Ухвала суду № 139702859, 18.08.2026, Господарський суд Запорізької області

номер провадження справи 26/89/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

18.08.2026 Справа № 908/1863/25(908/3160/25)

м.Запоріжжя Запорізької області

Суддя Юлдашев Олексій Олексійович, розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАНДШАФТ" (адреса: 79000, Львівська обл., місто Львів, вул.Городоцька, будинок 179, ЄДРПОУ 32128537)

до відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕГАПРОМЕКОЛОГІЯ" (адреса: 79000, Львівська обл., місто Львів, вул. Шевченка Т., будинок 297 В, ЄДРПОУ 36759863)

до відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю "НЕОТЕХІНВЕСТ" (ел. пошта: tovneotech@gmail.com, адреса: 49001, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, вул. Троїцька, будинок 15/3, кабінет 1, ЄДРПОУ 45426183)

про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, витребування майна

в межах справи № 908/1863/25

про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАНДШАФТ" (адреса: 79000, Львівська обл., місто Львів, вул.Городоцька, будинок 179, ЄДРПОУ 32128537)

кредитор - БОРМОЗ ХОЛДІНГС ЛІМІТЕД (BORMOZ HOLDINGS LIMITED), реєстраційний номер НЕ 313110 (адреса: вул. 4А Термопілон, 2839 Сіна Орос, Нікосія, Кіпр)

позивач за зустрічним позовом: Товариство з обмеженою відповідальністю "МЕГАПРОМЕКОЛОГІЯ" (адреса: 79000, Львівська обл., місто Львів, вул. Шевченка Т., будинок 297-В, ЄДРПОУ 36759863)

відповідач за зустрічним позовом: Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛАНДШАФТ" (адреса: 79000, Львівська обл., місто Львів, вул.Городоцька, будинок 179, ЄДРПОУ 32128537)

про визнання недійсним договору купівлі-продажу

Представники сторін:

від ТОВ "ЛАНДШАФТ" - Венська О.О.

від ТОВ "МЕГАПРОМЕКОЛОГІЯ" - Гаман О.М.

від ТОВ "НЕОТЕХІНВЕСТ" - Бедрінець А.І.

УСТАНОВИВ:

До Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАНДШАФТ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕГАПРОМЕКОЛОГІЯ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "НЕОТЕХІНВЕСТ" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, витребування майна.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 15.10.2025 прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАНДШАФТ", для розгляду в межах справи № 908/1863/25 про банкрутство позивача, відкрито провадження з розгляду позовної заяви; ухвалено розглядати позовну заяву за правилами загального позовного провадження з урахуванням особливостей, визначених Кодексом України з процедур банкрутства; підготовче засідання призначено на 06.11.2025.

Згідно з протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 13.10.2025 визначено до розгляду судді Юлдашеву О.О.

05.11.2025 від відповідача-1 надійшло клопотання про закриття провадження у справі.

Відповідно до змісту даного клопотання, відповідач-1 просить закрити провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 статті 231 ГПК України, оскільки спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

17.12.2025 від розпорядника майна надійшли заперечення проти клопотання про закриття провадження у справі.

Відповідно до змісту вказаних заперечень, розпорядник майна просить відмовити у задоволенні клопотання відповідача-1 про закриття провадження у справі.

28.01.2026 від відповідача-1 надійшла відповідь на заперечення проти клопотання про закриття провадження у справі у справі № 908/1863/25 (908/3160/25).

17.06.2026 від відповідача-1 надійшло повторне клопотання про закриття провадження у справі.

11.08.2026 від позивача надійшли пояснення додаткові пояснення щодо клопотання відповідача-1 про закриття провадження.

17.08.2026 від відповідача-1 надійшла відповідь на додаткові пояснення позивача, у яких відповідач підтримав своє клопотання про закриття провадження у справі та заперечив проти доводів позивача.

У судовому засіданні 18.08.2026 Відповідачі 1 та 2 підтримали заявлені клопотання про закриття провадження, позивач у судовому засіданні заперечив проти задоволення клопотання із підстав зазначених у поданих поясненнях.

Розглянувши подані відповідачем-1 клопотання, а також всебічно та безсторонньо дослідивши аргументи сторін у справі, суд зазначає наступне.

У тексті своїх клопотань відповідач-1 посилається на положення пункту 1 статті 231 Кодексу України з процедур банкрутства, у якій зазначено, що Господарський суд закриває провадження у справі якщо спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. Натомість, відповідачем-1 стверджується, що даний спір має розглядатися у порядку адміністративного судочинства.

Правила розмежування спорів за предметною юрисдикцією у адміністративних судах прямо передбачено частинами 1-3 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до положень частини першої:

1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:

1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

1-1) спорах адміністратора за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом;

6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;

8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій, експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;

10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;

11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про оборонні закупівлі", крім спорів, пов`язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю;

12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень";

13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років";

14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення публічно-приватного партнерства;

15) спорах щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері проведення конкурентних процедур з відбору приватного партнера, концесіонера;

15-1) спорах щодо оскарження законності укладення договору публічно-приватного партнерства, концесійного договору, законності змін, внесених до договору публічно-приватного партнерства, концесійного договору;

16) спорах щодо здійснення державного регулювання, нагляду і контролю у сфері медіа.

У той же час, відповідно до частини 2 цієї статті:

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.

Згідно із частиною третьої цієї статті, адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.

При цьому відповідно до п.2 ч.1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правовий спір - спір, у якому:

- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

- хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Крім того пунктом 7 частини 1 вказаної статті визначено, що суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Тобто, з урахуванням позиції Великої Палати Верховного Суду викладеної постанові від 29.02.2024 в справі №580/4531/23, суд виснує:

Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Велика Палата неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

У той же час, суд враховує позицію ВП ВС викладену у пунктах 37-38 цієї ж постанови:

«Ураховуючи ознаки підвідомчості спору господарському суду, узагальнені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, та застосовуючи динамічне тлумачення наведених вище норм у контексті цієї справи, Велика Палата Верховного Суду акцентує на тому, що за загальним правилом спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов:

а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі.

Зокрема, спірні правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери.

Згідно зі ст. 2 Цивільного кодексу України визначено, що учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи). Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Статтею 665 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У той же час, відповідно до положень пункту 8 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарськими судами розглядаються справи про банкрутство (неплатоспроможність) та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника.

Предметом позовної заяви поданої розпорядником майна є визнання недійсними договорів купівлі-продажу прав на користування надрами, що були укладені між боржником ТОВ «ЛАНДШАФТ» та відповідачем ТОВ "МЕГАПРОМЕКОЛОГІЯ", в подальшому між ТОВ "МЕГАПРОМЕКОЛОГІЯ" та ТОВ "НЕОТЕХІНВЕСТ".

З огляду на викладені обставини та норми права заявлений до розгляду спір не містить законодавчо визначених ознак публічно-правового спору, склад учасників також свідчить про відсутність здійснення ними публічно-владних управлінських функцій, що виключає поширення юрисдикція адміністративних судів.

Позовна заява про визнання недійсним правочинів боржника, відповідно до статті 42 КУзПБ, подається кредитором або арбітражним керуючим, у разі виявлення, що вчинення відповідного правочину призвело до настання неплатоспроможності боржника, у тому числі у випадку безоплатного чи за заниженою ціною відчуження на користь інших осіб активів боржника.

В свою чергу, відповідач-1 посилається на наказ Державної служби геології та надр України №400 від 08.08.2023, яким було внесено зміни до спеціального дозволу на користування надрами в частині зміни особи надрокористувача. Таким чином, відповідач-1 стверджує, що позовна заява має характер такої, що оскаржує результати здійсненої адміністративної процедури.

Судом відкидаються такі посилання відповідача-1 як безпідставні.

Як правильно зазначає позивач, вказаний адміністративний акт не є підставою для зміни особи надрокористувача за спецдозволом, підставою для внесення змін до спеціального дозволу на користування надрами є саме відчуження відповідного спеціального дозволу.

Пунктом 9 частини 1 статті 16-5 Кодексу України про надра, передбачено, що підставою для внесення змін до спеціального дозволу на користування надрами є відчуження шляхом укладення договору купівлі-продажу права на користування надрами або внесення його як вкладу до статутного капіталу створеного за його участю суб`єкта господарювання. При цьому відповідні зміни вносяться виключно в частині власника спеціального дозволу на користування надрами.

Як випливає зі змісту поданої до суду позовної заяви, позивач не оспорює законність адміністративної процедури внесення змін до спеціального дозволу та не ставить питання про протиправність дій/бездіяльності чи рішення Держгеонадр. Натомість, предметом даного спору є визнання недійсними договорів купівлі-продажу прав за спецдозволом, укладені між пов`язаними юридичними особами, як фраудаторні правочини, що призвели до вибуття активу з володіння боржника та завдали шкоди інтересам кредиторів.

Суд погоджується із позицією позивача про те, що адміністративний акт Держгеонадр лише формалізував перехід прав, який вже був здійснений на підставі договору. Сам по собі наказ Держгеонадр не є правовою підставою вибуття активу, а є наслідком звернення особи із заявою до уповноваженого органу щодо формалізації правочину та актуалізації даних у спецдозволі відповідно до вчиненого сторонами правочину.

Відповідно до статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пунктів 1-2 Положення про затвердження про Державну службу геології та надр України, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 30 грудня 2015 року №1174, Державна служба геології та надр України (Держгеонадра) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економіки, довкілля та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, є уповноваженим органом з питань реалізації угод про розподіл продукції. Держгеонадра у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Кодексом України про надра передбачено чітку процедуру внесення змін до спеціального дозволу на користування надрами. У той же час, дослідження договору на ознаку фраудаторності чинною на момент вчинення правочину редакцією Кодексу України про надра - не передбачено.

Отже, вищеперелічене свідчить про безпідставність тверджень про необхідність розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства, з огляду на те, що розпорядником майна у межах даної справи не оскаржується процедура розгляду та прийняття відповідного рішення належним дозвільним органом, натомість, предметом оскарження є підстава для його ухвалення - тобто договору купівлі-продажу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права (Подібні правові висновки містяться у Постановах Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18).

В даному випадку, причиною та підставою ухвалення відповідного адміністративного акту Державною службою геології та надр є правочини, що укладені між суб`єктами господарювання, що унеможливлює звернення до адміністративного суду з позовом про визнання недійсними вказаних актів, а отже як наслідок повернення відчуженого активу боржнику. Звернення до адміністративного суду із позовною заявою про скасування окремого адміністративного акту, не може передувати виключенню підстав, через які виникло здійснення останнім владних управлінських функцій.

З огляду на вищеописане суд вважає слушною позицію позивача, що звернення до адміністративного суду із вимогою про скасування акту Державної служби геології та надр України - не є належним способом захисту порушеного права в даній справі.

Зважаючи на те, що з`ясування питання законності тих чи інших адміністративних актів, дій та бездіяльності посадових осіб в межах адміністративної процедури - не є ані предметом поданої до суду позовної заяви, ані належить до предмету доказування у даній категорії справ, ані належить до предметної юрисдикції господарського суду, аргументи відповідача суд вважає необґрунтованими.

Щодо посилань відповідача-1 стосовно того, що Спеціальний дозвіл: не відповідає визначенню майна за ст. 190 ЦК України; не має самостійної ринкової вартості; не підлягає бухгалтерському обліку як актив; посвідчує лише публічно-правове делеговане повноваження держави, суд зазначає наступне:

Відповідно до статті 190 ЦК України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Згідно до частин 1-3 324 ЦК України кожен громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Статтею 395 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування є різновидом речових прав на чуже майно.

Відповідно до частини 1 статті 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до частини 1-2 статті 178 ЦК України, об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту) або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), а також види об`єктів цивільних прав, що можуть належати лише певним учасникам обороту, встановлюються законом.

З наведених положень законодавства вбачається, що такі доводи відповідача-1, є необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на системному тлумаченні норм цивільного законодавства і спеціального законодавства про надра.

Суд виходить із того, що відповідно до статті 190 ЦК України майном визнаються не лише речі, а й майнові права та обов`язки. Отже, правовий режим майна може поширюватися не виключно на матеріальні об`єкти, а й на права майнового характеру, які мають економічну цінність, можуть належати певній особі та бути предметом цивільного обороту у випадках, визначених законом.

При цьому право користування природними ресурсами, у тому числі надрами, за своєю правовою природою не зводиться лише до адміністративного акта держави. Частини 1- 3 статті 324 ЦК України передбачають право кожного користуватися природними об`єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Стаття 395 ЦК України відносить право користування до речових прав на чуже майно, а стаття 401 ЦК України прямо допускає встановлення права користування щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна.

Таким чином, право користування надрами, набуте на підставі спеціального дозволу, має ознаки майнового права, оскільки надає його носію юридично забезпечену можливість використовувати відповідний природний ресурс у господарській діяльності, отримувати економічний результат від такого використання та, у передбачених законом випадках, розпоряджатися відповідними правами.

Крім того, положення статті 178 ЦК України свідчать, що об`єкти цивільних прав можуть перебувати у цивільному обороті, якщо вони не вилучені з нього або не обмежені в обороті законом. Обмежена оборотоздатність об`єкта не виключає його майнового характеру, а лише означає, що його відчуження або перехід можливі за спеціальними правилами, встановленими законом.

Визначальним у цьому питанні є положення статті 16-1 Кодексу України про надра, передбачає право надрокористувача, що має спеціальний дозвіл на користування надрами, повністю або частково відчужувати права на користування надрами, надані йому таким спеціальним дозволом, іншій юридичній особі чи фізичній особі-підприємцю шляхом укладення договору купівлі-продажу таких прав, а також вносити такі права як вклад до статутного капіталу створеного за його участю суб`єкта господарювання.

Відповідно до абз. 1-2 пункту 5 Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку затвердженого Наказом Міністерства фінансів України №242 від 18.10.1999: 5. Бухгалтерський облік нематеріальних активів ведеться щодо кожного об`єкта за такими групами: права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище тощо).

Отже, закон прямо визнає можливість цивільно-правового розпорядження правами користування надрами, наданими спеціальним дозволом. Сам факт законодавчого допуску продажу таких прав або внесення їх до статутного капіталу свідчить про їх майнову природу, економічну цінність та здатність виступати самостійним об`єктом цивільного обороту у спеціально визначеному законом порядку.

Твердження про неможливість спеціального дозволу на користування надрами бути облікованим у бухгалтерському обліку, крім того що спростовується положеннями пункту 5 Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку, не мають доказового значення для даної справи.

За таких обставин твердження про те, що спеціальний дозвіл на користування надрами не має майнового змісту, не може мати ринкової вартості та не підлягає обліку як актив лише з підстав його публічно-правового походження, є помилковими. Публічно-правовий порядок фіксації відповідного права не виключає його майнового характеру після набуття надрокористувачем прав, наданих спеціальним дозволом.

У зв`язку з цим зазначені доводи відповідача-1 суд оцінює критично, вважає їх такими, що суперечать положенням статей 178, 190, 324, 395, 401 ЦК України та статті 16-1 Кодексу України про надра, а тому відхиляє як необґрунтовані.

Крім того, суд не може оминути увагою факт того, що позовна заява розпорядника майна напряму стосується майнових прав боржника.

Відповідно до частини 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника, у тому числі спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України.

Згідно зі статтею 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Кодексу України з процедур банкрутства, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Основним нормативним актом є ГПК України, який визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Відповідно до частини шостої 6 статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство (неплатоспроможність) у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.

Пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

За частиною 13 статті 30 ГПК України визначено, що справи, передбачені пунктом 8 частини першої статті 20 цього Кодексу, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Вказані норми кореспондуються з положеннями статті 8 КУзПБ - справи про банкрутство розглядаються господарськими судами за місцезнаходженням боржника - юридичної особи, фізичної особи або фізичної особи - підприємця.

Територіальна юрисдикція (підсудність) справ про банкрутство є виключною. Виключна підсудність - правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності. В цих категоріях справ не допускається також договірна підсудність.

Процедура банкрутства використовує ті норми ГПК, що мають універсальний характер, тобто розраховані як на позовне провадження, так і на процедуру банкрутства.

Відповідно до частини 1 статті 46 ГПК України сторони користуються рівними процесуальними правами.

Виходячи з приписів статей 55, 129 Конституції України, застосування та користування правами на судовий захист здійснюється у випадках та в порядку, встановлених законом.

Тобто, реалізація конституційного права, зокрема, на судовий захист ставиться у залежність від положень процесуального закону, в даному випадку - норм ГПК України.

Відповідно до приписів пункту четвертого частини п`ятої ст. 13 ГПК України, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цих кодексом.

Згідно приписів статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) господарського судочинства є: верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, змагальність сторін, диспозитивність, пропорційність, обов`язковість судового рішення, забезпечення права на апеляційний перегляд справи, забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках, розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 3 статті 198 Господарського процесуального кодексу України головуючий відповідно до завдання господарського судочинства керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи. Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

З огляду на викладені обставини та системний аналіз норм права, суд приходить до висновку, що заявлений до розгляду спір належить до юрисдикції господарських судів.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо, зокрема, спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Таким чином, внаслідок повного і всебічно з`ясованих обставин, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, всебічного та повного дослідження поданих доказів, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених клопотань та відмову в їх задоволенні.

Керуючись ст.ст. 12, 20, 30, 46, 198, 231, 232, 233, 234, 235, 236, 254- 257 Господарського процесуального кодексу України, статтями 7, 8, 9 Кодексу України з процедур банкрутства, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотань Товариства з обмеженою відповідальністю «Мегапромекологія» від 05.11.2025 та від 17.06.2026 про закриття провадження у справі - відмовити в повному обсязі.

Копії ухвали надіслати сторонам у справі.

Ухвала набирає законної сили у день її винесення та може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до ст.ст. 256-259 ГПК України.

Повний текст ухвали складено та підписано 14.09.2026.

Суддя О.О. Юлдашев