Рішення № 139811427, 09.09.2026, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/16634/25

Провадження №2/522/1490/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючої судді Шенцевої О.П.,

при секретарі Сафтюк-Панько Б.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про скасування арешту майна, -

ВСТАНОВИВ:

22 липня 2025 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про скасування арешту майна.

Позовна заява обґрунтована тим, що 06.12.2008 р. прокуратурою Одеської області (правонаступник Одеська обласна прокуратура відповідач) порушена кримінальна справа № 051200800323 відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190, ч. 2 ст. 364, ч. 4 ст. 27 с. 15 ч. 1 ст. 369 КК, ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 190 КК. 24.03.2009р. справа стосовно ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 368 КК, ОСОБА_2 за ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 368 КК після пред`явлення обвинувачення за зазначеними статями відповідно до приписів КПК 1960р. скерована для розгляду до Роздільнянського районного суду Одеської області Під час досудового слідства та судового розгляду ОСОБА_3 свою вину у вчиненні інкримінованих злочинів не визнавав. Постановою суду від 25.02.2011р. кримінальна справа направлена до прокуратури Одеської області. Після проведення додаткового розслідування справа відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190, ч. 2 ст. 364, ч. 4 ст. 27 с. 15 ч. 1 ст. 369 КК, ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 190 КК скерована з обвинувальним висновком до Роздільнянського районного суду. Постановою суду від 29.05.2017р. справа направлена прокурору Одеської області для проведення додаткового розслідування.

На виконання п. 12 розділу ХІ КПК (2012р.) відомості про кримінальне правопорушення 10.08.2017р. прокуратурою Одеської області внесені до ЄРДР за № 42017160000001075 за ознаками кримінальних правопорушень передбачених ч. 3 ст. 190, ч. 2 ст. 364 КК.

Постановою слідчого слідчого відділення Відділення поліції № 1 Роздільнянського районного відділу поліції ГУ НП в Одеській області від 31.03.2021р. кримінальне провадження закрито з посиланням на те не встановлено достатніх доказів, які вказували на наявність в діях ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складу кримінальних правопорушень.

06.08.2021р. зазначену постанову скасовано та 06.08.2021р. прокурор Роздільнянської окружної прокуратури закрив кримінальне провадження стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в зв`язку з відсутністю в їх діях ознак складу злочину.

Позивача незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності, кримінальна справа (кримінальне провадження) стосовно нього перебувало в провадженні прокуратури, обвинувальний висновок спрямовувався до суду, який повернув його прокурору для проведення додаткового розслідування, яке не виявило ознак кримінального правопорушення у діях позивача, згодом кримінальне провадження закрито з реабілітуючих підстав.

Під час розслідування кримінальної справи 02.03.2009р. старший слідчий слідчого відділу прокуратури Одеської області Гончар І.А. прийняв постанову про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 . Зазначена постанова і на теперішній час є дійсною, відомості про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 обліковуються в реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Під час розслідування справи, її закриття питання про скасування арешту майна не було вирішене. Про існування цих обмежень позивач дізнався в липні 2025 року, коли звернувся до нотаріуса для упорядкування майнових прав.

Отже позивач набув право на відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, в тому числі щодо зняття всіх обмежень, які були пов`язані з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, обмеженням для розпорядженням майном тощо.

За результатами автоматичного розподілу справа передана для розгляду судді Приморського районного суду міста Одеси Ковтун Ю.І.

Ухвалою судді Приморського районного суду м. Одеси Ковтун Ю.І. від 08 серпня 2025 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про скасування арешту майна. Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання в справі.

16 жовтня 2025 року на адресу суду від представника відповідача, Одеської обласної прокуратури, надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що на теперішній час відсутні правові підстави для продовження арешту майна ОСОБА_1 , накладеного постановою старшого слідчого відділу прокуратури Одеської області Гончара І.А. від 02.03.2009 року та міститься прохання прийняти законне та обґрунтоване рішення у справі. У відзиві зазначається, що позивач має на меті відновити свій приватно майновий інтерес, отже належним способом захисту є вирішення вимог про скасування арешту майна чи звільнення майна з-під арешту.

11 листопада 2025 року ухвалою суду закрито підготовче провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про скасування арешту майна та призначено справу до судового розгляду по суті на 10 годину 00 хвилин « 21 » січня 2026 року у залі суду № 110 в приміщенні Приморського районного суду м. Одеси.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, на виконання рішення зборів суддів Приморського районного суду м. Одеси від 20.03.2026 року та на підставі службової записки помічника судді Ковтун Ю.І. з метою дотримання розумних строків розгляду справи за Розпорядженням керівника апарату Приморського районного суду м. Одеси Шарага А.О. № 790/26 від 21.04.2026 року дана справа була передана на розгляд судді Донцову Д.Ю.

18 травня 2026 року до суду від представника позивача надійшла заява щодо здійснення повторного авторозподілу справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, на підставі доповідної записки секретаря с/з та за заявою представника позивача про здійснення повторного автоматизованого розподілу справи, у зв`язку із тим, що головуючий суддя перебуває на тривалому лікарняному, з метою дотримання розумних строків розгляду справи на підставі Розпорядження керівника апарату Приморського районного суду м. Одеси Шарага А.О. № 1387/26 від 19.05.2026 року дана справа була передана на розгляд судді Шенцевій О.П.

20 травня 2026 року ухвалою суду прийнято до провадження та призначено цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про скасування арешту майна до розгляду в порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання.

06 липня 2026 року ухвалою суду закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник підтримав позовні вимоги в поновму обсязі та просив позов задовольнити у повному обсязі, скасувати арешт, посилаючись зокрема на те, що Одеська обласна прокуратура не оскаржувала в апеляційному порядку судове рішення у справі за позовом ОСОБА_2 .

Представник відповідача, Одеської обласної прокуратури, в судовому засіданні позов не визнав та просив у задоволенні позову відмовити з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Суд, дослідивши та проаналізувавши матеріали цивільної справи, додані до неї з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у їх сукупності та кожен окремо, що мають значення для вирішення справи по суті, встановивши фактичні дані та відповідні їм правовідносини, приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 06.12.2008 р. прокуратурою Одеської області (правонаступник Одеська обласна прокуратура відповідач) порушена кримінальна справа № 051200800323 відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190, ч. 2 ст. 364, ч. 4 ст. 27 с. 15 ч. 1 ст. 369 КК, ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 190 КК. 24.03.2009р. справа стосовно ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 368 КК, ОСОБА_2 за ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 368 КК після пред`явлення обвинувачення за зазначеними статями відповідно до приписів КПК 1960р. скерована для розгляду до Роздільнянського районного суду Одеської області Під час досудового слідства та судового розгляду ОСОБА_3 свою вину у вчиненні інкримінованих злочинів не визнавав. Постановою суду від 25.02.2011р. кримінальна справа направлена до прокуратури Одеської області. Після проведення додаткового розслідування справа відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190, ч. 2 ст. 364, ч. 4 ст. 27 с. 15 ч. 1 ст. 369 КК, ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 190 КК скерована з обвинувальним висновком до Роздільнянського районного суду. Постановою суду від 29.05.2017р. справа направлена прокурору Одеської області для проведення додаткового розслідування.

На виконання п. 12 розділу ХІ КПК (2012р.) відомості про вказане кримінальне правопорушення 10.08.2017 р. прокуратурою Одеської області внесені до ЄРДР за № 42017160000001075 за ознаками кримінальних правопорушень передбачених ч. 3 ст. 190, ч. 2 ст. 364 КК.

Постановою слідчого слідчого відділення Відділення поліції № 1 Роздільнянського районного відділу поліції ГУ НП в Одеській області від 31.03.2021р. кримінальне провадження закрито з посиланням на те не встановлено достатніх доказів, які вказували на наявність в діях ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складу кримінальних правопорушень.

06.08.2021 р. зазначену постанову скасовано та 06.08.2021р. прокурор Роздільнянської окружної прокуратури закрив кримінальне провадження стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в зв`язку з відсутністю в їх діях ознак складу злочину.

Таким чином, ОСОБА_1 було притягнуто до кримінальної відповідальності, кримінальна справа (кримінальне провадження) стосовно нього перебувало в провадженні прокуратури, обвинувальний висновок спрямовувався до суду, який повернув його прокурору для проведення додаткового розслідування, яке не виявило ознак кримінального правопорушення у діях позивача, кримінальне провадження закрито з реабілітуючих підстав 06.08.2021 року.

Під час розслідування кримінальної справи 02.03.2009 р. старший слідчий слідчого відділу прокуратури Одеської області Гончар І.А. прийняв постанову на накладення арешту на все майно ОСОБА_1 . Відомості про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 обліковуються в реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Під час розслідування справи, її закриття питання про скасування арешту майна не було вирішене. Про існування цих обмежень позивач дізнався в липні 2025 року, коли звернувся до нотаріуса для упорядкування майнових прав, після чого в липні 2025 року звернувся з позовом до суду.

Згідно з ст. 1 Закону від 01.12.1994р. «Про порядок відшкодування шкоди» відповідно до положень цього закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного повідомлення про підозру та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Відповідно до п. 2 ст. 2 Закону «Про порядок відшкодування шкоди» від 01.12.1994 р. право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбаченому цим законом виникає в випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведеності винуватості особи у суді і вичерпання можливостей їх отримання.

