Ухвала суду № 138942301, 11.08.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа 127/28013/26

Провадження 1-кс/127/10595/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року м. Вінниця

Слідчий суддя Вінницького міського суду Вінницької області ОСОБА_1 , за участі секретаря судового засідання ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Вінницького міського суду Вінницької області скаргу ОСОБА_3 , в порядку ст. 303 КПК України, на бездіяльність уповноваженої особи ГУНП у Вінницькій області, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР за заявою ОСОБА_3 від 02.08.2026 про вчинення кримінального правопорушення, за відсутності фіксації судового розгляду технічними засобами,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області надійшла скарга ОСОБА_3 , в порядку ст. 303 КПК України, на бездіяльність уповноваженої особи ГУНП у Вінницькій області, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР за заявою ОСОБА_3 від 02.08.2026 про вчинення кримінального правопорушення.

Скарга мотивована тим, що 02.08.2026 о 13:40 год., ОСОБА_3 , подав заяву про кримінальний правопорушення до ГУНП у Вінницькій області за попередньою кваліфікацією статті ч. 2 ст. 146 КК України, ч.1 ст. 127 КК України, ч. 1,3 ст. 358 КК України та ст. 366 КК України.

09.07.2026 о 23:00 годині, у м. Вінниця група озброєних осіб, які представлені як ІНФОРМАЦІЯ_1 , діючи за попередньою змовою та з ознаками стійкого збройного об`єднання, незаконно позбавили заявника волі та обмежили його свободу пересування без будь якого рішення суду.

Заявника примусово утримували за гратами у приміщені м. Вінниці, вул. Довженко, 28, з 19.07.2026 по 24.07.2026. Протягом усього часу утримання, до заявника застосовувались катування та нелюдське поводження, що виражалось у поміщенні до замкненої темної кімнати без вікон та доступу до повітря, обмеженні базових фізіологічних потреб, вилучили засоби зв`язку (телефон), категорично відмовлялись викликати швидку медичну допомогу, та надання правової допомоги адвоката.

Під час утримання вказані особи надали заявнику військово-обліково документи із відтиском печатки, яка містить ідентифікаційний код (ЄДРПОУ 08483713) юридичної особи. Відповідно до Постанови КМУ №154 від 23.02.2022р. (п.7 Положення), та правової позиції Верховного Суду у справі №524/7691/23 від 12.11.2025 міські та об`єднані ТЦК та СП є відокремленими підрозділами без статусу юридичної особи та не можуть мати власного коду ЄДРПОУ.

Групою громадян, було надіслано запит до Головного управління статистики у Вінницькій області та отримано відповідь, що суб`єкт з найменування ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) в ЄДРПОУ в Вінницькій області не значиться.

Також був надісланий запит до ГУ Державної Казначейської служби України у Вінницькій області та отримана відповідь, що суб`єкт з найменуванням ІНФОРМАЦІЯ_2 не є клієнтом органів Державної казначейської служби Вінницької області, тому будь яка інформація відсутня.

Згідно витягу з ЄДРПОУ, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань записів не знайдено.

Було направлено звернення до Міністерство Оборони України, та отримано роз`яснення щодо діяльності ТЦК та СП здійснюється відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154, яке у вільному доступі.

Відповідно Постанови Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154, яке у вільному доступі, п.7 Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя

06.03.2026 заявником був надісланий запит до ІНФОРМАЦІЯ_3 , з вимогою надати інформацію на підтвердження виконання положень постанови Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 «Про затвердження Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» надати: Положення про «ВІННИЦЬКИЙ ОБ`ЄДНАНИЙ МІСЬКИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ЦЕНТР КОМПЛЕКТУВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ» (код ЄДРПОУ: 08483713), затверджений керівником юридичної особи публічного права з назвою « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (код ЄДРПОУ: 08362793); фотокопію наказу про призначення і присяги керівника установи з назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (код ЄДРПОУ: 08483713), на якій підставі юридична особа код ЄДРПОУ 08483713 « ІНФОРМАЦІЯ_2 » використовує печатку юридичної особи код ЄДРПОУ 08483713 «ВІННИЦЬКИЙ ОБ`ЄДНАНИЙ МІСЬКИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ЦЕНТР КОМПЛЕКТУВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ».

ТВО керівника ІНФОРМАЦІЯ_3 відмовив у наданні інформації.

11.03.2026 на заявника був здійснений напад з обмеженням волі та свободи, особами в масках, які також ідентифікували себе як працівники ІНФОРМАЦІЯ_3 але підтвердити свої повноваження особи не змогли, що підпадає під попередню кваліфікацію статті 7 Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду, напад спрямований проти будь-якого цивільного населення. Також заява про злочин не була внесена до ЄРДР та розпочато досудове розслідування, Вінницький Апеляційний Суд, задовольнив апеляційну скаргу та зобов`язав внести відомості до ЄРДР та розпочати досудове розслідування (справа 127/9299/26).

Згідно пункту 4 статті 17 Конституції України Збройні Сили України та інші війкові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян. Відповідно статті 64 Конституції України, в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 24,27,28,29,60,62,63 цієї Конституції.

Відповідно до ст. 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права, невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів, які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Принцип верховенства Конституції України поширюється на всю територію України. Конституційний Суд України наголошує, що неухильне додержання органами державної влади та органами місцевого самоврядування Конституції та законів України є запорукою стабільності, підтримання громадського миру, злагоди в державі.

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Водночас Конституційний Суд України зазначає, що закріплення у статті 29 Конституції України гарантій права на свободу та особисту недоторканність ціннісно перебуває серед цивілізаційних здобутків, що їх визнали усі демократичні держави, засновані на повазі до верховенства права. В англо-американській і в європейській континентальній правових традиціях діють конституційні засоби судового контролю тримання під вартою особи - Habeas corpus, Amparo de libertad або еквівалентні інститути, які спрямовані на захист судом особистої свободи людини як одного з найбільш значущих основоположних прав. У нормах англійських актів - Magna Carta 1215 року та Habeas Corpus Act 1679 року - започатковано послідовне розуміння того, що вільна людина не може бути позбавлена свободи без судового рішення, у якому мають бути зазначені підстави ув`язнення. Це процедурне право сталю передумовою для розвитку ідеї конституції та ефективних гарантій захисту людської свободи.

Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. За частиною другою статті 29 Основного Закону України «ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».

Конституційний Суд України сформулював юридичні позиції щодо розуміння права на свободу, гарантованого статтею 29 Основного Закону України:

«З огляду на викладене та зважаючи на положення частини другої статті 29 Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що слід визначити такі обов`язкові вимоги до правомірного арешту або тримання під вартою: по-перше, арешт чи тримання під вартою має здійснюватися виключно на підставі належним чином вмотивованого рішення суду; по-друге, підстави та порядок застосування цих запобіжних заходів мають бути визначені в законі та повинні відповідати конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу верховенства права.

Конституційне право на свободу та особисту недоторканність є одним із засадничих прав, невіддільним однаково для кожного, особливо цінним для кожної людини і суспільства загалом, яке потребує посилених гарантій захисту для унеможливлення свавільного позбавлення свободи людини. Тому держава зобов`язана запроваджувати юридичне унормування, яке убезпечить людину від свавільного позбавлення свободи та відповідатиме конституційним нормам і принципам».

Наведена українська конституційна доктрина розуміння права на свободу та особисту недоторканність (стаття 29 Конституції України) є узгодженою із зобов`язаннями, які Україна взяла на себе за міжнародними договорами з прав людини (pacta sunt servanda), зокрема Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (далі - Пакт), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Відповідно ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі і в порядку встановлених законом.

Відповідно до ч.4 ст.5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: кожний, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікань встановлює законність затримання.

Статтею 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожний, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть, якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У статті 1 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року (далі - Декларація) установлено: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти стосовно одне одного в дусі братерства". У каталозі прав Декларації право на свободу та особисту недоторканність викладене поряд із правом на життя (стаття 3), Особиста свобода та особиста недоторканність є цінними самі собою, вони є значущими також і через те, що вся людська історія, а особливо трагедії, спричинені тоталітарними режимами XX і XXI століть, підтверджують, що порушення права на свободу та особисту недоторканність було основним інструментом для порушення інших людських прав та вчинення злочинів проти людяності.

У статті 9 Пакту встановлено, зокрема, таке: „Кожен, кого заарештовано або затримано за кримінальним звинуваченням, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, уповноваженою приписами права здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може залежати від гарантій явки до суду на будь-якій іншій стадії судового провадження» (пункт 3).

Заснований відповідно до Пакту Комітет з прав людини Організації Об`єднаних Націй на сесії 7, від 31 жовтня 2014 року ухвалив Загальний коментар № 35 щодо статті 9 Пакту, у якому, зокрема, зазначив:

- арешт або тримання під вартою без будь-якої юридичної підстави також є свавільним; несанкціоноване тримання під вартою ув`язнених понад строк їхнього покарання, а також продовження інших видів тримання під вартою є свавільними и незаконними; тривале тримання під вартою усупереч постанові суду про їх звільнення є свавільним і незаконним (пункт 11);

Конституційний Суду України встановив у рішенні конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 (v007p710-20) в радянській державі відображалась система принципів і цінностей, які суперечили Конституції її принципам, зокрема верховенства права. В Україні як у демократичній державі основною вимогою до законодавства є його відповідність критеріям і принципам, встановленим у Конституції України, зокрема принципові верховенства права.

- тримання під вартою до суду має ґрунтуватися на індивідуальному визначенні того, що воно є виправданим і потрібним з урахуванням усіх обставин задля запобігання втечі, втручанню в докази або ж рецидиву злочину; відповідні фактори мають бути визначені приписами права та не мають містити нечітких і широких стандартів, таких як „суспільна безпека"; після того як було ухвалено первинне рішення щодо потреби досудового тримання під вартою, слід періодично перевіряти, чи є воно виправданим і потрібним з урахуванням можливих альтернативних видів (пункт 38).

Конвенція містить гарантії права на свободу та особисту недоторканність, зокрема її стаття 5 визначає, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої приписами права: законний арешт або затримання особи, здійснене для доставления її до компетентного судового органу, за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважають за потрібне запобігти вчиненню такою особою правопорушення чи її втечі після його вчинення (підпункт ,,с" пункту 1); кожен, кого заарештовано або затримано згідно з приписами підпункту „с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій приписами права надано можливість здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження; таке звільнення може бути обумовлене гарантіями присутності на судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позиції стосовно розуміння підпункту „с" пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції. Так, у рішенні у справі Witold Litwa v. Poland від 4 квітня 2000 року (заява № 26629/95) Європейський суд з прав людини зазначив, що „затримання особи є настільки серйозним заходом, що воно є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи були розглянуті та визнані недостатніми задля обставин захисту індивідуальних або суспільних інтересів, які можуть вимагати затримання відповідної особи. Це означає, що недостатньо, щоб позбавлення волі було виконано відповідно до національних приписів права, але й воно також має бути потрібним за цих обставин" (§ 78).

У рішенні у справі S., V. and A. v. Denmark від 22 жовтня 2018 року (заяви №№ 35553/12, 36678/12, 36711/12) Європейський суд з прав людини зауважив, що у прецедентной практиці поняття „свавілля" в контексті статті 5 Конвенції певною мірою є різним залежно від виду затримання, а також те, що „будь-який строк тримання під вартою, попри те наскільки він є нетривалим, має бути переконливо доведений органами влади.

Вирішуючи питання про звільнення чи затримання особи, органи влади зобов`язані розглянути альтернативні види забезпечення її явки до суду" (§ 75, § 77).

У своїй практиці Європейський суд з прав людини особливе значення приділяв питанню судового контролю за втручанням до права на особисту свободу. Так, у рішенні у справі Brogan and Others v. the United Kingdom від 29 листопада 1988 року (заяви №№ 11209/84, 11234/84, 11266/84, 11386/85) Європейський суд з прав людини зазначив: «Судовий контроль за втручанням виконавчої влади в право особи на свободу є істотною ознакою гарантії, визначеної пунктом 3 статті 5 Конвенції, який має на меті мінімізувати ризик свавілля. Судовий контроль випливає з правовладдя - „одного з засадничих принципів демократичного суспільства який прямо згадується в преамбулі Конвенції» (§ 58).

Водночас Конституційний Суд України бере до уваги, що частина друга статті 29 Основного Закону України акцентує на винятковому характері заходів утручання у право на свободу та особисту недоторканність: „Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

У зазначеному приписі Конституції України наголошено на тому, що особиста свобода є природним станом людини, тоді як арешт чи тримання під вартою означає виняткове становище, яке конституційно допускають тимчасово і за наявності в кожному випадку юридичних та фактичних підстав, які мають бути встановлені (перевірені) судом.

Отже, Конституційний Суд України зазначає, що згідно з приписами статті 29 Основного Закону України гарантії права на свободу та особисту недоторканність expressis verbis полягають насамперед у судовому контролі (і за його наслідками - умотивованому рішенні суду), який конституційно уможливлює тримання особи під вартою, а також у тому, що тримання під вартою може бути застосоване лише на підставах і в порядку, установлених законом.

Конституційний Суд України, зокрема, зазначав, що «у разі відсутності вмотивованого рішення суду, яким дозволено позбавлення особи свободи на період, визначений цим судовим рішенням, така особа має бути негайно звільнена».

В своєму Рішенні від 14 лютого 2024 року №1-р(ll)/2024 Конституційний Суд України сформулював низку юридичних позицій, що є значущими:

- «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3- рп/2003);

- «конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості»;

- «додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) є надважливим для забезпечення поваги до суду, його рішень та дієвості всієї системи правосуддя в державі, керованій правовладдям».

У Рішенні від 6 квітня 2022 року № 2-р(ІІ)/2022 Конституційний Суд України зазначив: «Приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов`язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист»; «право на судовий захист гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України та охоплює не лише право на звернення до суду, а й можливість реалізації цього права без обмежень чи перепон»; «зміст права на судовий захист, установленого частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати, серед іншого, з урахуванням змісту права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції та витлумаченого Європейським судом із прав людини».

Конституційний Суд України наголосив, що «з принципу «верховенства права» (правовладдя) та вимоги утвердження і забезпечення права особи на судовий захист, що його як загальне право визначено в частині першій статті 55 Конституції України випливає обов`язок держави в особі органу законодавчої влади запровадити юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, зокрема в ділянці судового захисту прав і свобод особи у сфері відносин за публічним правом. Такий юридичний механізм має забезпечувати дієвість права особи на судовий захист, що виявляється в запровадженні законом процесуальних можливостей для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод особи, особливо в ситуації, коли це порушення спричинено рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної влади, їх посадових і службових осіб».

Конвенцію ратифіковано Законом України „Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Конвенцію було укладено для додержання державами - членами Ради Європи основоположних прав і свобод людини.

За статтею 46 Конвенції держави-учасниці зобов`язані виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

В Україні порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини внормовано Законом України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV зі змінами (далі - Закон № 3477).

Україна як держава -учасниця Конвенції зобов`язана забезпечувати виконання остаточних рішень Європейського суду з прав людини, у яких установлено порушення Україною Конвенції.

В своєму Рішенні від 2 грудня 2019 року № 11-р/2019 Конституційний Суд України наголосив, що «рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов`язковими до виконання на всій території України; органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об`єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними; рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади; обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов`язковості їх виконання.

В даному контексті слід зауважити, що відповідно до диспозиції і кваліфікації частини четвертої статті 382 Кримінального кодексу України умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Також, під час розгляду даної заяви слід взяти до уваги положення Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, ратифікованої' Законом України від 17 червня 2015 року № 525-VIII «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень», відповідно до якої Держави - учасниці цієї Конвенції, беручи до уваги, що, відповідно до Статуту Організації Об`єднаних Націй, держави зобов`язані сприяти загальній повазі до прав людини та основоположних свобод й дотриманню їх; керуючись Загальною декларацією прав людини; посилаючись на Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та інші відповідні міжнародні договори у сферах прав людини, гуманітарного права та міжнародного кримінального права; посилаючись також на Декларацію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, прийняту Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй в її резолюції 47/133 від 18 грудня 1992 року; усвідомлюючи надзвичайну серйозність насильницьких зникнень, які є злочином, а за певних обставин, визначених у міжнародному праві, - злочином проти людства; будучи сповненими рішучості не допускати насильницьких зникнень і боротися з безкарністю під час вчинення злочину насильницького зникнення; усвідомлюючи право кожної людини не піддаватися насильницькому зникненню й право жертв на правосуддя та на відшкодування збитків; підтверджуючи право будь-якої жертви знати правду про обставини насильницького зникнення та про долю зниклої особи, а також право безперешкодно збирати, отримувати й поширювати інформацію з цією метою, домовилися про таке: Ніхто не може піддаватися насильницькому зникненню; Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення; Для цілей цієї Конвенції насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону; Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у статті 2, що скоюються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб; Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві; Широко поширена чи систематична практика насильницьких зникнень є злочином проти людства, як його визначено в застосовному міжнародному праві, і тягне за собою наслідки, що передбачені таким застосовним міжнародним правом; Кожна держава- учасниця вживає необхідних заходів для притягнення до кримінальної відповідальності принаймні:

а) будь-якої особи, яка вчиняє акт насильницького зникнення, наказує, підбурює чи спонукає вчинити його, учиняє замах на його вчинення, є його пособником чи бере участь у ньому;

b) начальника, який:

і) знав, що підлеглі, які знаходяться під його реальною владою та контролем, скоювали або мали намір учинити злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це;

іі) ніс реальну відповідальність та здійснював реальний контроль стосовно діяльності, з якою був пов`язаний злочин насильницького зникнення;

ііі) не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення вчинення акту насильницького зникнення або для передачі цього питання до компетентних органів для розслідування та кримінального переслідування;

с) викладений вище підпункт «b» застосовується без шкоди для відповідних суворіших норм про відповідальність, застосовних у міжнародному праві до військового командира чи особи, яка фактично здійснює функції військового командира.

Жодні наказ або розпорядження, що походять з державного, цивільного, військового чи іншого органу, не можуть слугувати виправданням злочину насильницького зникнення.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 дійшов висновку, що суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Винесення судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення неможливе без проведення ним всебічного, повного, об`єктивного дослідження усіх обставин справи. При цьому судове рішення повинно базуватись на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності, змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу.

В супереч вимогам ч.1 ст. 214 КПК України, відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) у встановлений законом 24- години строк внесені не були. Норма ч. 1 ст. 214 КПК імперативна у неї немає права оцінювати заяву, вона мала бути внесена автоматично.

Відповідно до КПК України, завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, а також повне та неупереджене розслідування.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в своєму інформаційному листі № 1640/0/4-12 від 09.11.2012 «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» слід мати на увазі, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 214 КПК бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, означає невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань впродовж 24 годин після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в листі від 12.01.2017 року № 9-49/0/4-17, якщо зі зверненням особи вбачається, що вона порушує перед органом досудового розслідування питання про вчинення кримінального правопорушення, ініціюючи здійснення ним дій, визначених КПК України, то навіть за умови, що результати аналізу наведених особою відомостей свідчить про відсутність ознак складу злочину, такі відомості мають бути внесені до ЄРДР з подальшим закриттям кримінального провадження відповідно до ст. 284 КПК України.

Також, Постанова Касаційного кримінального суду: справа №607/20877/19, від 17 травня 2023 року (провадження № 51-1403км23). Пункти 4 і 5 ч. 5 ст. 214 КПК України визначено, що до ЄРДР вноситься відомості про короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела, а також попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статі) закону України про кримінальну відповідальність.

Лише в ході розслідування, коли орган досудового розслідування встановить обставини визначені у ст. 91 КПК України, стане зрозуміло, чи була попередня кваліфікація, яку внесена до ЄРДР і короткий виклад обставин, відповідними вчиненому діянню, або внесено припущення, яке не було підтверджено, і діяння має іншу кваліфікацію.

Саме тому законодавець, у ст. 214 КПК України, використав терміни «можуть» свідчити про вчинення кримінального правопорушення, «попередня» кваліфікація».

На підставі вищевикладеного, заявник ОСОБА_3 просив слідчого суддю визнати протиправною бездіяльність уповноважених осіб ГУНП у Вінницькій області, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення від 02.08.2026, до ЄРДР у встановлений законом 24-годинний строк, зобов`язати уповноважену особу ГУНП у Вінницькій області, внести відомості за заявою від 02.08.2026 до Єдиного реєстру досудових розслідувань, надати витяг заявнику в продовж 24 години та розпочати досудове розслідування відповідно до норм КПК України.

Заявник в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду скарги був повідомлений належним чином, про причини неприбуття суд не повідомив.

Представник ГУНП у Вінницькій області будучи належним чином повідомленим про дату час та місце розгляду скарги, проігнорував виклик суду та не з`явився для участі у розгляді скарги ОСОБА_3 в порядку ст. 303 КПК України. Окрім того представником ГУНП у Вінницькій області було проігноровано вимогу суду та не надано слідчому судді матеріали перевірки заяви ОСОБА_3 від 02.08.2026 про вчинення кримінального правопорушення, для їх дослідження.

Дослідивши матеріали скарги слідчий суддя дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 4 ст. 107 КПК України фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження під час розгляду питань слідчим суддею, крім вирішення питання про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, та в суді під час судового провадження є обов`язковим. У разі неприбуття в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у судовому провадженні, чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу судове провадження здійснюється судом за відсутності осіб, фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження в суді не здійснюється.

Враховуючи вищенаведене, судовий розгляд здійснювався за відсутності фіксації процесу технічними засобами.

Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов`язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується. Відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги (ч. 3 ст. 306 КПК України).

Водночас положення ч. 3 ст. 306 КПК України не вимагають від слідчого судді досягнути мети забезпечити обов`язкову участь заявника в судовому засіданні, оскільки належне повідомлення про дату, час та місце розгляду скарги заявника, свідчить про забезпечення слідчим суддею виконання загальних засад кримінального провадження, зокрема права заявника на захист та доступ до правосуддя. При цьому, небажання заявника безпосередньо прийняти участь в судовому розгляді його скарги, є правом цієї особи.

Враховуючи вимоги ст. 306 КПК України, а також ту обставину, що заявник будучи належним чином повідомленим про дату та час судового розгляду його скарги, проте в судове засідання не з`явився, про причини неприбуття суд не повідомив, що свідчить про небажання заявника безпосередньо прийняти участь в судовому розгляді його скарги, тому слідчий суддя приходить до висновку про можливість розгляду скарги без заявника або його представника в межах розумних строків розгляду.

Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого, дізнавача, прокурора є однією із загальних засад кримінального провадження. Відповідно до ст. 24 КПК України це право гарантується кожному.

Інститут оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, дізнавача чи прокурора є одним з елементів судового контролю за стадією досудового розслідування кримінальних проваджень.

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 КПК України, на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора:

1) бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування;

2) рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування - потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження;

3) рішення слідчого про закриття кримінального провадження - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником;

4) рішення прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження;

5) рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим - особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою;

6) рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки - особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені законом;

7) рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій - особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником;

8) рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими главою 39 цього Кодексу, - підозрюваним, його захисником чи законним представником, потерпілим, його представником чи законним представником;

9-1) рішення прокурора про відмову в задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування - особою, якій відмовлено у задоволенні скарги, її представником, законним представником чи захисником.

10) повідомлення слідчого, дізнавача, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом - підозрюваним, його захисником чи законним представником;

11) відмова слідчого, дізнавача, прокурора в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктом 9-1 частини першої статті 284 цього Кодексу, - стороною захисту, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, її представником.

Таким чином, вимоги ч. 1 ст. 303 КПК України передбачають, що на досудовому провадженні може бути оскаржено бездіяльність слідчого або прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення.

Під час судового розгляду слідчим суддею встановлено, що 02.08.2026 ОСОБА_3 звернувся до СУ ГУНП у Вінницькій області із заявою про вчинення кримінального правопорушення за фактом того, що 09.07.2026, о 23:00 годині, у м. Вінниця група озброєних осіб, які представлені як ІНФОРМАЦІЯ_1 , діючи за попередньою змовою, незаконно позбавили заявника волі та обмежили його свободу пересування без будь якого рішення суду, а саме заявника примусово утримували за гратами у приміщені м. Вінниці по вул. Довженко, 28, з 19.07.2026 по 24.07.2026.

Проте, станом на день розгляду скарги відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_3 від 02.08.2026 не внесено та досудове розслідування не розпочато.

З огляду на обставини зазначені у заяві ОСОБА_3 від 02.08.2026 про вчинення кримінального правопорушення, слідчий суддя вважає, що вказані обставини підлягають детальній перевірці саме в ході досудового розслідування кримінального провадження, а тому рішення уповноваженої особи ГУНП у Вінницькій області про відмову у внесенні відомостей до ЄРДР є необґрунтованим та безпідставним.

При цьому слідчий суддя звертає увагу, що чинний КПК України не містить вимоги щодо обов`язкового дотримання правил підслідності при внесенні інформації до ЄРДР. Стаття 214 КПК також не дозволяє відмову у внесенні даних через те, що злочин не підслідний відповідному органу.

Відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України та Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого Наказом Генерального прокурора України від 17 серпня 2012 року № 69 слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування.

Враховуючи те, що рішення правоохоронного органу, про відмову у внесенні відомостей до ЄРДР є безпідставним, оскільки заява ОСОБА_3 від 02.08.2026 про вчинення кримінального правопорушення повністю відповідає вимогам ч. 5 ст. 214 КПК України, що свідчить про можливість та обов`язок посадової особи правоохоронного органу внести відомості до ЄРДР, по вказаній заяві та проведення перевірки в рамках кримінального провадження, відповідно до вимог ст. 214 КПК України.

Щодо вимог заявника у поданій скарзі в частині визнання протиправною бездіяльності уповноважених осіб ГУНП у Вінницькій області щодо невнесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, слідчий суддя наголошує, що зі змісту ст. 307 КПК України вбачається, що за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування слідчий суддя може винести ухвалу про: скасування рішення слідчого чи прокурора; скасування повідомлення про підозру; зобов`язання припинити дію; зобов`язання вчинити певну дію; відмову в задоволенні скарги. Визнання бездіяльності неправомірною не передбачено нормами зазначеної статті та не віднесено до повноважень слідчого судді при розгляді скарг в порядку ст. 303 КПК України.

З огляду на вищенаведене, слідчий суддя вважає, що рішення прийняте правоохоронним органом, щодо невнесення відомостей до ЄРДР є передчасним, а скарга ОСОБА_3 , в порядку ст. 303 КПК України, на бездіяльність уповноваженої особи ГУНП у Вінницькій області, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР за заявою ОСОБА_3 від 02.08.2026 про вчинення кримінального правопорушення, підлягає частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 303, 306, 307, 309, 369, 370, 372 КПК України, слідчий суддя,

ПОСТАНОВИВ:

Скаргу ОСОБА_3 , в порядку ст. 303 КПК України задовольнити частково.

Зобов`язати уповноважену особу СУ ГУНП у Вінницькій області внести відомості до ЄРДР, за заявою ОСОБА_3 від 02.08.2026 про вчинення кримінального правопорушення.

Зобов`язати слідчого, який проводитиме досудове розслідування кримінального провадження, через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Ухвала слідчого судді є остаточною та оскарженню не підлягає.

Слідчий суддя