Рішення № 139030917, 14.08.2026, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2026 року справа № 340/1460/26 м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кульчицького С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у змішаній (паперовій та електронній) формі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Кіровоградського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди, в якому позивач просить: стягнути із Офісу Генерального прокурора та із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на користь ОСОБА_1 , матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року, у сумі 899436,59 грн, а саме із Офісу Генерального прокурора - 303 267,13 грн, із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону - 596169,46 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що Законом України від 28.12.2014 року №79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26, згідно із яким норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, чим порушено право власності позивача на майно, а саме: на отримання заробітної плати у розмірі, встановленому ч.3 ст.81 Закону України «Про прокуратуру». Позивач зауважив, що Рішенням від 26.03.2020 №6-р/2020 Конституційний Суд України визнав положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України неконституційними. На цій підставі позивач, посилаючись на ч. 3 ст. 152 Конституції України, вказує на те, що він має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої прийняттям закону, який згодом визнаний неконституційним. Шкоду позивач визначив у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме: посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» у загальній сумі 899436,59 грн, зокрема із Офісу Генерального прокурора - 303 267,13 грн та із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону - 596169,46 грн.

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 адміністративну справу 340/1460/26 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди - передано за підсудністю до Черкаського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 20.04.2026 позовну заяву ОСОБА_1 до Офісу Генерального Прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди - залишено без руху.

На виконання ухвали від 20.04.2026 позивач надіслав заяву про уточнення позовних вимог в якій просить:

- визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень - Офісу Генерального прокурора, правонаступника Генеральної прокуратури України, (вул. Різницька, 13/15, місто Київ, 01001, код ЄДРПОУ - 00034051), в особі Генеральних прокурорів України Луценка Ю.В. та Шокіна В.М., протиправною, а саме не нарахування та не виплату заробітної плати та грошового забезпечення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ), та зобов`язати Офіс Генерального прокурора, правонаступника Генеральної прокуратури України, (вул. Різницька, 13/15, місто Київ, 01001, код ЄДРПОУ - 00034051), в особі Генерального прокурора Кравченка Р.А., вчинити певні дії - здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , неотриманої частини заробітної плати у сумі 303 267,13 грн;

- визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень - Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, правонаступника військової прокуратури Південного регіону України, (вул. Пироговська, 11, м. Одеса, 65012, код ЄДРПОУ - 38296363), в особі Військових прокурорів Південного регіону України Якубовського М.В., Цибенка О.С., Кривоноса В.В., протиправною, а саме не нарахування та не виплату заробітної плати та грошового забезпечення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ), та зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону, правонаступника військової прокуратури Південного регіону України, (вул. Пироговська, 11, м. Одеса, 65012, код ЄДРПОУ - 38296363), в особі керівника Гарасимчука А.В., вчинити певні дії - здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , неотриманої частини заробітної плати у сумі 596 169,46 грн;

- стягнути із Офісу Генерального прокурора, правонаступника Генеральної прокуратури України, (вул. Різницька, 13/15, місто Київ, 01001, код ЄДРПОУ - 00034051) та із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, правонаступника військової прокуратури Південного регіону України на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року, у сумі 899 436,59 грн, а саме із Офісу Генерального прокурора - 303267,13 грн, із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону - 596169,46 грн.