У відповідності до ст. 3 Закону «Про порядок відшкодування шкоди» від 01.12.1994 р. громадянинові відшкодовується (повертається) майно на яке накладено арешт.

Позивач набув право на відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, в тому числі щодо зняття всіх обмежень, які були пов`язані з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, обмеженням для розпорядження майном тощо.

Главою 10 ЦПК врегульовані питання забезпечення позову, при цьому спосіб захисту порушених прав у випадку накладення арешту на майно під час кримінального провадження за правилами КПК1960 року, після внесення відомостей про відповідне кримінальне правопорушенням до ЄРДР за правилами КПК 2012р. не визначений. Відповідно до ч. 9 ст. 10 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону) а за відсутності такого суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). З врахуванням викладеного позивач обирає способом захисту свого порушеного права на розпорядження майном, яке встановлено слідчим під час розслідування кримінальної справи, яке не може бути скасоване з огляду на звершення кримінального провадження, звернення з позовом до відповідного органу про скасування арешту майна.

Відповідно до п. 51 Постанови Великої палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі № 727/2878/19 спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та не знятого за цим кодексом після закриття кримінальної справи, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Відступів від зазначеної правової позиції Верховний Суд не робив, що підтверджується, зокрема Постановою Великої палати Верховного Суду від 22.09.2022 року у справі № 462/5368/16ц (провадження 14-143цс 20).

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лишена підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1, 2, 5ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно достатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia) (заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони».

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами.

У статті 3 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV«Про міжнародне приватне право». Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбаченістаттею 19 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється за правилами іншого судочинства.

У контексті зазначеної норми процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого виду судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.

Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.

Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов`язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте, положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв`язку з неприйняттям під час закриття кримінальної справи рішення про скасування арешту майна, після закінчення досудового слідства КПК України 1960 року не встановлював.

Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після закриття справи, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.

Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

Проте кримінальну справу, в межах якої на майно ОСОБА_1 накладено арешт, закрито на стадії досудового слідства, після неодноразових повернень справи судом на додаткове розслідування.

Згідно зі статтею 174 нині чинного КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Проте, слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чиним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.

Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другоїстатті 19 Конституції України зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов`язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі. Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв`язку з відсутністю складу злочину, тобто з реабілітуючої підстави.

Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування ОСОБА_1 . Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення його правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного ОСОБА_1 , питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту його прав та законних інтересів.

Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред`являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року).

ОСОБА_1 пред`являє позов з підстави необґрунтованого обмеження його права власності рішенням слідчого, а не у зв`язку з завданням йому матеріальної шкоди.

Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра майже 18 років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

Разом із тим, кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.

Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.

Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Відповідну правову позицію сформульовано Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13.

У наведеній постанові закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз`яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27 серпня 1976 року «Про судову практику в справах про виключення майна з опису».

Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин, тому позовні вимоги в частині визнання нечинною та скасування постанови слідчого про арешт майна задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного вище, беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про визнання нечинною та скасування постанови слідчого про арешт майна та скасування арешту майна, накладеного під час досудового розслідування підлягають частковому задоволенню.

Суд постановляє рішення в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Слід також вказати, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

За таких обставин, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що позивачем обґрунтовані та доведені позовні вимоги, однак суд задовольняе позовні вимоги частково, зв рахуванням застоування належного способу захисту права.

Крім того, у відповідності до п. 13 ч.2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Оскільки позивач у такій категорії справи звільнений від сплати судового збору, ці витрати відносяться на рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 12, 30, 43, 76, 81, 84, 89, 235, 241, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про скасування арешту майна - задовольнити частково.

Припинити обтяження, а саме арешт, що зареєстрований на підставі постанови старшого слідчого відділу прокуратури Одеської області про накладення арешту на майно б/н від 02 березня 2009 року, на все нерухоме майно, належне ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , (тип обтяження: арешт нерухомого майна; реєстраційний номер: 8552839; зареєстровано: 17.03.2009 16:44:49 за № 8552839 реєстратором: Великомихайлівська районна державна нотаріальна контора, 67100, Одеська область, Великомихайлівський район, смт.Велика Михайлівка, вул. Пушкіна 2-б, (04859) 2-12-83; підстава обтяження: Постанова, б/н, 02.03.2009, Старший слідчий слідчого відділу прокуратури Одеської області; об`єкт обтяження: невизначене майно, все нерухоме майно; власник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

В задоволенні решти вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення.

Повний текст рішення складено та підписано 16.09.2026 року.

Суддя: