Рішення № 139104585, 19.08.2026, Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/5663/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 серпня 2026 року Залізничний районний суд м. Львова у складі головуючого судді Іванюк І.Д., розглянувши у приміщенні суду у м. Львові у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення нарахованої, але не виплаченої одноразової матеріальної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

встановив:

Позивач звернувся до суду із позовною заявою, у якій просить стягнути з відповідача на його користь нараховану, але не виплачену одноразову матеріальну допомогу при звільненні у розмірі 45 523,86 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.07.2024 року по 09.01.2025 року у розмірі 83 900,16 грн. Свої вимоги мотивує тим, що він працював у ВСП «Львівська дирекція» філії «БМЕС» Акціонерного товариства «Українська залізниця». Згідно з наказом № 273/ос від 08.07.2024 року з 09.07.2024 року його звільнено за статтею 38 КЗпП України у зв`язку з виходом на пенсію за віком. При звільненні відповідач не виплатив йому нараховану одноразову матеріальну допомогу у розмірі трьох середньомісячних заробітків, що становить 45 523,86 грн, а тому просить стягнути її у примусовому порядку. Також, оскільки при звільненні відповідач не провів з ним остаточного розрахунку, на підставі статті 117 КЗпП України позивач просить стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за весь період затримки розрахунку, але не більше як за шість місяців, а саме за період з 10.07.2024 року по 09.01.2025 року у розмірі 83 900,16 грн, а всього просить стягнути 129 424,02 грн.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 13.07.2026 року у справі відкрито провадження, вказану справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, а відповідачу запропоновано подати до суду заяву із обґрунтованим запереченням проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та відзив на позов у вказаній справі.

28.07.2026 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній просив відмовити у задоволенні позову. Зазначив, що ОСОБА_1 був звільнений 09.07.2024 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком з посади машиніста залізничного водопостачання 6 розряду виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» Акціонерного товариства «Українська залізниця», за статтею 38 КЗпП України, згідно з наказом № 273/ОС від 08.07.2024 року. Наказом № 273/ОС від 08.07.2024 року передбачено компенсувати ОСОБА_1 26 днів невикористаної відпустки та виплатити одноразову матеріальну допомогу у розмірі трьох середньомісячних заробітків у зв`язку з виходом на пенсію за віком.

Водночас відповідач послався на рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року (протокол № Ц-54/31 Ком.т.), яким на період дії воєнного стану призупинено інші додаткові виплати, передбачені Галузевою угодою та колективними договорами, зокрема матеріальну допомогу, за винятком визначених її видів. Також зазначив, що відповідно до пункту 13.2 витягу з протоколу засідання правління АТ «Укрзалізниця» № Ц-54/90 Ком.т. від 24.10.2022 року виплата відповідної матеріальної допомоги має здійснюватися у хронологічній послідовності згідно з графіком погашення. Вказаний протокол у встановленому законом порядку незаконним не визнавався.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку представник відповідача зазначив, що заявлена сума 83 900,16 грн майже вдвічі перевищує суму основного боргу. Вважав, що таке співвідношення створює для підприємства надмірний тягар та не відповідає компенсаційній природі статті 117 КЗпП України. У зв`язку з цим просив зменшити розмір середнього заробітку або відмовити у його стягненні з огляду на обставини, в яких перебуває товариство в умовах воєнного стану. Крім того, зазначив, що вимога про стягнення середнього заробітку є похідною від вимоги про стягнення матеріальної допомоги.

Також представник відповідача просив застосувати наслідки пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України, посилаючись на те, що позивач був повідомлений про нараховані йому при звільненні суми, а тому строк звернення до суду розпочався 09.07.2024 року та закінчився 09.10.2024 року.

31.07.2026 року позивач подав відповідь на відзив, у якій зазначив, що відповідно до рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025 року працівник має право на судовий захист у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат. Посилаючись на рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2013 від 15.10.2013 року, позивач зазначив, що заробітна плата охоплює всі виплати, на які працівник має право відповідно до умов трудового договору, у тому числі одноразову допомогу при звільненні. Крім того, позивач зазначив, що відповідач визнав заборгованість листом від 19.02.2026 року, що, на його думку, перервало перебіг строку звернення до суду. Щодо посилання відповідача на статтю 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» вказав, що ця норма не поширюється на правовідносини, які вже виникли, а відповідно до статті 9 КЗпП України умови, що погіршують становище працівника порівняно із законодавством про працю, є недійсними. Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку позивач зазначив, що відповідач свідомо затримував виплату коштів понад два роки, а сума заборгованості є значною, у зв`язку з чим підстав для зменшення компенсації немає.

