Рішення № 139906560, 21.09.2026, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" вересня 2026 р. справа № 300/4783/25

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі судді Остап`юка С.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, заявник, ОСОБА_1 ) звернулася в суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (далі - відповідач, орган пенсійного забезпечення, Управління, ГУ ПФУ в Івано-Франківській області) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення страхової виплати у зв`язку зі смертю її чоловіка - ОСОБА_2 . Відповідач відмовив у встановленні такої виплати, покликаючись на те, що оскільки реєстрація місця проживання позивача на дату смерті не співпадає з реєстрацією місця проживання померлого чоловіка, правові підстави для виплати позивачу одноразової допомоги на сім`ю відсутні.

Позивач зазначила, що в шлюбі із загиблим була з 30.01.2001 р., тобто були офіційною сім`єю, і фактично перебуваючи в офіційно зареєстрованому шлюбі, як і кожна сім`я мали спільних дітей, вели спільне господарства, тобто здійснювали спільні витрати, формували спільний бюджету для спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, для участі у витратах на дитину, утримання житла, на його ремонт, на надання взаємної допомоги, мали усні домовленості про порядок користування житловим приміщенням, були наявні безліч інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. В той же час, жодний закон не забороняв та не забороняє чоловіку та жінці, які в офіційному шлюбі, мати різні адреси реєстрації місць проживання, в тому числі фактично проживати за незареєстрованим адресом, чи проживати за зареєстрованими адресами, бо такі дані не свідчать і не можуть свідчити, що чоловік та жінка, які в офіційно зареєстрованому шлюбі, який ніхто з них не розривав та не визнавав недійсним, не ведуть спільного господарства. Просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд ухвалою від 14.07.2025 відкрив провадження у даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення учасників справи відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, Кодекс).

Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області направило до суду відзив на позовну заяву із запереченнями щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погодився, із посиланням на відповідні норми права та твердження, просив в задоволенні позову відмовити, з викладених у ньому підстав.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, вивчивши адміністративний позов, відзив на позовну заяву, дослідивши і оцінивши зібрані по справі докази, в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд встановив наступні обставини.

Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 30.01.2001 зареєстровано шлюб, про що в книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис №93, вказане засвідчується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 06.11.2012.

Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до довідки Пасічнянської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області від 19.02.2025 за №1Б/118 ОСОБА_2 по день смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) був зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 20.02.2025 звернулась до територіального управління Пенсійного фонду України із заявою про виплату страхової виплати у зв`язку зі смертю годувальника ОСОБА_2 , який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві на час роботи в ТОВ "ХХІ Століття-плюс", що зафіксовано актом розслідування нещасного випадку за формою Н-1 від 20.02.2025.

ГУ ПФУ в Івано-Франківській області листом від 29.05.2025 за №0900-0202-8/28326 повідомлено про те, що при розгляді документів ОСОБА_1 було встановлено, що на день смерті ОСОБА_2 місце реєстрації позивача не співпадало з місцем реєстрації потерпілого.

Вважаючи протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області щодо відмови у проведенні нарахування та виплати одноразової допомоги у зв`язку зі смертю годувальника, ОСОБА_1 звернулась до суду з метою захисту свого порушеного права на виплату допомоги.

Надаючи правову оцінку публічно-правовим відносинам, суд виходить із наступних підстав та мотивів.

У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За приписами пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров`я визначено Законом України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" № 1105-XIV від 23.09.1999 (далі - Закон № 1105-XIV).

Згідно з частиною 1 статті 30 Закону №1105-XIV страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Відповідно до частини 7 статті 30 Закону № 1105-XIV страхові виплати складаються із, зокрема, страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого).

Пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону № 1105-XIV передбачено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім`ї виплачуються одноразова допомога у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату.

Згідно з частиною 1 статті 37 Закону № 1105-XIV для призначення страхових виплат потерпілий або особи, які мають право на такі виплати у разі смерті потерпілого, подають до уповноваженого органу управління заяву (у паперовій або електронній формі) про призначення виплати (особисто або через уповноваженого представника) за формою, затвердженою правлінням Пенсійного фонду України. Заява в електронній формі подається через Єдиний державний вебпортал електронних послуг або веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України.

Згідно з частиною 2 статті 37 Закону №1105-XIV територіальні органи уповноваженого органу управління приймають рішення про призначення страхових виплат на підставі поданої в електронній або паперовій формі заяви та отриманих шляхом автоматизованого обміну наявними даними між інформаційно-комунікаційними системами органів державної влади, підприємств, установ, організацій: 1) акта розслідування нещасного випадку або акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами; 2) даних про встановлення інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності; 3) даних Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи, яка має право на виплати, та її походження, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть потерпілого та інших актів цивільного стану, необхідних для призначення страхових виплат; 4) даних реєстру застрахованих осіб та реєстру страхувальників Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування про працевлаштування, нараховану заробітну плату (дохід) і сплату страхових внесків та інших даних, необхідних для призначення виплат; 5) наявних даних Єдиного державного демографічного реєстру про реєстрацію місця проживання; 6) даних органів реєстрації про реєстрацію місця проживання; 7) даних Єдиної державної електронної бази з питань освіти про навчання; 8) даних Державного реєстру боржників про виплату аліментів; 9) даних Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб щодо статусу внутрішньо переміщеної особи; 10) даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Частинами 1, 2 статті 38 Закону № 1105-XIV передбачено, що територіальні органи уповноваженого органу управління розглядають справу про страхові виплати на підставі поданої в електронній або паперовій формі заяви потерпілого або заінтересованої особи і приймають відповідні рішення протягом 10 календарних днів, не враховуючи дня надходження зазначених документів. Рішення оформлюється постановою, в якій зазначаються дані про осіб, які мають право на страхові виплати, розміри виплат на кожного члена сім`ї та строки їх здійснення або обґрунтування відмови у виплатах; до постанови додаються копії необхідних документів.

Відповідно до статті 39 Закону № 1105-XIV уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо: 1) потерпілий вчиняв дії, а також бездіяльність (приховування захворювань, невиконання рекомендацій лікаря), що сприяли настанню страхового випадку; 2) роботодавець, інші органи, що беруть участь у встановленні страхового випадку, або потерпілий надали уповноваженому органу управління завідомо неправдиві відомості про страховий випадок; 3) застрахована особа вчинила умисне кримінальне правопорушення, що призвело до настання страхового випадку. Уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованій особі, якщо нещасний випадок згідно із законодавством не визнаний пов`язаним з виробництвом.

З матеріалів справи судом встановлено, що відмовляючи позивачу у призначенні одноразової допомоги на сім`ю, відповідач посилається на те, що реєстрація місця проживання позивача не співпадає з реєстрацією місця проживання її померлого чоловіка.

Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коди дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Конституційний Суд України у Рішенні від 03.06.1999 № 5-рп/99 визначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт тощо.

Відповідно до частини 1 статті 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з частиною 1 статті 56 Сімейного кодексу України також встановлено, що дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання.

Відповідно до частин першої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Отже, постійне проживання особи не завжди може співпадати з місцем її реєстрації.

Водночас, відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, врегульовуються Законом України від 11.12.2003 № 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон № 1382-IV).

Відповідно до статті 2 вказаного Закону громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

Положеннями статті 3 Закону № 1382-IV також встановлено, що вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Таким чином, аналізуючи вищевказані положення законодавства, суд зазначає, що Конституцією України кожній фізичній особі гарантуються свобода пересування та вільний вибір місць постійного або тимчасового проживання, кількість яких не обмежується.

Згідно з частиною 10 статті 6 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Правові висновки Верховного Суду стосовно застосування положень цього Закону сформовані, зокрема, у постановах від 30.01.2018 у справі № 233/4008/17, від 06.02.2018 у справі № 234/9663/17, від 06.02.2018 у справі № 243/7507/17, від 13.02.2018 у справі №263/11240/17 та від 20.02.2018 у справі № 219/9030/17.

Суд наголошує, що встановлений державою обов`язок особи зареєструвати єдине місце проживання зумовлено характером такого інструменту державного управління, з огляду на застосування останнього з метою реалізації, зокрема виборчих прав, надання низки адміністративних послуг, в тому числі і для ведення офіційного листування з державними органами, тому в контексті спірних правовідносин зареєстроване місце проживання не є безумовним, єдиним та безпосереднім доказом проживання заявника з потерпілим однією сім`єю на момент його смерті.

