Рішення № 139178235, 21.08.2026, Вінницький районний суд Вінницької області

Справа № 145/87/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 серпня 2026 року м. Вінниця

Вінницький районний суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Шевчук Л.П.,

при секретарі судового засідання Нога Д.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, скасування наказу про звільнення та виплату втраченого заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася до Тиврівського районного суду Вінницької області із позовом Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, скасування наказу про звільнення та виплату втраченого заробітку за час вимушеного прогулу.

У позовній заяві позивачкою викладено наступну позицію.

З червня 2017 року до неї з боку посадових осіб відповідача постійно відбувається тривала дискримінація, а саме порушуються її трудові права, які проявляються у тому, що блокуються нею можливості виконувати нею посадові обов`язки начальника юридичної служби підприємства: порушуються належні умови праці; порушуються правила нарахування заробітної плати та інших супутніх платежів.

Так, після чергового поновлення на роботі в 2019 році та пропрацювавши кілька місяців, вона пішла в декретну відпустку. Протягом її роботи в 2019 році відповідач не проводив належного табелювання фактично відпрацьованого часу, а також при нарахуванні відпускних та декретних виплат в 2019 році не врахував відповідного заробітку згідно рішення суду по справі №145/2251/18, через що не врахував їй належних коштів по виходу у відпустку по вагітності та пологам. При виході у декретну відпустку вона написала заяву про працю на дому та забезпечення її належними технічними пристроями для виконання обов`язків. Роботодавець не заперечував, але забажав попасти до неї додому, щоб пересвідчитися про наявність у неї можливості працювати. Враховуючи, що вона проживає на найманій квартирі, на вимогу власника про заборону допуску представників роботодавця, вона написала про це лист роботодавцю, а також про прийняття від роботодавця матеріальних цінностей для виконання роботи. Однак жодних дій щодо передачі таких цінностей зроблено не було.

06.12.2022 вона вийшла на роботу з метою передати заяву про офіційну зміну правовідносин, але здати її не мала можливості. Коли вона зайшла до власного кабінету, то виявила відсутність переданих їй матеріальних цінностей та її власних речей. Після цього, ОСОБА_2 зачитала, а потім надала пропозицію про роботу. Прочитавши її, вона не зрозуміла нічого та намагалася з`ясувати природу цієї пропозиції. Однак, після цього їй було оголошено наказ №278-ос від 06.12.2022 про звільнення згідно п. 6 ст. 36 КЗпП, попри те, що вона має статус одинокої матері та є головою профспілкової організації.

Відповідно до наданого їй повідомлення, що передувало оголошенню наказу про звільнення, їй - начальнику юридичного відділу, пропонувалася посада підсобного робітника господарського відділу формувальника цеху шпал та труб.

Також зазначає, що їй не надавалися документи щодо відповідного розрахунку належних до виплати коштів при звільненні та сам розрахунок з нею на момент звільнення не був проведений.

Таким чином, вважає, що її було звільнено незаконно, а тому просила: визнати дії відповідача щодо її звільнення незаконними та поновити її на посаді шляхом визнання наказу №278-ос від 06.12.2022 неправомірним та незаконним; зобов`язати відповідача провести відповідні розрахунки з нею на момент звільнення та стягнути їх з відповідача на її користь; зобов`язати відповідача оплатити втрачений заробіток за час вимушеного прогулу та стягнути його з відповідача на її користь; допустити рішення суду до негайного виконання в частині поновлення на роботі та стягнення місячного платежу.

Відповідачем ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» подано відзив на позовну заяву, в якому викладено наступну позицію.

Відповідач позовні вимоги не визнає, вважає їх безпідставними, необгрутнтованими та незаконними, посилаючмсь на наступне.

Трудовий договір з позивачкою було припинено на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку з її особистою відмовою від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці, що не залежали від роботодавця. А тому всі доводи позивачки про порушення відповідачем ряду норм законодавства є нікчемними, оскільки застосування даних норм закону можливе лише при звільненні працівника з ініціативи роботодавця, що у даному випадку не мало місця. 29.05.2015, згідно наказу №138-ос, ОСОБА_1 прийнято на роботу начальником юридичної служби ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону». При поступлені на роботу позивачкою надано диплом серії НОМЕР_1 російської федерації, згідно записів в даному документі - диплом є державним документом російської федерації про вищу освіту, а ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію «юрист». Разом з дипломом позивачка надала довідку Міністерства освіти і науки України від 29.12.2006 №6/1-991/644.01, в якій зазначено, що рівень освіти засвідченої дипломом НОМЕР_1 академії праці та соціальних відносин (росія), визнано еквівалентним рівню повної вищої освіти України за спеціальністю «Правознавство» та кваліфікацією спеціаліста відповідно до Угоди між КМ України та урядом рф про взаємне визання та еквівалентність документів про освіту та вчені звання - вчинену в москві 26.05.2000. В автобіографії ОСОБА_1 02.06.2015 вказала, що в 2006 році вона закінчила московську академію праці та соціальних відносин, а також після 9 класу школи навчалася в ПТУ, де отримала диплом художника-оформлювача (в якому конкретно ПТУ навчалася, не зазначила, диплом відповідачу не надавався). 02.06.2015 позивачка ознайомилася та підписала посадову інструкцію начальника юридичної служби відповідача. Дана інструкція складена відповідно до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України №336 від 29.12.2004. Згідно розділу VI інструкції «Кваліфікаційні вимоги», що узгоджуються з розділом 80 «Кваліфікаційні характеристика Керівника» Довідника для здійснення своїх повноважень начальник юридичної служби повинен відповідати критеріям, а саме: повинен мати повну вищу освіту відповідного напрямку підготовки (магістр, спеціаліст) та стаж роботи за фахом - не менше 2 років. Відповідно до наказу №336 -Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівником є нормативним документом, обов`язковим з питань управління персоналом на підприємствах, в установах та органзаціях усіх форм власності та видів економічної діяльності. 24.03.2022 КМ України прийнято постанову №355 «Про денонсацію Угод в галузі освіти і науки з російською федерацією», у зв`язку із чим, фактично диплом позивачки з 24.03.2022 втратив свою чинність на території України, а позивачкою на момент подачі відзиву не надано жодного документу, що підтверджує наявність у неї вищої освіти. Внаслідок прийняття КМ України постанови №355 для позивачки відбулися зміни в організації виробництва і праці, що визначається ст. 32 КЗпП України та повністю узгоджується з постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів». Відповідно до наказу №185-к від 30.09.2019 ОСОБА_3 з 27.09.2019 по 30.01.2020 перебувала у відпустці в зв`язку з вагітністю та пологами. З 31.01.2020 по 24.11.2022 ОСОБА_1 перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується наказом №25-к від 03.02.2020 та її заявою від 30.01.2020. 06.12.2020 ОСОБА_1 з`явилася на робочому місці, не пояснивши де вона перебувала з 24.11.2022 по 06.12.2022. Працівниками підприємства ОСОБА_1 відразу ж було повідомлено про існування постанови КМ України №355 та роз`яснено, що нормативними документами вона не може виконувати обов`язки начальника юридичної служби без документу про вищу освіту. На це позивачка заявила, що не знає ніяких постанов Уряду, а для продовження виконувати свої обов`язки її не потрібні жодні документи про вищу освіту, вказаної постанови Уряду не існує, оскільки вона її не акцептувала. Враховуючи відомсті, надані позивачкою при поступлені на роботу про її освіту 06.12.2022, позивачці було надано письмове повідомлення, у якому запропоновано посади - підсобного робітника та формувальника цеху з виготовлення шпал та труб. Вважає, що відповідачем було дотримано чинні норми КЗпП України щодо незастосування норм про повідомлення працівника про зміну істотних умов праці у період воєнного стану відповідно до ст. 32 КЗпП України. Повідомлення про запропоновані посади було вручено ОСОБА_1 06.12.2022 в присутності представників відповідача. Позивачка, отримавши вказане повідомлення, відмовилася його підписувати та категорично відмовилася від запропонованих посад. За результатами даної події було складено акт від 06.12.2022 про відмову від ознайомлення з повідомленням та відмову від запропонованих посад. У зв`язку із цим 06.12.2022 було видано наказ №278-ос, згідно якого припинено трудовий договір з ОСОБА_1 на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України. Даний наказ було вручено ОСОБА_1 і запропоновано підписати його, однак та відмовилася від підпису, про що було складено відповідний акт. На підставі вищевикладеного відповідач просить в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Позивачкою ОСОБА_1 подано відповідь на відзив, у якому заперечуються викладені відповідачем у відзиві аргументи з тих підстав, що при прийомі її на роботу роботавець пересвідчився у наявності у неї відповідної освіти. Окрім того, відповідач невправі самостійно, на власний розсуд приймати рішення щодо дійсності її диплому про освіту, через що пропонувати їй іншу посаду. Також з наданого їй повідомлення з пропозицією про роботу неможливо було його оцінити як пропозицію про зміну істотних умов праці. Щодо денонсації угоди між Україною та рф, то така відбулася 24.03.2022, але на той час вона вже була працевлаштована і жодною нормою закону не передбачено необхідності подавати нові документи про освіту. Окрім того, у згаданій постанові КМ України не міститьься вказівки щодо її зворотньої дії у часі.

Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області у складі головоючого судді Копилової Л.В. від 17.01.2023 відкрито спрощене провадження у справі з повідомленням сторін та призначено справу до судового розгляду (т. 1 а.с. 24).

Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 11.05.2023 витребувано у позивачки докази - оригінал документу про вищу освіту та оригінал трудової книжки (т. 1 а.с. 96).

Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 06.06.2023 заяву ОСОБА_1 про відвід головуючому у справі судді передано на вирішення іншому судді, який не входить до складу суду, що розглядає справу (т. 1 а.с. 107).

Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 22.06.2023 відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід головуючого у справі судді (т. 1 а.с. 121-122).

Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 29.06.2023 задоволено заяву ОСОБА_1 про відвід головуючому у справі судді Копиловій Л.В., справу передано для визначення іншого складу суду (т. 1 а.с. 154).

Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 05.07.2023 задоволено заявлений самовідвід сідді Ратушняка І.О., справу передано для визначення іншого складу суду (т. 1 а.с. 160).

Розпорядженням в.о. голови Тиврівського районного суду Вінницької області №3 від 12.07.2023 цивільну справу №145/87/23 за позовом ОСОБА_1 передано на розгляд до Вінницького районного суду Вінницької області відповідно до ст.ст. 31, 41 ЦПК України (т. 1 а.с. 165).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького районного суду Вінницької області від 18.07.2023 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 передано на розгяд судді Васильєвій Т.Ю. (т. 1 а.с. 169).

Ухвалою суду від 24.07.2023 прийнято до розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, призначено судове засідання (т. 1 а.с. 172).

Ухвалою суду від 15.09.2023 визнано обов`язковою явку в судове засідання позивача ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 184).

Ухвалою суду від 12.10.2023 заявлений позивачем ОСОБА_1 відвід судді Васильєвій Т.Ю. визнано необгрунтованим. Питання про відвід судді Васильєвій Т.Ю. передано іншому судді, який не входить до складу суду, що розглядає справу і буде визначений в порядку ч. 1 ст. 33 ПК України (т. 1 а.с. 225).

Ухвалою суду від 30.10.2023 у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Васильєвій О.А. відмовлено (т. 1 а.с. 232-233).

Ухвалою суду від 08.11.2023 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України (т. 1 а.с. 243-244).

Постановою Вінницького апеляційцного суду від 26.12.2023 апеяційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 08.11.2023 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження рогляду (т. 2 а.с. 69, 70-72).

Протколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького районного суду Вінницької області від 18.01.2024 дану цивільну справу передано на розгляд судді Карпінській Ю.Ф. (т. 2 а.с. 78).

Ухвалою суду від 22.01.2024 заяву судді Вінницького районного суду Вінницької області Карпінської Ю.Ф. про самовідвід задоволено, відведено суддю Карпінську Ю.Ф. від розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 , справу передано до канцелярії суду для визначення судді згідно ст. 33 ЦПК України (т. 2 а.с. 84-86).

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького районного суду Вінницької області від 22.01.2024 дану цивільну справу передано на розгляд судді Фанді О.А. (т. 2 а.с. 91).

Ухвалою суду від 26.01.2024 прийнято до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 , рогляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання (т. 2 а.с. 92).

Ухвалою суду від 28.02.2024 відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі (т. 2 а.с. 105).

Постановою Верховного Суду від 17.09.2024 касаційну скаргу ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» залишено без задоволення, постанову Вінницького апеляційного суду від 26.12.2023 - без змін (т. 2 а.с. 189-193).

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького районного суду Вінницької області від 15.07.2025 на підставі розпорядження керівника апарату Вінницького районного суду Вінницької області від 14.07.2025 №185/25 «Щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи» у зв`язку із звільненням у відставку судді ОСОБА_4 , у провадженні якої перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 , справу передано на розгляд судді Вінницького районного суду Вінницької області Шевчук Л.П. (т. 3 а.с. 1, 2).

Ухвалою суду від 22.07.2025 прийнято до провадження судді Шевчук Л.П. цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , розгляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, призначено судове засідання (т. 3 а.с. 3).

Ухвалою суду від 05.03.2026 задоволено заяву ОСОБА_1 про витребування доказів (т. 3 а.с. 60, 63).

В сувдове засідання позивачка та представник відповідача не з`явилися, в матеріалах справи містяться численні їх заяви про розгляд справи у їх відсутність.

Суд вважає можливим розглянути справу за відсутності сторін відповідно до ст. 211 ч. 3 ЦПК України, враховуючи що вони скористалися своїми процесуальними правами.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, оскільки розгляд справи відповідно до положень цього Кодексу здійснювався судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі.

Дослідивши наявні у матеріалах справи заяви по суті, докази, оцінивши їх в сукупності, судом установлені такі фактичні обставини та відповідні їм спірні правовідносини.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008, визначене статтею 43 Конституції України право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Частина 5 статті 55 Конституції України гарантує кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань.

У відповідності до вимог ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить засадам цивільного законодавства.

Тлумачення поняття «охоронюваного законом інтересу» викладене у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року у справі №1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України, щодо офіційного тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес».

У зазначеному рішенні Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та(або) нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції України і законом України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка набрала чинності для України з 11.09.1997 і відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

У силу ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-яку заяву, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п. 36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції).

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п. 23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України №2» наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні досліджено кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п. 27 Постанови ПВС України від 12.06.2009 №2 «Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Частиною 3 ст. 12, ст.ст. 76-81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Засобами доказування у цивільній справі є письмові, речові докази, висновки експертів, показання свідків. Суд не бере до уваги докази, що не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Згідно копії наказу по ПрАТ «Гніванський завод СЗБ» від 29.05.2015 №138-ос «Про прийняття на роботу» ОСОБА_1 , прийнято на роботу по переводу з Вінницького міського управління юстиції Вінницької області з 29 травня 2015 року начальником юридичної служби заводу, по погодинно - преміальній системі оплати праці, місячний оклад 3645 грн. Таб. №1744. Підстава: заява ОСОБА_1 (т. 1а.с. 38).

Тобто, виходячи з положень ст. 21, 22, 23 КЗпП України, 29.05.2015 року між сторонами було укладено безстроковий трудовий договір.

Згідно копії диплома НОМЕР_2 від 03.06.2006 академії праці та соціальних відносин (м. москва рф) присвоєно кваліфікацію «юрист» за спеціальністю «юриспруденція» (т. 1 а.с. 43).

Відповідно до довідки Міністерства освіти і науки України від 29.12.2006 №6/1-991н/644.01, що видана ОСОБА_1 в тому, що рівень освіти, засвідченої дипомом НОМЕР_1 Академії праці та соціальних відносин (росія), визнано еквівалентним рівню повної вищої освіти України за спеціальністю «Правознавство» та кваліфікації спеціаліста відповідно до Угоди між Кабінетом Міністрів Україниі урядом російської федерації про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту та вчені звання від 26 травня 2000 року. Довідка дійсна разом з оригіналом документа про освіту (т. 1 а.с. 42).

Відповідно до копії наказу ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» від 30.09.2019 №185-к ОСОБА_1 , начальнику юридичної служби, надано відпустку у зв`язку з вагітністю та пологами з 27.09.2019 по 30.01.2020 на 126 календарних днів (т. 1 а.с. 41).

Відповідно до копії заяви начальника юридичної служби ОСОБА_1 від 30.01.2020, ОСОБА_1 просила надати їй декретну відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 31.01.2020 по ІНФОРМАЦІЯ_1 в зв`язку із чим в порядку п. 8 ст. 179 КЗпП України виявляє бажання працювати в цей період вдома (т. 1 а.с. 39).

Згідно копії наказу ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» від 03.02.2020 №25-к «Про надання відпустки» ОСОБА_1 , начальнику юридичної служби, надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 31.01.2020 по ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 40).

В т. 1 на а.с. 47 міститься копія автобіографії ОСОБА_1 від 02.06.2015.

З копії повідомлення від 06.12.2022, що адресоване ОСОБА_1 , начальнику юридичної служби та підписане т.з.п. генерального диреткора ОСОБА_5 , вбачається, що останній повідомляється, що ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» із змінами згідно з Законом №2352-ІХ від 01.07.2022 їй ( ОСОБА_3 ) пропонується посада - підсобного робітника господарського відділу, формувальника цеху з виготовлення шпат та труб (т. 1 а.с. 48).

Відповідно до копії Акту від 06.12.2022 комісія у складі голови - головного інженера С.Дуба, членів комісії: директора з кадрових питань та побуту Т.Мотруніч, провідного юрисконсульта О.Московка, провідного інженера ВМТПіЗ С.Сафонової, склали акт про те, що 06.12.2022 начальник юридичної служби ОСОБА_1 відмовилася в ознайомленні повідомлення від 06.12.2022 щодо запропонованих їй посад (т. 1 а.с. 49).

Згідно копії наказу ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» №278-ос від 06.12.2022 «Про звільнення» ОСОБА_1 , начальника юридичної служби, звільнено з роботи з 06.12.2022 у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці, п. 6 ст. 36 КЗпП України. Бухгалтеру заводу за невикористані дні щорічної відпустки виплатити грошову компенсацію. У даному наказі відсутній підпис ОСОБА_1 про ознайомлення з наказом (т. 1 а.с. 50).

Відповідно до копії Акту від 06.12.2022 комісія у складі голови - головного інженера С.Дуба, членів комісії: директора з кадрових питань та побуту Т.Мотруніч, провідного юрисконсульта О.Московка, провідного інженера ВМТПіЗ С.Сафонової, склали акт про те, що 06.12.2022 начальник юридичної служби ОСОБА_1 відмовилася в ознайомленні з наказом №278-ос від 06.12.2022 про звільнення з роботи. Наказ №278-ос від 06.12.2022 зачитано вголос ОСОБА_1 в присутності всіх учасників. Копію наказу №277-ос від 06.12.2022 ОСОБА_1 отримала 06.12.2022 (т. 1 а.с. 51).

В т. 1 на а.с. 62 міститься копія особової картки № НОМЕР_3 ОСОБА_1 , що заповнена 29.05.2015 із зазначенням про загальний трудовий стаж з 05.06.2008, останнє місце роботи - Вінницьке міське управління юстиці Вінницької області, відомості про оствіту - повна вища, Академія праці та соціальних відносин, 2006 рік, спеціальність за дипломом - правознавство, кваліфікація за дипломом - спеціаліст, відповідно до Угоди, диплом НОМЕР_4 від 03.06.2006.

В т. 1 на а.с. 44-46 міститься копія посадової інструкції начальника юридичної служби ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону», завтерджена в.о. голови правління ОСОБА_6 02.06.2015, відповідно до Розділу VI «Кваліфікаційні вимоги» - повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст). Стаж роботи за фахом - не менше 2 років.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень 24.07.2018 Тиврівським районним судом було ухвалено рішення у справі №145/259/18, відповідно до якого позов ОСОБА_1 про визнання незаконними звільнення та поновлення на роботі, скасування наказу про звільнення та виплату втраченого заробітку за час вимушеного прогулу - задоволено. Визнано дії ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» щодо звільнення ОСОБА_1 з посади начальника юридичної служби в порядку п. 1 ст. 40 КзпП України незаконними та поновленои її на даній посаді. Визнано незаконним та скасувано кадровий наказ ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» №8-ОС від 15.01.2018. Стягнуто з ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 44946 гривень 53 копійки. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі допущено до негайного виконання (https://reyestr.court.gov.ua/Review/76024452#).

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Вінницького апеляційного суду від 13.12.2018 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» залишено без задоволення, а рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 24 липня 2018 року залишено без змін (https://reyestr.court.gov.ua/Review/78646765).

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Верховного Суду від 31.01.2022 касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» залишено без задоволення. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 24 липня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 грудня 2018 року залишиено без змін (https://reyestr.court.gov.ua/Review/102892410).

В т. 3 на а.с. 52-57 міститься копія рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 21.11.2019 у справі №145/2251/18 за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» про визнання дій ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» щодо звільнення начальника юридичної служби ОСОБА_1 на підставі наказу №239-ос від 13.11.2018 року неправомірним та незаконним та поновлення її на посаді, визнання дій всіх посадових осіб ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону», які підписали наказ №239-ос від 13.11.2018 року неправомірними та незаконними, визнання неправомірним та незаконним наказу про звільнення №239-ос від 13.11.2018 року та скасування його та виплату втраченого заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до вказаного рішення суду позов задоволено частково. Визнано дії ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» щодо звільнення начальника юридичної служби ОСОБА_1 на підставі наказу №239-ос від 13.11.2018 року неправомірними та незаконними. Визнано неправомірним та незаконним наказ ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» щодо звільнення начальника юридичної служби ОСОБА_1 №239-ос від 13.11.2018 року та скасувано його. Стягнуто з ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.11.2018 року по 20.05.2019 року включно в сумі 69894 гривні 10 копійок з утриманням при виплаті означеної суми, передбачених законом податків, обов`язкових платежів та зборів (https://reyestr.court.gov.ua/Review/86006322).

Постановою Вінницького апеляційного суду від 20.02.2020 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» залишено без задоволення. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 21 листопада 2019 року залишено без змін (https://reyestr.court.gov.ua/Review/87731122).

Відповідачем у виконання вимог ухвали суду від 05.03.2026 про витребування доказів надано документи (т. 3 а.с. 64-250, т. 4 а.с. 1-39).

В т. 3 на а.с. 77-97 містяться копії платіжних доручень про виплату ОСОБА_1 коштів за рішеннями Тиврівського районного суду Вінницької області від 21.11.2019 у справі №145/2251/18 від 24.07.2018 у справі №145/259/18 та інших платежів пов`язаних із виконанням рішення суду.

З копії розрахункового листка заберезень 2020 року ОСОБА_1 - начальника юридичної служби, її оклад становить 9235,00 грн., нарахування зздійснено за рішенням суду, 93 дні, 744 години, сума 69894,10 грн. (т. 4 а.с. 55-зворот).

Оцінивши докази в їх сукупності, суд керується наступними нормами.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Як вбачається з наказу ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» від 06.12.2022 №278-ос, позивачку ОСОБА_1 - начальника юридичної служби, звільнено з роботи у зв`язку з відмовою від продовження роботи узв`язку із зміною істотних умов праці, на підставі п. 6 ст. 36 КЗпАП України (т. 1 а.с. 50).

Згідно п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

Частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Згідно примітики до чю 3 ст. 32 КЗпП України у період дії воєнного стану норми частини третьої статті 32 щодо повідомлення працівника про зміну істотних умов праці не застосовуються згідно із Законом №2136-IX від 15.03.2022.

Відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» №2136-IX від 15.03.2022 в редакції Закону України № 2352-IX від 01.07.2022, у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 Кодексу законів про працю України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.

На виконання вказаних приписів Закону відповідачем, згідно акту від 06.12.2022 (т. 1 а.с. 49), позивачці ОСОБА_1 06.12.2022 було оголошено повідомлення, яким пропонувалася посада - підсобного робітника господарського відділу, формувальника цеху з виготовлення шпал та труб (т. 1 а.с. 48).

У пунктах 10, 19 постанови №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду трудових спорів» Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). Суди зобов`язані з`ясовувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Зміна істотних умов праці (розміру оплати праці, тривалості робочого часу, режиму роботи) може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці.

Проте відповідачем жодного доказу тому не надано суду.

Натомість, як стверджує позивачка, а також у відзиві на позовну заяву про це зазначає і сам відповідач, підставою видачі ОСОБА_1 повідомлення про зміну істотних умов праці - переведення на іншу посаду, слугував той факт, що позивачка при поступленні на роботу в доказ наявності у неї вищої освіти надала диплом, що виданий у росії та довідку Міністерства освіти і науки України від 29.12.2006 про еквівалентність документів про освіту та вчені звання згідно угоди між КМ України та урядом рф від 26.05.2000. Однак, у зв`язку із прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови №355 від 24.03.2022 «Про денонсацію Угоди в галузі освіти і науки з російською федерацією», фактично диплом позивачки про вищу освіту втратив свою чинність на території України, а ОСОБА_1 для продовження роботи на відповідній посаді не надала відповідного документу на підтвердження у неї вищої освіти.

Як встановлено судом, позивачка при поступлені на роботу, на підтвердення наявної у неї вищої освіти та кваліфікаційного рівні у галузі «Правознавство» надала диплом про вищу освіту, що отриманий нею у 2006 році у академії праці і соціальних відносин, виданий в м. москва російської феерації, а також надала довідку Міністерства освіти і науки України від 29.12.2006 про еквівалентність документів про освіту та вчені звання згідно угоди між КМ України та урядом рф від 26.05.2000.

24 березня 2022 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №355 «Про денонсацію Угоди в галузі освіти і науки з російською федерацією», якою денонсовано такі Угоди: Угоду між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти, вчинену у м. Москві 26 липня 1995 р.; Угоду між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання, вчинену у м. Москві 26 травня 2000 р.; Угоду між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, вчинену у м. Харкові 21 червня 2002 р.. Міністерству закордонних справ надіслати депозитарію зазначених Угод відповідні повідомлення.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційним Судом України неодноразово надавалося офіційне тлумачення статті 58 Конститції України.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп/1997 вказано, що стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом держави (Преамбула Конституції України). Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше (Рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року №4-зп/1997).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом`якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. Положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи) (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп/1999).

Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (Рішення Конституційного Суду України від 05.04.2001 №3-рп/2001).

Суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, на яке посилався Вищий арбітражний суд України, полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності , і не поширюється на правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності (Рішення Конституційного Суду України від 2 липня 2002 року №13-рп/2002).

У справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Таким чином, з огляду на вищевикладене, беручи до уваги, що а ні повідомлення відповідачем - роботодавцем позивачку ОСОБА_1 про зміну істотних умов праці, а ні наказ про її звільнення з роботи не містять причин таких істотних умов праці, при цьому, як стверджує позивачка та вказаного не заперечує відповідач, причиною звільнення позивачки з роботи був той факт, що позивачка має російський диплом і нею не надано документу, який би підтверджував наявність вищої освіти, а також враховуючи відсутність вказівки у постанові Кабінету Міністрів України №355 від 24.03.2022 «Про денонсацію Угоди в галузі освіти і науки з російською федерацією» щодо її зворотньої дії в часі, суд виснує, що відповідачем не було дотримано процедури розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, а тому наявні правові підстави для визнання незаконним та скасування оскарженого наказу, а також поновлення позивачки на посаді начальнка юридичної служби, з якої її звільнено.

Відповідно до статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З огляду на викладене, оскільки відповідач не довів наявність достатніх підстав для звільнення позивачки з посади у зв`язку з істотними змінами умов праці, а саме згідно п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, при поновленні позивачки на роботі слід стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України. Тому в цій частині позов також підлягає задоволенню.

Оскільки позивачка підлягає поновленню на роботі, то має право на стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за період з 06.12.2022 по дату винесення даного рішення, якою в силу ст. 268 ЦПК України є дата складення та оголошення повного судового рішення (21.08.2026). Отже, час вимушеного прогулу становить 963 робочих дні.

Відповідно до Розділів І, ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від лютого 1995 р. №100 середньомісячна заробітна плата у випадку затримки розрахунку при звільненні обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з п. 3 розділу ІІІ даного Порядку в розрахунок середньої заробітної плати включаються усі виплати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.

Відповідно до п. 8 Розділу ІV даного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При вирішення питання стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу позивачці суд враховує, що відповідно до наказу №185-к від 30.09.2019 (т. 1 а.с. 41) ОСОБА_1 надано відпустку у зв`язку з пологами та вігітністю з 27.09.2019 роуц по 30 січня 2020 року на 126 календарних днів; наказом №25-к від 03.02.2020 (т. 1 а.с. 40) ОСОБА_1 надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 31.01.2020 по 24.11.2022; наказом №278-ос від 06.12.2022 позивачку ОСОБА_1 звільнено з роботи (т. 1 а.с. 50).

Отже останніми двома робочими місяцями перед звільненням позивачки з роботи були липень-серпень 2019 року.

Згідно наданої суду довідки про оплату праці позивачки, середньоденний заробіток за останні два місяця роботи, що передували відпустці по вагітності і пологам, а згодом відпустці по догляду за дитиною до досягення нею трирічного віку та звільненню (липень - серпень 2019 року) становить 569,44 грн (14236,11 грн. (липень 2019 року - 8843,79 грн., 20 робочид нів + серпень 2019 року 0 5392,323 грн. - 5 робочих днів) / 25 відпрацьованих робочих дні = 569,44 грн) (т. 4 а.с. 56).

За таких обставин, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу за період з 06.12.2022 по 21.08.2026 становить 548370,72 грн (569,44 грн ? 963 робочих дні = 548370,72 грн), сума якого визначена без утримання прибуткового податку з громадян й інших обов`язкових платежів, що є обов`язком роботодавця, як податковим агентом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.12.2021 в справі №9901/407/19 вказано, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.

При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд вважає за необхідне з метою забезпечення інтересів позивачки як працівника, допустити рішення до негайного виконання в частині поновлення на роботі та в межах виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Щодо судових витрат.

Позивачка ОСОБА_1 в силу приписів п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору при зверненні до суду із даним позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 133, ч. 6 ст. 141 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, враховуючи, що позивачка від сплати судового збору звільнена, суд дійшов висновку про задоволення позову, понесення судових витрат іншими особами не встановлено, тому судові витрати у вигляді судового збору у даній справі слід компенсувати за рахунок держави.

Відомості про інші судові витрати в матеріалах справи відсутні.

Також суд вважає за необхідне роз`яснити учасникам справи положення ч.ч. 4, 5 ст. 268 ЦПК України, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 32, 36, 139, 147, 235 КЗпП України, ст.ст. 211, 259, 263, 265, 268, 430 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, скасування наказу про звільнення та виплату втраченого заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» №278-ос від 06 грудня 2022 року «Про звільнення з роботи» ОСОБА_1 .

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника юридичної служби Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» з 06 грудня 2022 року.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Гніванський завод спецзалізобетону» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06 грудня 2020 року по 21 серпня 2026 року включно в розмірі 548370 (п`ятсот сорок вісім тисяч триста сімдесят) гривень 72 копійки, з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Рішення суду в частині поновлення на роботі та виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, допустити до негайного виконання.

Судові витрати компенсувати за рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Вінницького апеляційного суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Сторони по справі:

Позивачка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП невідомий, мешканка АДРЕСА_1 ;

Відповідач - Приватне акціонерне товариство «Гніванський завод спецзалізобетону», код ЄДРПОУ 00282435, адерса: м. Гнівань Вінницького району Вінницької області, вул. Промислова, буд. 15.

Повний текст рішення складено 21 серпня 2026 року.

Суддя Л.П. Шевчук