Рішення № 139875478, 14.09.2026, Дніпровський районний суд Дніпропетровської області (до 25.04.2025 - Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області)

Справа № 175/1115/24

Провадження № 2/175/156/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року с-ще. Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

в складі: головуючого судді Бойко О.М.

секретаря судового засідання Грицай К.С.

за участі:

прокурора Божко В.В.,

представника відповідача Зінченко Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Дніпропетровської обласної прокуратури до ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про визначення порядку користування земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Дніпровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа за позовною Дніпропетровської обласної прокуратури до ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про визначення порядку користування земельною ділянкою.

Згідно автоматизованої системи розподілу судових справ між суддями матеріали позовної заяви були розподіленні до провадження судді Бойка О.М.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2024 року відкрито провадження у справі.

В позовних вимогах просять суд:

-Усунути перешкоди у здійсненні Дніпровською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, площею 0,21 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0391, яка розташована на території Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області з правом постійного користування державного спеціалізованого лісогосподарського підприємства «Ліси України» із незаконного володіння ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).

-Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,21 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0391 у Державному земельному кадастрі.

-Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на земельну ділянку площею 0,21 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0391, проведену на підставі рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Кравченка О.О. № 24602251 від 21.09.2015, номер запису про право власності 11265517.

Обґрунтовують свої вимоги тим, що Дніпропетровською обласною прокуратурою встановлено, в межах території, яка перебуває у постійному користуванні Новомосковського лісництва філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України», та відповідно до кадастрового шифру 1221411000 знаходиться в межах м. Підгородне Дніпровського району, 20.07.2010 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0088, площею 1,7509 га, для ведення садівництва, за ОСОБА_2 на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1108-р від 19.03.2010 та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 037148 від 20.07.2010.

При цьому, згідно з копією розпорядження від 19.03.2010 № 1108-р, наданого архівним відділом Дніпровської районної державної адміністрації листом від 15.08.2022 № 138/04-24-22, встановлено, що вказаним розпорядчим документом громадянці ОСОБА_3 надано дозвіл на складання проєкту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, та він не стосується передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2 .

Відповідно до інформації Дніпровської районної військової адміністрації від 07.09.2022 № 1-50-1886/0/290-22, відомостей про прийняття районною державною адміністрацією розпоряджень про надання дозволів на розробку проєктів землеустрою, про передачу у власність земельних ділянок та видачу державних актів на право власності на земельні ділянки зазначеному громадянину не встановлено.

Тобто, рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки та видачу державного акту на право власності на земельну ділянку уповноваженим органом взагалі не приймалося.

У подальшому, вказану земельну ділянку поділено на 8 земельних ділянок, в тому числі на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0391, площею 0,2100 га, для ведення садівництва, яку подаровано ОСОБА_2 . ОСОБА_4 за договором дарування земельної ділянки від 09.08.2010 № 12002, яким на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.09.2015 № 868, земельну ділянку відчужено ОСОБА_1 , про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 21.09.2015 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 729924512214).

Таким чином на теперішній час власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 .

Крім того, відповідно до інформації ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 19.04.2023 № 156 вищевказана земельна ділянка знаходиться в межах кв. 76 виділу 4 Новомосковського лісництва Філія «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України».

Площа перетину меж земельної ділянки з кадастровим номером 1221411000:01:147:0391 з межами кварталу 76 виділу 4 Новомосковського лісництва філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» становить 0,21 га, із загальної площі 0,21 га, тобто повністю належить до земель лісового фонду.

Згідно з інформацією Східного лісового офісу ДП «Ліси України» від 08.06.2023 № 664, Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 28.06.2023 № 247, земельна ділянка з кадастровим номером 1221411000:01:147:0391 відноситься до земель державного лісового фонду, знаходиться в межах кв. 76 виділу 4 Новомосковського лісництва Філія «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України».

