Рішення № 139855379, 18.09.2026, Пересипський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Суворовський районний суд м. Одеси)

Справа № 523/9686/26

Провадження №2/523/6149/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" вересня 2026 р. м.Одеса

Пересипський районний суд м. Одеси, в складі:

головуючого судді Малиновського О.М.

за участю секретаря Березніченко В.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду №15, в місті Одеса, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визначення часток у спільній сумісній власності,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 через свого представника адвоката Єрьоменко Л.В. звернулися до суду з позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що відбувся між ними та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Свої вимоги позивачі обґрунтовують тим, що укладаючи договір купівлі-продажу квартири на товарній біржі після його підписання, вони, як покупці передали продавцям обумовлену суму грошей за придбану квартиру, а продавці в свою чергу, виписалися з житлової площі й виїхали. Вони вселившись у квартиру проживають в ній по теперішній час, оплачують комунальні платежі, займаються впорядкуванням. Проте, даний договір купівлі-продажу в нотаріальній конторі не посвідчувався. На теперішній час позивачі вирішили розпорядитися належною їй на праві власності квартирою. Але ж, враховуючи, що угоди вчинені на біржі є недійсними, вони обмежені у такому. Окрім цього, вони не мають можливості посвідчити такий договір в нотаріальному порядку з огляду на те, що продавець ОСОБА_4 померла у 2009році.

Крім вказаної позовної вимоги позивачі просять визначити, що частки в спірній квартирі є рівним, тобто по за кожним власником. Водночас, мотивів звернення до суду з даними вимогами позовна заява не містить.

Наведені обставини стали підставою для звернення до суду.

Ухвалою судді від 15.05.2026р. відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 23.06.2026р., постановленою в протокольній формі, було відмолено у прийнятті заяви відповідача ОСОБА_3 про визнання позовних вимог.

Ухвалою суду від 23.06.2026р. закрито підготовче провадження у справі з призначенням розгляду справи за участю сторін.

Позивачі в призначене судове засідання не з`явилися. Їх представник адвокат Єрьоменко Л.В. в судовому засіданні підтримала позовні вимоги, просила задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні визнала позовні вимоги, та вказувала, що вона не перешкоджала та не перешкоджає в оформленні договору в нотаріальному порядку.

Розглянувши і дослідивши матеріали справи і надані документи в сукупності, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом установлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Так, з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як Продавці та ОСОБА_1 , діючий від свого імені та від імені неповнолітнього ОСОБА_2 , як Покупці, 04.06.1999 на Регіональній товарній біржі уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна №1/99-00136, за умовами якого Продавці продали, а Покупці придбали квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно відмітки на зворотної стороні вказаного договору, покупці зареєстрували договір купівлі-продажу в КП «ОМБТІ і РОН» 02.07.1999р. за реєстровим номером 116, на сторінці 18, кн.11допк.

Також з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що видане свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .

Постановою приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сальніковою З.В. позивачам відмовлено у вчиненні нотаріальної дії щодо посвідчення договору дарування частки спірної квартири, з огляду на те, що на час укладання договору купівлі-продажу від 04.06.1999р. ОСОБА_2 не досяг п`ятнадцятирічного віку, наданий догові не відповідає вимогам законодавства чинного на момент його укладання, а відтак не підтверджує набуття права власності.

Будь-яких інших доказів в обґрунтування позовних вимог суду не надано.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 ЦК УРСР. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається (стаття 47 ЦК УРСР).

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей (частина перша статті 48 ЦК УРСР).

Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР).

Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, тобто укладання договору купівлві-продажу).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23) зазначено:

«у статті 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку. В ЦК УРСР не передбачалося обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року в справі № 904/4573/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 вересня 2019 року в справі № 903/729/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17 (провадження № 61-9101св21)).

Цивільний кодекс Української РСР не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду (див. пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21)).

За загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19)).

Правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання.

Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення. В ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору.

Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду. Норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року.

Отже, посилання нотаріуса на невідповідність договору вимогам законодавства, за умови відсутності рішення суду про визнання договору недійсним, в даному випадку, є безпідставними.

На рівні ЦК УРСР 1963 року не передбачалося правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів.

У частині другій статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) міститься спеціальна норма щодо положень статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року. Адже статті 47 і 227 ЦК УРСР 1963 року внормовували форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а частина друга статті 15 Закону «Про товарну біржу» регулювала форму цього договору у вужчому розумінні - як укладеного на товарній біржі.

Спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин))) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex posterior derogat priori). Відповідно, укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі.

Підстави для відмови у вчиненні нотаріальних дій, нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії, визначені статтею 49 Закону України «Про нотаріат».

Згідно зі статтею 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 185/9284/23 вказано, що «можливість оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу. Судова процедура оскарження має на меті забезпечити виправлення нотаріальних помилок, тлумачення чинного законодавства та сприяти дотриманню законності у сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц зазначено, що «обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має бути ефективним, тобто призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що закріплене у статті 50 Закону України «Про нотаріат» право на оскарження нотаріальної дії може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу безвідносно до дослідження правомірності дій інших осіб».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Звертаючись до суду з позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1/99-00136 від 04.06.1999р., укладеного на Регіональній товарній біржі між ОСОБА_1 , діючого від свого імені та від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . ОСОБА_4 , яка померла, необхідність звернення до суду з вказаною вимогою посилались на те, що вони не можуть реалізувати свої прав з реалізації квартири з огляду на недотримання нотаріальної форми договору.

Суд звертає увагу, що у статті 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку.

В ЦК УРСР не передбачалося обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа (див., зокрема, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року в справі № 904/4573/16, від 04 вересня 2019 року в справі № 903/729/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17).

В ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору, правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду.

На рівні ЦК УРСР 1963 року не передбачалися правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів.

У частині другій статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) міститься спеціальна норма щодо положень статей 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року, адже статті 47 і 227 ЦК УРСР 1963 року внормовували форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а частина друга статті 15 Закону «Про товарну біржу» регулювала форму цього договору у вужчому розумінні - як укладеного на товарній біржі.

Прийнята пізніше в часі спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу») має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами, відповідно, укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі.

Отже, з огляду на те, що вказаний договір купівлі-продажу квартири укладено на Регіональній товарній біржі 04.06.1999р. відповідно до статті 15 Закону України «Про товарну біржу», то цей договір не підлягав нотаріальному посвідченню.

Окрім цього, як слідує з матеріалів справи та заначено вище у даному рішенні суду право приватної власності позивачів на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 04.06.1999р. було зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 02.07.1999р. на виконання вимог статті 227 ЦК УРСР.

З урахуванням наведеного та за відсутності рішення суду про визнання недійсним вказаного договору, у суду не має підстав для висновку, що цей договір не відповідає положенням чинного на момент його укладення законодавства або є недійсним.

Слід також констатувати, що на підставі частини другої статті 47 ЦК УРСР за вимогою сторони угоди, її правонаступників суд може визнати дійсною тільки угоду, яка відповідно до чинного законодавства підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню. Оскільки вказаний договір купівлі-продажу квартири не підлягав нотаріальному посвідченню, це унеможливлює задоволення позову про визнання його дійсним. Такий спосіб захисту як визнання дійсною угоди очевидно є неналежним, що є самостійною підставою для відмови в позові.

За обставинами даної конкретної справи належним способом захисту їх порушеного права (інтересу) може бути оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії.

За таких обставин суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання дійсним договору купівлі-продажу.

Щодо позовних вимог про визначення часток у спірній квартирі то такі не підлягають задоволенню з огляду на їх похідність від позовних вимог про визнання дійсним договору купівлі-продажу, в задоволенні яких відмовлено даним рішення суду.

Окрім цього, слід наголосити, що за обставинами справи між позивачами не існує спору щодо визначення часток у їх спільній власності, а відтак вони не позбавлені права на вирішення того питання шляхом укладання відповідного договору, а не отримання рішення суду.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12,13,76,259,263-265,268,279 ЦПК України,

ВИРІШИВ

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визначення часток залишити без задоволення у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-ти денний строк з дня складання повного рішення суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повне рішення суду складено 18 вересня 2026р.

Суддя