Офіс Генерального прокурора позов не визнав, надав до суду відзив, в якому вказав, що у спірний період умови оплати праці працівників органів прокуратури визначалися постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 №505 (зі змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 №76, від 30.08.2017 №657). У бюджетних призначеннях на заробітну плату органам прокуратури України (бюджетна програма 0901010 «Здійснення прокурорсько-слідчої діяльності, підготовка та підвищення кваліфікації кадрів прокуратури»), встановлених законами України про державний бюджет України на 2015 2020 роки, відповідні кошти для реалізації вимог статті 81 Закону №1697-VII не були передбачені, незважаючи на постійні звернення Генеральної прокуратури України до Уряду про необхідність забезпечення оплати праці прокурорів на законодавчому рівні та на розрахунки до бюджетного запиту, які здійснювалися відповідно до статті 81 Закону №1697-VII. Органи прокуратури України не мали правових підстав для виплати заробітної плати поза межами видатків державного бюджету на оплату праці в розмірах, що є іншими, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України, а отже, доводи позивача про протиправну бездіяльності органів прокуратури є безпідставними. Вказано, що Рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення. Враховуючи наведене, ухвалення Конституційним Судом України Рішення про визнання неконституційним окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України не впливає на правовідносини, що склалися до дати його ухвалення.

Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону позов не визнав, надала до суду відзив, в якому вказала, що Законами України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», «Про Державний бюджет України на 2016 рік» та «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», видатки на реалізацію положень ст. 81 Закону №1697-VII не передбачено, у СП СО ПР відсутні повноваження самостійно встановити підвищений посадовий оклад та виплачувати відповідні кошти позивачу у спірному періоді з урахуванням посадового окладу, який визначений ст. 81 Закону №1697-VII, тобто поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників та у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Вказано, що норма Закону №1697-VII набрала законної сили 15.07.2015. Відтак Позивачем неправильно визначено період нарахування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру») з 01.07.2015, а не з 15.07.2015. Також зазначено, що п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного Кодексу України у частині, що стосується норм і положень ст. 81 Закону №1697-VII, втратив чинність з 26.03.2020. Разом з тим, закони України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», «Про Державний бюджет України на 2016 рік» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» були чинним на час виникнення спірних правовідносин та є чинними дотепер, через що підлягали застосуванню СП СО ПР у спірний період.

Ухвалами суду від 21.05.2026 відмовлено Офісу Генерального Прокурора про залишення позовної заяви без розгляду та про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, суд зазначає, що відповідно до пункту 122 розділу VI Перехідні положення Положення №1845/0/15-21 до початку функціонування всіх підсистем (модулів) ЄСІТС справи можуть розглядатися (формуватися та зберігатися) в паперовій, електронній чи змішаній формі залежно від наявних у суді можливостей. Електронні документи та електронні копії паперових документів вносяться до АСДС та зберігаються в централізованому файловому сховищі. Документи, що надійшли до суду в електронній формі, за потреби можуть роздруковуватися та приєднуватися до матеріалів справи у паперовій формі.

Згідно з абзацом 21 пункту 1 розділу VII Формування і оформлення судових справ Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20.08.2019 № 814 (у редакції наказу Державної судової адміністрації України від 17 жовтня 2023 року № 485) у випадку прийняття суддею (суддею-доповідачем), у провадженні якого перебуває судова справа, рішення щодо розгляду (формування та зберігання) судової справи (матеріалів кримінального провадження) в електронній чи змішаній (паперовій та електронній) формі, формування матеріалів судової справи здійснюється у відповідній(их) формі(ах) (паперовій та/або електронній).

Отже, процесуальне законодавство передбачає можливість розгляду справи у змішаній формі (паперовій та електронній) та прийняття рішення про такий розгляд суддею, у провадженні якого перебуває судова справа.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає за доцільне здійснити розгляд справи у змішаній (паперовій та електронній) формі.

Дослідивши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Із наявних у матеріалах справи доказів судом встановлено, що позивач у період з 01.07.2015 по 26.03.2020, працюючи на посадах прокурора, відповідно, у період з 01.07.2015 по 31.10.2015 нарахування та виплата його заробітної плати здійснювалася військової прокуратурою Південного регіону України. У період з 02.11.2015 по 19.07.2017 заробітна плата нараховувалася та виплачувалася Генеральною прокуратурою. З 20.07.2017 по 26.03.2020 нарахування та виплата заробітної плати ОСОБА_1 здійснювалося військовою прокуратурою Південного регіону.

Позивачем вказано, що у вищезазначений період працюючи на посадах прокурора, він отримував заробітну плату у розмірі, меншому, ніж передбаченого статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», оскільки її нарахування здійснювалося відповідно до пункту 26 розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, який Конституційним Судом України визнано неконституційним (рішення від 26.03.2020 №6-р/2020).

У зв`язку з цим, позивач вважає, що відповідно до ст. 152 Конституції України має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої прийняттям закону, визнаного неконституційним, тому звернувся до суду із даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує, що правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру» №1697-VІІ від 14.10.2014 (далі - Закон №1697-VII).

Відповідно до частини 2 статті 15 Закону № 1697-VІІ прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Статтею 16 Закону № 1697-VІІ визначені гарантії незалежності прокурора, однією з яких є належне матеріальне, соціальне та пенсійне забезпечення прокурора.

Щодо питання, який орган слід вважати належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної фізичним чи юридичним особам актами або діями, що визнані неконституційними та оцінюючи доводи прокуратури про те, що таким органом є Державна казначейська служба України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правовий спір (пункт 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України), тому однією зі сторін цього спору (учасником правовідносин) є суб`єкт владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 46 Кодексу адміністративного судочинства України, сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.

За загальним правилом, визначеним у частині четвертій статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України, суб`єкт владних повноважень виступає відповідачем в адміністративній справі, якщо інше не встановлено цим Кодексом, оскільки, як було зазначено вище, метою вирішення спору у сфері публічно-правових відносин є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц виклала правовий висновок, відповідно до якого у спорах про відшкодування шкоди державою остання бере участь у справі як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно таку шкоду. При цьому, залучення або незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки Державна казначейська служба України чи її територіальний орган не є тим суб`єктом, який порушив права чи інтереси позивача.

Таким чином, належним відповідачем у справі за позовом прокурора (колишнього або діючого) про відшкодування шкоди, завданої дією пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК України, який визнаний неконституційним, є відповідний орган прокуратури, який безпосередньо здійснював нарахування заробітної плати такому прокурору як орган державної влади, діями якого було заподіяно таку шкоду.

Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 вважає, що розмір матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме: посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону № 1697-VІІ, завданої положеннями п. 26 розділу VІ Прикінцеві та перехідні положення БК України, що визнані неконституційними Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26.03.2020, за період з 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року, у сумі 899 436,59 грн.

Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20 сформулював наступні висновки: відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, поданого на підставі частини 3 статті 152 Конституції України, про відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і не допускають звуження змісту та обсягу конституційних прав особи внаслідок бездіяльності законодавця; належне матеріальне забезпечення прокурорів є однією із законодавчо закріплених гарантій їх незалежності, визначених статтею 16 Закону № 1697-VII, а застосування неконституційної норми, якою було звужено зміст цієї гарантії, може бути підставою для виникнення у прокурорів (як діючих, так і колишніх) права на відшкодування матеріальної шкоди, завданої дією положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України, за умови встановлення в судовому порядку факту завдання такої шкоди; належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, завданої прокурору зазначеним неконституційним актом, є відповідний орган прокуратури, який здійснював нарахування та виплату заробітної плати і діями якого фактично було заподіяно таку шкоду, тоді як залучення Державної казначейської служби України не є необхідним, оскільки вона не є суб`єктом, який порушив права такого працівника прокуратури.

Таким чином, позивач як колишній прокурор, посадовий оклад якого в період дії пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК України при нарахуванні заробітної плати визначався у розмірі меншому, ніж передбачено частиною 3 статті 81 Закону № 1697-VII, має право ініціювати перед судом питання про відшкодування шкоди на підставі частини 3 статті 152 Конституції України, зокрема матеріальної, та, відповідно, на відшкодування такої шкоди за умови встановлення факту її завдання за результатом оцінки судом наслідків такого неконституційного регулювання.

Матеріальна шкода у правовідносинах, що є предметом цього спору, може полягати, зокрема, у виплаті прокурору заробітної плати у розмірі меншому, ніж гарантований законом, тобто у різниці між фактично нарахованою та виплаченою заробітною платою (з урахуванням додаткових видів грошового забезпечення, які не передбачені Законом № 1697-VII) і тією сумою, яка підлягала нарахуванню та виплаті відповідно до вимог статті 81 Закону № 1697-VII за спірний в цій справі період.

Одночасно, Верховним Судом у постанові від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20 зазначено, що, відповідно до ч. 2 ст. 81 Закону №1697-VІІ (в редакції Закону № 578-VIII), заробітна плата прокурора складається не лише з посадового окладу, а й з премій та надбавок, зокрема за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Таким чином, Законом № 1697-VІІ визначено гарантований розмір заробітної плати прокурора, який складається з посадового окладу як її основної складової, а також надбавок, передбачених законом і премії.

Разом з тим, Законом № 1697-VІІ передбачена можливість виплати працівникам органів прокуратури премії в розмірі вищому ніж гарантовано цим законом, а постановою № 505 можливість виплати їм додаткових видів грошового забезпечення, які зазначеним законом не передбачені, зокрема, таких як: надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи; надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи; надбавка за знання та використання в роботі іноземної мови; доплата за науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності; надбавка за почесне звання заслужений.

Відповідно до частини 2 статті 81 Закону № 1697-VІІ (в редакції Закону України від 02.07.2015 р. № 578-VIII Про внесення змін до Закону України Про прокуратуру щодо удосконалення та особливостей застосування окремих положень (в подальшому Закон № 578-VIII), заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: вислугу років; виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.

01.01.2015 р. набрав чинності Закон № 79-VIII, яким внесено зміни до пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного України (в подальшому БК України) та встановлено, що стаття 81 Закону № 1697-VII застосовується у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На виконання пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК України Кабінетом Міністрів України Постановою від 30.09.2015 р. № 763 Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 р. № 505 внесено зміни до Постанови № 505, якими затверджено нові схеми посадових окладів працівників прокуратур.

Законодавець, наділивши Кабінет Міністрів України повноваженнями встановлювати порядок виплати та розміри заробітної плати прокурора, запровадив відмінне, від передбаченого положеннями статті 81 Закону № 1697-VІІ нормативне регулювання заробітної плати прокурора, що суперечить принципу верховенства права, передбаченого частиною 1 статті 8 Конституції України.

Надалі, Конституційний Суд України Рішенням від 26.03.2020 р. № 6-р/2020 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК України) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Частинами 1, 2 статті 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Аналогічні за змістом положення містяться в частині першій статті 91 Закону України від 13.07.2017 р. № 2136-VIII Про Конституційний Суд України (далі - Закон №2136-VIII).

Порядок виконання рішень та висновків Конституційного Суду України регламентовано положеннями статті 97 Закону № 2136-VIII, відповідно до частини першої якої Конституційний Суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.

Керуючись зазначеними нормами Закону № 2136-VIII, Конституційний Суд України в Рішенні від 26.03.2020 р. № 6-р/2020 встановив, що норма БК України, яка була визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

За своєю правовою природою визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень вказує на те, що такі суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття. Ухвалення рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності, таким рішенням лише визнається наявність чи відсутність такого факту, який виник в момент прийняття неконституційного акта. З дня прийняття рішення Конституційним Судом України, якщо іншого строку не зазначено у самому рішенні, неконституційні акти лише втрачають чинність.

Тобто, шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта.

Згідно з ч. 3 ст. 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Таким чином, положення ч. 3 ст. 152 Конституції України, містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не повинно здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку.

Конституційний Суд України в своїх рішеннях неодноразово підтверджував висловлену ним юридичну позицію згідно з якою відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна та моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку, тому позитивним обов`язком держави є прийняття відповідного закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування (рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009, від 07.04.2021 № 1-р(II)/2021, від 21.07.2021 р. №4-р(II)/2021).

Проте, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, незважаючи на вимоги статті 152 Конституції України, не прийнятий.

Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.09.2016 р. № 6-рп/2016).

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 20.06.2019 р. № 6-р/2019 наголошував, що верховенство права як один із засадничих конституційних приписів слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 р. № 6-р/2019).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що найголовнішою ознакою відповідальності держави є її специфічний, правовідновлюючий, публічно-правовий характер, оскільки держава, реалізуючи статтю 1 Конституції, що проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, за власною ініціативою повинна вживати заходи для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів приватних осіб чи територіальних громад, хоча прямо публічно-правовий характер відповідальності держави в законодавстві не проголошується.

В Україні відсутні конкретні нормативні механізми відшкодування такої шкоди, у зв`язку з чим можна стверджувати, що інститут позасудового, добровільного відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, в Україні не працює, у зв`язку із чим з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку.

Верховний Суд у постанові від 19.03.2025 р. у справі № 757/25182/23-ц підкреслив, що Конституція України закріплює принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який має не лише політичний чи моральний, а й юридичний характер, оскільки держава та її органи зобов`язані нести публічно-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх конституційних обов`язків, а також забезпечити ефективний міжнародно-правовий та/або конституційно-правовий механізм захисту порушених прав, відповідно до статей 55 і 152 Конституції України, остання з яких прямо покладає на державу обов`язок відшкодувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами або діями, що визнані неконституційними.

Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20 констатував, що з 01.01.2015 р. обмежено розмір посадових окладів працівників прокуратури, у зв`язку із дією пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК України, який згодом було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 р. № 6-р/2020.

Визнання зазначеного положення БК України таким, що не відповідає Конституції України, засвідчило його невідповідність конституційним гарантіям належного матеріального забезпечення прокурорів як складової їх незалежності та зумовило виникнення у осіб, до яких воно застосовувалося, права на оцінку наслідків такого регулювання з точки зору наявності шкоди, завданої актом, що був визнаний неконституційним, та на її відшкодування (за умови встановлення факту її завдання внаслідок дії неконституційного акта) і за відсутності закону, який установлює порядок такої компенсації, оскільки держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію, в іншому випадку всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

У постанові Верховного Суду від 20.12.2023 у справі № 420/17886/21 вказано, що шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта і відсутність, передбаченого частиною 3 статті 152 Конституції України спеціального закону, який установлює порядок відшкодування зазначеної шкоди, не звільняє державу від обов`язку здійснити таку компенсацію.

Із врахуванням вищевикладених обставин, суд дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди за період з 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року необхідно відмовити, оскільки Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 прийнято 26.03.2020, а шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, так як не можна заподіяти шкоду неконструкційним актом після того, як він за Рішення Конституційного Суду України втратив чинність.

Суд зазначає, що позивач не може стверджувати, що він мав «законні очікування» на отримання будь-яких конкретних сум заробітної плати не нижчої від визначеної Законом України № 1697-VII у період 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року, оскільки його заробітна плата нараховувалась та виплачувалась відповідачами згідно з чинного законодавства, а саме у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України № 505, тому не вбачається доведеним, що позивачу заподіяно матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої заробітної плати, а також з огляду на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між завданою шкодою та протиправними діями відповідачів.

Враховуючи вищевикладене, не вбачається підстави для відшкодування позивачу матеріальної шкоди у відповідності до положень ч. 3 ст. 152 Конституції України та ст. 22 ЦК України, оскільки заявлена позивачем різниця між посадовим окладом, який визначено ст. 81 Закону України № 1697-VII і Постановою № 505, в даному випадку, не є збитками (матеріальною шкодою).

За таких обставин, суд вважає заявлені позовні вимоги не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 2-14, 138-139, 242-245, 255, 295 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У разі застосування судом частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Сергій КУЛЬЧИЦЬКИЙ