Рішення № 139498031, 04.09.2026, Оболонський районний суд міста Києва

Справа № 756/9881/25

Провадження № 2/756/711/26

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

04 вересня 2026 року місто Київ

Оболонський районний суд міста Києва у складі:

головуючої судді - Примак-Березовської О.С.,

секретаря судового засідання - Донеско А.Є.,

за участі: позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - Шалівської В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського міського центру зайнятості про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та визнання наказу фактом неналежного виконання рішення суду, -

В С Т А Н О В И В:

І. Стислий виклад позиції позивача

Позивачка звернулася до суду з позовом до Київського міського центру зайнятості (далі - КМЦЗ, відповідач), у якому просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 23 квітня 2025 року по дату ухвалення судового рішення (за попереднім розрахунком станом на дату подання позову - 200 244 грн 20 коп.), визнати наказ КМЦЗ від 23 квітня 2025 року № 118-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_2 » фактом неналежного виконання рішення суду в частині поновлення позивачки на роботі, а також стягнути судові витрати.

В обґрунтування позову зазначила, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2025 року у справі № 756/9178/24 її поновлено на посаді консультанта роботодавця відділу взаємодії з роботодавцями Оболонського управління КМЦЗ, стягнуто на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду та судовий збір, а рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.

На виконання цього рішення 23 квітня 2025 року відповідач видав наказ №118-к, однак, на переконання позивачки, таке виконання є суто формальним і не відновлює її дійсного правового становища, яке існувало до незаконного звільнення. Зазначала, що посада, на яку її формально поновлено, була ліквідована наказом КМЦЗ від 7 травня 2024 року № 501 «Про штатний розпис Київського міського центру зайнятості» і станом на дату видання наказу № 118-к така посада була і залишається відсутня в чинному штатному розписі відповідача. Стверджувала, що відповідних змін до штатного розпису відповідач не вносив, що на ї думку є неприйнятним. Крім того, Наказ № 118-к не містить дати, з якої позивачку слід вважати поновленою та пункту про скасування наказу від 2 липня 2024 року №227-к про її звільнення. Також зауважила, що не підключено до Єдиної інформаційно-аналітичної системи (далі - ЄІАС), у якій вона мала виконувати свої посадові обов`язки згідно з посадовою інструкцією, не надано логіна і пароля для роботи в цій системі, а доручення, які їй надавались, обмежувались одним пунктом посадової інструкції (пункт 2.9 - виконання окремих доручень керівництва). Одночасно з формальним поновленням відповідач в односторонньому порядку зменшив надбавку до 10 % за інтенсивність праці, яка до незаконного звільнення становила 50 % посадового окладу, що на думку ОСОБА_1 істотно порушує її трудові права.

Із зазначених підстав позивачка вважає, що фактичного поновлення на роботі не відбулося, рішення суду від 22 квітня 2025 року виконано формально, а тому за період з 23 квітня 2025 року вона має право на середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України.

ІІ. Стислий виклад заперечень відповідача

Представник відповідача проти позову заперечувала, у відзиві та запереченнях на відповідь на відзив зазначила, що рішення суду від 22 квітня 2025 року у справі №756/9178/24 виконано належно та негайно у чіткій відповідності із його резолютивною частиною. Стверджувала, що 23 квітня 2025 року видано наказ №118-к про поновлення позивачки на посаді, 24 квітня 2025 року їй нараховано та виплачено заробітну плату в межах суми платежу за один місяць, позивачку забезпечено робочим місцем з необхідними технічними засобами.

Щодо ліквідації посади зазначила, що саме ліквідація Оболонського управління КМЦЗ, у якому працювала позивачка, є об`єктивним наслідком реорганізації Київського міського центру зайнятості на підставі рішень уповноважених органів управління - Міністерства економіки України та Державного центру зайнятості, а затвердження та внесення змін до штатного розпису належить до виключної компетенції Державного центру зайнятості, а не відповідача. На переконання відповідача, наказ № 118-к видано на беззаперечне виконання рішення суду відповідно до його резолютивної частини, а покладення на роботодавця обов`язку повторно проходити процедуру внесення змін до штатного розпису законодавством не передбачено.

Представник відповідача також звернула увагу суду на те, що питання про належне виконання наказу № 118-к згідно з рішенням від 22 квітня 2025 року вже було предметом судового розгляду в межах справи № 756/9178/24 - за наслідками розгляду звіту КМЦЗ про виконання судового рішення та за наслідками розгляду заяви КМЦЗ про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, і в обох випадках доводи позивачки про фіктивність (формальність) поновлення були відхилені судом першої та апеляційної інстанцій.

