Ухвала суду № 139084743, 19.08.2026, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/1586/26

Провадження №: 2-др/755/81/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" серпня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого - судді Гаврилової О.В., розглянувши в порядку в порядку письмового провадження заяву приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича про ухвалення додаткового рішення, подану в межах цивільної справи за скаргою ОСОБА_1 на рішення приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича, стягувач - Акціонерне товариство «Аграрний фонд»,-

в с т а н о в и в:

У провадженні Дніпровського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа за скаргою ОСОБА_1 на рішення приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича, стягувач - Акціонерне товариство «Аграрний фонд».

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2026 року задоволено заяву скаржника ОСОБА_1 про залишення скарги без розгляду, скаргу ОСОБА_1 на рішення приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича, стягувач - Акціонерне товариство «Аграрний фонд» - залишено без розгляду, на підставі п. 5 ч.1 ст. 257 ЦПК України.

13 березня 2026 року через систему «Електронний суд» на адресу суду представник заявника приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича - адвокат Баша В.О. направила заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просить стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного виконавця судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.

В обґрунтування поданої заяви зазначає, що на розгляді суду перебувала скарга ОСОБА_1 на рішення приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича, стягувач - Акціонерне товариство «Аграрний фонд», у якій скаржник просив суд визнати протиправною та скасувати постанову заявника від 22 січня 2026 року про відкриття виконавчого провадження. 12 березня 2026 року ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва скаргу залишено без розгляду на підставі заяви скаржника з мотивів відсутності предметів спору. Разом з тим, з ухвали суду вбачається, що судом не вирішено питання щодо розподілу судових витрат, про які приватний виконавець заявляв у письмових поясненнях на скаргу від 11 березня 2026 року, до яких було долучено: Договір про надання правової допомоги №7/1/20 від 05 лютого 2020 року; Додаткова угода №26 від 10 березня 2026 року до Договору №7/1/20 від 05 лютого 2020 року; детальний опис виконаних робіт (наданих послуг); Акт про надання правничої допомоги №26 відповідно до Договору №7/1/20 від 05 лютого 2020 року; рахунок на оплату №26-7/1/20 від 11 березня 2026 року; ордер на надання правничої допомоги. Таким чином, у відповідності до ч. 5 ст. 142 ЦПК України, приватний виконавець заявляє вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій скаржника, який оскаржував його рішення, дії чи бездіяльність у даній справі.

Заяву передано в провадження судді Гаврилової О.В. на підставі протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 23 липня 2026 року.

24 липня 2026 року судом витребувані матеріали справи 755/1586/26 з відділу організаційного забезпечення розгляду цивільних та адміністративних справ Дніпровського районного суду міста Києва, які передані головуючому судді 14 серпня 2026 року.

Згідно положень п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення, а в разі якщо суд вирішує лише питання про судові витрати - без повідомлення учасників справи. (частина третя статті 270 ЦПК України).

Згідно вимог ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, вивчивши доводи поданої заяви, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.

Частиною 1 ст. 447-1 ЦПК України визначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Згідно ч. 1 ст. 448 ЦПК України, скарга подається стороною виконавчого провадження до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Отже, зазначеними нормами встановлена можливість звернення зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність виконавця до того суду, який видав виконавчий документ на виконання свого рішення. Така скарга є формою звернення за судовим захистом порушених прав (інтересів) сторін та учасників, з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі.

Згідно зі ст. 451 ЦПК України, за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Згідно з ч. 9, ч. 10 ст. 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Статтею 13 ЦПК України визначено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Звернення до суду з позовом є суб`єктивним правом позивача, гарантоване статтями 55, 124 Конституції України, п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 1 ст. 4 ЦПК України, є безумовним доступом до правосуддя незалежно від обґрунтованості позову. Але таке право не є абсолютним. Суд може обмежити реалізацію цього права, зокрема, у порядку, встановленому ст. 44 ЦПК України.

Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

У постанові від 17 лютого 2021 року у справі № 308/9100/19-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив: «Загальне правило щодо компенсації судових витрат у разі закриття провадження передбачено ч. 5 ст. 142 ЦПК України, згідно з якою у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача».

У додатковій постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 905/460/21 Верховний суд вказав, що оскільки норма ч. 5 ст. 130 ГПК України (яка відповідає положенням ст. 132 ЦПК України) не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то таку оцінку слід проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного суду у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 921/357/20 дійшла наступних висновків: «Чинне законодавство не містить заборони на користування професійною правничою допомогою учасниками справи під час звернення до суду зі скаргою на дії чи бездіяльність державного (приватного) виконавця.

Відсутні подібні обмеження щодо використання правничої допомоги і суб`єктами оскарження.

Згідно зі ст. 344 ГПК України (аналогічні за змістом положення ст. 452 ЦПК України) судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

Отже, відшкодування судових витрат має відбуватись на будь-якій стадії судового провадження, зокрема і на стадії судового контролю за виконанням судових рішень.

На підставі аналізу статей 339, 343, 344 ГПК України Велика Палата Верховного Суду виснувала, що приватний виконавець як суб`єкт, чиї дії можуть бути предметом оскарження, має право на відшкодування судових витрат, понесених ним під час здійснення судом відповідного судового провадження, на загальних підставах.

Водночас приписи ст. 343 ГПК України не охоплюють усі можливі випадки процесуальних рішень, якими може завершуватися провадження за скаргою сторони виконавчого провадження.

Так, особа, яка звернулася зі скаргою на дії / бездіяльність виконавця, має право заявити відповідне клопотання про припинення розгляду її скарги (залишення скарги без розгляду, відмову від скарги тощо), що у результаті унеможливлює подальший її розгляд (за винятком випадків подання такої заяви неуповноваженою особою) та призводить до ухвалення судового рішення, не передбаченого ст. 343 ГПК України.

У разі відсутності спеціальної норми, яка регулює певні випадки завершення провадження на стадії судового контролю за виконанням судового рішення, суди мають керуватись загальними нормами, що регулюють розподіл судових витрат (глава 8 «Судові витрати» ГПК України).

Отже, положення ст. 344 ГПК України повторюють загальне правило розподілу судових витрат та визначають, що за наслідками розгляду скарг у порядку судового контролю за виконанням судових рішень судові витрати також підлягають розподілу, а правила цього розподілу визначаються нормами, що регулюють розподіл судових витрат (зокрема, ст. 129, 130 ГПК України) та стосуються всіх видів судових витрат на будь-якій стадії процесу.

Протилежний підхід призводив би до ситуації, коли законодавець, не обмежуючи суд можливістю завершити розгляд скарги у законний спосіб, хоч і не обумовлений ст. 343 ГПК України, разом з тим позбавив би сторону такого провадження права на відшкодування судових витрат за відсутності будь-яких підстав для цього.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 357/380/20).

Згідно із ч. 1 - 4 ст. 126 ГПК України (тотожні приписи ст. 137 ЦПК України) витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Стаття 129 ГПК України (аналогічні положення ст. 141 ЦПК України) регламентує розподіл судових витрат (як судового збору, так і інших витрат), визначаючи загальне правило, згідно з яким інші (крім судового збору) судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони справи (позивача та відповідача) залежно від результатів розгляду позовних вимог за вирішенням спору по суті.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).

Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу, що положення ст. 126, 129 ГПК України є універсальними у правовідносинах при вирішенні питання про розподіл витрат, пов`язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, за результатами розгляду справи (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 905/1840/21, від 04 травня 2023 року у справі № 910/5911/22 (пункт 8.7), від 09 жовтня 2024 року у справі № 910/19949/23).

