Рішення № 139217374, 25.08.2026, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2026 року м. ПолтаваСправа № 440/7490/26

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Головка А.Б., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області , в якій просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 03.04.2026 за №163950038314 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 ;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди навчання згідно диплому від 30.05.1994 НОМЕР_1 з 01.09.1993 по 26.05.1994, та період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно свідоцтва про народження від 29.08.2000 НОМЕР_2 ;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити ОСОБА_1 з 26.03.2026 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком № 2 на підставі пункту «б» статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення".

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 26.03.2026 звернулася із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2. Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 03.04.2026 №163950038314 їй відмовлено у призначенні пенсії у зв`язку з недосягненням пенсійного віку та відсутністю необхідного страхового стажу. Відповідачем визначено страховий стаж позивача 22 роки 3 місяці 13 днів, пільговий стаж за Списком №2 - 14 років 3 місяці 29 днів.

Позивач не погоджується з визначенням пенсійного віку відповідно до пункту 2 частини другої статті 114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788-XII у редакції до внесення змін Законом №213-VIII, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, відповідно до якого право на пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 жінки набувають після досягнення 50 років за наявності стажу роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах. На підтвердження цієї позиції посилається, зокрема, на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03.11.2021 у справі №360/3611/20.

Також позивач вважає протиправним неврахування до страхового стажу періоду навчання з 01.09.1993 по 26.05.1994 згідно з дипломом від 30.05.1994 серії НОМЕР_1 з підстав невідповідності написання її імені у дипломі паспортним даним. Зазначає, що така розбіжність має технічний характер, а інші відомості у дипломі та додатку до нього підтверджують належність цих документів позивачу.

Крім того, позивач не погоджується з неврахуванням до страхового стажу періоду догляду за дитиною ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення нею трирічного віку. Вказує, що дитина досягла трирічного віку ІНФОРМАЦІЯ_2 , а тому такий період відповідно до законодавства, чинного до 01.01.2004, підлягає зарахуванню до страхового стажу. Зазначає, що відповідачу також надавалася копія паспорта доньки.

З огляду на досягнення 50-річного віку, наявність загального стажу роботи та спеціального стажу за Списком №2, у тому числі роботи за Списком №2 з 03.10.2011, позивач вважає, що має право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до пункту "б" статті 13 Закону №1788-XII, у зв`язку з чим рішення відповідача від 03.04.2026 №163950038314 вважає протиправним.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 16.06.2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у порядку письмового провадження), витребувано докази.

02 липня 2026 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування заперечень зазначено, що рішенням від 03.04.2026 №163950038314 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу та недосягненням встановленого пенсійного віку. На дату звернення позивачу виповнилося 50 років 1 місяць, страховий стаж становив 22 роки 3 місяці 13 днів, пільговий стаж за Списком №2 - 14 років 3 місяці 29 днів.

Відповідач вказує, що право на пенсію за віком на пільгових умовах визначається відповідно до пункту 2 частини другої статті 114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV, яким для жінок передбачено досягнення відповідного пенсійного віку та наявність не менше 25 років страхового стажу, з них не менше 10 років на роботах за Списком №2. Вважає, що відсутність однієї з передбачених законом умов є підставою для відмови у призначенні пенсії.

Щодо спірного періоду навчання з 01.09.1993 по 26.05.1994 відповідач зазначає, що він не зарахований до страхового стажу у зв`язку з невідповідністю імені у дипломі від 30.05.1994 серії НОМЕР_3 паспортним даним позивача. При цьому відповідач посилається на пункт 26 Порядку №637, відповідно до якого у разі невідповідності імені, по батькові або прізвища у документі паспортним даним факт належності такого документа особі може бути встановлений у судовому порядку.

Період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку відповідач також вважає таким, що не підлягає зарахуванню до страхового стажу, оскільки у свідоцтві про народження дитини від 29.08.2000 серії НОМЕР_4 відсутня відмітка про отримання паспорта або інші відомості, які підтверджують факт здійснення позивачем такого догляду.

Щодо посилань позивача на Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020 відповідач зазначає, що положення Закону №1788-XII та Закону №1058-IV регулюють одні й ті самі правовідносини, однак Закон №1058-IV прийнятий пізніше, а механізм призначення пенсій за віком на пільгових умовах за Списком №2 визначений саме цим Законом. На думку відповідача, підстави для застосування до спірних правовідносин положень Закону №1788-XII відсутні.

Враховуючи відсутність у позивача необхідного страхового стажу та недосягнення пенсійного віку, встановленого статтею 114 Закону №1058-IV, відповідач вважає рішення від 03.04.2026 №163950038314 правомірним та просить у задоволенні позову відмовити.

За приписами пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

26.03.2026 ОСОБА_1 звернулася до органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2.

За принципом екстериторіальності заява позивача розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області.

За результатами розгляду заяви Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області прийнято рішення від 03.04.2026 №163950038314 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу та недосягненням встановленого законом пенсійного віку.

У вказаному рішенні пенсійним органом визначено, що на дату звернення вік позивача становив 50 років 1 місяць, страховий стаж - 22 роки 3 місяці 13 днів, пільговий стаж за Списком №2 - 14 років 3 місяці 29 днів.

До страхового стажу позивача не зараховано період навчання з 01.09.1993 по 26.05.1994 згідно з дипломом від 30.05.1994 серії НОМЕР_1 у зв`язку з невідповідністю зазначеного у дипломі імені " ОСОБА_2 " паспортним даним позивача - " ОСОБА_2 ".

Також до страхового стажу не зараховано період догляду за дитиною ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення нею трирічного віку згідно зі свідоцтвом про народження від 29.08.2000 серії НОМЕР_4 з огляду на відсутність відмітки про отримання паспорта або інших відомостей, що підтверджують обставини догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

З матеріалів, на які посилаються сторони, вбачається, що у дипломі від 30.05.1994 серії НОМЕР_3 ім`я зазначено як " ОСОБА_2 ", водночас у цьому ж дипломі у давальному відмінку зазначено "цей диплом видано ОСОБА_3 ", а у додатку до диплома ім`я зазначено як " ОСОБА_2 ".

Дитина позивача ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 та досягла трирічного віку ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивачем до пенсійного органу також надавалася копія паспорта доньки.

Не погодившись із рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 03.04.2026 №163950038314, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку вимогам позивача, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

За приписами пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

У преамбулі Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон №1788-XII) зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Згідно із статтею 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії, до яких відносяться пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

У силу пункту "б" статті 13 Закону №1788-XII в редакції Закону України від 02.03.2015 №213-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1970 року народження і старші після досягнення ними такого віку: 55 років - з 1 жовтня 1969 року по 31 грудня 1970 року.

Також частиною першою статті 114 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (у редакції Закону України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій") /надалі - Закон №1058-IV/ передбачено, що право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, а пенсії за вислугу років - на умовах, зазначених у частині четвертій цієї статті. Розміри пенсій для осіб, визначених цією статтею, обчислюються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону.

За змістом пункту 2 частини другої цієї статті, на пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1970 року народження і старші після досягнення ними такого віку: 55 років - з 1 жовтня 1969 року по 31 грудня 1970 року.

23.01.2020 Конституційний Суд України ухвалив Рішення №1-р/2020 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу I, пункту 2 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII.

Цим Рішенням Суд визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, статтю 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Суд зазначив, що стаття 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

А відповідно до пункту 3 згаданого Рішення Суд визначив, що застосуванню підлягає стаття 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: ... б) працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: (...) жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Щодо зарахування до страхового стажу пріоду навчання згідно диплому від 30.05.1994 НОМЕР_3 .

Як встановлено судом, підставою для неврахування відповідачем відповідного періоду навчання стала невідповідність імені, зазначеного у дипломі, паспортним даним позивача. Так, у рішенні від 03.04.2026 №163950038314 відповідачем зазначено, що у дипломі ім`я вказано як « ОСОБА_2 », тоді як у паспорті - « ОСОБА_2 ».

Разом з тим, дослідивши диплом НОМЕР_3 , суд встановив, що у ньому зазначено прізвище, ім`я та по батькові « ОСОБА_3 », а також міститься запис про те, що цей диплом видано « ОСОБА_3 ». Диплом виданий 30 травня 1994 року. При цьому з інших наявних у матеріалах справи документів вбачається, що дошлюбним прізвищем позивача було « ОСОБА_5 ». Зокрема, у свідоцтві про одруження зазначено ОСОБА_3 та зафіксовано зміну прізвища після укладення шлюбу на « ОСОБА_6 ».

Отже, наявна розбіжність стосується написання імені « ОСОБА_2 » замість « ОСОБА_2 », водночас інші відомості, зазначені у дипломі, у сукупності з іншими документами дають можливість ідентифікувати особу, якій належить цей документ.

Суд враховує, що право особи на пенсійне забезпечення не може ставитися в залежність виключно від формальної правильності оформлення документа, якщо наявні у ньому та інших документах відомості дозволяють встановити його належність відповідній особі.

Посилання відповідача на пункт 26 Порядку №637, відповідно до якого у разі невідповідності імені, по батькові або прізвища, зазначених у документі, паспортним даним факт належності цього документа може бути встановлений у судовому порядку, не спростовує наведеного, оскільки в межах цієї справи судом безпосередньо досліджено диплом та інші документи, які містять відомості, необхідні для встановлення його належності позивачу.

За таких обставин суд доходить висновку, що розбіжність у написанні імені позивача у дипломі НОМЕР_3 має формальний характер та не може бути самостійною і достатньою підставою для неврахування відповідного періоду навчання до страхового стажу позивача, а тому період навчання з 01.09.1993 по 26.05.1994 року підлягає зарахуванню до страхового стажу позивачки.

Щодо зарахування періоду догляду до 3-х років за дитиною ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до частини четвертої статті 24 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.

Частиною третьою статті 56 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788-XII передбачено, що до стажу роботи зараховується, зокрема, час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною трирічного віку.

Згідно з частиною другою статті 181 Кодексу законів про працю України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю.

Отже, період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, який мав місце до 01.01.2004, підлягає зарахуванню до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло у відповідний період.

Як встановлено судом, ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 29.08.2000. Отже, дитина позивача досягла трирічного віку ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

В оскаржуваному рішенні відповідачем не зараховано до страхового стажу позивача період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з тих підстав, що у свідоцтві про народження відсутня відмітка про отримання паспорта або інші відомості, які підтверджують обставини догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Суд не погоджується з такими доводами відповідача, оскільки чинне законодавство не передбачає вимоги щодо наявності у свідоцтві про народження дитини відмітки про отримання паспорта як умови для зарахування до страхового стажу періоду догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

При цьому факт народження у позивача доньки ОСОБА_4 підтверджується свідоцтвом про народження, а позивачем також надавалася копія паспорта доньки.

Крім того, матеріали справи не містять відомостей про здійснення позивачем трудової діяльності у період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Відповідачем обставин чи доказів, які б свідчили про зайнятість позивача у зазначений період, також не наведено.

Суд також враховує, що відповідно до пункту 3.3 Порядку №22-1 орган, що призначає пенсію, надає особам допомогу щодо одержання відсутніх документів для призначення пенсії.

Водночас відповідно до пункту 4.7 Порядку №22-1 право особи на одержання пенсії встановлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Отже, у разі якщо відповідач вважав подані позивачем документи недостатніми для підтвердження факту догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, пенсійний орган не був позбавлений можливості сприяти позивачу в одержанні необхідних документів або запропонувати їх подати, а не обмежуватися формальним посиланням на відсутність у свідоцтві про народження відмітки про отримання паспорта.

За таких обставин відсутність у свідоцтві про народження відмітки про отримання дитиною паспорта сама по собі не може бути достатньою підставою для неврахування відповідного періоду до страхового стажу позивача.

Враховуючи, що ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 та досягла трирічного віку ІНФОРМАЦІЯ_2 , а матеріали справи не містять відомостей про здійснення позивачем трудової діяльності у цей період, суд доходить висновку про наявність підстав для зарахування ОСОБА_1 до страхового стажу періоду догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Щодо необхідності досягнення пенсійного віку 55 років.

У цій справі спір стосується правомірності рішення пенсійного органу про відмову позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до пункту "б" статті 13 Закону №1788-XII.

Виходячи з приписів частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд перевіряє відповідність такого рішення критеріям правомірності рішення суб`єкта владних повноважень.

Суд враховує, що вимогами для призначення пенсії за віком жінкам з підстави, визначеної пунктом "б" статті 13 Закону №1788-XII (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII), визначено: 1) досягнення віку 55 років; 2) наявність страхового стажу тривалістю не менше 25 років; 3) наявність пільгового стажу роботи за списком №2 тривалістю щонайменше 10 років.

Аналогічні вимоги містяться також у пункті 2 частини другої статті 114 Закону №1058-IV у редакції Закону №2148-VIII.

Пенсійним органом обчислено стаж роботи ОСОБА_1 та визначено, що загальний страховий стаж роботи позивача на дату звернення із заявою про призначення пенсії становив 22 роки 03 місяці 13 днів, а пільговий стаж роботи за Списком №2 - 14 років 03 місяці 29 днів.

При цьому з урахуванням наданих висновків суду як загального так і пільгового стажу роботи позивача достатньо для призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах, про що відповідачем зазначено у спірному рішенні; спір щодо цих обставин між сторонами відсутній. Натомість спірним питанням є досягнення позивачем віку, з якого можливе призначення пенсії на пільгових умовах.

Так, ОСОБА_1 виповнилось 50 років, тоді як згаданими вище положеннями пункту "б" статті 13 Закону №1788-XII у редакції Закону №213-VIII та пункту 2 частини другої статті 114 Закону №1058-IV у редакції Закону №2148-VIII передбачено, що пенсія за віком на пільгових умовах може бути призначена після досягнення особою віку 55 років.

Згідно з частиною третьою статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув зразкову адміністративну справу №360/3611/20 та у рішенні від 21.04.2021 визначив такі ознаки типових справ:

а) позивач - особа, яка: звернулась до Пенсійного фонду за призначенням пенсії після 23.01.2020 з підстав, визначених статтею 13 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення"; на момент звернення досягла: чоловіки - 55 років, жінки - 50 років; набула стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення";

б) відповідачем є орган Пенсійного фонду України, уповноважений на вирішення питання про призначення пенсії.

У пункті 119 згаданого рішення визначено, що це рішення суду є зразковим для справ, у яких предметом спору є оскарження дій територіального органу Пенсійного фонду України щодо вирішення питання про призначення пенсії на пільгових умовах, для працівників, зайнятих повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці.

Встановлені вище обставини цього спору свідчать про те, що справа №440/2026/23 є типовою, оскільки відповідає ознакам зразкової справи №360/3611/20. При цьому розбіжність у визначенні предмета спору (у справі №360/3611/20 спір стосувався правомірності дій пенсійного органу щодо відмови у призначенні пенсії, а цій справі - правомірності рішення пенсійного органу про відмову у призначенні пенсії) не впливає на зазначені вище висновки суду, оскільки позовна вимога про визнання протиправними рішення, дій та/або бездіяльності суб`єкта владних повноважень по суті є тотожними способами захисту порушеного права у сфері публічно-правових відносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2021 у справі №360/3611/20 зазначила, що відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення №1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема стаття 13 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII.

Згідно з пунктом 3 резолютивної частини зазначеного Рішення застосуванню підлягає стаття 13 Закону №1788-XII в редакції до внесення змін Законом №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: (...) жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Таким чином, Рішенням №1-р/2020 КСУ визнав неконституційними окремі положення Закону №1788-ХІІ та на цій підставі вони втратили чинність з дня ухвалення Рішення (пункт 2 резолютивної частини Рішення). Одночасно КСУ встановив, що надалі підлягають застосуванню відповідні норми в редакції до внесення змін Законом №213-VIII.

За наведених обставин на час виникнення спірних відносин Закон №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020 встановлював право на пенсію за віком на пільгових умовах за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, для жінок після досягнення віку 50 років.

Як наслідок, на час виникнення спірних відносин була наявна колізія між нормами Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020 з одного боку, та Законом №1058-ІV - з іншого в частині віку набуття права на пенсію на пільгових умовах. Перший із цих законів визначав такий пенсійний вік для позивача у 50 років, тоді як другий - у 55 років.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2021 у справі №360/3611/20 дійшла висновку, що оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення ЄСПЛ від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України").

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження №11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону №1058-ІV.

А тому відмова відповідача в призначенні ОСОБА_1 , яка на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла віку 50 років, мала необхідний страховий та пільговий стаж, у призначення пенсії на пільгових умовах за віком з посиланням недосягнення нею 55-річного пенсійного віку, визначеного пунктом 2 частини другої статті 114 Закону №1058-ІV, є протиправною.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2021 у справі №360/3611/20 відхилила доводи пенсійного органу про те, що відповідно до статті 5 Закону №1058-IV дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону; виключно цим Законом визначаються, зокрема: види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком, адже Конституція України не передбачає можливості надання певному закону вищої юридичної сили щодо інших законів, або можливості передбачити законом заборону законодавцю приймати інші закони, що регулюють однопредметні відносини.

Велика Палата Верховного Суду у згаданій вище постанові також не погодилась з посиланням пенсійного органу на абзац другий пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, відповідно до якого положення Закону №1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом №2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку пенсійного органу, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону №1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону №1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Суд зазначає, що соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.

Тобто в розрізі цієї справи та за умови підтвердження трудового стажу, як громадянин України, позивач наділений правом на відповідний соціальний захист з боку держави, яка в особі своїх органів не може відмовляти у його наданні з формальних підстав.

Обираючи належний спосіб захисту порушених прав позивача, суд виходить з таких міркувань.

У силу статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ця мета узгоджується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Абзацами 5, 6, та 7 вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту", ухваленої на 114-й сесії 12.05.2004, передбачено, що, відповідно до вимог статті 13 Конвенції, держави-члени зобов`язуються забезпечити будь-якій особі, що звертається з оскарженням порушення її прав і свобод, викладених в Конвенції, ефективний засіб правового захисту в національному органі; крім обов`язку впровадити такі ефективні засоби правового захисту у світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини, на держави покладається загальний обов`язок розв`язувати проблеми, що лежать в основі виявлених порушень; саме держави-члени повинні забезпечити ефективність таких національних засобів як з правової, так і практичної точок зору, і щоб їх застосування могло привести до вирішення скарги по суті та належного відшкодування за будь-яке виявлене порушення.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Зі змісту пункту 49 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Єфименко проти України" можливо дійти висновку про те, що не розглядається у якості ефективного засіб захисту, який: "є залежним від розсуду відповідних органів влади і не є безпосередньо доступним для того, кого він стосується".

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

А відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2019 (справа №826/7380/15) вказала, що верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту. Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, невід`ємною частиною конституційного права на судовий захист є можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог щодо поновлення яких встановлена у належній судовій процедурі та формалізована у судовому рішенні, що забезпечено конкретними гарантіями, які б дозволяли реалізувати його в повному об`ємі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя.

За обставин цієї справи суд, зважаючи на досягнення позивачем віку 50 років, наявність у неї необхідного страхового та пільгового стажу робти, що є достатнім для призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до пункту "б" статті 13 Закону №1788-XII, дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання пенсійного органу призначити позивачу пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до пункту "б" статті 13 Закону №1788-XII, оскільки позивачем виконані усі умови для призначення такої пенсії.

При цьому суд враховує, що за висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 24.12.2019 у справі №823/59/17, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. А втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішення не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

У цій справі пенсійний орган не уповноважений на встановлення умов для призначення особі пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку, натомість такі умови визначені законом, а при їх досягненні особа має право на відповідний вид соціального захисту.

Таким чином, суд вважає за необхідне зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період навчання з 01.09.1993 по 26.05.1994 та період догляду за дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення нею трирічного віку.

Враховуючи, що з урахуванням зазначених періодів позивач має необхідний загальний страховий стаж та пільговий стаж за Списком № 2, а із заявою про призначення пенсії звернулася після досягнення 50-річного віку, суд вважає за необхідне зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити ОСОБА_1 з 26.03.2026 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком № 2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788-XII.

Отже, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 1064,96 грн.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

У Х В А Л И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (вул. Батюка, 8, м. Слов`янськ, Донецька область, 84122; код ЄДРПОУ 13486010) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 03.04.2026 №163950038314 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період навчання з 01.09.1993 по 26.05.1994 та період догляду за дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення нею трирічного віку.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити ОСОБА_1 з 26.03.2026 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком № 2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 02 березня 2015 року №213-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення".

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1064,96 грн (одна тисяча шістдесят чотири гривні 96 копійок).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя А.Б. Головко