На переконання відповідача, рішення суду від 22 квітня 2025 року, у частині негайного виконання, виконано в повному обсязі без будь-якої затримки, а тому підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання цього рішення немає, у зв`язку з чим просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

ІІІ. Процесуальні дії у справі

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 9 липня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Під час розгляду справи позивачкою заявлено клопотання про залучення до участі у справі співвідповідачем Державний центр зайнятості (далі - ДЦЗ), яке обґрунтоване тим, що КМЦЗ не є розпорядником бюджетних коштів і не має самостійної можливості виконувати судові рішення про стягнення коштів у примусовому порядку без відповідного фінансування з боку ДЦЗ.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року в задоволенні цього клопотання відмовлено. Суд виходив з того, що саме КМЦЗ є безпосереднім виконавцем оскаржуваного наказу від 23 квітня 2025 року № 118-к і саме він, як роботодавець позивачки, здійснював її поновлення на роботі, встановлював умови оплати праці та видавав відповідні кадрові накази, а тому саме КМЦЗ, а не ДЦЗ, перебуває у матеріально-правовому зв`язку зі спірними правовідносинами і є належним відповідачем у цій справі. Бюджетні (внутрішньовідомчі) відносини між КМЦЗ та ДЦЗ щодо фінансування видатків не стосуються позивачки як сторони трудових правовідносин і не впливають на визначення належного відповідача у спорі сторін. Суд дійшов такого висновку, у тому числі, на підставі правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 9 грудня 2019 року у справі № 1740/1838/18 (застосовано судом за аналогією закону з урахуванням подібності правовідносин).

Позивачка в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, надала пояснення, аналогічні змісту відзиву та заперечень на відповідь на відзив, просила у задоволенні позовних вимог відмовити.

24 серпня 2026 року суд перейшов на стадію ухвалення судового рішення, скадення та проголошення якого відкладено до 4 вересня 2026 року.

Вислухавши пояснення сторін та дослідивши матеріали справи, суд дійшов такого висновку.

ІV. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин

Зміст спірних правовідносин полягає у вирішенні питання, чи є спірний наказ від 23 квітня 2025 року № 118-к належним виконанням рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2025 року у справі №756/9178/24, у частині поновлення позивачки на роботі, чи виникло у позивачки право на середній заробіток за час затримки виконання цього рішення на підставі статті 236 КЗпП України, а також, чи є визнання факту неналежного виконання судового рішення належним способом захисту.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 24 березня 2004 року працювала в Оболонському районному центрі зайнятості та обіймала протягом цього періоду різні посади (з 2016 року - Оболонський районний центр зайнятості перейменований в Оболонську районну філію Київського міського центру зайнятості, з 2022 року - Оболонське управління Київського центру зайнятості).

Наказом Київського міського центру зайнятості від 7 травня 2024 року № 501 «Про штатний розпис Київського міського центру зайнятості» ліквідовано Оболонське управління КМЦЗ як структурну одиницю, а посаду позивачки виведено зі штату.

Наказом Київського міського центру зайнятості від 2 липня 2024 року № 227-к позивачку звільнено з посади консультанта роботодавця відділу взаємодії з роботодавцями Оболонського управління КМЦЗ з 8 липня 2024 року за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2025 року у справі № 756/9178/24 задоволено частково позов ОСОБА_1 до КМЦЗ про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, а саме: позивачку поновлено на посаді консультанта роботодавця відділу взаємодії з роботодавцями Оболонського управління Київського міського центру зайнятості; стягнуто на її користь 159 425 грн 19 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 10 000 грн моральної шкоди та 108 грн 36 коп. судового збору; рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць (16 558 грн 66 коп.) допущено до негайного виконання.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 липня 2025 року вказане рішення, у частині поновлення на роботі, залишено без змін, проте змінено розмір стягнутого середнього заробітку за вимушений прогул (до 158 655 грн 02 коп.) та розмір судового збору в дохід держави.

Ухвалою Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2025 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою КМЦЗ на зазначені судові рішення на підставі статей 389, 394 ЦПК України.

23 квітня 2025 року на виконання рішення Оболонського районного суду м.Києва від 22 квітня 2025 року в частині негайного виконання судом видано виконавчий лист № 756/9178/24, і того ж дня КМЦЗ видав наказ № 118-к, яким поновлено позивачку на посаді консультанта роботодавця відділу взаємодії з роботодавцями Оболонського управління Київського міського центру зайнятості, встановлено посадовий оклад у розмірі 5 800 грн, надбавку за інтенсивність праці у розмірі 10 % посадового окладу (замість 50 %, які були встановлені позивачці до незаконного звільнення) та надбавку за вислугу років у розмірі 20 % посадового окладу, визначено робоче місце.

Як вбачається із матеріалів справи, Наказ № 118-к не містить дати, з якої позивачку належить вважати поновленою на посаді, пункту про скасування наказу від 2 липня 2024 року № 227-к про звільнення позивачки і не супроводжувався та надалі не був доповнений виданням наказу про внесення змін до штатного розпису КСЦЗ, яким відповідну посаду було відновлено.

24 квітня 2025 року позивачці нараховано 16 558 грн 66 коп. та виплачено 12 750 грн 17 коп. заробітної плати (з утриманням податків і зборів).

Наказом від 14 травня 2025 року № 451 посадовий оклад позивачці підвищено до 12 500 грн, а нарахування та виплату надбавки за вислугу років припинено. Згідно з табелями обліку використання робочого часу позивачка відпрацювала у квітні 2025 року 6 робочих днів, у травні - 20 робочих днів, у червні - 7 робочих днів, що підтверджується також розрахунковими листками позивачки, згідно з якими заробітна плата за фактично відпрацьований час їй нараховувалась і виплачувалась протягом усього зазначеного періоду.

26 квітня 2025 року позивачка звернулася із заявою про примусове виконання рішення Оболонського районного суду м. Києва від 22 квітня 2025 року, а 13 травня 2025 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження № 78051677.

Судом встановлено, що до відкриття виконавчого провадження № 78051677, зокрема 23 квітня 2025 року, відповідач у добровільному порядку видав наказ № 118-к про поновлення позивачки на посаді та 24 квітня 2025 року здійснив виплату належної їй заробітної плати в межах суми платежу за один місяць.

Наказом Київського міського центру зайнятості від 9 червня 2025 року № 188-к позивачку звільнено з 11 червня 2025 року за пунктом 6 статті 36 КЗпП України у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 11 серпня 2025 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року у справі № 756/9178/24, прийнято звіт Київського міського центру зайнятості про виконання судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 у частині, що підлягає негайному виконанню.

Також з матеріалів справи вбачається, що згідно з платіжними інструкціями від 14 жовтня 2025 року № 7045, 7046, 7047, 7048, 7189, у межах виконання рішення Оболонського районного суду м. Києва від 22 квітня 2025 року відповідач сплатив на користь позивачки увесь розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 25 755,36 грн, 7 104,82 грн, 30 451,52 грн та 109 141,18 грн відповідно (а.с. 212-215, том І).

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 11 листопада 2025 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 3 лютого 2026 року у справі № 756/9178/24, задоволено заяву Київського міського центру зайнятості про визнання виконавчого листа № 756/9178/24 таким, що не підлягає виконанню, з тих мотивів, що рішення суду в частині негайного виконання (поновлення на посаді та виплата заробітної плати в межах суми платежу за один місяць) було фактично виконано боржником у добровільному порядку до відкриття виконавчого провадження.

З матеріалів справи вбачається, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , зводилися за своєю суттю до аналогічних змісту даного позову, зокрема, позивачка наголошувала на фіктивності поновлення, невнесення змін до штатного розпису, відсутності у наказі № 118-к пункту про скасування наказу про звільнення № 227-к, незаконне зменшення надбавки за інтенсивність праці.

Переглядаючи вказану ухвалу суду першої інстанції щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню апеляційний суд виснував, що доводи про фіктивність (формальність) поновлення спростовуються наявними у матеріалах справи табелями обліку використання робочого часу та розрахунковими листками, які підтверджують, що позивачка фактично була допущена до виконання трудових обов`язків і продовжувала отримувати заробітну плату. Також суд наголосив, що виконання рішення суду в разі скорочення посади незаконно звільненого працівника може здійснюватися шляхом поновлення на рівнозначній посаді або шляхом внесення відповідних змін до штатного розпису. Однак, на період апеляційного розгляду, матеріали тієї справи не містили відомостей, які б свідчили про те, що на момент поновлення відповідні зміни до штатного розпису не були внесені або що такі зміни взагалі відсутні. Також судом виснувано, що посилання на відсутність у наказі № 118-к пункту про скасування наказу про звільнення № 227-к не береться до уваги, оскільки в первісній справі № 756/9178/24 позивачка не заявляла вимоги про скасування такого наказу, а тому це питання судом першої інстанції не досліджувалось і не вирішувалось.

