Рішення № 139313118, 24.08.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 рокуСправа №160/15142/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Боженко Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі адміністративну справу №160/15142/26 за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до держави Україна в особі Державної судової адміністрації України (00020, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ: 26255795), Державної казначейської служби України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6, код ЄДРПОУ: 37567646) про стягнення матеріальної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

03 червня 2026 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано позовну заяву ОСОБА_1 (далі позивач) до відповідача-1: Державної судової адміністрації України, до відповідача-2: Державної казначейської служби України (далі відповідачі), що надійшла в підсистемі «Електронний Суд», в якій позивач просить суд:

- стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 11.04.2023 по 20.12.2023 в розмірі 431 305 (чотириста тридцять одна тисяча триста п`ять) грн. 38 коп. та витрат на правову допомогу в сумі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) гривень 00 копійок, яка заподіяна прийняттям та застосуванням частини 1 статті 233 КЗпП України, яка 11 грудня 2025 року Рішенням Конституційного суду України у справі № 1-7/2024(337/24) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною).

Позовна заява обґрунтована посиланнями на заподіяння позивачу матеріальної шкоди внаслідок застосування судом законодавчого акта, який згодом був визнаний неконституційним.

Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 160/15142/26 та у зв`язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Боженко Н.В.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 червня 2026 року позовну заяву залишено без руху. Запропоновано позивачу протягом десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали виконати вимоги, що в ній викладені, та усунути недоліки позовної заяви.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/15142/26, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).

Відповідачі правом на подання відзиву не скористалися, копію ухвали та позовну заяву з додатками отримали завчасно, що підтверджується матеріалами справи. Відповідно до положень ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2024 року у справі №201/7977/24 стягнуто з Акціонерного Товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу, за період з 11.04.2023 по 20.12.2023 в розмірі 431305 (чотириста тридцять одна тисяча триста п`ять) грн. 38 коп.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2024 року у справі №201/7977/24 стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570) на користь позивача витрати на правову допомогу в сумі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 02 вересня 2024 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк Приватбанк про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасоване. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк Приватбанк про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.

В обґрунтування постанови суд апеляційної інстанції вказав: «Отже, позовні вимоги є доведеними та обґрунтованими, однак позивачем пропущено строки, передбачені 233 КЗпП України на звернення до суду із вказаним позовом у цій справі, а тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити у зв`язку з пропуском строків позовної давності».

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2025 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Целік Віктор Віталійович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у справі №201/7977/24.

Вважаючи, що йому завдано шкоди застосуванням неконституційного нормативно-правового акту, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає наступне.

Згідно ст. 152 Конституції України Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Згідно ч. 1 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі №1-7/2024(337/24) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Застосовуючи вищевикладені нормативні положення до обставин цієї справи суд зазначає наступне.

Суд враховує правові висновки об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 24.02.2026 року у справі №160/6949/20 про наступне.

Положення частини третьої статті 152 Конституції України містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не повинно здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку.

Конституційний Суд України в своїх рішеннях неодноразово підтверджував висловлену ним юридичну позицію згідно з якою відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна та моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку, тому позитивним обов`язком держави є прийняття відповідного закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування (рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009, від 07.04.2021 року №1-р(II)/2021, від 21.07.2021 року №4-р(II)/2021).

Разом з тим, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, незважаючи на вимоги статті 152 Конституції України, не прийнятий.

Як було зазначено вище стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином:

а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй;

б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.09.2016 № 6-рп/2016).

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 20.06.2019 року №6-р/2019 наголошував, що верховенство права як один із засадничих конституційних приписів слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 № 6-р/2019).

Колегія суддів зазначає, що найголовнішою ознакою відповідальності держави є її специфічний, правовідновлюючий, публічно-правовий характер, оскільки держава, реалізуючи статтю 1 Конституції, що проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, за власною ініціативою повинна вживати заходи для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів приватних осіб чи територіальних громад, хоча прямо публічно-правовий характер відповідальності держави в законодавстві не проголошується.

Дійсно, в Україні відсутні конкретні нормативні механізми відшкодування такої шкоди, у зв`язку з чим можна стверджувати, що інститут позасудового, добровільного відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, в Україні не працює, у зв`язку із чим з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку.

Верховний Суд у постанові від 19.03.2025 у справі № 757/25182/23-ц підкреслив, що Конституція України закріплює принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який має не лише політичний чи моральний, а й юридичний характер, оскільки держава та її органи зобов`язані нести публічно-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх конституційних обов`язків, а також забезпечити ефективний міжнародно-правовий та/або конституційно-правовий механізм захисту порушених прав відповідно до статей 55 і 152 Конституції України, остання з яких прямо покладає на державу обов`язок відшкодувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами або діями, що визнані неконституційними.

Визнання зазначеного положення таким, що не відповідає Конституції України, засвідчило його невідповідність конституційним гарантіям належного матеріального забезпечення прокурорів як складової їх незалежності та зумовило виникнення у осіб, до яких воно застосовувалося, права на оцінку наслідків такого регулювання з точки зору наявності шкоди, завданої актом, що був визнаний неконституційним, та на її відшкодування (за умови встановлення факту її завдання внаслідок дії неконституційного акта) і за відсутності закону, який установлює порядок такої компенсації, оскільки держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію, в іншому випадку всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

Шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта і відсутність передбаченого частиною третьою статті 152 Конституції України спеціального закону, який установлює порядок відшкодування зазначеної шкоди не звільняє державу від обов`язку здійснити таку компенсацію.

Для обставин даної справи вищевказане втілюється в наступному.

В самому Рішенні Конституційного Суду України від 11.12.2025 року розрізнено правовий статус діючого працівника (врегульований ч. 1 ст. 233 Кодексу законів про працю України) та звільненого працівника (врегульований ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України). В основу рішення покладено непередбачення для працівників першої категорії права на поновлення строку звернення до суду (на відміну від працівників другої категорії, тобто звільнених).

В постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.01.2026 року у справі №200/8730/24 підкреслено відмінність як двох вказаних категорій працівників, так і відсутність юридичного значення для осіб, правовідносини за участю яких врегульовані ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України, Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 року.

В постанові Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року вказано про звернення позивача «з пропуском тримісячного строку, передбаченого 233 КЗпП України, який у цій справі слід відраховувати від дати звільнення позивача з роботи - з 20 грудня 2023 року».

Отже, до позивача застосовано норму права для звільненого працівника ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України. В той час як неконституційною визнано іншу норму права (частину першу даної статті), яка до позивача не застосована.

Позивач в заяві про усунення недоліків позовної заяви вказував, що положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України застосовуються й до звільнених працівників, в тому числі при вирішенні трудових спорів щодо стягнення середнього заробітку.

Разом з цим, позивач посилався на рішення Конституційного Суду України 2012 року, в той час як до нього застосовано положення ст. 233 Кодексу законів про працю України в редакції, яка з 2012 року 5 разів зазнала змін.

Водночас, в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.01.2026 року у справі №200/8730/24 оцінювалося саме рішення Конституційного Суду України №1-р/2025, в результаті такої оцінки вказано:

«Конституційний Суд України розмежував:

- тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

- тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними».

Тобто, неконституційним визнано виключно «тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат», про що прямо вказав Верховний Суд.

Позивач в межах цивільної справи №201/7977/24 був саме звільненим працівником.

Окрім цього, позивач безпідставно ототожнював поширення на нього норми права як таке з її прикладним застосуванням судом. Незалежно від доводів позивача про те, яка норма підлягала застосуванню, суд апеляційної інстанції в межах цивільної справи №201/7977/24 цілком однозначно для розуміння вказав, що позивач:

«звернувся до суду - 02липня 2024 року, тобто з пропуском тримісячного строку, передбаченого 233 КЗпП України, який у цій справі слід відраховувати від дати звільнення позивача з роботи - з 20 грудня 2023 року (а.с.1-5).»

Відповідно, строк звернення обраховано від дати звільнення, а тому застосовано до позивача саме ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України.

Отже, до позивача взагалі не застосовано нормативно-правовий акт, визнаний судом неконституційним.

Також суд повторно звертає увагу на висновок об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 24.02.2026 року у справі №160/6949/20 про те, що «з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку».

Окрім цього, позивач заявив позовну вимогу про стягнення шкоди.

Розмір такої шкоди позивач визначав наступним чином: «недоотримана, внаслідок застосування законодавчого акту, який був визнаний неконституційним, сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу є матеріальною шкодою та ОСОБА_1 вправі вимагати від держави відшкодування цієї шкоди».

Водночас, відсутні правові підстави для ототожнення втрати позитивного судового результату з впливом на обсяг майнових прав особи, оскільки процедура апеляційного судового розгляду навіть без застосування ст. 233 Кодексу законів про працю України не гарантувала присудження відповідних коштів. Тобто, йдеться лише про гіпотетичний та ймовірний результат, який не набуває характеру майна або права на майно чи легітимного очікування.

Релевантним механізмом в даному випадку міг бути перегляд судового рішення за виключеними обставинами, що передбачене в т.ч. Цивільним процесуальним України. Оскільки саме в такий спосіб потенційний інтерес позивача, який ще не є майновим правом, може бути захищено від наслідків визнання нормативно-правового акту неконституційним, у разі його застосування до особи.

Зазначене узгоджується з тим, що в постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 24.02.2026 року у справі №160/6949/20 вказувалося про те, що «з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку». Разом з цим, суд при здійсненні правосуддя не є суб`єктом владних повноважень у класичному розумінні, натомість є органом здійснення правосуддя, не здійснює публічно-владної управлінської функції.

Враховуючи викладене, підстави для задоволення позовної заяви відсутні, отже в позові належить відмовити.

В зв`язку з відмовою у позові підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Боженко