укладення між сторонами інших договорів про відшкодування витрат на утримання об`єкта та комунальних послуг матеріали справи не містять.

Разом з тим, обов`язок користувача нерухомого майна оплачувати комунальні послуги та витрати на утримання цього майна незалежно від укладеного договору у сфері комунальних послуг випливає також з положень Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (стаття 9), відповідно до яких споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними; факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Загальні правила надання послуг визначені, зокрема, ЦК України, статтею 901 якого передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Частиною першою статті 903 ЦК України унормовано, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. При цьому загальне правило статті 903 ЦК України передбачає оплатність послуги за договором про надання послуги, якщо договором передбачено надання послуг за плату, у зв`язку з чим правила та вимоги щодо оплатності послуг застосовуються у разі їх надання. Тоді як за відсутності факту та доказів надання відповідних послуг надавач послуг позбавлений права та підстав вимагати їх оплати від отримувача послуг.

Водночас положення статей 901, 903 ЦК України, що презюмують виникнення правовідносин щодо надання послуг за договором, не виключають застосування до цих правовідносин у передбачених Законом випадках положень частини третьої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 16.11.2021 у справах №№ 915/208/20, 915/127/20, а також до правової позиції, сформульованої Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.06.2022 у справі № 915/104/21.

З урахуванням висновку щодо обов`язку оплатити житлово-комунальні послуги також за відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг у разі, якщо споживачі фактично користувалися ними, суд зазначає, що до цих правовідносин у передбачених Законом випадках також застосовуються положення пункту 3 частини другої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з інших юридичних фактів, цим фактом у спірних правовідносинах є фактичне споживання комунальних послуг в приміщенні, яким користуються, та послуг з утримання цього майна.

Разом з тим, за відсутності доказів факту наданння/отриманння та розміру отриманої (спожитої) особою, що користувалась нерухомим майном, відповідної послуги обов`язок з її оплати у нього не виникає.

Отже, для встановлення розміру цього обов`язку користувача нерухомого майна (вартості спожитих послуг) визначальним є факт споживання відповідної послуги та її розмір.

А тому, за відсутності доказів на підтвердження розміру фактично спожитої у відповідному періоді відповідачем (наданої йому безпосереднім надавачем відповідних послуг або позивачем) послуги (послуг) у відповідача (як особи, що користувалась спірним майном) не виникає обов`язку оплачувати ці послуги.

Отже, стверджуванні позивачем обставини щодо споживання відповідачем відповідних послуг в спірному приміщенні на заявлену суму покладають на позивача тягар доказування (обов`язок довести) факту та розміру спожитих відповідачем відповідних послуг у заявлених у спірних правовідносинах періодах.

За приписами ч.3 ст.13 та ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Водночас, у процесі розгляду справи позивачем, у відповідності до приписів ч. 3 ст.13 та ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, не було надано суду жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт надання позивачем безпосередньо і саме відповідачу послуг з утримання майна та факт надання комунальних послуг (послуги з електропостачання) за період листопад 2023 та 01.12-16.12.2023 у загальному розмірі 1579,99 грн., а також доказів, які б підтверджували їх склад, обсяг і вартість, як-то докази зняття показників засобів обліку, виставлені постачальниками рахунки за надані спірні послуги саме відповідачу, обґрунтовані розрахунки обсягу і вартості наданих послуг, тощо.

Так, на підтвердження обставин понесення витрат на оплату комунальних послуг позивачем надано до матеріалів справи договір №629/353 від 19.03.2019, укладений між АТ "Херсонобленерго" та АТ "Укрпошта" в особі Херсонської дирекції, акт №112пр від 31.12.2023 прийому-передачі послуги з розподілу електричної енергії за грудень 2023, рахунок №37490235пр на оплату послуг з розподілу електроенергії за грудень 2023.

Проте, факт укладення договору ще не свідчить про надання послуг за ним саме відповідачу. В матеріалах справи відсутні докази отримання відповідачем послуг комунальних підприємств у спірний період, їх склад, обсяг, вартість, докази зняття показників засобів обліку, виставлені постачальниками рахунки за надані спірні послуги саме відповідачу, обґрунтовані розрахунки обсягу і вартості наданих послуг за договором, а також докази фактичного понесення позивачем витрат на оплату таких послуг.

Суд також не приймає до уваги наявний в матеріалах справи розрахунок орендної плати за використання нерухомого майна за адресою м.Херсон, вул.Чорноморська, 64 (в якому визначено найменування послуг та витрат, їх вартість), оскільки останній є додатком до договору оренди, який, в свою чергу, є нікчемним.

Разом з тим суд звертає увагу, що навіть в цьому розрахунку визначені наступні послуги з утримання майна: забезпечення електропостачання, користування водою і каналізацією, витрати на експлуатацію й обслуговування електромереж та електрообладнання, прибирання загальних місць, та зазначено, що витрати нараховуються за фактичними показниками та тарифами, згідно виставлених рахунків.

Матеріали справи не містять доказів надання позивачу відповідними організаціями вищенаведених послуг, доказів зняття показників лічильників та виставлення рахунків за узгодженими тарифами, а також доказів оплати позивачем таких послуг. Як наслідок, позивачем не доведено обов`язку відповідача щодо їх відшкодування.

Отже, з огляду на відсутність підписаного та укладеного сторонами окремого договору (договорів) з надання послуг з утримання спірного об`єкта та з відшкодування вартості комунальних послуг; ненадання позивачем актів приймання-передачі наданих послуг за заявлений період, доказів зняття показників засобів обліку, виставлених постачальниками рахунків за надані послуги саме відповідачу, обґрунтованих розрахунків обсягу і вартості наданих послуг тощо; враховуючи, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів виникнення у відповідача обов`язку оплати відповідних послуг з утримання нерухомого майна та сплати комунальнитх послуг, суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог в частині стягнення з відповідача 1579,99 грн. заборгованості. Вказане, в свою чергу, зумовлює прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Оскільки вимоги зі сплати 62,65 грн. пені та 247,30 грн. збитків від інфляції, нараховані за несвоєчасне відшкодування витрат на утримання майна, є акцесорними до вимог зі сплати основного зобов`язання, у їх задоволенні також слід відмовити.

Щодо посилання відповідача на форс-мажорні обставини, визнані листом Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, та необхідність звільнення її від сплати коштів за користування нерухомим майном, суд зауважує наступне.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків, згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт та ситуації, що з ним пов`язані (включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, ембарго, діями іноземного ворога): загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибухи, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані положеннями відповідних рішень або актами державних органів влади, закриття морських проток, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також обставини, викликані винятковими погодними умовами чи стихійним лихом - епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув гранту, інші стихійні лиха, тощо (ч. 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України").

Відповідно до ч. 1 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України", Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності.

Зокрема, відповідно до листа Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 визнано форс-мажорною обставиною військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану 24.02.2022. Торгово-промислова палата України підтверджує, що зазначені обставини з 24.02.2022 до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними.

Отже, ТПП України листом від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 засвідчила, що військова агресія російської федерації проти України стала підставою для введення воєнного стану та є форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили). Вказаний лист ТПП України адресований "Всім, кого це стосується", тобто необмеженому колу суб`єктів, його зміст носить загальний інформаційний характер та констатує абстрактний факт наявності форс-мажорних обставин без доведення причинно-наслідкового зв`язку у конкретному зобов`язанні.

У постанові Верховного Суду від 15.06.2023 у справі №910/8580/22 зазначено, що лист ТПП від 28.02.2022 є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин.

У постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі №912/750/22 викладено висновок про те, що лист ТПП від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 не можна вважати сертифікатом у розумінні ст.14-1 Закону "Про торгово-промислові палати в Україні", а також такий лист не є документом, який був виданий за зверненням відповідного суб`єкта (відповідача), для якого могли настати певні форс-мажорні обставини.

Отже, лист ТПП від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 не є доказом настання форс-мажорних обставин для всіх без виключення суб`єктів господарювання України з початком військової агресії російської федерації. Кожен суб`єкт господарювання, який в силу певних обставин не може виконати свої зобов`язання за окремо визначеним договором, має доводити наявність в нього форс-мажорних обставин.

У постанові Верховного Суду від 30.11.2021 у справі №913/785/17 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них, як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання.

Листом від 28.02.2022 Торгово-промисловою палатою України було засвідчено форс-мажорні обставини, зокрема, військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 год. 30 хв. 24.02.2022, проте, відповідач не довів, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку, що є предметом спору.

Суд також не приймає до уваги твердження відповідача відносно того, що приміщення було непридатне до використання у спірний період через пошкодження будівлі внаслідок обстрілу військами рф.

Як слідує з витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, номер кримінального провадження 12023231030000183, 29.01.2023 внаслідок обстрілу військовими рф м.Херсон було пошкоджено приватні будинки, багатоповерхівки та інше майно громадян, в тому числі багатоповерхову будівлю в м.Херсон по вул.Чорноморська, 64, в якому знаходиться спірний об`єкт.

Проте, в матеріалах справи відсутні докази які б свідчили, що відповідач зверталась до позивача із повідомленням про неможливість використання приміщення та пропозицією повернути його власнику.

При цьому, в судовому засіданні відповідач зазначила, що протягом 2023 року та навіть після підписання 16.12.2023 між сторонами акту приймання-передачі майна, в приміщенні залишались її особисті речі та обладнання, яке було неможливо демонтувати та вивезти через безпекову ситуацію в місті.

Отже, суду не доведено факт невикористання майна у спірний період, а наведені особисто відповідачем пояснення свідчать про протилежне.

Щодо суб`єктного складу сторін.

Відповідачем у даній справі визначена фізична особа Жуковська Тетяна Георгіївна.

В свою чергу, як слідує з матеріалів справи, спірний договір було укладено між позивачем та фізичною особою-підприємцем Жуковською Т.Г.

Судом встановлено, що відповідачем була припинена господарська діяльність, про що був внесений відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (номер запису 2004990060008011643).

Відповідно до ч. 9 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Відповідно до ч.1 ст.52 ЦК України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) визначено, що у разі припинення суб`єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати; фізична особа відповідає за її зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Таким чином, позивачем цілком правомірно пред`явлено даний позов саме до фізичної особи.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст.76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

У зв`язку із частковим задоволенням позову судові витрати зі сплати судового збору, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Жуковської Тетяни Георгіївни (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ; фактична адреса: АДРЕСА_2 ) на користь Акціонерного товариства "Укрпошта" (код ЄДРПОУ 21560045, 01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 22) - 11394 (одинадцять тисяч триста дев`яносто чотири) грн. 75 коп. безпідставно збережених коштів, 1775 (одну тисячу сімсот сімдесят п`ять) грн. 41 коп. інфляційних втрат, 2057 (дві тисячі п`ятдесят сім) грн. 34 коп. судового збору.

3. У задоволенні решти позову відмовити.

4. Судові витрати зі сплати 365,06 грн. судового збору покласти на позивача.

5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Повний текст рішення складено і підписано 18 вересня 2026 р., з урахуванням обставин введеного воєнного стану, обстрілів об`єктів критичної інфраструктури, масованих атак м. Одеси країною-агресором та пов`язаних з цим повітряних тривог в м.Одеса та Одеській області.