Судом у даній справі встановлено і не заперечувалося сторонами, що станом на час видання наказу № 118-к та після цього посада консультанта роботодавця відділу взаємодії з роботодавцями Оболонського управління КМЦЗ до штатного розпису не вводилась і на даний час відсутня, тобто зміни до штатного розпису щодо цієї посади не вносилися.

Усі інші істотні обставини поновлення на роботі ОСОБА_1 судом досліджено та встановлено, що такі аналогічні встановленим раніше фактам у зазначених судових рішеннях, що набрали законної сили і мають преюдиційний характер під час вирішення цього спору сторін.

V. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування

Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи; суд не може за власною ініціативою змінювати предмет, підставу позову або обраний позивачем спосіб захисту.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини третьої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, якщо інше не встановлено законом.

У цьому аспекті суд враховує висновки, викладені у постанові Київського апеляційного суду від 3 лютого 2026 року у справі № 756/9178/24, ухваленою за участю тих самих сторін, якою зокрема встановлено: факт фактичного допуску позивачки до виконання трудових обов`язків після видання наказу № 118-к; факт табелювання і фактичного нарахування та отримання позивачкою заробітної плати за відпрацьований час; факт добровільного виконання відповідачем рішення від 22 квітня 2025 року в частині негайного виконання до відкриття виконавчого провадження, тобто без затримки з боку відповідача.

Отже, в силу вимог статті 82 ЦПК України зазначені рішення мають преюдиційний характер, а обставини, встановлені у них не підлягають повторному доказуванню чи переоцінці судом у цій справі.

Водночас, в межах вказаної справи не встановлено факту внесення змін до штатного розпису щодо посади позивачки, а лише констатовано відсутність таких даних. При цьому суд зауважив, що одним із належних способів виконання рішення про поновлення в разі скорочення посади є саме внесення відповідних змін до штатного розпису.

У даній справі факт невнесення змін до штатного розпису встановлено в судовому засіданні, представник відповідача цей факт не оспорював та визнавав, отже відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України він не потребує доказування і приймається судом без додаткового підтвердження іншими доказами.

В цій частині суд зауважує, що відповідно до статті 235 КЗпП України поновлення на роботі означає повернення працівника у становище, яке існувало до незаконного звільнення.

Аналогічний висновок корелює висновку, викладеному у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21, у якій визначено, що факт скорочення (виведення зі штату) посади не перешкоджає її відновленню для цілей поновлення працівника, а роботодавець зобов`язаний внести необхідні зміни до штатного розпису, оскільки це є способом забезпечення виконання судового рішення, а не підставою для його невиконання чи неналежного виконання.

Отже, невнесення відповідачем змін до штатного розпису одночасно з виданням наказу № 118-к, є відхиленням від належного порядку виконання судового рішення і враховується судом при оцінці доводів позивачки.

У цьому аспекті суд бере до уваги те, що встановлений факт невнесення змін до штатного розпису не є окремою правової підставою, зазначеною у позові та оцінюється у сукупності з іншими доводами і позовними вимогами, суть яких полягає саме у невизнанні ОСОБА_1 належного виконання судового рішення щодо поновлення її на посаді згідно із наказом № 118-к, і стягнення заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання такого рішення. При цьому, позивачка не заявляє самостійних вимог щодо скасування наказу № 118-к, а лише вказує на те, що він є фактом неналежного виконання судового рішення по суті спору щодо поновлення її на роботі.

Суд бере до уваги висновки судів, покладені в основу вказаних судових рішень у справі 756/9178/24, які мають преюдиційний характер і констатує, що ОСОБА_1 поновлено на роботі, а тому вона не вважалася звільненою з моменту видачі наказу № 118-к та до остаточного звільнення 11 червня 2025 року згідно з наказом № 188-к.

Водночас, невнесення змін до штатного розпису, хоч і є порушенням порядку поновлення на роботі, але суд вважає це складовим елементом для правової оцінки порушеного права саме щодо її поновлення на роботі. Таке право, суд вважає відновленим шляхом виконання у повному обсязі рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2025 року у справі № 756/9178/24, що набрало законної сили, й у подальшому рішеннями щодо звіту про його виконання та щодо виконавчого документу такого виконання, зокрема: ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 11 листопада 2025 року, постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року, постановою Київського апеляційного суду від 3 лютого 2026 року у справі №756/9178/24 (а.с. 84-94, том ІІ).

Цими ж рішеннями надано оцінку й доводам щодо відсутності у наказі №118-к пункту про скасування наказу про звільнення № 227-к, у яких зазначено, що зважаючи на роз`яснення, викладені в листі Міністерства праці та соціальної політики України від 7 серпня 2007 року № 205/06/187-07, згідно з якими поновлення працівника на попередній роботі відбувається з дати його звільнення, визнаної рішенням суду недійсною, а трудові відносини вважаються такими, що не переривалися. Тому відсутність у наказі № 118-к окремого пункту про скасування наказу № 227-к не спричиняє самостійних правових наслідків для визначення моменту поновлення позивачки на посаді і сама по собі не свідчить про невиконання рішення суду.

Стаття 236 КЗпП України передбачає, що в разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір, про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку за час затримки. Відповідальність за цією статтею настає у зв`язку з об`єктивним фактом невиконання (недопущення до роботи) в частині, допущеній до негайного виконання.

Такий підхід узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17, згідно з якою в разі, якщо працівника фактично не допущено до роботи, положення законодавства про оплату праці на такі правовідносини не поширюються і застосуванню підлягає саме стаття 236 КЗпП України; натомість якщо працівника фактично допущено до роботи і здійснюється нарахування та виплата заробітної плати, підстав для застосування статті 236 КЗпП України немає.

У цій справі встановлено і додатково підтверджується наявними в матеріалах справи табелями обліку робочого часу та розрахунковими листками, що позивачку було фактично допущено до виконання трудових обов`язків, вона виконувала роботу і отримувала заробітну плату протягом усього періоду з 23 квітня по 11 червня 2025 року, тобто до дати її повторного звільнення наказом № 188-к.

Отже, доводи позивача про те, що поновлення на роботі було фіктивним (формальним) спростовуються наявними у матеріалах справи доказами і цим твердженням надано оцінку вказаними судовими рішеннями.

Також суд відхиляє доводи ОСОБА_1 про те, що затримка внесення коригуючих даних до реєстру Пенсійного фонду України нібито також свідчить про фіктивність виконання рішення суду, оскільки факт фактичного допуску позивачки до роботи та отримання нею заробітної плати з 23 квітня 2025 року вже встановлено та підтверджується первинними документами (вже зазначеними табелями обліку робочого часу і розрахунковими листками), а тому не спростовується відомостями такої звітності. Подання КМЦЗ від 16 жовтня 2025 року уточнюючих даних щодо скасування припинення трудових відносин з 8 липня 2024 року, жодним чином не впливає на зміст спірних правовідносин сторін.

За таких обставин, ознак недопущення позивачки до роботи, з чим стаття 236 КЗпП України пов`язує виникнення права на середній заробіток за час затримки виконання рішення, судом не встановлено. При цьому, виявлені судом недоліки виконання рішення (невнесення змін до штатного розпису, невключення до наказу пункту про скасування наказу про звільнення) не є тотожними за правовою природою затримці (недопущенню до роботи) і самі по собі не утворюють підстави для застосування статті 236 КЗпП України.

Щодо вимоги про визнання наказу Київського міського центру зайнятості від 23 квітня 2025 року № 118-к фактом неналежного виконання рішення суду, суд окремо враховує, що відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України та статті 4 ЦПК України перелік способів захисту цивільних прав та інтересів не передбачає такого способу захисту, як визнання факту неналежного виконання судового рішення, а тому ця вимога не підлягає задоволенню незалежно від наведених вище мотивів.

Суд зауважує, що рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (стаття 129-1 Конституції України).

У цьому аспекті необхідно наголосити, що якщо рішення суду виконується неналежним чином саме стороною у справі (боржником), чинне законодавство України не передбачає механізму прямого оскарження таких дій стягувачем виконавчого провадження до суду в порядку позовного провадження, оскільки рішення вже набрало законної сили, тобто порушене право припинилося, а стадія виконання є завершальною стадією судового процесу.

Натомість вплив на недобросовісну сторону здійснюється через процедуру примусового виконання, зміни способу і порядку виконання, інструменти судового контролю за виконанням судового рішення та притягнення до юридичної відповідальності (за невиконання).

Наведене свідчить, що обраний позивачкою спосіб захисту не відповідає дійсному характеру спірних правовідносин.

Фактично з урахуванням викладеного, позивачка оскаржує факт неналежного виконання судового рішення, оскільки після такого виконання і поновлення на роботі не відновились повною мірою права та обов`язки, які існували до звільнення, зокрема і щодо розміру оплати праці.

Тому у частині доводів про незаконність зменшення надбавки за інтенсивність праці, як підставу для задоволення позовних вимог, суд окремо зауважує таке.

Поновлення на посаді за своєю юридичною природою трудових правовідносин є явищем, відмінним від прийняття на роботу нового працівника.

За змістом статті 235 КЗпП України та наведеного вище роз`яснення Міністерства праці та соціальної політики України, поновлення передбачає відновлення того становища, включно з умовами оплати праці, яке існувало до незаконного звільнення, а не встановлення нових, довільно визначених роботодавцем умов.

З огляду на це зменшення позивачці надбавки за інтенсивність праці з 50 до 10 відсотків посадового окладу та подальше припинення надбавки за вислугу років, здійснені одночасно з поновленням без дотримання визначеної статтями 32, 103 КЗпП України процедури повідомлення про зміну істотних умов праці, судом констатується лише як факт, без оцінки його правомірності, оскільки відповідна вимога в цій справі не заявлена.

Викладене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, за якою заробітна плата, включно з надбавками, є «власністю» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо на її отримання виникло легітимне очікування (рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine) від 8 листопада 2005 року), а виконання рішення суду має бути реальним, а не формальним, оскільки становить невід`ємну частину права на суд, гарантованого статтею 6 Конвенції (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року; щодо України - рішення у справах «Жовнер проти України» (Zhovner v. Ukraine) від 29 червня 2004 року та «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року).

Разом з тим, правомірність зазначеного зменшення розміру надбавок не є предметом цього спору, оскільки відповідної вимоги про стягнення різниці в заробітній платі ОСОБА_1 в цій справі не заявлено, а тому ці обставини судом по суті не оцінюються.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд вирішує справу в межах заявлених позивачкою предмета та підстав позову і не вправі самостійно змінити обраний нею спосіб захисту на стягнення недоплаченої заробітної плати, який не заявлявся.

При цьому суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54, згідно з яким обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

У цій справі обраний позивачкою спосіб захисту не відповідає встановленим судом обставинам і не є належним способом стягнення за вимушений прогул шляхом усунення заниження, на її думку, розміру надбавки за інтенсивність праці з 50% до 10% за період з 23 квітня 2025 року (дату поновлення на роботі) по 11 червня 2025 року (дату наступного звільнення), тобто за час, протягом якого мав бути відновлений стан оплати праці та інших гарантій, який існував до незаконного звільнення.

Натомість позивачка в цій справі обрала інший спосіб захисту - стягнення середнього заробітку за вимушений прогул при затримці виконання рішення про поновлення на роботі за статтею 236 КЗпП України, здійснивши власний розрахунок суми заборгованості з 23 квітня 2025 року по дату ухвалення судового рішення виходячи із суми заробітної плати за один рік - 200 244, 30 грн.

Такий розрахунок за своєю суттю є вимогою про нарахування їй заробітної плати за весь період як за час, коли трудові відносини припинилися, що не відповідає ані конструкції статті 236 КЗпП України (яка передбачає компенсацію за період недопущення до роботи), ані юридичній конструкції вимоги про стягнення недоплаченої частини заробітної плати, коли трудові відносини ще тривали (яка передбачає врахування вже здійснених виплат і стягнення лише різниці).

Отже, такі позовні вимоги суд вважає безпідставними, оскільки трудові відносини між сторонами з 11 червня 2025 року були припинені, а наказ КМЦЗ від 9 червня 2025 року № 188-к, яким позивачку звільнено за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці, у межах цієї справи не оскаржується.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що обставини, встановлені у справі, спростовують заявлені позивачкою позовні вимоги у повному обсязі, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.

VІ. Розподіл судових витрат

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачка звільнена від сплати судового збору у цій категорії справ.

Оскільки позов задоволенню не підлягає, підстави для стягнення судових витрат з відповідача відсутні, а тому судові витрати покладаються на позивачку відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 76, 80-82, 89, 141, 259, 263-265, 273, 274, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Київського міського центру зайнятості про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та визнання наказу фактом неналежного виконання рішення суду - відмовити.

Судові витрати покласти на позивачку.

Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Реквізити сторін:

Позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

Відповідач - Київський міський центр зайнятості, адреса: м. Київ, вул. Жилянська, буд. 47-Б, 01033, код ЄДРПОУ 03491091.

Рішення складено 4 вересня 2026 року.

СУДДЯ Ольга ПРИМАК-БЕРЕЗОВСЬКА