Рішення № 139505017, 27.08.2026, Господарський суд Рівненської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" серпня 2026 р. м. Рівне Справа № 918/714/26

Господарський суд Рівненської області у складі судді Горплюка А.М., за участю секретаря судового засідання Оліфер С.М., розглянувши матеріали справи

за позовом Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Рівненської обласної (військової) адміністрації

до відповідача Миляцької сільської ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ІНФОРМАЦІЯ_1

про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння

в засіданні приймали участь:

від прокуратури: Парицька І.М. (в режимі відеоконференції);

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Петровець В.В. (в режимі відеоконференції);

від третьої особи: Голубець О.Р. (в режимі відеоконференції).

ВСТАНОВИВ:

02.06.2026 Заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону звернувся до Господарського суду Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської обласної (військової) адміністрації із позовною заявою до Миляцької сільської ради про витребування з чужого незаконного володіння Миляцької сільської ради Варненського району Рівненської області на користь держави в особі Рівненської обласної (військової) адміністрації земельної ділянки за кадастровим номером 5621889200:04:004:0173 площею 29,6555 га, що розташована в межах прикордонної смуги на території Сарненського району Рівненської області.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в Державному земельному кадастрі зареєстровано спірну земельну ділянку з цільовим призначенням 16.00 "Землі запасу" та категорією земель "землі сільськогосподарського призначення".

Однак, прокурор стверджує, що вказана земельна ділянка належить до земель оборони, оскільки розташована в межах прикордонної смуги, та в силу законодавчих обмежень, може перебувати лише у державній власності.

Таким чином, земельна ділянка з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, площею 29,6555 га, яка розташована в межах прикордонної смуги на відстані до 2 кілометрів від лінії державного кордону України з республікою білорусь на території Дубровицького (на даний час Сарненського) району Рівненської області та належить до земель оборони, продовжує перебувати у комунальній власності Миляцької сільської ради, чим порушується право держави на володіння, розпорядження та використання даної земельної ділянки за призначенням.

Ухвалою суду від 08.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з викликом сторін у змішаній (паперовій та електронній) формі, підготовче засідання призначено на 02.07.2026.

Також, вказаною ухвалою залучено до участі у справі третю особу яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ).

22.06.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказано, що Миляцька сільська рада не погоджується із заявленими вимогами та вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Крім того, 24.06.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача надійшло клопотання про об`єднання позовних вимог, в якому просить об`єднати в одне провадження справу № 918/714/26 та справу № 918/751/26, оскільки позови подані одним і тим же позивачем до одного і того ж відповідача, у справах бере участь одна й та ж третя особа, позовні вимоги мають однакову правову природу та спрямовані на витребування земельних ділянок на користь держави, обидва позови обґрунтовуються тотожними обставинами щодо належності земельних ділянок до земель оборони та їх розташуванням в межах прикордонної смуги, у справах застосовуються одні і ті самі норми матеріального права, доказова база у справах є взаємопов`язаною та значною мірою збігається.

29.06.2026 через підсистему "Електронний суд" від заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону надійшла відповідь на відзив, в якому вказано додаткові пояснення щодо заперечень відповідача.

Крім того, 30.06.2026 через підсистему "Електронний суд" від прокурора надійшла заява, в якій просить відмовити відповідачу у задоволенні клопотання про об`єднання позовів.

Ухвалою суду від 02.07.2026 відмовлено Миляцькій сільській раді Сарненського району Рівненської області у задоволенні клопотання про об`єднання справи № 918/714/26 та справи № 918/751/26. Також, вказаною ухвалою закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 27.08.2026.

07.07.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника Миляцької сільської ради Сарненського району Рівненської області надійшла заява про застосування строків позовної давності.

09.07.2026 через підсистему "Електронний суд" від прокурора надійшло заперечення проти заяви Миляцької сільської ради про застосування строків позовної давності.

В судовому засіданні 27.08.2026 прокурор підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити повністю. Представник відповідача заперечив проти задоволення позову та просив відмовити в повному обсязі. Представник третьої особи заявлені вимоги прокурора підтримав та просив задоволити повністю.

Позивач в судове засідання 27.08.2026 не забезпечив явки уповноваженого представника, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином у встановлений законом строк.

Згідно частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Приписами частини 1 статті 202 ГПК України встановлено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про дату, час і місце проведення судового засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Судом зазначається, що у даній справі судом не визнавалася необхідність обов`язкової участі учасників справи.

Також, суд враховує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення справи у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи викладене та положення статей 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе проводити розгляд справи по суті за наявними матеріалами справи та за відсутності позивача, який не забезпечив явку уповноваженого представника у судове засідання.

В судовому засіданні 27.08.2026 судом оголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як зазначає прокурор, вивченням інформації органів державної влади та Державного земельного кадастру встановлено, що спеціалістами Рівненської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 № 60-Р "Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад", проведено роботи щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Дубровицького району Рівненської області та за наслідками розроблено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Дубровицького району Рівненської області загальною площею 916,7269 га з урахуванням Перспективного плану формування території Миляцької об`єднаної територіальної громади, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08.09.2025 №923.

07.08.2018 відділом у Дубровицькому районі Головного управлінням Держгеокадастру у Рівненській області складено висновок за №24-17-023-127/107-18 від 07.08.2018 про погодження технічної документації щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Дубровицького району Рівненської області загальною площею 916,7269 га з урахуванням Перспективного плану формування території Миляцької об`єднаної територіальної громади, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08.09.2025 №923.

У свою чергу, Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області за наслідками розгляду клопотання Рівненської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру", наказом №2420 від 28.09.2018 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Дубровицького району Рівненської області загальною площею 916,7269 га з урахуванням Перспективного плану формування території Миляцької об`єднаної територіальної громади, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08.09.2025 №923.

23.08.2018 на підставі погодженої документації із землеустрою в Державному земельному кадастрі зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, загальною площею 29,6555 га з цільовим призначенням 16.00 "Землі запасу", категорія земель - землі сільськогосподарського призначення.

Однак, прокурор вказує, що зазначена земельна ділянка належить до земель оборони, оскільки розташована в межах прикордонної смуги та, в силу законодавчих обмежень, може перебувати лише у державній власності. Вказані обставини підтверджуються викопіюванням з програмного модуля Державного земельного кадастру, з якого вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, розташована на місцевості на відстані до 2-х кілометрів від лінії державного кордону України з республікою білорусь, відтак знаходиться у прикордонній смузі.

Таким чином, земельна ділянка з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, площею 29,6555 га, яка розташована в межах прикордонної смуги на відстані до 2 кілометрів від лінії державного кордону України з республікою білорусь на території Дубровицького (на даний час - Сарненського) району Рівненської області та належить до земель оборони, продовжує перебувати у комунальній власності Миляцької сільської ради, чим порушується право держави на володіння, розпорядження та використання даної земельної ділянки за призначенням.

Прокурор вважає, що за таких обставин земельна ділянка з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, площею 29,6555 га, яка зареєстрована на праві комунальної власності за Миляцькою сільською радою підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння останньої на користь держави в особі Рівненської обласної державної (військової) адміністрації. Вказані обставини, на думку прокурора та позивача, свідчать про порушення прав та охоронюваних законом інтересів держави і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв`язку з чим вони звернулися до суду з цим позовом.

Щодо представництва прокуратурою інтересів держави суд відзначає наступне.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частинами 1 та 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

За змістом частин 3 та 4 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99 зазначено, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, тому прокурор, у кожному конкретному випадку, з посиланням на законодавство, самостійно визначає, в чому саме відбулося, чи може відбутися, порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів.

Прокурор зазначає, що до інтересів держави безпосередньо належить захист та охорона державного кордону України, в тому числі охорона прикордонної смуги, яка встановлюється вздовж державного кордону, а протиправне заволодіння чи використання земель в межах прикордонної смуги підриває обороноздатність держави, зокрема в умовах повномасштабної війни проти України.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 для підтвердження судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Факт незвернення до суду суб`єкта владних повноважень з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та, відповідно, мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що такий суб`єкт неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Близький за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18.