Верховний Суд в постанові від 22.04.2024 у справі № 420/17371/22 дійшов висновку, що встановлена Порядком № 11 обов`язковість збігу зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого є додатковою обмежуючою умовою, що значно звужує обсяг встановлених законом прав сімей застрахованих осіб, що загинули на виробництві. При цьому звернув увагу, що Закон № 1105-XIV не містить вимоги співпадіння зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого та не вбачається серед переліку підстав для відмови в призначенні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому.

Суд зазначає, що Закон України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" не містить вимоги, згідно з якою при визначенні права на отримання страхової виплати членом сім`ї підлягає встановленню факт ведення спільного господарства між загиблим внаслідок нещасного випадку на виробництві (чоловіка) та членом сім`ї загиблого внаслідок нещасного випадку на виробництві (дружиною).

Також суд зазначає, що норми законодавства не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому відсутність реєстрації місця проживання позивача за зареєстрованим місцем проживання померлого члена сім`ї, а саме чоловіка ОСОБА_2 , який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві, не може бути доказом того, що останні не проживали разом.

Отже, відповідачем не спростовано наявність у позивача права на одноразову виплату на сім`ю, відповідно до пункту 1 частини п`ятою статті 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" у зв`язку зі смертю її чоловіка внаслідок нещасного випадку на виробництві.

З огляду на наведене, відповідач дійшов помилкових висновків щодо відсутності у позивача права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування".

При цьому, обираючи ефективний спосіб захисту порушеного права, та періоду, що підлягає захисту, суд керується такими мотивами.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (частини 1, 2 статті 77 КАС України).

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд за правилами статті 90 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

В силу вимог частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (абзац 2 частини 4 статті 245 КАС України).

У разі задоволення позову суд, застосовуючи припису пункту 10 частина 2 статті 245 КАС України, може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (абзац 2 частини 4 статті 245 КАС України).

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, зважаючи на встановлення у справі не виконання відповідачем при розгляді заяви позивача власних повноважень в належному і повному обсязі, суд дійшов висновку, що ефективним способом відновлення порушених відповідачем прав позивача буде:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, оформлені листом від 29.05.2025 за №0900-0202-8/28326, щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті одноразової допомоги у зв`язку зі смертю годувальника ОСОБА_2 , потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.02.2025 про призначення страхової виплати у зв`язку зі смертю годувальника ОСОБА_2 , потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Підсумовуючи свої висновки, суд вважає, що позов належить задовольнити повністю.

Інші сформовані позовні вимоги та їх формулювання, на переконання суду, поглинаються (враховуються) при вирішенні даного спору, за сформованими вище висновками і вирішення спору по суті.

Розподіляючи між сторонами судові витрати суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Позивачем сплачено судовий збір за подання до суду адміністративного позову немайнового характеру в розмірі 968,96 гривень, підтвердженням чого є наявна в матеріалах справи квитанція від 19.06.2025.

Враховуючи те, що спірні правовідносини виникли з вини Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, яке допустило протиправну бездіяльність, то з останнього підлягають стягненню за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача понесені ним судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 968,96 гривень.

Сторонами не подано до суду будь-яких доказів про понесення ними інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, відтак у суду відсутні підстави для вирішення питання щодо їх розподілу.

На підставі статті 1291 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, оформлені листом від 29.05.2025 за №0900-0202-8/28326, щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті одноразової допомоги у зв`язку зі смертю годувальника ОСОБА_2 , потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.02.2025 про призначення страхової виплати у зв`язку зі смертю годувальника ОСОБА_2 , потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (ідентифікаційний код юридичної особи 20551088) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 968,96 гривень (дев`ятсот шістдесят вісім гривень дев`яносто шість копійок).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ), АДРЕСА_2 ;

відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (ідентифікаційний код юридичної особи 20551088), вулиця Січових Стрільців, 15, місто Івано-Франківськ, 76018.

Суддя Остап`юк С.В.