Рішення № 139181464, 24.08.2026, Чорноморський міський суд Одеської області (до 25.04.2025 - Іллічівський міський суд Одеської області)

24 серпня 2026 року Єдиний унікальний № 501/3424/25 Провадження № 2/501/716/26

РІШЕННЯ

Іменем України

24 серпня 2026 року м. Чорноморськ

Чорноморський міський суд Одеської області

у складі: головуючого судді - Тордія Е.Н. секретаря судових засідань Дунаєвої Т.В.

номер справи № 501/3424/25 провадження 2/501/716/26

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Чорноморську Одеської області цивільну справу за позовною заявою позивача: ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОДАЛЬНІСТЮ «УКРДЕБТ ПЛЮС» до відповідача ОСОБА_1 предмет та підстава позову про стягнення інфляційних збитків та 3-х відсотків річних за користування грошовими коштами,-

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Стислий виклад обставин правовідносин. Позиція позивача та відповідача.

06 серпня 2025 року ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «УКРДЕБТ ПЛЮС» (далі по тексту ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС») звернулось до Чорноморського міського суду в вищевказаним позовом.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 17 листопада 2006 року між ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМИСЛОВИЙ БАНК» (далі по тексту ТОВ «УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМИСЛОВИЙ БАНК») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 3- 203/ПС-11/06, за яким останньому був наданий кредит в іноземній валюті у сумі 20 000 доларів США строком до 16 листопада 2021 року.

Згідно умов кредитного договору, позичальник зобов`язався використати кредит на зазначені в кредитному договорі цілі, повернути одержаний кредит та сплатити нараховані банком проценти, комісії та інші платежі у порядку та терміни, встановлені кредитним договором.

У порушення умов кредитного договору, позичальник зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконував, у зв`язку з чим у нього перед банком утворилася прострочена заборгованість.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 05 квітня 2013 року у справі № 1511/5053/2012 позовну заяву ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «ДЕЛЬТА БАНК» (далі по тексту ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено повністю.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» заборгованість у сумі 263 640,71 грн., витрати з оплати судового збору в розмірі 2636,40 грн.

13 травня 2020 року між ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» та ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» було укладено Договір № 2244/К про відступлення прав вимоги.

За цим Договором в порядку та на умовах, визначених ним, ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» відступило ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» належні банку права вимоги до позичальників, заставодавців (іпотекодавців) та поручителів, зазначених у додатку до цього договору, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників, за кредитними договорами, договорами поруки та договорами застави (іпотеки), з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них.

Згідно вказаного договору, ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» набуло право вимоги, в тому числі за кредитним договором № 3-203/ПС-11/06 від 17 листопада 2006 року з усіма забезпечувальними договорами.

Таким чином, кредитора за кредитним договором № 3-203/ПС-11/06 від 17 листопада 2006 року було змінено з ПАТ «Дельта Банк» на ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС».

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 05 квітня 2013 року у справі № 1511/5053/2012 набрало законної сили, однак станом на сьогоднішній день відповідачем не виконано.

З урахування викладеного, позивачем нараховано відповідачу наступні суми, передбачені ст. 625 Цивільного кодексу України за період з 12 березня 2017 року по 23 лютого 2022 року на заборгованість 263 640,71 грн.: 3% річних - розрахунок здійснюється за формулою: сума санкції = С х 3 х Д: 365 : 100, де С - сума заборгованості, Д - кількість днів прострочення.

Період прострочення грошового зобов`язання: з 12 березня 2017 року до 31 грудня 2019 року - кількість днів у періоді 1025, сума 263 640,71 x 3 % x 1025 : 365 : 100 = 22 210,83 грн.

Період прострочення грошового зобов`язання: з 01 січня 2020 року до 31 грудня 2020 року. Кількість днів у періоді 366, сума 263 640,71 x 3 % x 366 : 366 : 100 = 7 909,22 грн. Період прострочення грошового зобов`язання: з 01 січня 2021 року до 23 лютого 2022 року. Кількість днів у періоді 419, сума 263 640,71 x 3 % x 419: 365: 100 = 9 079,35 грн. Всього: 39 199,40 грн.

Інфляційне збільшення: 263 640,71 x 1.51165218 - 263 640,71 = 134 892,34 грн.

Загальна заборгованість: 134892,34 грн. (інфляційне збільшення) + 39199,40 грн. (3% річних) = 174091,74 грн.

Позивач діє в межах строку позовної давності та відповідно до розрахунку просить стягнути з відповідача за невиконання рішення суду 174 091,74 грн. та судовий збір у розмірі 2 422,40 грн.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та прохав задовольнити на підставі наданих суду доказів

Відповідач, повідомлений належним чином про дату та час судового засідання, до суду не з`явився. Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала, вважала їх безпідставними та такими ,що задоволенню не підлягають

Процесуальні дії

Заяви, клопотання та інші процесуальні дії по справі.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 06 серпня 2025 року вищезазначена цивільна справа була передана для розгляду судді ОСОБА_2 .

Ухвалою суду від 18 серпня 2025 року після отримання інформації щодо місця реєстрації (перебування) відповідача позовна заява призначена до розгляду в спрощеному проваджені з повідомленням сторін.

Суддю Чорноморського міського суду Одеської області ОСОБА_2 звільнено з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, відповідно до рішення Вищої ради правосуддя № 115/0/15-26 від 27 січня 2026 року.

На підставі розпорядження в.о. керівника апарату Чорноморського міського суду Одеської області від 06 лютого 2026 року № 139 вище вказану цивільну справу призначено до повторного автоматизованого розподілу судових справ.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 лютого 2026 року цивільна справа передана в провадження судді Тордія Е.Н.

Матеріали справи передані в провадження судді Тордія Е.Н. 11 лютого 2026 року.

Ухвалою суду від 11 лютого 2026 року цивільна справа прийнята до провадження та призначена до розгляду в спрощеному проваджені з повідомленням сторін.

Заперечень (заяв) проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження від сторін по справі не надходило.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та пояснив, що відповідачем було укладено кредитний договір, через неналежне виконання своїх зобов`язань в подальшому судом винесене рішення про стягнення заборгованості, яке не виконане на час розгляду справи. На теперішній час згідно договору про відступлення права вимоги, позивач звернувся до суду про стягнення 3% та інфляції.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти позовної заяви та пояснила, що способи захисту права позивачем вичерпані, відсутні підстави для задоволення позову. Позивач, після отримання права вимоги до суду щодо зміни стягувача з виконання рішення не звертався. Рішення набуло законної сили 20 травня 2013 року, виконавчий документ до виконання мав бути пред`явлений до 19 травня 2016 року, проте з пояснень представника позивача інформація щодо примусового виконання рішення суду відсутні, тобто строк позовної давності та пред`явлення рішення до виконання сплинули. З долучених до матеріалів справи доказів слідує, що позивачем вичерпано судові засоби захисту свого права, а отже воно не може бути захищене у судовому порядку. Вказане свідчить про те, що правовідносини між сторонами трансформувались у натуральне зобов`язання яким не передбачено стягнення на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України, тому просить в задоволенні позовних вимог прохала відмовити у повному обсязі

Позиція суду

Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, розглянувши справу в межах заявлених вимог, дійшов висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Фактичні обставини встановлені судом та зміст спірних правовідносин.

17 листопада 2006 року між ТОВ «УКРАЇНСЬ.КИЙ ПРОМИСЛОВИЙ БАНК» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 3- 203/ПС-11/06, за яким останньому був наданий кредит в іноземній валюті у сумі 20 000.00 доларів США строком до 16 листопада 2021 року (а.с. 8-10).

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 05 квітня 2013 року у справі № 1511/5053/2012 позовну заяву ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» заборгованість у сумі 263 640,71 грн. витрати з оплати судового збору в розмірі 2636,40 грн. (а.с. 11).

13 травня 2020 року між ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» та ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» було укладено Договір № 2244/К про відступлення прав вимоги. (а.с. 12-13).

ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» набуло право вимоги, в тому числі за кредитним договором № 3-203/ПС-11/06 від 17 листопада 2006 року з усіма забезпечувальними договорами. (а.с. 14).

Згідно довідки від 25 липня 2025 року у період з 13 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року коштів у рахунок погашення заборгованості не надходило.

Також, попереднім кредитором не повідомлялося ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» про сплату боргу за рішенням суду у період з 05 квітня 2013 року по 13 травня 2020 року. Станом на 23 лютого 2022 року залишок заборгованості склав 263 640,71 грн.

З урахування викладеного, позивачем нараховано відповідачу наступні суми, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України за період з 12 березня 2017 року по 23 лютого 2022 року на заборгованість 263640,71 грн: 3% річних - розрахунок здійснюється за формулою: сума санкції = С х 3 хД: 365 : 100, де С - сума заборгованості, Д - кількість днів прострочення. Період прострочення грошового зобов`язання: з 12 березня 2017 року до 31 грудня 2019 року - кількість днів у періоді 1025, сума 263 640,71 x 3 % x 1025 : 365 : 100 = 22 210,83 грн. Період прострочення грошового зобов`язання: з 01 січня 2020 року до 31 грудня 2020 року. Кількість днів у періоді 366, сума 263 640,71 x 3 % x 366 : 366 : 100 = 7 909,22 грн. Період прострочення грошового зобов`язання: з 01 січня 2021 року до 23 лютого 2022 року. Кількість днів у періоді 419, сума 263 640,71 x 3 % x 419: 365: 100 = 9 079,35 грн. Всього: 39 199,40 грн.

Інфляційне збільшення: 263 640,71 x 1.51165218 - 263 640,71 = 134 892,34 грн.

Загальна заборгованість: 134892,34 грн. (інфляційне збільшення) + 39199,40 грн. (3% річних) = 174091,74 грн.

Інформація щодо відкритих або закритих виконавчих проваджень за рішенням суду у справі № 1511/5053/2012, відсутня.

Мотивувальна частина та застосовані Судом правові норми.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Частиною 1 ст. 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання за приписами ст. 599 Цивільного кодексу України припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання відповідно до положень ст. 611 Цивільного кодексу України ,настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди

Згідно з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 Цивільного кодексу України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.

Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 Цивільного кодексу України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Згідно з положеннями статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Якщо в зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Позивач виконав зобов`язання за кредитним договором в повному обсязі, а відповідач порушив умови договору щодо сплати кредиту та процентів, внаслідок чого виникла заборгованість.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 Цивільного кодексу України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 Цивільного кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду

Згідно пункту 8.35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).

У пункті 8.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 у справі № 902/417/18 зазначено, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.

При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених ст. 625 Цивільного кодексу України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31. Жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 Цивільного кодексу України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.

Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі ст. 1050 Цивільного кодексу України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Встановлено, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 05 квітня 2013 року у справі № 1511/5053/2012 позовну заяву ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» заборгованість у сумі 263 640,71 грн. витрати з оплати судового збору в розмірі 2636,40 грн.

Отже, вказаним судовим рішенням підтверджено наявність грошового зобов`язання ОСОБА_1 перед банком розмірі 263 640,71 грн. та його порушення.

В матеріалах справи відсутні докази оскарження даного судового рішення, в судовому засіданні таких доказів відповідачем та його представником також не надано.

Також відсутні докази того, що вказане рішення суду виконане відповідачем добровільному порядку, тобто зобов`язання відповідача не припинилося, тому передбачені ст. 625 Цивільного кодексу України три проценти річних та інфляційні втрати підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, вказано, що у ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні.

Звертаючись з позовом позивачем для здійснення обчислення сум, визначених ст. 625 Цивільного кодексу України взято базову суму, яка визначена судовим рішенням справі № 1511/5053/2012 у сумі 263 640,71 грн.

Оскільки, внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і три проценти річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 0 червня 2019 року №916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зазначено, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання; наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України сум.

Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

У постанові Верховного Суду від 07 серпня 2023 року справа № 752/9858/21 (провадження №61-6097св23) зазначено, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, навіть за умови відмови суду про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржницю від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених ст. 625 Цивільного кодексу України.

Проте у постанові від 11 лютого 2026 року Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ухвалення судового рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання і не змінює його правової природи. Таке рішення лише підтверджує наявність боргу та надає можливість його примусового виконання.

Водночас право на примусове виконання рішення суду обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання. Якщо цей строк пропущено і суд відмовив у його поновленні, можливість примусового виконання вважається остаточно втраченою.

У такій ситуації борг як цивільно-правове зобов`язання формально продовжує існувати, однак вимога кредитора втрачає примусовий характер.

Виконання такого зобов`язання можливе лише добровільно, і таке виконання не вважається безпідставним набуттям майна.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що інфляційні втрати та 3 % річних, передбачені ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, є акцесорними вимогами, тобто додатковими до основного грошового зобов`язання та такими, що залежать від нього.

Тому вони можуть стягуватися лише тоді, коли основне зобов`язання підлягає примусовому виконанню.

Якщо ж можливість примусового виконання основної вимоги втрачена через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмову суду в його поновленні, відсутні правові підстави і для стягнення похідних вимог за ст. 625 Цивільного кодексу України.

Суд також зазначив, що інший підхід створив би ситуацію, коли кредитор, втративши право на примусове виконання рішення суду про стягнення боргу, зберігав би можливість необмежено пред`являти нові позови про стягнення 3 % річних або інфляційних втрат. Це призводило б до тривалої невизначеності для боржника та суперечило б принципу правової визначеності.

З урахуванням цього Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу банку без задоволення, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для стягнення 3 % річних.

При цьому Верховний Суд сформулював правову позицію: після втрати права на примусове виконання рішення суду основна вимога втрачає примусову захищеність, а тому не може бути підставою для заявлення похідних вимог за статтею 625 Цивільного кодексу України.

З наявних матеріалів справи вбачається, що рішення суду від 05 квітня 2013 року у справі № 1511/5053/2012 набуло законної сили 20 травня 2013 року.

Згідно ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Таким чином, стягувач мав би пред`явити виконавчий документ до виконання до 19 травня 2016 року включно.

З урахуванням положень пункту 5 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження», який набрав чинності 05 жовтня 2016 року, строк пред`явлення виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» присудженої судовим рішенням суми заборгованості сплинув.

З наданих представником позивача в судовому засіданні пояснень, виконавчий лист на виконання не передавався, товариство після отримання права вимоги щодо зміни сторони виконавчого провадження до суду не зверталось.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена ст. 433 Цивільного процесуального кодексу України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування ст. 433 Цивільного процесуального кодексу України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Проте це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Сплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником).

Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Отже, факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби, відсутність рішення щодо заміни сторони виконавчого провадження, та поновлення строку для пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст.625 Цивільного кодексу України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

У зв`язку із цим вимоги про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат не ґрунтуються на вимогах закону, а відтак є безпідставними.

Таким чином, встановивши відсутність обов`язку відповідача перед позивачем у грошовому зобов`язанні за договором позики від 17 листопада 2006 року, у зв`язку зі спливом часового проміжку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, очевидним є відсутність правової підстави для стягнення з відповідача на користь позивача можливого похідного зобов`язання, передбаченого ст.625 Цивільного кодексу України.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі 754/511/23 враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності. Разом з тим у спірній ситуації керується таким.

Згідно із ч. 1 ст. 44 Цивільного процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

Суд зауважує, що разом з тим з урахуванням висновків у справі № 754/511/23 викладених у постанові від 11 лютого 2026 року Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов`язання не може вважатись натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, нарахованих на таке невиконане зобов`язання

Зазначено, що Велика Палата Верховного Суду відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).

Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22).

Висновок суду.

Оцінивши надані докази у їх сукупності, надавши їм належну правову оцінку, ураховуючи встановлені у справі фактичні обставини, в сукупності із правовими висновками Верховного Суду, Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» до ОСОБА_1 в повному обсязі за їх безпідставністю.

Судові витрати.

У зв`язку з відмовою в позові понесені позивачем витрати відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 4, 13, 11, 19, 81-88, 141, 280-289 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 526,528, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України Суд--

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовні вимоги ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОДАЛЬНІСТЮ «УКРДЕБТ ПЛЮС» до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних збитків та 3-х відсотків річних за користування грошовими коштами відмовити.

Повний текст рішення виготовлено 24 серпня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної

Сторони у справі:

Позивач: ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «УКРДЕБТ ПЛЮС» (код ЄДРПОУ 43212924, пр-т. С. Бандери, 28-А, м. Київ, 04073).

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце роботи не відомо, відоме місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Головуючий