Отже, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як ст. 129 ГПК України, так і ст. 130 ГПК України містяться в главі 8 «Судові витрати», яка є частиною розділу I «Загальні положення» ГПК України, що вказує на те, що правила зазначених статей стосуються усіх стадій процесу, в яких такі витрати можуть виникнути.

Згідно з положеннями ст. 130 ГПК України (аналогічні положення ст. 142 ЦПК України) розподіл витрат проводиться судом і в тому випадку, коли судове рішення по суті спору не приймається (у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду).

Відповідно до ч. 5 ст. 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Приписи ч. 5 ст. 130 ГПК України є проявом реалізації правила відшкодування судових витрат у випадку, коли судове вирішення спору по суті не відбулося і відсутня сторона, на користь якої ухвалене судове рішення.

Оскільки норма ч. 5 ст. 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то таку оцінку слід проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. Така позиція викладена у додатковій постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 905/460/21.

Отже, у разі закриття провадження за скаргою або залишення скарги без розгляду на стадії судового контролю за виконанням судових рішень, державний (приватний) виконавець, посилаючись на ч. 5 ст. 130 ГПК України, може заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій особи, яка оскаржувала його рішення, дії чи бездіяльність».

Так, за матеріалами справи вбачається, що скаржник ОСОБА_1 подав заяву, у якій просив залишити скаргу без розгляду у зв`язку з перебуванням адміністративного позову у провадженні Київського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2026 року, за заявою скаржника, скаргу було залишено без розгляду.

Відповідно до ч. 5 ст. 142 ЦПК України, у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

У постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 921/357/20 Велика Палата Верховного Суду врахувала послідовну та сталу правову практику Верховного Суду, відповідно до якої наведена норма ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то таку оцінку слід проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. Обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 74 ГПК України). Тобто стороні / особі, що заявляє про компенсацію здійснених нею витрат (у цій справі приватний виконавець) внаслідок необґрунтованих дій іншої сторони, необхідно довести, які саме необґрунтовані дії іншої сторони були вчинені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяла ця сторона недобросовісно; чи недобросовісна сторона мала на меті протиправну мету ущемлення прав та інтересів іншої сторони; чи були дії недобросовісної сторони умисні й чим це підтверджується тощо.

Отже, у цій справі приватний виконавець, заявляючи вимогу про стягнення із заявника судових витрат, які він поніс під час розгляду скарги, внаслідок необґрунтованих дій скаржника, мав довести які необґрунтовані, на його думку, дії були вчинені заявником в ході розгляду даної справи за скаргою на дії/бездіяльність органу примусового виконання та в чому вони полягали. Таких обґрунтувань приватний виконавець в поданій представником заяві не навів, а лише послався на відповідну норму процесуального закону, використовуючи аналогію, яка визначає наявність права приватного виконавця у разі залишення скарги без розгляду у справі заявити про компенсацію йому понесених витрат, пов`язаних з розглядом скарги, внаслідок необґрунтованих дій заявника.

Верховний Суд у постанові від 18 вересня 2023 року у справі №711/64/23 (провадження № 61-8686св23) зазначив, що «для стягнення здійснених відповідачем витрат, пов`язаних з розглядом справи, відповідачу згідно з процесуальним обов`язком доказування необхідно довести, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені у ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред`явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.

З огляду на обставини справи, у суду відсутні підстави для визнання дій скаржника необґрунтованими, оскільки звернення до суду за захистом порушеного права на стадії судового контролю за виконанням судових рішень, а також його дії, направлені на такий захист, не можуть свідчити про зловживання ним своїми процесуальними правами, його дії, направлені на захист своїх прав, не можуть вважатися необґрунтованими та мати наслідком обов`язок по відшкодуванню понесених приватним виконавцем витрати на правничу допомогу.

На підставі викладеного та керуючись статтями 2, 4, 10, 13, 15, 133, 137, 142, 258, 263-265, 270, 354, 447-1 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

п о с т а н о в и в:

У задоволенні заяви приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича про ухвалення додаткового рішення - відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому повної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Суддя: