Рішення № 138959626, 11.08.2026, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 серпня 2026 рокусправа № 380/11610/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії та стягнення коштів, -

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 з вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, нарахованого за період з 30.01.2020 по 01.12.2021;

- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 204064,03 грн з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 30.01.2020 по день її фактичної виплати 28.05.2026, відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді начальника клубу у військовому званні майстер-сержант та наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 17.11.2021 №87-РС звільнений з військової служби у відставку за станом здоров`я, а наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.12.2021 №267 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 01.12.2021. Позивач вказав, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/16217/24, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2025, визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористані відпустки за період з 30.01.2020 по 01.12.2021 без урахування розміру прожиткового мінімуму, та зобов`язано відповідача провести відповідний перерахунок і виплату. Зазначене судове рішення виконано відповідачем 28.05.2026 шляхом виплати грошового забезпечення одним платежем у загальному розмірі 90504,33 грн. Оскільки виплату грошового забезпечення в день звільнення не проведено, позивач вважає, що відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України має право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ та Порядку №159. Із заявою про виплату компенсації позивач звертався до відповідача, проте листом від 02.06.2026 №1194/25/439/1/ПС йому відмовлено, що і стало підставою для звернення до суду.

Ухвалою від 08.06.2026 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою судді від 12.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечено. В обґрунтування заперечень зазначено, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/16217/24 позивачу 28.05.2026 проведено перерахунок та виплату грошового забезпечення у загальному розмірі 90504,33 грн. Відповідач указав, що здійснений при звільненні розрахунок і виплата сум позивачем не оскаржувалися, а спір виник лише після звільнення, у зв`язку з чим у момент звільнення спору про розмір належних сум не існувало, а тому підстави для застосування статті 117 КЗпП України відсутні. Відповідач також послався на те, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору, проходять військову службу та отримують грошове забезпечення, а не заробітну плату, у зв`язку з чим на них не поширюються норми статей 116, 117 КЗпП України, а питання проходження служби та виплати грошового забезпечення врегульовано спеціальним законодавством, зокрема Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008. Щодо вимоги про компенсацію втрати частини доходів відповідач зазначив, що така компенсація передбачена у разі, якщо відповідні суми доходів були нараховані, проте не отримані з вини органу, що призначає і виплачує грошове забезпечення, а військова частина є неприбутковою організацією та здійснює діяльність у межах бюджетних асигнувань, тому по надходженню кошторисних призначень рішення суду виконано встановленим порядком. Просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Суд дослідив подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясував усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінив докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, та встановив таке.

ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України у військовій частині НОМЕР_1 на посаді начальника клубу у військовому званні майстер-сержант.

Витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.12.2021 №267 підтверджується, що позивача, звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 17.11.2021 №87-РС у відставку за станом здоров`я, з 01.12.2021 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/16217/24, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2025, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу за період з 30.01.2020 по 01.12.2021 грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, а також за невикористану додаткову відпустку без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, та зобов`язано відповідача провести відповідний перерахунок і виплату визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 №704, з урахуванням раніше проведених виплат.

На виконання зазначеного судового рішення відповідачем 28.05.2026 виплачено позивачу грошове забезпечення одним платежем у загальному розмірі 90504,33 грн, що підтверджується випискою АТ КБ «ПриватБанк» від 28.05.2026 про надходження на рахунок позивача коштів із призначенням платежу «Зарплата, ВІЙСЬКОВА ЧАСТИНА НОМЕР_1 … згідно рішення суду 380/16217/24».

Позивач звернувся із заявою від 29.05.2026 до командира військової частини НОМЕР_1 про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення. Листом командира військової частини НОМЕР_1 від 02.06.2026 №1194/25/439/1/ПС позивачу відмовлено у нарахуванні та виплаті такої компенсації з посиланням на відсутність, на думку відповідача, законних підстав для таких нарахувань.

Із довідки-розрахунку військової частини НОМЕР_1 від 02.06.2026 №1194/25/439/2/пс слідує, що на момент звільнення грошове забезпечення позивача складалося з окладу за військовим званням (1320,00 грн), посадового окладу (4900,00 грн), надбавки за вислугу років 50% (3110,00 грн), премії 70% (3430,00 грн) та надбавки за особливості проходження служби 65% (6064,50 грн), а всього 18824,50 грн на місяць.

Оскільки, як вважає позивач, з ним несвоєчасно проведено розрахунок при звільненні, а компенсацію втрати частини доходів відповідач виплатити відмовився, він звернувся із цим позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд керується таким.

Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статей 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців. Відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин.

Непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, а тому це питання врегульовано Кодексом законів про працю України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці (грошове забезпечення) військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд доходить висновку про можливість застосування положень статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби. Вказана позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 01.03.2018 у справі №806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі №823/1023/16.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Статтею 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 01.07.2022 №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»; далі - Закон №2352-IX, чинній з 19.07.2022) обумовлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 №4-рп/2012 непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд зазначає таке.

Зміст спірних правовідносин у цій частині зводиться до питання щодо наявності підстав для виплати та розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби. При цьому військовою частиною НОМЕР_1 28.05.2026 здійснено донарахування та виплату грошового забезпечення у сумі 90504,33 грн, тобто остаточний розрахунок при звільненні.

Суд відхиляє посилання відповідача на те, що норми статей 116, 117 КЗпП України не поширюються на військовослужбовців, оскільки вони не перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору, а проходять військову службу та отримують грошове забезпечення. Непоширення норм трудового законодавства на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) і порядку вирішення спорів щодо оплати праці, тоді як питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні спеціальним законодавством не врегульовано. За відсутності спеціальної норми, яка встановлювала б відповідальність за несвоєчасний розрахунок із військовослужбовцем при звільненні, до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні норми статей 116, 117 КЗпП України, що узгоджується з наведеною вище усталеною практикою Верховного Суду.

При вирішенні спору суд, в силу приписів частини п`ятої статті 242 КАС України, враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №120/2617/20-а, про те, що законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості з грошового забезпечення роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Не має значення, чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість, чи на виконання рішення суду, - у випадку затримки розрахунку при звільненні до роботодавця застосовуються санкції, передбачені статтею 117 КЗпП України.

З огляду на наведене суд відхиляє доводи відповідача про те, що підстави для застосування статті 117 КЗпП України відсутні, оскільки при звільненні спору про розмір належних сум не існувало, а здійснений розрахунок позивачем не оскаржувався. Належність позивачу сум грошового забезпечення за період з 30.01.2020 по 01.12.2021, які не були виплачені при звільненні, встановлена рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/16217/24, що набрало законної сили, а фактичний розрахунок за цими сумами проведено лише 28.05.2026. Саме несвоєчасне проведення розрахунку, а не наявність чи відсутність спору в момент звільнення, є визначальною обставиною для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Таким чином, суд дійшов висновку, що оскільки при звільненні з військової служби 01.12.2021 (день виключення зі списків особового складу частини) позивачу не виплачено у повному обсязі належне грошове забезпечення, а відповідний остаточний розрахунок проведено лише 28.05.2026, то це є порушенням статті 116 КЗпП України та відповідно до статті 117 цього Кодексу - підставою для виплати середнього заробітку за час затримки.

Суд зазначає, що день звільнення (для військовослужбовців - день виключення зі списків особового складу частини) є останнім днем, який обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня. Саме в цей день на підставі статті 116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому всі належні суми. Матеріалами справи підтверджується факт виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 01.12.2021, а тому строк затримки виплати слід рахувати з 02.12.2021, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після непроведення відповідних виплат.

Оскільки відповідач 28.05.2026 здійснив виплату належних позивачу сум, то саме 28.05.2026 є днем фактичного розрахунку. Водночас, оскільки чинна редакція статті 117 КЗпП України обмежує час затримки розрахунку, який підлягає компенсації середнім заробітком, шістьма місяцями, період, за який підлягає стягненню середній заробіток, обмежується шістьма місяцями з наступного дня після виключення позивача зі списків особового складу, тобто з 02.12.2021 по 01.06.2022 включно.

При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.08.2020 у справі №813/851/16, відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню. Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.

Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Абзацом 3 пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.

Із довідки-розрахунку військової частини НОМЕР_1 від 02.06.2026 №1194/25/439/2/пс слідує, що за 2 календарні місяці роботи, що передують даті виключення позивача зі списків особового складу військової частини, тобто за жовтень та листопад 2021 року, грошове забезпечення позивача становило 18824,50 грн та 18824,50 грн відповідно, а всього 37649,00 грн.

Сукупна кількість календарних днів за цей період складає 61 день (жовтень 2021 року - 31 день, листопад 2021 року - 30 днів).

Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 617,20 грн (37649,00 грн / 61 календарний день).

Із цього слідує, що середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.12.2021 по 01.06.2022 (з урахуванням шестимісячного строку), який становить 182 календарні дні, складає 112330,40 грн (617,20 грн х 182 календарні дні).

Оцінюючи заявлений позивачем розмір середнього заробітку, суд враховує таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування статті 117 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника, і саме така компенсаційна природа дозволяє застосовувати загальні принципи права, зокрема пропорційності. Обмеження періоду нарахування відшкодування шістьма місяцями, запроваджене Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця, проте не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності і не змінює компенсаційного характеру цієї виплати. Поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати: шестимісячне обмеження не звільняє суд від обов`язку оцінювати обставини справи для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати встановлену законом межу.

За змістом наведеної постанови Великої Палати Верховного Суду, а також постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, незалежно від того, чи задовольняє він позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку.

Оцінюючи співмірність нарахованого розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку (112330,40 грн) із розміром простроченої заборгованості роботодавця при звільненні (90504,33 грн), суд враховує, що нарахований розмір середнього заробітку перевищує розмір простроченої заборгованості, а також зважає на характер заборгованості (грошове забезпечення, донараховане у зв`язку з незастосуванням розміру прожиткового мінімуму), тривалість періоду затримки та ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку майнових втрат працівника. За таких обставин, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача зменшення розміру відшкодування до співмірного рівня простроченої заборгованості, тобто до 90504,33 грн.

Отже, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні підлягає стягненню на користь позивача за період з 02.12.2021 по 01.06.2022 у розмірі 90504,33 грн, а у задоволенні решти вимог про стягнення середнього заробітку слід відмовити.

Щодо здійсненого позивачем розрахунку суми середнього заробітку (204064,03 грн) із поділом спірного періоду на дві частини (з 02.12.2021 по 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 19.01.2023) та застосуванням до першої з них принципу пропорційності, а до другої - шестимісячного обмеження, суд зазначає таке. Днем фактичного розрахунку з позивачем є 28.05.2026, а не дата ухвалення чи виконання попереднього судового рішення. Оскільки чинна на час виникнення права на відшкодування та на час вирішення спору редакція статті 117 КЗпП України обмежує період нарахування середнього заробітку шістьма місяцями, стягненню підлягає середній заробіток за перші шість місяців затримки, тобто за період з 02.12.2021 по 01.06.2022. Підстав для стягнення середнього заробітку за період після 01.06.2022, а також для окремого обчислення відшкодування за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 немає, оскільки це виходить за межі встановленого законом граничного шестимісячного строку відповідальності роботодавця.

Стосовно посилання позивача на відрахування з присудженої суми податків та обов`язкових платежів суд зазначає, що утримання та сплата податків і обов`язкових платежів із виплачуваних сум здійснюється роботодавцем (відповідачем) як податковим агентом у порядку, визначеному податковим законодавством, на стадії виконання судового рішення, тому окремого вирішення судом у резолютивній частині рішення не потребує.

Щодо вимог про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів суд зазначає таке.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159).

Згідно зі статтями 1-3 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітну плату (грошове забезпечення) та суму індексації грошових доходів.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).

Відповідно до статті 4 Закону №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Згідно зі статтею 7 Закону №2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.

Пунктом 2 Порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Згідно з пунктом 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Відповідно до пункту 5 Порядку №159 сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. При цьому компенсація за порушення строків виплати доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 06.02.2018 у справі №681/423/15-а, від 21.06.2018 у справі №523/1124/17, від 05.10.2018 у справі №127/829/17, від 12.02.2019 у справі №814/1428/18, від 08.08.2019 у справі №638/19990/16-а та від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.

Компенсація втрати частини доходу є спеціальним видом юридичної відповідальності, який застосовується до органу, що здійснює нарахування та виплату доходів, з метою захисту майнових інтересів громадян, та є прямим правовим наслідком невиконання обов`язку щодо своєчасного нарахування і виплати особі відповідних доходів. Основною умовою для виплати такої компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів.

Оцінюючи доводи відповідача про те, що компенсація втрати частини доходів передбачена лише у разі, якщо відповідні суми доходів були нараховані, проте не отримані з вини органу, що призначає і виплачує грошове забезпечення, суд враховує наведену вище усталену практику Верховного Суду, згідно з якою право на компенсацію не залежить від того, чи були суми попередньо нараховані, та виникає внаслідок самого факту порушення строків виплати доходу. Заборгованість із виплати позивачу грошового забезпечення за період з 30.01.2020 по 01.12.2021 встановлена рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/16217/24, а фактично виплачена лише 28.05.2026, що свідчить про порушення строків її виплати.

Суд відхиляє посилання відповідача на те, що військова частина є неприбутковою організацією та здійснює діяльність у межах бюджетних асигнувань, а рішення суду виконано по надходженню кошторисних призначень. Дія Закону №2050-ІІІ та Порядку №159 поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених строків виплати грошових доходів. Відсутність бюджетного фінансування не звільняє відповідача від обов`язку своєчасно виплачувати грошове забезпечення та не виключає його відповідальності за порушення строків такої виплати.

Суд відхиляє також доводи відповідача про передчасність цієї вимоги, оскільки з матеріалів справи вбачається, що позивач звертався до відповідача із заявою від 29.05.2026 про нарахування та виплату компенсації, у чому йому було відмовлено листом від 02.06.2026 №1194/25/439/1/ПС. Отже, відмова відповідача у виплаті компенсації у розумінні статті 7 Закону №2050-ІІІ мала місце, а тому спір щодо права позивача на таку компенсацію є таким, що підлягає вирішенню по суті.

Посилання відповідача на лист від 02.06.2026 №1194/25/439/1/ПС є безпідставним, оскільки такий лист не є актом нормативного характеру, а його зміст не відповідає змісту законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини.

Судом встановлено, що грошове забезпечення за період з 30.01.2020 по 01.12.2021, нараховане на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/16217/24, фактично виплачено позивачу лише 28.05.2026. Той факт, що відповідні суми нараховано та виплачено на підставі судового рішення, не нівелює того, що ці суми мали бути нараховані та виплачені своєчасно. Саме у зв`язку з несвоєчасною виплатою грошового забезпечення у позивача виникло право на компенсацію втрати частини доходів.

Беручи до уваги сформовану судову практику Верховного Суду в аспекті права особи на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, суд доходить висновку, що вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів та про зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити таку компенсацію є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Водночас суд зважає, що згідно зі статтею 3 Закону №2050-ІІІ компенсація обчислюється виходячи із суми нарахованого, але не виплаченого доходу за відповідний місяць та індексу інфляції в період невиплати доходу. Право на компенсацію виникає за період з місяця, наступного за місяцем, у якому дохід мав бути виплачений, до місяця його фактичної виплати. Належним періодом, за який позивачу підлягає виплаті компенсація, є період затримки виплати грошового забезпечення, нарахованого за період з 30.01.2020 по 01.12.2021, по 27.05.2026 включно (день, що передував фактичній виплаті заборгованості 28.05.2026). Заявлену позивачем кінцеву дату періоду «по день фактичної виплати 28.05.2026» суд уточнює з урахуванням наведеного правила про те, що інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам сторін, суд зазначає, що будь-яких інших обставин, які б вимагали детальної відповіді або спростування, сторонами у заявах по суті справи не зазначено та з матеріалів справи судом не встановлено.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч.ч. 1,3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на часткове задоволення позовних вимог за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір, сплачений ним при зверненні до суду із цим позовом, пропорційно до розміру задоволених вимог у розмірі 724,02 грн.

Керуючись статтями 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 241-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, нарахованого за період з 30.01.2020 по 01.12.2021.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.12.2021 по 01.06.2022 у розмірі 90504 (дев`яносто тисяч п`ятсот чотири) грн 33 коп.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, нарахованого за період з 30.01.2020 по 01.12.2021 та виплаченого 28.05.2026 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/16217/24, за весь час затримки його виплати по 27.05.2026 включно, відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 724 (сімсот двадцять чотири) грн 02 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Желік О.М.