Відповідно до проєкту організації та розвитку лісового господарства ДП «Новомосковське лісове господарство» Дніпропетровського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, виконаного Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» ДП «Харківська лісовпорядна експедиція» в 2014 році, вказана земельна ділянка перебуває у постійному користуванні філії «Новомосковське лісове господарство».

Вилучення даної земельної ділянки із складу Держлісфонду не погоджувалось, цільове призначення не змінювалося, землевпорядна документація на дану земельну ділянку до лісгоспу не надходила.

Таким чином, на думку позивача, зазначені земельні ділянки вибули з державної власності з порушенням вимог земельного та лісового законодавства України.

Відповідачка ОСОБА_1 ознайомившись із позовною заявою надала до суду відзив в якому позовні вимоги заперечувала у повному обсязі та просила суд відмовити в їх задоволенні. Також, надала клопотання про застосування строків позовної давності до спірних правовідносин.

В судовому засіданні прокурор Слобожанської окружної прокуратури Божко В.В., які за дорученням Дніпропетровської обласної прокуратури здійснюють представництво у суді підтримала позовні вимоги та просила суд задовольнити їх.

Представник відповідача - адвокат Зінченко Г.В. заперечувала проти позовних вимог та просила суд відмовити в їх задоволенні.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наданні докази, суд встановив, що наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.

Судом фактично встановлено, що в межах м. Підгородне Дніпровського району, 20.07.2010 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0088, площею 1,7509 га, для ведення садівництва, за ОСОБА_2 на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1108-р від 19.03.2010 та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 037148 від 20.07.2010.

При цьому, згідно з копією розпорядження від 19.03.2010 № 1108-р, наданого архівним відділом Дніпровської районної державної адміністрації листом від 15.08.2022 № 138/04-24-22, встановлено, що вказаним розпорядчим документом громадянці ОСОБА_3 надано дозвіл на складання проєкту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства.

У подальшому, вказану земельну ділянку поділено на 8 земельних ділянок, в тому числі на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0391, площею 0,2100 га, для ведення садівництва, яку подаровано ОСОБА_2 . ОСОБА_4 за договором дарування земельної ділянки від 09.08.2010 № 12002, яким на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.09.2015 № 868, земельну ділянку відчужено ОСОБА_1 , про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 21.09.2015 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 729924512214).

Таким чином на теперішній час власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.ст. 317 і 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 ЗК України).

Визначальними принципами земельного законодавства відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України є: забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю тощо.

Частинами 1, 9 ЗК України унормовано, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Відомості Державного земельного кадастру є офіційними і вважаються об`єктивними та достовірними, якщо інше не доведено судом (п.12 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051). Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Аналізуючи положення ст.ст. 80, 83, 84, п. 24 розділу Х Земельного кодексу України, а також розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» можна дійти висновку, що у випадку відсутності оформленого в установленому законодавством порядку права постійного користування на земельну ділянку за ДСПП «Ліси України», відсутні підстави для віднесення такої земельної ділянки до земель державної власності лісового фонду.

Більше того, надані прокурором документи на підтвердження позовних вимог взагалі не містять будь-яких даних, ідентифікуючих земельну ділянку, яка нібито включає в себе спірну земельну ділянку та перебуває в постійному користуванні Філії «Новомосковське лісове господарство» ДСПП «Ліси України» оскільки в наданих документах відсутні координати земельної ділянки, та точка прив`язки цих координат.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України).

Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ст.55 Земельного Кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті зеленими насадженнями в межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до ст.ст. 56, 57 Земельного Кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих та малопродуктивних угідь для залісення.

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, в яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які поширюється особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

При цьому, згідно зі ст.3 Земельного Кодексу України, земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.

У ч.2 ст.5 Лісового кодексу України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Отже, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об?єктом земельних правовідносин, то суб?єктний склад і зміст таких правовідносин мають визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що, за змістом ст.63 ЛК України, полягає в здійсненні комплексу заходів з хорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (п. «б» ч.1 ст.164 3К України).

Планування використання земель лісогосподарського призначення здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням (п.13 ст.46 ЛК України).

Паралельно із земельним кадастром здійснюється облік лісів та органами лісового господарства ведеться державний лісовий кадастр на основі державного земельного кадастру ч.2 ст.49 ЛК України).

Державний лісовий кадастр включає: облік якісного й кількісного стану лісового фонду; поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; грошову оцінку лісів (у необхідних випадках); інші показники (ст.51 ЛК України).

Згідно з ст.7 ЛК України ліси, розташовані в межах території України, є об?єктами права власності Українського народу.

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається й реалізується державою в особі Кабінету Міністрів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.

За ст. 48 ЛК України, у матеріалах лісовпорядкування дається якісна й кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об?єкта лісовпорядкування.

Проєкт організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства й розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації й розвитку лісового господарства об?єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного й соціального розвитку регіону.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням, відповідно, з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов?язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

Однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв?язок їх використання з лісокористуванням.

Зазначене узгоджується з правовими висновками наведеними у постанові Верховного суду від 15 вересня 2021 року у справі №373/462/19.

Згідно з п.5 «Прикінцевих положень» ЛК України, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Так, планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими, нормативними документами.

Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Відповідно до п.п.2.1.2 - 2.1.4 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, яка вказана вище, на оригіналі планшета мають бути зазначені область, район, лісгосп, лісництво, номер і площа планшета, картографічна основа, використана при складанні планшета, підписи та прізвища виконавців, які приймали участь у його складанні: начальника лісовпорядної партії, геодезиста інженера-таксатора.

До позовної заяви заступником керівника органу Прокуратури не долучено будь-яких копій планшета лісовпорядкування Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» який би свідчив про те, що земельна ділянка Відповідача розташована саме на землях лісового фонду.

Взагалі будь-яких матеріалів лісовпорядкування на оспорювану земельну ділянку суду не надано.

Також у позовній заяві відсутні будь-які посилання щодо проведення польових обстежень під час складання акту інвентаризації лісів.

В позовній заяві прокурор вказав про наявність лісових насаджень на виділ 4 кварталу №76 Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України», але докази цього відсутні, відсутні навіть таксаційні характеристики оспорюваної земельної ділянки.

Крім того, відсутні будь-які документи щодо передачі земель лісового фонду Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України», в тому числі оспорюваної земельної ділянки.

Прокурором не надано доказів, що оспорювана земельна ділянка перебувала в постійному користуванні Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» для потреб лісового господарства.

Право постійного користування оспорюваною земельною ділянкою Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» не було посвідчено державним актом або іншим документом, що підтверджує це право.

В позовній заяві, заступником керівника органу Прокуратури не обґрунтовано того, на підставі яких даних він прийшов до висновку, що земельна ділянка загальною площею 0,2100 га, кадастровий номер 122141100:001:147:0391, яка була надана у власність ОСОБА_1 відносилася до лісового фонду Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України».

У позовній заяві наявне посилання на «інформацію» Східного лісового офісу ДП «Ліси України» від 08.06.2023 року №664 та від 26.06.2023 №247 як на підтвердження факту належності спірних земельних ділянок до земель лісового фонду, однак дані докази не можуть бути належними, оскільки вказані листи за своїм призначенням не містять в собі будь-якої інформації щодо належності спірних земельних ділянок до земель лісового фонду.

Згідно з Державним актом на право власності на земельну ділянку Серія ЯЖ №823744 від 22.07.2009 року підставою для набуття права власності ОСОБА_2 був Договір купівлі-продажу. Тому цим актом громадянину ОСОБА_2 не надавалася як вперше у приватну власність спірна земельна ділянка.

Земельна ділянка площею 1.7509 Га з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства» належала ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку Серія ЯЖ №823744 від 22.07.2009 року.

ОСОБА_2 отримав новий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №037148 від 20.07.2010 р., у зв?язку з зміною виду використання земельної ділянки з призначення «для ведення особистого селянського господарства» та призначення «для ведення садівництва» на підставі Розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1108-р від 19.03.2010 р. як зазначено в акті, але слід вважати Розпорядження №1592-р від 15.04.2010 р.), площа земельної ділянки складала 1.7509 Га.

Тобто даним розпорядженням ОСОБА_2 не надавалося право власності на земельну ділянку площею 1.7509 Га, а лише змінювався її вид використання.

Тобто в державному акті про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №037148 від 20.07.2010 р. було допущено технічну помилку в нумерації розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації.

Так в акті зазначено, що він виданий на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1108-р від 19.03.2010 р. в той час як його було видано на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1592-р від 10.04.2010 р.

Вказаним Розпорядженням №1592-р від 15.04.2010 р. було визнано попередній державний акт на землю від 22.07.09 таким, що втратив чинність.

Технічна помилка була допущена працівниками землевпорядної організації ТОВ «Земельні реформи» під час виготовлення технічної документації з зміни виду використання земельної ділянки та перенесена до державного акту.

У грудні 2010 земельна ділянка площею 1.7509 Га була розділена на окремі земельні ділянки в тому числі на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0391 площею 0,2100 га.

У свою чергу, ОСОБА_4 став власником земельної ділянки площею 0,2100 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0391 на підставі Договору дарування земельної ділянки від 09.08.2010 №12002, який був укладений між ним та ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 придбала земельну ділянку площею 0,2100 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0391 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.09.2015 №868, що був укладений між нею та ОСОБА_4 .

Підставою позову прокуратури є те, що відомостей про прийняття районною державною адміністрацією розпоряджень про надання дозволів на розробку проектів землеустрою, про передачу у власність земельних ділянок та видачу державних актів на право власності на земельні ділянки зазначеному громадянину ОСОБА_2 не встановлено.

Окрім того, як вже зазначено Відповідачем вище, Позивач не оскаржує акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №037148 від 20.07.2010 р. та не зазначає видавався чи ні даний акт відповідним органом державної влади.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов?язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов?язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб?єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16).

Для відновлення порушеного права власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення Прокурор заявив вимогу про зобов?язання повернути її у власність держави в особі

Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області - саме як усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном належному власнику з підстав ст. 152 ЗК

України та ст. 391 ЦК України.

Витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевої набувачки треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387-388 ЦК

України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння») (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 56)).

Тоді як вимога про зобов`язання повернути земельну ділянку спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном і є окремою від вимоги про витребування останнього.

Така вимога є різновидом негаторного позову та відповідає

способу захисту, передбаченому статтею 391 ЦК України та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України. Її задоволення залежить, зокрема, від того, чи поверне суд у володіння власника спірну земельну ділянку, тобто, чи витребує її у фактичного володільця, а також від дотримання критеріїв правомірного втручання держави у права на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (пункт 90)).

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв?язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем.

Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанова Великої

Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові.

Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-(пункт 64)).

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах №488/5027/14-ц (п.95) і №488/6211/14-ц (п.84), від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (п.п.114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (п.67), від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (п.10.29), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (п.100), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (п.146), від 14 грудня 2021 року у справі №344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі №914/2618/16

(п.37)).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов?язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (п.71)).

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частини третьої статті

152 ЗК України).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Тобто, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов?язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою.

У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц п.п. 70-71)), зокрема заявити негаторний позов про демонтаж спорудженого на земельній ділянці об?єкта нерухомого майна.

З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об?єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (п.72).

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України).

Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевої набувачки. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов?язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою.

Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 в якій виснувала, що належним способом захисту права держави на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка вибула із власності держави поза її волею, є витребування цієї ділянки з чужого володіння і держава набуде прав власника, у тому числі права на усунення перешкод в користуванні землею (негаторний позов), тільки після набуття таким рішенням законної сили та реєстрації права власності держави на відповідну земельну ділянку.

Отже, на теперішній час й відповідно на час ухвалення судом рішення ОСОБА_1 є останнім набувачем спірного нерухомого майна.

Разом із цим заступник керівника Дніпровської обласної прокуратури Савенко О.А. звернувся до суду з негаторним позовом, що не відповідає належному способу захисту.

Так, про необхідність застосування статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов) та, відповідно, про звернення до суду саме з негаторним позовом прокурор зазначив у позовній заяві, посилаючись на те, що такий позов може бути заявлений впродовж усього часу тривання порушення прав законного власника відповідної земельної ділянки, та строки позовної давності на який не поширюються.

Однак з урахуванням встановленого та положень вказаних вище норм, а також висновків Великої Палати Верховного Суду заступником керівника органу Прокуратури вибрано неналежний спосіб захисту порушених прав Позивача.

Такі ж висновки містяться й у постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року, справа №487/4035/18-ц (провадження №61-8342св21) та від 05 квітня 2023 року у справі №370/1141/14-ц (провадження №61-1262св22).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд обирає способи захисту цивільного права. Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені статтею 16 ЦК України.

Оскільки заступник керівника органу Прокуратури вважає, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, і заволодіння нею на його думку відбулось всупереч вимогам закону, тому з огляду на обставини справи та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, не є належним способом захисту порушеного права повернення спірної земельної ділянки, як зазначає прокурор.

В постановах КЦС ВС в справі №644/7281/16-ц від 16.10.2019 р. та в справі №127/6061/18 від 16.09.2020 р., зокрема міститься визначення терміну «віндикація» - це витребування особою з володіння якого вибуло майно від особи, яка по суті безпідставно набувала право власності на нього.

ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок. Матеріали справи, які надані Позивачем, не містять доказів недобросовісної поведінки ані ОСОБА_1 , як кінцевого набувача права власності на земельну ділянку, ані попередніх власників спірних земельних ділянок, щодо набуття землі у власність.

Пунктом 12 Перехідних положень ЗК України, в редакції на час набрання ним чинності, передбачалось, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Виходячи з повноважень, визначених у статті 122 3К України, саме районні державні адміністрації з 01 січня 2002 року до 31 грудня 2012 року були розпорядниками земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту.

Відповідно до ст. 126 ЗК України (в редакції на липень 2010 року) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус усупереч приписам статті 388 ЦК України, а отже втрачає майно і змушений сам шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Вказане цілком корелюється з обставинами даного позову стосовно Відповідача ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем і є останнім власником майна на даний час.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів статті 388 ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Тому, з вищевказаного вбачається, що відповідачка ОСОБА_1 є добросовісним власником земельної ділянки.

Добросовісний набувач, крім відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна. (Постанова ВП ВС від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19). Він може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб, допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів із нерухомим майном.

Також, на необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (п. 51 постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц п.46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень ст. 387, ст. 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст. 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Щодо застосування строків позовної давності слід вказати наступне.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom» («Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»), пункт 51).

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 61-/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Позовна давність до вимог про усунення перешкод у користуванні та володінні майном не застосовується, оскільки таке правопорушення є триваючим у часі, а отже позов про усунення перешкод у користуванні майном може бути поданий доти доки існує саме правопорушення.

Проте, слід також зазначити, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Аналогічний висновок встановлено у Постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі № 509/3589/16-ц та роз`ясненнях Касаційного Цивільного Суду Верховного суду від 30 жовтня 2020 року.

Тобто, враховуючи, що судом встановленні інші обставини за яких позовні вимоги не підлягають задоволенню, то суд не може задовольнити клопотання відповідача, щодо застосування строків позовної давності.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен

забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, прослухавши ствердження сторін по справі, вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі.

Отже, на підставі вищезазначеного, та керуючись ст.ст. 2, 4, 76, 80, 81, 89, 263, 265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Дніпропетровської обласної прокуратури до ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про визначення порядку користування земельною ділянкою залишити без задоволення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів до Дніпровського апеляційного суду з дня складання повного судового рішення.

Суддя Бойко О.М.