Суд враховує, що на виконання вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" листом від 29.04.2026 №15-572ВИХ-26 прокурором повідомлено Рівненську обласну державну (військову) адміністрацію про необхідність вжиття заходів щодо відновлення законності щодо земель оборони.

Рівненська обласна державна (військова) адміністрація, як розпорядник земельної ділянки, листом від 29.05.2026 № 5553/0/01-72/26 повідомила, що враховуючи обмежене фінансування на сплату судового збору, остання не заперечує щодо звернення прокуратури регіону до суду щодо вжиття відповідних заходів реагування.

На підставі частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Західного регіону листом від 21.05.2026 повідомлено Рівненську обласну державну (військову) адміністрацію про звернення до суду з даним позовом.

Таким чином, суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо звернення з позовом про повернення земель оборони, не вжив заходів реагування, що є підставою для звернення прокурора до суду в інтересах держави з даним позовом.

Зазначені обставини є підставою для реалізації прокурором визначених Конституцією України та законами України повноважень шляхом пред`явлення позову в інтересах держави в особі уповноваженого органу - Рівненської обласної державної (військової) адміністрації.

З огляду на зазначене, суд виснує, що, звертаючись до суду із позовом у даній справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді, визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, який, попри те, не здійснює захист прав та інтересів держави у спірних правовідносинах.

Судом встановлено, що спірні правовідносини за своїм змістом є позадоговірними, та стосуються повернення земельної ділянки у власність держави.

Статтями 13, 14 Конституції України визначено, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статі 19 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Згідно зі статтею 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони".

Статтею 80 ЗК України визначено, що держава є суб`єктом права власності на землю та реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно до положень частини 2 статті 84 та частини 5 статті 122 ЗК України право власності на землі оборони реалізується державою через відповідні обласні державні адміністрації.

Частинами 1 - 4 статті 77 ЗК України та статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово- навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності. Навколо військових та інших оборонних об`єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

За приписами частин 2, 3 статті 115 ЗК України та статті 3 Закону України "Про використання земель оборони" уздовж державного кордону України відповідно до закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Розмір та правовий режим зон з особливим режимом використання земель встановлюється відповідно до закону.

Відповідно до статей 6, 10 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення, який виконує завдання щодо забезпечення недоторканості державного кордону та охорони суверенних прав України. Прикордонний загін є основною оперативно-службовою ланкою Державної прикордонної служби України, на яку покладаються охорона певної ділянки державного кордону самостійно чи у взаємодії з іншими органами охорони державного кордону та Морською охороною, забезпечення дотримання режиму державного кордону і прикордонного режиму, а також здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів.

Згідно з частинами 1-2 статті 22 Закону України "Про державний кордон України", з метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

У межах прикордонної смуги з метою забезпечення національної безпеки і оборони, дотримання режиму державного кордону військовим частинам Державної прикордонної служби України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій надаються в постійне користування земельні ділянки шириною 30-50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми, а вздовж лінії державного кордону України з Російською Федерацією і Республікою Білорусь - шириною до 2 кілометрів. У цих межах Кабінетом Міністрів України встановлюється спеціальний прикордонний режим щодо заборони вільного в`їзду, перебування, проживання, пересування осіб і провадження робіт, не пов`язаних з обороною чи охороною державного кордону України (частина 3 статті 22 Закону України "Про державний кордон України").

Приписами частини 4 статті 22 вказаного Закону визначено, що контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, сільради, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється органами Державної прикордонної служби України. До контрольованого прикордонного району включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних річок, озер та інших водойм України і розташовані в цих водах острови.

Згідно зі статтею 23 Закону України "Про державний кордон України" у прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до цього Закону та інших актів законодавства України правила в`їзду, перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, провадження робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання та пересування у внутрішніх водах України.

Частиною 2 статті 3 Закону України "Про використання земель оборони" визначено, що землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України.

Таким чином, встановлення факту розташування спірної земельної ділянки в межах прикордонної смуги свідчить про належність вказаної ділянки до земель оборони в силу законодавчого визначення цільового призначення земель, розташованих у межах прикордонної смуги.

Відповідно до Положення про прикордонний режим, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правововідносин), прикордонна смуга - ділянка місцевості, яка встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, завширшки 5 кілометрів від лінії державного кордону, але не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що розташована в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруд. Лінія прикордонних інженерних споруд - спеціальна смуга місцевості в межах прикордонної смуги та інші земельні ділянки, які відповідно до законодавства надаються в постійне користування органам Державної прикордонної служби для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів.

При наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прикордонної смуги необхідно виходити із її нормативних розмірів, встановлених статтею 22 Закону України "Про державний кордон України" та постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147 "Про прикордонний режим".

Підсумувавши, можна зробити висновок про те, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, відносяться до земель оборони, які можуть перебувати лише у державній власності та не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності, а також щодо них встановлений спеціальний режим їх використання.

Нерозроблення та незатвердження окремого проекту землеустрою щодо встановлення прикордонної смуги не свідчить про її відсутність, оскільки розміри (ширина) прикордонної смуги встановлені законом - від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруд, та не позбавляє її статусу земель оборони, оскільки її нормативні розміри визначені статтею 22 Закону України "Про державний кордон України", пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147 "Про прикордонний режим" та фактичним розташуванням прикордонних інженерних споруд.

Більше того, згідно усталеної практики Верховного Суду, наявність чи відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.

З огляду на викладене вище, суд зазначає, що реєстрація права комунальної власності на земельну ділянку, яка віднесена до земель оборони в силу закону, є порушенням порядку користування такою земельною ділянкою.

Таким чином, землі оборони, в тому числі землі у межах прикордонної смуги, не можуть передаватись у комунальну та приватну власність, про що свідчать вимоги наведених вище норм законодавства та усталена судова практика Верховного Суду.

Так, у постанові Верховного Суду від 27.08.2025 у справі № 922/885/24 вказано, що з положень частини 4 статті 84, частин 2, 3 статті 115 ЗК України, частини 1 статті 2, статті 3, 4 Закону України "Про використання земель оборони", статті 22, 23 Закону України "Про державний кордон України" слідує, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, відносяться до земель оборони, які можуть перебувати лише у державній власності та не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності, а також щодо яких встановлений спеціальний режим їх використання; встановлення факту розташування спірних земельних ділянок в межах прикордонної смуги свідчить про їх належність до земель оборони в силу законодавчого визначення цільового призначення земель, розташованих у межах прикордонної смуги.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.01.2025 у справах № 903/1311/23 та № 903/1324/23, від 11.02.2025 у справі № 903/1322/23, від 02.10.2024 у справі № 444/1011/20.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 у справі №902/122/24 виклала правовий висновок, згідно з яким конкретизувала висновки, сформульовані Верховним Судом у постанові від 06.11.2019 у справі № 163/2369/16-ц, зазначивши, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, встановленої шириною 30-50 метрів уздовж державного кордону України на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми (а вздовж лінії державного кордону України з російською федерацією і республікою білорусь шириною до 2 кілометрів), належать до земель оборони, щодо яких встановлений особливий режим їх використання та які можуть перебувати винятково у державній власності, а отже не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, площею 29,6555 га, розташована в межах прикордонної смуги на відстані до 2 кілометрів (а саме 80 м.) від лінії державного кордону України з республікою білорусь на території Дубровицького (на даний час - Сарненського) району Рівненської області.

Належним власником спірної земельної ділянки є держава в особі Рівненської обласної державної адміністрації, яка не приймала жодних рішень про її відчуження, тобто спірна земельна ділянка перебуває у державній власності та належить до земель оборони, а відтак її передача у комунальну власність відбулась всупереч вимог закону.

Крім того, факт розташування земельної ділянки з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173 на відстані в межах 2-кілометрової прикордонної смуги від лінії українсько-білоруського кордону вглиб країни підтверджується листом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 12.05.2026 № 06.2.3.1/7057-26-Вих з якого вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173 розташована на відстані 80 м від лінії державного кордону з республікою білорусь та повністю входить в прикордонну смугу шириною до 2-х кілометрів. Вказана земельна ділянка розташована в межах прикордонних знаків №0714-№0718 на ділянці відповідальності НОМЕР_2 прикордонної застави (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ) НОМЕР_3 прикордонної комендатури в адміністративних межах Миляцької територіальної громади Сарненського району Рівненської області.

Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненської області, керуючись розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 № 60-Р "Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад", видано Наказ №3207 від 21.12.2018 "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" та в подальшому на підставі акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 21.12.2018, Миляцькій сільській раді передано у комунальну власність землі сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 2805,9573 га, які розташовані на території Миляцької сільської ради та колишніх Жаденської, Удрицької та Перебродівської сільських рад Дубровицького району Рівненської області, у тому числі земельну ділянку з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, площею 29,6555 га (пункт 246 додатку до Акту приймання передачі від 21.12.2018).

Пунктом 3 наказу Головного управління Держгеокадастру у Рівненської області №3207 від 21.12.2018 (реєстраційний номер 17-3207/16-18-СГ від 21.12.2018) "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" зазначено, що право власності на земельні ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права та оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Окрім того, у пункті 2 Акту приймання-передачі від 21.12.2018 зазначено, що вказаний акт є підставою для державної реєстрації права комунальної власності Миляцької сільської ради на зазначені у додатку до акту земельні ділянки, до переліку яких незаконно включено земельну ділянку з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, площею 29,6555 га (пункт 246 додатку до Акту приймання передачі від 21.12.2018).

Відтак, 20.07.2022 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Рівненської області №3207 від 21.12.2018 (реєстраційний номер 17-3207/16-18-СГ від 21.12.2018) "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність", Акту приймання-передачі від 21.12.2018 з відповідним додатком у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173 за Миляцькою сільською радою.

Таким чином, земельна ділянка з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, площею 29,6555 га, яка зареєстрована на праві комунальної власності за Миляцькою сільською радою підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння останньої на користь держави в особі Рівненської обласної державної (військової) адміністрації, оскільки земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, належать до земель оборони, які можуть перебувати лише у державній власності та не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності.

Відповідно до частини 1 статті 321 Цивільного Кодексу України (надалі - ЦК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною 2 статті 152 ЗК України встановлено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно з частиною 1 статті 330 ЦК України, якщо майно відчужено особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути в нього витребувано.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування власником свого майна із чужого володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного позову. За допомогою цього позову власник захищає не тільки свої права на володіння та користування майном, а також і право на розпорядження ним, оскільки перебування майна у чужому володінні обмежує і право власника на розпорядження майном.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Таким чином, предмет віндикаційного позову становлять вимоги неволодіючого майном власника до володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у захисті права власника земельної ділянки є необхідність розрізнення цих двох позовів залежно від стану володіння власника земельною ділянкою:

Негаторний позов використовується тоді, коли власник земельної ділянки не позбавлений фактичного володіння, але йому перешкоджають у реалізації права користування чи управління своєю ділянкою. Тобто, власник залишається власником і має контроль над ділянкою, але зазнає втручання, яке порушує його можливість ефективно користуватися своїм правом власності. Метою негаторного позову є усунення цих перешкод, але не відновлення володіння.

Віндикаційний позов спрямований на захист у випадку, коли власник втратив фактичне володіння своєю земельною ділянкою. Цей позов подається для того, щоб повернути ділянку з незаконного володіння іншої особи, яка неправомірно нею користується або тримає її у власності. Важливим є те, що віндикаційний позов може бути застосований незалежно від того, чи особа, яка володіє майном, є добросовісним чи недобросовісним набувачем.

Прокурор у цій справі звернувся з відндикаційним позовом про витребування на користь держави в особі Рівненської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, загальною площею 29,6555 га, що розташована у межах прикордонної смуги на території Сарненського району Рівненської області.

У постанові від 02.10.2024 у справі № 444/1011/20 Верховний Суд зазначив, що забезпечення належного правового режиму використання земель прикордонної смуги є фундаментальним для виконання завдань, покладених на Збройні Сили України, Державну прикордонну службу та військові формування. Ці землі використовуються для розміщення стратегічних об`єктів, інженерних споруд, а також для забезпечення військової мобільності та організації оборонних операцій. З огляду на це, забезпечення їх правового статусу та схоронності від порушень повинно бути ключовим пріоритетом для держави, особливо в умовах агресії та загрози суверенітету, територіальної цілісності та національної безпеки України. … набуття громадянами та юридичними особами прав власності та користування землями оборони в межах прикордонної смуги є неможливим, оскільки її розташування вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. За змістом статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Отже, зайняття земельної ділянки земель оборони в межах прикордонної смуги з порушенням Земельного кодексу України, Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про державний кордон України", Положення про прикордонний режим, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147, треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, що охоплюється визначенням негаторного позов.

Таким чином, вимоги про усунення порушення, яке полягає в незаконному зайнятті або використанні земель оборони в межах прикордонної смуги, повинні були розглядатися судами саме як негаторний позов, оскільки порушення права власності пов`язане не з втратою володіння (що прямо суперечило б закону), а з фактичними перешкодами у його реалізації". Помилкова юридична кваліфікація позивачем за первісним позовом, а також судами першої та апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки, з огляду на її природу, із застосуванням положень статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу України, не вплинула на правильність вирішення суті спору. Попри невідповідність обраної правової кваліфікації фактичним обставинам справи, суди обґрунтовано дійшли правильного висновку щодо суті справи. Відтак, допущена помилка не є підставою для скасування або зміни ухвалених судових рішень, оскільки висновки судів є такими, що відповідають вимогам законодавства і фактичним обставинам справи".

Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав (аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20). Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 Господарського процесуального кодексу України). Близькі за змістом висновки також сформульовані у постановах Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21, від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22.

Отже, хоча прокурор помилився щодо правової підстави позову, суд вважає, що це не може бути підставою для відмови в його задоволенні. Суть заявлених позовних вимог спрямована на поновлення порушеного права власності держави. Задоволення позову забезпечить відновлення законного статусу спірної земельної ділянки та реалізацію державою своїх прав як власника.

Тож, позовні вимоги у цій справі, з урахуванням мотивації щодо способу захисту, слід задоволити та зобов`язати Миляцьку сільську раду усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 5621889200:04:004:0173, загальною площею 29,6555 га, що розташована у межах прикордонної смуги на території Сарненського району Рівненської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Рівненської обласної державної (військової) адміністрації.

Щодо клопотання Миляцької сільської ради про застосування до позовних вимог наслідків спливу строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

У відповідності до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільним кодексом України визначено два види строків позовної давності: а) загальний; б) спеціальні.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

При цьому, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Позовна давність як цивільно-правова категорія наділена такими ознаками: 1) має юридичний склад; 2) позначає сплив строку; 3) має правоприпиняючий характер, оскільки припиняє право на позов у матеріальному розумінні (право на задоволення позову); 4) застосовується у випадках порушення цивільних прав та інтересів особи; 5) встановлюється щодо вимог, які мають майновий характер, і деяких нематеріальних благ, передбачених законом; 6) застосовується лише за ініціативою сторони спору.

Застосування позовної давності в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі лімітування цього права часовими рамками) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду в такий спосіб чи такою мірою, що б зводити нанівець саму сутність цього права; 2) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 3) має бути забезпечене належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою (пункт 51 рішення від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"), а саме строк позовної давності не повинен бути очевидно й надмірно коротким.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до положень пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, прийнятої відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", на усій території України встановлений карантин з 12.03.2020, який у свою чергу постановами Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №239, від 20.05.2020 №392, від 22.07.2020 №641, від 26.08.2020 №760, від 13.10.2020 №956, від 09.12.2020 №1236, від 21.04.2021 №405, від 16.06.2021 №611 неодноразово продовжено. Постановою Кабінету Міністрів України №611 від 16.06.2021 строк дії карантину встановлено до 31.08.2021.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 (зі змінами) на території України встановлено карантин з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19.12.2020 до 31.12.2022, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України.

Карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, був відмінений тільки з 01.07.2023 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" від 15.03.2022 внесено зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України, доповнено пунктом 19 такого змісту:

"19. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії".

Крім того, Законом України від 08.11.2023 № 3450-IX "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини" пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-IX набрав чинності 30.01.2024.

Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану і до 29.01.2024, а після 30.01.2024 перебіг такого строку зупинився.

Згідно уставленої практики Великої Палати Верховного Суду, в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02.04.2020, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30.06.2023 - на строк дії карантину, а надалі до 29.01.2024 - на строк дії воєнного стану), а з 30.01.2024 перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.

Відновлення строків позовної давності відбулось згідно з Законом від 14.05.2025 № 4434-IX "Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності", який виключив з ЦК України пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення".

Зазначений Закон був надрукований в офіційному виданні Голос України від 03.06.2025 № 108. Тому, він набрав чинності з 04.09.2025, саме із цієї дати відновлено обчислення строків позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду через підсистему "Електронний суд" з даним позовом 02.06.2026 (згідно з відміткою канцелярії суду, 01.06.2026 сформовано в підсистемі "Електронний суд").

У поданій заяві про застосування строків позовної давності представник відповідача вказує, що такий строк слід рахувати з 21.12.2018, тобто дати реєстрації спірної земельної ділянки Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області як земель сільськогосподарського призначення.

Заперечуючи проти заяви відповідача про застосування строків позовної давності прокурор вказує, що строк позовної давності розпочався з 20.07.2022, тобто дати державної реєстрації права комунальної власності, оскільки речове право на нерухоме майно виникає саме з дати державної реєстрації права власності.

Враховуючи вказані зміни в законодавстві, продовження та зупинення строків позовної давності, суд зазначає, що в будь якому випадку прокурором не пропущено строк позовної давності.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно зі статтею 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.

Беручи до уваги викладене, за результатами з`ясування обставин, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом під час розгляду справи, і з наданням оцінки всім аргументам у їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку про задоволення позову і зобов`язання Миляцьку сільську раду усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 5621889200:04:004:0173, загальною площею 29,6555, що розташована у межах прикордонної смуги на території Сарненського району Рівненської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Рівненської обласної державної (військової) адміністрації.

Згідно з частиною 1 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно пунктом 3 частини 4 Закону України "Про судовий збір" при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Судом встановлено, що прокурором сплачено судовий збір у розмірі 2 662,40 грн, що підлягає стягненню з відповідача.

Керуючись статтями 129, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Зобов`язати Миляцьку сільську раду (вул. Василевського, 122-Б, с. Миляч, Сарненський район, Рівненська область, 34133, код ЄДРПОУ 40131743) усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером 5621889200:04:004:0173, загальною площею 296555 га, що розташована у межах прикордонної смуги на території Сарненського району Рівненської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Рівненської обласної державної (військової) адміністрації (майдан Просвіти, 1, м. Рівне, 33028, код ЄДРПОУ 13986712).

3. Стягнути з Миляцької сільської ради (вул. Василевського, 122-Б, с. Миляч, Сарненський район, Рівненська область, 34133, код ЄДРПОУ 40131743) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону (код ЄДРПОУ 38326057, р/р IBAN № UA238201720343120001000082783, Державна казначейська служба України м. Київ) 2 662,40 (дві тисячі шістсот шістдесят дві грн 40 коп.) грн судового збору.

4. Наказ видати після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення Господарського суду Рівненської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Північно-західного апеляційного господарського суду в порядку встановленому статтями 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення виготовлено та підписано 07.09.2026.

Суддя А.М. Горплюк