10.08.2026 року відповідач подав заперечення на відповідь на відзив, у якому зазначив, що рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025 року неконституційною визнано частину першу статті 233 КЗпП України у відповідній частині, тоді як частина друга статті 233 КЗпП України, яка встановлює тримісячний строк звернення до суду для звільнених працівників з дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, предметом розгляду Конституційного Суду України не була, неконституційною не визнавалася та залишається чинною. Також відповідач зазначив, що лист від 19.02.2026 року № 68 не може перервати перебіг строку звернення до суду відповідно до статті 264 ЦК України, оскільки ця норма не підлягає застосуванню до спеціальних строків звернення до суду, встановлених трудовим законодавством. Крім того, відповідач вважає необґрунтованим посилання позивача на те, що самостійне обмеження вимог шестимісячним строком, установленим статтею 117 КЗпП України, виключає можливість подальшого зменшення судом розміру відповідної компенсації, оскільки це, на його думку, суперечить актуальній правовій позиції Великої Палати Верховного Суду.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши подані сторонами докази в їх сукупності та взаємозв`язку, доходить таких висновків.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен громадянин має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому при звільненні суми та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Судом встановлено, що позивача наказом № 273/ос від 08.07.2024 року з 09.07.2024 року звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком відповідно до статті 38 КЗпП України. Вказаним наказом передбачено виплату позивачу одноразової матеріальної допомоги у розмірі трьох середньомісячних заробітків у зв`язку з виходом на пенсію за віком /а.с. 6, 19-21/. Належних та допустимих доказів скасування чи зміни наказу № 273/ОС від 08.07.2024 року в частині виплати позивачу одноразової матеріальної допомоги відповідач не надав.

Згідно з інформаційною довідкою станом на 31.12.2025 року /а.с. 9/, повідомленням про нараховані та виплачені працівнику суми /а.с. 11/ та розрахунком оплати середньої зарплати /а.с. 10/ у відповідача перед позивачем наявна заборгованість з одноразової матеріальної допомоги у розмірі 45 523,86 грн. Заробітна плата позивача за два місяці перед звільненням (травень червень 2024 року) становила 2 094,55 грн та 8 720,77 грн, а всього 10 815,32 грн.

З листа ВСП «Львівська дирекція» філії «БМЕС» Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 19.02.2026 року № 68 /а.с. 7-8/ вбачається, що відповідач на підставі протоколу № Ц-54/31 Ком.т. відмовив позивачу у виплаті одноразової допомоги при звільненні, оскільки він має право на отримання вказаних коштів після припинення або скасування режиму воєнного стану, а також у разі покращення фінансового стану АТ «Українська залізниця».

Водночас суд вважає безпідставним посилання представника відповідача як на підставу для непроведення розрахунку з позивачем у повному обсязі на положення протоколів засідання правління АТ «Укрзалізниця» № Ц-54/31 Ком.т. та № Ц-54/90 Ком.т., а також на положення статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», з огляду на таке.

Так, статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», чинного на час спірних правовідносин, умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

За змістом частини першої статті 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Згідно з частиною першою статті 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів працівників і роботодавців.

Відповідно до частини другої статті 13 КЗпП України у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема нормування й оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.), встановлення гарантій, компенсацій, пільг.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін у порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Відповідно до пункту 1.4 Колективного договору, укладеного між керівництвом Державної адміністрації залізничного транспорту України і профспілковим комітетом апарату Укрзалізниці на 2002-2006 роки, який, як зазначено сторонами, є чинним на цей час, сторони погодили, що за спільною домовленістю сторін до Договору можуть вноситися зміни та доповнення, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові та соціальні гарантії, передбачені законодавством України та цим Договором. Аналогічне положення міститься у пункті 1.4 Колективного договору ВСП «Львівська дирекція» на 2021-2025 роки.

Відповідно до статті 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.

Таким чином, одностороннє рішення роботодавця не може змінювати умови колективного договору в частині встановлених ним трудових та соціальних гарантій без дотримання передбаченого законом порядку внесення відповідних змін.

Водночас відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23 (провадження № 61-8811св24) наголошено, що рішення правління АТ «Українська залізниця» від 14.03.2022 року, яким було призупинено відповідні виплати, прийнято до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», а тому положення зазначеного Закону не могли бути правовою підставою для прийняття цього рішення. Крім того, Верховний Суд звернув увагу на те, що роботодавець призупинив виплати, передбачені колективними договорами та Галузевою угодою, в односторонньому порядку, без внесення відповідних змін до колективного договору за взаємною згодою його сторін.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що посилання відповідача на рішення правління АТ «Укрзалізниця» № Ц-54/31 Ком.т. від 14.03.2022 року та № Ц-54/90 Ком.т. від 24.10.2022 року як на правову підставу для невиплати позивачу одноразової матеріальної допомоги при звільненні є безпідставним.

Крім того, право позивача на отримання одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію за віком було прямо підтверджено наказом відповідача № 273/ОС від 08.07.2024 року. Доказів скасування або зміни цього наказу, у тому числі в частині зазначеної виплати, суду не надано.

Твердження відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду також не може бути прийняте судом з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні відповідно до статті 116 цього Кодексу.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем у 2026 році складено повідомлення про нараховані та виплачені працівнику ОСОБА_1 суми при звільненні (а.с. 11). Водночас зазначене повідомлення не містить відомостей про дату його вручення чи отримання позивачем, а належних та допустимих доказів, які б підтверджували дату одержання позивачем такого письмового повідомлення, відповідач суду не надав.

Саме з днем одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, закон пов`язує початок перебігу тримісячного строку, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України. Оскільки відповідачем не доведено дату отримання позивачем такого повідомлення, суд не вбачає правових підстав для висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду та застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 233 КЗпП України.

Судом встановлено, і відповідач цього не заперечував, що з позивачем при звільненні не було проведено повного розрахунку та не виплачено одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію за віком у розмірі 45 523,86 грн.

Отже, позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача 45 523,86 грн одноразової матеріальної допомоги є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Таким чином, закон покладає на роботодавця обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок та виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Як встановлено судом, одноразова матеріальна допомога у розмірі 45 523,86 грн була визначена наказом відповідача про звільнення позивача, однак у день звільнення не виплачена. При цьому відповідач не довів наявності обставин, які б об`єктивно перешкоджали йому виконати власний наказ у частині виплати позивачу належної суми.

З розрахунку оплати середньої зарплати від 01.02.2026 року вбачається, що заробітна плата позивача за два місяці перед звільненням (травень червень 2024 року) становила 2 094,55 грн та 8 720,77 грн, а всього 10 815,32 грн. Сукупна кількість фактично відпрацьованих годин за цей період складає 132 години.

Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

З огляду на наведене середньогодинний заробіток позивача становить 81,93 грн (10 815,32 грн / 132 години), а середньоденний заробіток 655,47 грн (81,93 грн ? 8 годин).

Відповідно, за період з 10.07.2024 року по 09.01.2025 року, який становить шість місяців, час затримки, за розрахунком позивача, становить 128 днів, а сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 83 900,16 грн (128 ? 655,47 грн).

Разом з тим суд зазначає, що визначення розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України має здійснюватися з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності.

Верховний Суд виходить із того, що встановлена частиною першою статті 117 КЗпП України максимальна межа відповідальності роботодавця у шість місяців не виключає можливості зменшення судом розміру відшкодування з урахуванням конкретних обставин справи. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) зазначила, що при вирішенні спорів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року необхідно враховувати співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи та керуватися критеріями, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Розмір відшкодування може бути зменшений незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) викладено правові висновки щодо критеріїв, які необхідно враховувати при визначенні розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця; період затримки виплати такої заборгованості; причини та обставини тривалості затримки; ймовірний розмір майнових втрат працівника; поведінку працівника та роботодавця; співмірність ймовірного розміру майнових втрат працівника та заявленої до стягнення суми середнього заробітку.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд має право зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, забезпечивши справедливий баланс інтересів працівника та роботодавця.

У цій справі розмір невиплаченої позивачу одноразової матеріальної допомоги становить 45 523,86 грн, тоді як заявлений до стягнення середній заробіток за час затримки розрахунку за шість місяців становить 83 900,16 грн, тобто приблизно на 84 % перевищує розмір основної заборгованості.

При визначенні розміру відшкодування суд також враховує, що спірна виплата становить 45 523,86 грн, її невиплата була обумовлена посиланням відповідача на рішення правління товариства про призупинення відповідних виплат, а доказів інших обставин, які б об`єктивно перешкоджали відповідачу виконати наказ про виплату допомоги, суду не надано.

З урахуванням розміру простроченої заборгованості, тривалості затримки, співвідношення суми основної заборгованості та розрахованого середнього заробітку за час затримки, поведінки сторін та необхідності дотримання принципів розумності, справедливості та пропорційності суд вважає за необхідне зменшити суму середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача, та визначити її у розмірі 45 523,86 грн, що відповідає сумі невиплаченої при звільненні одноразової матеріальної допомоги.

На думку суду, визначений таким чином розмір відшкодування забезпечує компенсаційний характер виплати, у той же час відповідає принципу пропорційності та не створює надмірного майнового тягаря для відповідача.

Таким чином, загальний розмір коштів, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, становить 91 047,72 грн, а отже, позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивачем згідно з платіжною інструкцією № 8419-3724-0700-0361 від 30.06.2026 року сплачено судовий збір у розмірі 1 331,20 грн за вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору за вимогу про стягнення одноразової матеріальної допомоги при звільненні, яка задоволена судом у повному обсязі, з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір за вказаною вимогою у розмірі 1 331,20 грн.

Вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволено у розмірі 54,25 %, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір пропорційно до задоволеної частини цієї позовної вимоги у розмірі 722,18 грн (1 331,20 грн ? 54,25 %).

Керуючись статтями 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 274-279 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу при звільненні у розмірі 45 523 (сорок п`ять тисяч п`ятсот двадцять три) грн 86 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 45 523 (сорок п`ять тисяч п`ятсот двадцять три) грн 86 коп., а також судовий збір у розмірі 722 (сімсот двадцять дві) грн 18 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в дохід держави судовий збір у розмірі 1 331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5.

Суддя: І.Д. Іванюк