Рішення № 139373005, 25.08.2026, Горохівський районний суд Волинської області

Справа №155/746/26

Провадження №2/155/661/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.08.2026 м. Горохів

Горохівський районний суд Волинської області в складі:

головуючого-судді Сметани В.М.,

при секретарі судового засідання Воронюк Н.М.,

за участю представника позивача Богоноса І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом представника позивача ОСОБА_1 адвоката Богоноса Ігоря Михайловича до Акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, Товариство з обмеженою відповідальністю «ЧАЙКАТРАНС», Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська Факторингова компанія», Товариство з обмеженою відповідальністю «Мустанг Транс», про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги

УСТАНОВИВ:

Представник позивача 04 травня 2026 року звернувся до суду з позовом до відповідача, про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Позовні вимоги обґрунтовує, що в провадженні Горохівського районного суду Волинської області перебуває справа №155/1/26 провадження №2/155/241/26 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Чайкатранс», ТОВ «Українська факторингова компанія», треті особи, які не заявляють самостійних вимог державний реєстратор Володимир-Волинської міської ради Диньковський Максим Михайлович, ТОВ «Мустанг Транс», ТОВ «Горохів Сервіс-Авто», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рогоза Олександр Петрович, про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки, скасування рішення державного реєстратора, витребування майна та

визнання права власності на майно.

Вказує, що ухвалою Горохівського районного суду від 06 квітня 2026 року у вказаній справі відмовлено у прийнятті заяви про зміну позовних вимог. Роз`яснено заявнику право на звернення до суду з цими вимогами в загальному порядку.

Зазначає, що ТОВ «Українська факторингова компанія» з відзивом на позов у вищезазначеній справі надало копію договору про відступлення права вимоги посвідчений Бондар І.М. приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу 07 червня 2010 року №5620, яким обґрунтувало набуття ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прав вимоги згідно договору іпотеки від 25 квітня 2008 року №РМ-8МЕА00/044/2008, укладеного між ЗАТ "ОТП Банк" (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець), посвідчений приватним нотаріусом Волошин С.А.

Також, зазначає, що договір про відступлення права вимоги від 2010 року абсолютно не містить істотних умов, а саме, розмір основного зобов`язання, що на думку позивача перешкоджає цьому документу змінювати права та обов`язки за фінансовим інструментом і є підставою для визнання його недійсним.

Враховуючи наведене, просить визнати недійсним договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І.М. №5620 від 07 червня 2010 року.

Ухвалою Горохівського районного суду Волинської області від 06 травня 2026 року було відкрито провадження в справі та постановлено розгляд справи поводити в порядку загального позовного провадження.

Представник позивача ОСОБА_2 в судовому засіданні позов підтримав з підстав викладених в позовній заяві, просив його задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Заслухавши представника позивача, дослідивши у судовому засіданні матеріали справи та подані докази, з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що в задоволені позову слід відмовити, з таких підстав.

Відповідно до частин 1, 2 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Статтею 13 ЦПК України, визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що 25 квітня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № PM-SME A00/044/2008, відповідно до умов якого в забезпечення виконання боргових зобов`язань по кредитному договору укладено зазначений договір, який посвідчено приватним нотаріусом Горохівського районного нотаріального округу Волинської області Волошиним Сергієм Анатолійовичем, зареєстровано в реєстрі за номером №768. Згідно даного договору відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: миєчно антикорозійний пункт /В-2/, загальною площею 265,5 кв.м., прохідна /Д-1/, загальною площею 11,4 кв.м., головний корпус /А-2/, загальною площею 1191,5 кв.м., допоміжний корпус /Б-2/, загальною площею 1441,4 кв.м., трансформаторна підстанція /Г-1/, загальною площею 17,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа предмета іпотеки 2927,7 кв.м. та належить іпотекодавцю на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений 05 лютого 2008 року приватним нотаріусом Горохівського районного нотаріального округу Волинської області Волошиним С.А., за реєстровим №193 (а.с. 21-23).

Відповідно до копії додаткового договору №1 до договору іпотеки №PM-SME A00/044/2008 від 25 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Горохівського районного нотаріального округу Волинської області Волошиним С.М. за реєстровим №767, викладено п.п.2.1, 2.2 договору в наступній редакції: повернення кредиту . Іпотекодавець зобов`язаний повернути Іпотекодержателю суму отриманого кредиту в розмірі, в строк і в порядку встановлені кредитним договором. Сплата процентів за користування кредитом. Проценти за користування кредитом сплачуються в розмірі, в порядку та в строки передбачені Кредитним договором. В п.2.1.5 договору викладено наступну редакцію: розмір боргових зобов`язань. Не обмежуючи викладеного в п.6.1 договору, сторони погоджуються, що розмір боргових зобов`язань забезпечених іпотекою становить 613372,43 долара США. Зазначений розмір боргових зобов`язань може збільшуватися на суму невиконаних платіжних зобов`язань іпотекодавця. Іпотекою забезпечені боргові зобов`язання в разі зміни їх розміру, відповідно до умов кредитного договору (а.с.24).

Згідно з копією договору про відступлення права вимоги, 07 червня 2010 року, ПАТ «ОТП Банк» передає та відступає ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, клієнту за договором забезпечення, включаючи, але не обмежуючись правом звертати стягнення на заставлення майно. За цим договором до фактора переходять всі права клієнта як сторони, які виникли на підставі договорів (а.с.6, 7).

Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М.

Згідно з копії витягу з додатку 1 до договору про відступлення права вимоги від 07 червня 2010 року, до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги до ОСОБА_1 , за кредитним договором СМ-SMEA00/044/2008 від 25 квітня 2008 року, за договором іпотеки PM-SMEA00/044/2008 від 25 квітня 2008 року (а.с.8).

Відповідно до частин 1, 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 546 ЦК України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Відповідно до абзацу 2 статті 1, частини 1 статті 4 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) іпотека вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно.

Відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частини першатретя статті 24 Закону України «Про іпотеку»).

Щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з частиною 1 статті 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною 1 статті 517 ЦК України, первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до статті 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом частини 1 статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.

У пункті 5 частини 1 статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону № 2664-III.

Так, за змістом частини 1 статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання для фізичної особи, найменування та місцезнаходження для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.

Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Як вже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини 1 статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послугу з фінансування (надання позики або кредиту).

При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

З огляду на це правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (пункт 106)).

При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).

Щодо відсутності розміру основного зобов`язання.

У статті 177 ЦК України визначено, що об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно з частиною 1 статті 178 ЦК України, об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до частини 1 статті 190 ЦК України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Поряд з цим, згідно з частиною 3 статті 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Звідси вбачається, що право вимоги є об`єктом цивільних прав, а саме майном, яке може вільно відчужуватися від однієї особи до іншої, в тому числі на підставі договору купівлі-продажу.

За змістом частини 1 статті 691 ЦК України, покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Як встановлено у частині 1 статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Водночас згідно з абзацом 1 частини 1 статті 632 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

При цьому, право вимоги, яка відступається (продається), може мати, так звані номінальну вартість та реальну вартість.

Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.

Реальна вартість права вимоги, як і будь якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, зокрема, попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а у процедурах банкрутства через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.

Тобто реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент залежно від ряду обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.

Отже, сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.

Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зробив висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Верховний Суд у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 926/1172/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18 зазначив, що з урахуванням змісту статей 15, 16 ЦК України, підставою для захисту судом цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання або оспорення. Згідно з вимогами статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передання вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам собою факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору (постанови Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17).

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитися у належності особі, яка звернулася за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті, і є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 461/606/18 (провадження № 61-5655св19)).

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

У такий спосіб Верховний Суд запровадив певний алгоритм, який полягає в тому, що хоча кожна з наведених складових (а) відсутність у позивача права або законного інтересу; б) відсутність їх порушення; в) відсутність їх порушення саме відповідачем; г) обрання неналежного та/або неефективного способу захисту позивачем) і є самостійною підставою для відмови в позові, однак їх застосування судом можливо виключно за наявності позитивної відповіді на попереднє питання.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18.

Так, відсутність порушеного права чи законного інтересу позивача є самостійною та достатньою підставою для відмови судом у задоволенні позову, причому суду не потрібно вдаватися до перевірки обраного способу захисту або суті спору, якщо порушення не доведено. Це підтверджено практикою Верховного Суду, яка наголошує, що для звернення до суду обов`язково має бути наявне суб`єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес, і його відсутність унеможливлює захист (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20).

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України, передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що оспорюваний правочин відповідають вимогам чинного законодавства України, не порушує прав і законних інтересів позивача, а також з урахуванням того, що згода боржника на укладення таких договорів законом не вимагається, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору відступлення права вимоги у разі передання вимоги за зобов`язанням, з розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості, на думку боржника, нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням, невиконанням чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором, не визначені нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги.

Питання належного чи неналежного виконання сторонами зобов`язань за кредитним договором, право вимоги за яким було передано за оспорюваними договорами, підлягає дослідженню в межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність і дійсність договорів про відступлення права вимоги, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18 та від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17.

Аргументи щодо недійсності оспорюваного договору з підстав відсутності домовленості сторін щодо розміру фінансового активу, визначеного у грошовому виразі, та умов взаєморозрахунків, є необґрунтованими. Під час укладення договорів про відступлення права вимоги сторони, відповідно до положень статей 512514 ЦК України, досягли згоди щодо умов таких договорів, визначивши для себе правила подальшої поведінки.

Відповідач при укладенні оспорюваного договору дотримано вимог цивільного законодавства щодо змісту та форми правочинів, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором. Позивач не є стороною зазначених договорів, а згода боржника на відступлення права вимоги від первісного до нового кредитора законом не передбачена.

За викладених вище обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволенню.

В порядку ст.141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем по фактично понесеним.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.178, 190, 203, 215, 512-514, 517, 546, 575, 656, 627, 632, 691, ст. ст. 5, 11 - 13, 76-81, 89 259, 261, 265, 273, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

В позові представника позивача ОСОБА_1 адвоката Богоноса Ігоря Михайловича до Акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, Товариство з обмеженою відповідальністю «ЧАЙКАТРАНС», Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська Факторингова компанія», Товариство з обмеженою відповідальністю «Мустанг Транс», про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Сторони у справі є:

Позивач: ОСОБА_1 , житель АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «ОТП Банк», місцезнаходження: місто Київ, вулиця Жилянська, 43, код ЄДРПОУ: 21685166.

Третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, місцезнаходження: місто Дніпро, вулиця Центральна, 6/9, Дніпропетровська область.

Третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Чайкатранс», місцезнаходження: місто Варшава, Алея Єрусалимська, 151/10, Польща.

Третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська Факторинова Компанія», місцезнаходження: місто Київ, вулиця Дмитрівська, 18/24, поверх 8, місто Київ, код ЄДРПОУ: 40235074.

Третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Мустанг Транс», місцезнаходження: місто Устилуг, вулиця Гагаріна, 14, Володимирський район, Волинська область, код ЄДРПОУ: 37236434.

Дата складення повного тексту рішення 01 вересня 2026 року.

Суддя Горохівського районного суду

Волинської області В.М. Сметана