Рішення № 138923098, 11.08.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

11.08.2026 р. справа №520/9614/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі за текстом - Відповідач №1, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації), Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Харківській області (далі за текстом - Відповідач №2), Міністерства внутрішніх справ України (далі за текстом - Відповідач №3)провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги: 1) визнати протиправною бездіяльність Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Харківській області щодо не проведення нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки ОСОБА_1 за 1998 2015 роки в загальній кількості 564 календарних днів; 2) зобов`язання Ліквідаційної комісіі Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні відпустки за 1998-2015 роки в загальній кількості 564 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення, з урахуванням його індексації, станом на 06.11.2015.

Аргументуючи ці вимоги позивач зазначив, що за період проходження служби в органах внутрішніх справ з 15.08.1998 по 06.11.2015 йому відповідно до Закону України «Про міліцію» та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМ УРСР №114 від 29.07.1991, були нараховані щорічні чергові відпустки загальною тривалістю 564 календарні дні, які залишилися невикористаними. Відповідно до пунктів 51, 52, 53 та абзацу другого пункту 56 розділу VI Положення №114 особам рядового і начальницького складу при звільненні виплачується грошова компенсація за невикористані відпустки, а тривалість таких відпусток визначається залежно від вислуги років. Оскільки позивач проходила службу в ОВС у період з 1998 по 2015 роки та мала право на відповідну тривалість щорічних відпусток, відповідач зобов`язаний здійснити виплату грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки. При цьому перебування ГУ МВС у Харківській області в стані припинення не звільняє відповідача від виконання обов`язку щодо проведення остаточного розрахунку та виплати належних сум, а вирішення питання про таку виплату покладається на ліквідаційну комісію у порядку, визначеному законом.

Відповідач №1 із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що вимоги позивача про стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток за період служби в органах внутрішніх справ з 1998 по 2015 роки є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, оскільки Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою КМ УРСР №114 від 29.07.1991, передбачало обов`язковість використання чергової відпустки у межах календарного року, а у виняткових випадках - можливість її перенесення лише на І квартал наступного року за відповідним дозволом керівництва. Нормами пунктів 52 та 56 розділу VI Положення №114 не передбачено накопичення невикористаних щорічних відпусток за попередні роки служби та виплату компенсації за них при звільненні, окрім компенсації за невикористану відпустку саме у році звільнення. Відтак законодавство, яке регулювало проходження служби в органах внутрішніх справ у спірний період, не встановлювало права працівника на отримання компенсації за всі невикористані відпустки за попередні роки служби. Крім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів фактичної наявності невикористаних 564 календарних днів відпустки, а також доказів звернення із рапортами про надання відпусток чи відмов у їх наданні. Також відповідач зазначає, що ГУ МВС України в Харківській області перебуває у стані припинення, а питання проведення остаточних розрахунків та можливих виплат належить до компетенції ліквідаційної комісії.

Окрім того відповідач у відзиві зазначив, що позовні вимоги пред`явлені до неналежного відповідача, оскільки у спірний період позивач проходила службу в різних самостійних юридичних особах органів внутрішніх справ (Комінтернівському РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області, Дзержинському РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області та Ленінському РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області), які мали власну правосуб`єктність, окремі коди ЄДРПОУ, самостійне фінансове та кадрове забезпечення і виступали окремими суб`єктами владних повноважень, у зв`язку з чим саме ці юридичні особи є належними відповідачами за зобов`язаннями, що виникли під час проходження служби позивача. При цьому ГУМВС України в Харківській області та його ліквідаційна комісія не є універсальним правонаступником усіх майнових та фінансових зобов`язань зазначених районних підрозділів у частині індивідуальних службових правовідносин, а їх ліквідація чи реорганізація відповідно до постанови КМУ №730 від 16.09.2015 не створює автоматичного переходу таких обов`язків до відповідача. Таким чином, вимоги позивача фактично адресовані особі, яка не є учасником спірних правовідносин, не здійснювала кадрового та фінансового забезпечення служби позивача у відповідні періоди, а отже, відсутні правові підстави для покладення на неї відповідальності.

Ухвалою суду від 10.06.2026р. було залучено до участі у справі в якості відповідача - Ліквідаційну комісію Головного управління МВС України в Харківській області (ідентифікаційний код - 08592313) та Міністерство внутрішніх справ України (ідентифікаційний код - 00032684); розгляд справи розпочато спочатку; витребувано докази.

11.06.2026р. до суду надійшла заява позивача про зменшення розміру позовних вимог, у якій було заявлено вимоги: 1) визнати протиправною бездіяльність Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Харківській області щодо непроведення нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки ОСОБА_1 за період з 15.08.1998 по 06.11.2015 роки в загальній кількості 270 календарних днів; 2) зобов`язати Ліквідаційну комісію Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні відпустки за період з 15.08.1998 по 06.11.2015 роки в кількості 270 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення, з урахуванням його індексації, станом на 06.11.2015 року.

Аргументуючи подану заяву позивач зазначив, що після ознайомлення з відзивом відповідача та доданими матеріалами особової справи, якими частково підтверджено фактичне використання відпусток за окремі роки, а також враховуючи періоди перебування у соціальних відпустках по догляду за дитиною, позивачем проведено точний перерахунок заявлених вимог. Оскільки за роки служби (1998 2004, частина 2006, 2008, частина 2009 та 2015 роки) відповідачем не надано жодних наказів про надання відпусток або виплату компенсацій, точна кількість невикористаних днів, що підлягають обов`язковій фінансовій компенсації при звільненні, становить 270 календарних днів.

Відповідач №2 - Ліквідаційна комісія Головного управління МВС України в Харківській області, з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що у спірні періоди позивачка проходила службу в різних самостійних юридичних особах Харківському міському управлінні ГУМВС України в Харківській області, його районних відділах та Університеті внутрішніх справ, тоді як Ліквідаційна комісія ГУМВС України в Харківській області не є їх правонаступником у відповідних індивідуальних службових правовідносинах. Крім того, за наявними архівними документами позивачка фактично використовувала щорічні відпустки за 2005, 2006, 2011, 2012, 2013 та 2014 роки, а за періоди перебування у відпустках по догляду за дитиною компенсація законодавством не передбачалася, при цьому на момент звільнення наказом від 06.11.2015 №622 о/с кількість невикористаних днів відпустки не визначалась, а сам наказ позивачкою не оскаржувався. Відповідач також посилається на спеціальне регулювання проходження служби в органах внутрішніх справ, зокрема пункт 56 Положення №114, відповідно до якого компенсація передбачалась за невикористану відпустку саме в році звільнення, а тому вимоги про компенсацію за попередні роки, на думку відповідача, задоволенню не підлягають. Щодо періоду навчання в Університеті внутрішніх справ відповідач зазначає про відсутність у нього відповідних відомостей, оскільки університет був самостійною юридичною особою, яка здійснювала нарахування та виплату грошового забезпечення, а отже відповідальність за відповідні зобов`язання має нести саме ця юридична особа. Відповідач наголошує на обмеженості доступу до архівних документів через їх евакуацію та втрату внаслідок воєнних дій і вважає, що сама відсутність таких документів у відповідача не звільняє позивачку від обов`язку довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги, у зв`язку з чим просить у задоволенні адміністративного позову відмовити.

Відповідач №3 - Міністерство внутрішніх справ України, з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що Міністерство внутрішніх справ України не є належним відповідачем у спірних правовідносинах, оскільки ОСОБА_1 проходила службу не в апараті МВС України, а у Харківському міському управлінні ГУМВС України в Харківській області, яке є окремою юридичною особою, самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями та на теперішній час перебуває у стані припинення, але не ліквідоване, а відтак підстави для покладення відповідальності на МВС України як правонаступника відсутні. Грошове забезпечення позивачці нараховувалося та виплачувалося за місцем проходження служби відповідним органом внутрішніх справ, тоді як МВС України таких виплат не здійснювало, заборгованості перед позивачкою не має та не наділене повноваженнями щодо нарахування і виплати їй грошового забезпечення, у тому числі компенсації за невикористані дні відпустки.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності та взаємозвязку, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевіривши обґрунтованість доводів наявних у справі процесуальних документів приєднаними до справи доказами, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

ОСОБА_1 проходила службу в органах та підрозділах внутрішніх справ України з 15.08.1998 по 06.11.2015; згідно з послужним списком заявника відповідно до наказу Кримського факультету Університету внутрішніх справ від 21.08.1998 №35 о/с ОСОБА_1 у період з 15.08.1998 по 15.08.1999 перебувала на посаді курсанта Кримського факультету Університету внутрішніх справ; згідно з наказом Університету внутрішніх справ від 16.08.1999 №241 о/с, з 16.08.1999 по 21.06.2002 заявник продовжив навчання як курсант факультету №1 юридичного Університету внутрішніх справ.

З 22.06.2002р. по 21.11.2002р. заявник проходив службу слідчим Комінтернівського районного відділу Харківського міського управління; з 23.01.2003 по 30.01.2007 обіймав посаду слідчого Комінтернівського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області; з 30.01.2007 по 20.03.2009 ОСОБА_1 проходила службу в Дзержинському РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області; з 20.03.2009 по 13.01.2011 - проходила службу слідчим СВ Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області; з 13.01.2011 по 06.11.2015 - проходила службу старшим дільничним інспектором СДІМ Дзержинського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області.

Згідно з витягом з наказу начальника Головного управління МВС України в Харківській області від 06.11.2015р. №622 о/с заявника звільнено з 06.11.2015р. у запас Збройних Сил за пунктом 64 "з" (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації).

З 07.11.2015р. по 14.02.2025р. заявник проходив публічну службу у лавах Національної поліції України, зокрема: з 07.11.2015 по 11.02.2016 на посаді старшого інспектора Дзержинського відділу поліції (м. Харків) ГУНП в Харківській області (наказ ГУНП в Харківській області від 07.11.2015 № 44 о/с); з 11.02.2016 по 20.12.2016 на посаді старшого інспектора Дзержинського відділення поліції Ленінського відділу поліції ГУНП в Харківській області (м. Харків) (наказ ГУНП в Харківській області від 11.02.2016 № 41 о/с); з 20.12.2016 по 20.01.2021 на посаді дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції патрульної поліції Шевченківського відділу поліції ГУНП в Харківській області (наказ ГУНП в Харківській області від 20.12.2016 № 570 о/с); з 20.01.2021 по 18.03.2021 на посаді дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Харківського районного управління поліції № 3 ГУНП в Харківській області (наказ ГУНП в Харківській області від 20.01.2021 № 18 о/с); з 18.03.2021 по 14.02.2025 на посаді старшого дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Харківського районного управління поліції № 3 ГУНП в Харківській області (наказ ГУНП в Харківській області від 18.03.2021 № 188 о/с).

Наказом ГУНП в Харківській області від 14.02.2025 №67 о/с заявника було звільнено зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) з 14.02.2025р.

Згідно наданих до суду архівних документів та послужного списку, у період з 23.01.2003 по 30.01.2007 ОСОБА_1 проходила службу на посаді слідчого Комінтернівського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області.

З архівної особової картки №55959 вбачається, що: у період з 07.02.2005 по 09.03.2005 наказом Комінтернівського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 03.03.2005 № 33 ОСОБА_1 перебувала у черговій відпустці за 2005 рік у кількості 30 діб.

У період з 10.03.2005 по 11.12.2007 ОСОБА_1 наказом ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 15.03.2005 № 15 о/с була надана частково оплачувана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею віку 3-х років.

З 24.10.2006 ОСОБА_1 згідно наказу ГУМВС України в Харківській області від 24.10.2006 № 165 о/с прибула з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та приступила до виконання службових обов`язків.

Одночасно, у період з 07.11.2006 по 06.12.2006 ОСОБА_1 наказом Комінтернівського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області була надана щорічна відпустка за 2006 рік у кількості 29 діб.

У період з 20.03.2009 по 13.01.2011 ОСОБА_1 проходила службу на посаді слідчого СВ Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області.

З архівної особової картки №691 та послужного списку вбачається, що у період з 01.09.2009 по 11.12.2009 ОСОБА_1 наказом ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 17.09.2009 № 44 о/с була надана відпустка без збереження грошового забезпечення по догляду за дитиною до досягнення нею віку 5 років 6 місяців.

У період з 11.03.2010 по 11.09.2010 ОСОБА_1 наказом ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 18.03.2010 № 15 о/с була надана відпустка без збереження грошового забезпечення по догляду за дитиною до досягнення нею віку 5 років 9 місяців.

У період з 11.09.2010 по 11.12.2010 ОСОБА_1 наказом ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 04.11.2010 № 60 о/с була надана відпустка без збереження грошового забезпечення по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку.

У період з 13.01.2011 по 06.11.2015 ОСОБА_1 проходила службу на посаді старшого дільничного інспектора СДІМ Дзержинського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області.

З архівної особової картки № НОМЕР_1 вбачається, що у період з 05.08.2012 по 10.09.2012 ОСОБА_1 наказом Дзержинського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 30.07.2012 № 283 була надана щорічна відпустка за 2012 рік у кількості 35 діб.

У період з 05.08.2013 по 10.09.2013 ОСОБА_1 наказом Дзержинського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 05.08.2013 № 202 була надана щорічна відпустка за 2013 рік у кількості 35 діб.

Розрахунковими листами за 2011, 2012, 2013, 2014 роки підтверджується використання ОСОБА_1 щорічних відпусток, оскільки відповідно до п. 2.16 наказу МВСУ № 499: у грудні 2011 року їй була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення у сумі 2303,44 грн; у вересні 2012 року їй була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення у сумі 2732,63 грн; у серпні 2013 року їй була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення у сумі 3051,56 грн; у червні 2014 року їй була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення у сумі 750 грн.

За викладеними стороною позивача твердженнями, оскільки за роки служби (1998 2004, частина 2006, 2008, частина 2009 та 2015 роки) відповідачем не надано жодних наказів про надання відпусток або виплату компенсацій, точна кількість невикористаних днів, що підлягають обов`язковій фінансовій компенсації при звільненні, становить 270 календарних днів.

За викладеними стороною відповідачів твердженнями, за наявними архівними документами позивачка фактично використовувала щорічні відпустки за 2005, 2006, 2011, 2012, 2013 та 2014 роки, а за періоди перебування у відпустках по догляду за дитиною компенсація законодавством не передбачалася. При цьому на момент звільнення наказом від 06.11.2015 №622 о/с кількість невикористаних днів відпустки не визначалась, а сам наказ позивачкою не оскаржувався.

Стверджуючи про вчинення субєктом владних повноважень протиправного управлінського волевиявлення з приводу неповного оплати часу служби у зв`язку із невиплатою компенсації невикористаної відпустки за період з 1998р. по 2015р. у кількості 270 днів, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд відзначає, що згідно з ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Суспільні відносини з приводу отримання публічними службовцями винагороди за публічну службу (чинні на момент звільнення заявника з публічної служби в органах внутрішніх справ України - 06.11.2015р.) були унормовані, насамперед, приписами ч.1 ст.43, ч.7 ст.43 Конституції України, Законом України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (далі за текстом - Закон №504/96-ВР), Законом України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі за текстом - Закон № 3551-ХІІ), Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП), Законом України від 20.12.1990 №565-XII "Про міліцію" (далі за текстом - Закон №565-XII), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. №114 (далі за текстом - Положення №114).

Статтею 4 Закону України «Про міліцію» (який був чинним на час проходження позивачем служби і звільнення з Головного управління МВС України у Харківській області) було передбачено, що правовою основою діяльності міліції є: Конституція України (254к/96-ВР), цей Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 18 цього Закону №565-XII порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Особи, прийняті на службу до міліції, в тому числі слухачі й курсанти вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, на час служби знімаються з нього і перебувають у кадрах Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до ч.ч. 5-6 ст. 18 Закону №565-XII підготовка фахівців у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України за державним замовленням здійснюється на підставі договору про навчання, який укладається між навчальним закладом, головним управлінням, управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві або Севастополі та особою, яка навчається. Типову форму договору затверджує Міністерство внутрішніх справ України за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Установлення правових відносин між курсантами вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України, яким не виповнилося 18 років, і державою здійснюється відповідно до вимог Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону №565-XII форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 року № 114 було затверджене Положення, яке визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки.

Відповідно до п. 49 розділу VI Положення №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток - подобове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються.

При визначенні тривалості відпусток не враховується також час, необхідний на дорогу до місця проведення відпустки і назад, у тому числі при поділі відпустки на дві частини, а також при відкликанні працівника з відпустки.

При наданні чергової та додаткової відпусток їх тривалість визначається діленням повного розміру кожної із відпусток на дванадцять і множенням на число повних місяців служби.

Згідно з п. 51 Положення №114 тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: менше 10 років - 30 діб щорічно; від 10 до 15 років - 35 діб щорічно; від 15 до 20 років - 40 діб щорічно; від 20 років і більше - 45 діб щорічно.

За рішенням Міністра внутрішніх справ у виняткових випадках можуть надаватися чергові відпустки тривалістю 45 діб особам рядового і начальницького складу, які потребують подовженого відпочинку у зв`язку з особливо складними умовами служби.

Згідно з п. 53 Положення №117 особам рядового і начальницького складу тривалість чергової відпустки в році вступу на службу в органи внутрішніх справ обчислюється пропорціонально з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби. При цьому особам рядового і начальницького складу, які мають право на відпустку тривалістю 10 діб і більше, видаються проїзні документи для проїзду до місця проведення відпустки і назад, а також надається понад тривалість відпустки час на перебування в дорозі.

Відповідно до п. 56 зазначеного Положення №117 особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористані дні відпусток, а також додаткової відпустки, особам рядового і начальницького складу, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Відповідно до п. 59 Положення №117 канікулярні відпустки надаються особам рядового і начальницького складу, які навчаються на очних факультетах (відділеннях) у навчальних закладах системи Міністерства внутрішніх справ один раз протягом навчального року під час перерви в заняттях на строки, визначені навчальними планами.

Канікулярна відпустка в тривалість чергової відпустки не включається.

Згідно з п. 60 Положення №117 відпустка випускникам навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ, інших міністерств і відомств надається по закінченні навчальних закладів на строк установлений пунктом 51 цього Положення. Ця відпустка включається у тривалість чергової відпустки за поточний рік.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 було упорядковано структуру та умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ОВС.

Відповідно до пп. 3.4.8 п. 3.4 розділу ІІІ Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом МВС України від 31.12.2007 №499 (чинний під час проходження позивачем служби) за бажанням особи їй надається чергова відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку в разі звільнення з органів внутрішніх справ відповідно до законодавства.

За ч.1 ст.4 Законом України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" установлюються, зокрема, щорічні основні та додаткові відпустки.

Так, відповідно до ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР і ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи АІ групи.

Підстав для незастосування положень ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР і ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України до спірних правовідносин судом у ході розгляду спору не знайдено.

Натомість, суд наголошує, що компенсація за невикористані дні відпустки не обмежується тільки роком звільнення поліцейського та поширюється на роки, що передували року із подією звільненню.

Тож, у випадку звільнення особи з лав органів МВС України суб"єкт владних повноважень обтяжений обов`язком за власною ініціативою провести грошову компенсацію усіх невикористаних публічним службовцем днів, як основної, так і додаткової відпустки.

Суд повторно наголошує, що згідно з витягом з наказу начальника Головного управління МВС України в Харківській області від 06.11.2015р. №622 о/с заявника було звільнено з 06.11.2015р. у запас Збройних Сил за пунктом 64 "з" (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації).

З наведених вище міркувань суду саме у згаданому наказі суб"єкт владних повноважень - ГУ МВС України в Харківській обалсті повинен був вчинити управлінське волевиявлення з приводу виплати заявникові грошової компенсації на невикористані дні оплачуваних відпусток.

Утім, наказ начальника Головного управління МВС України в Харківській області від 06.11.2015р. №622 о/с таких управлінських волевиявлень не містить.

Наказ начальника Головного управління МВС України в Харківській області від 06.11.2015р. №622 о/с заявником до суду не оскаржувався.

Тож, наказ начальника Головного управління МВС України в Харківській області від 06.11.2015р. №622 о/с наразі є діючим рішенням суб"єкта владних повноважень.

Існування наказу начальника Головного управління МВС України в Харківській області від 06.11.2015р. №622 о/с суд кваліфікує у якості окремої і достатньої підстави, котра сама по собі виключає задоволення вимог заявника про виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічних оплачуваних відпусток.

Продовжуючи розгляд справи стосовно компенсації невикористаної відпустки за період навчання з 15.08.1998 по 21.06.2002р., тобто за час навчання у Кримському факультеті та факультеті №1 юридичного Університету внутрішніх справ, суд зазначає, що відповідно до наказу Кримського факультету Університету внутрішніх справ від 21.08.1998 №35 о/с ОСОБА_1 з 15.08.1998 по 15.08.1999 перебувала на посаді курсанта Кримського факультету Університету внутрішніх справ, а відповідно до наказу Університету внутрішніх справ від 16.08.1999 №241 о/с у період з 16.08.1999 по 21.06.2002 продовжувала навчання як курсант факультету №1 юридичного Університету внутрішніх справ.

Отже, у зазначений період позивачка не проходила службу у Головному управлінні МВС України в Харківській області та його структурних підрозділах, а перебувала у статусі курсанта відповідного вищого навчального закладу системи МВС України. При цьому доказів того, що у період навчання грошове забезпечення позивачці нараховувалося та виплачувалося саме Головним управлінням МВС України в Харківській області, матеріали справи не містять.

Навпаки, характер правовідносин, пов`язаних із проходженням позивачкою навчання, та видані у цей період накази свідчать про її перебування у кадровому та фінансовому забезпеченні відповідного навчального закладу.

За таких обставин суд доходить висновку, що Головне управління МВС України в Харківській області та його Ліквідаційна комісія не є належними суб`єктами, на яких може бути покладено обов`язок щодо проведення остаточного розрахунку та виплати грошової компенсації за невикористані відпустки, право на які могло виникнути у позивачки саме в період її навчання в Університеті внутрішніх справ.

Сам по собі факт перебування позивачки у кадровому складі системи МВС України у період навчання не свідчить про виникнення відповідного майнового обов`язку саме у державного органу - ГУ МВС України в Харківській області.

Крім того, положення пунктів 59-60 Положення №114 регулювали особливості надання курсантам канікулярних та інших відпусток у зв`язку з навчанням, що додатково підтверджує специфічний характер правовідносин, які виникали під час навчання, та їх відмінність від звичайного проходження служби у територіальному органі внутрішніх справ.

Відтак, оскільки за період з 15.08.1998 по 21.06.2002 заявник навчався у вищому навчальному закладі системи МВС України, перебував на грошовому та кадровому забезпеченні цього навчального закладу, а доказів перебування у цей час на грошовому забезпеченні ГУМВС України в Харківській області матеріали справи не містять, вимоги про покладення на Ліквідаційну комісію ГУМВС України в Харківській області обов`язку щодо нарахування та виплати компенсації за невикористані відпустки за вказаний період є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Попри те, що положення ст.9 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" не містять приписів, положення яких могли б бути витлумачені як існування у курсанта системи МВС України права на окреме включення часу навчання до стажу служби для набуття права на основну та додаткову оплачувану відпустку атестованого спеціальним званням міліції співробітника органів внутрішніх справ України, суд все ж таки не вирішує питання про наявність чи відсутність у заявника права на відповідну компенсацію за період навчання як таку, оскільки предметом розгляду у цій справі є правомірність бездіяльності та наявність обов`язку провести компенсацію саме у визначеного заявником відповідача.

Розв"язуючи спір, суд не може погодитися з доводами заявника щодо визначення кількості невикористаних днів щорічної відпустки виключно шляхом арифметичного сумування тривалості відпусток за кожний календарний рік проходження служби у період з 22.06.2002 по 06.11.2015, адже як убачається з досліджених судом матеріалів особової справи та архівних документів, протягом спірного періоду заявник не перебував безперервно при виконанні службових обов`язків.

Зокрема, у різні періоди часу заявнику фактично надавалися та використовувалися щорічні відпустки, що підтверджується відповідними доказами.

Крім того, значні періоди служби заявника припадали на відпустки по догляду за дитиною, у тому числі з 10.03.2005 по 24.10.2006, з 01.09.2009 по 11.12.2009, з 11.03.2010 по 11.09.2010 та з 11.09.2010 по 11.12.2010.

Отже, зазначені періоди не можуть бути ототожнені з періодами фактичного виконання службових обов`язків та механічно включатися до розрахунку тривалості щорічної відпустки як періоди служби.

При цьому пунктом 51 Положення №114 прямо встановлено, що тривалість щорічної відпустки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначається залежно від вислуги років у календарному обчисленні, обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ.

Таким чином, визначення належної особі тривалості щорічної відпустки потребує встановлення не лише календарного року, за який вона надається, а й відповідної вислуги років та періоду, який підлягає врахуванню при її обчисленні.

Суд вважає, що сам по собі факт перебування особи у трудових або службових правовідносинах протягом певного календарного року не свідчить про набуття нею права на повний обсяг щорічної відпустки за весь такий рік. Особливо це стосується періодів перебування у соціальних відпустках по догляду за дитиною, які за своїм правовим характером не є періодами виконання службових обов`язків та мають окреме правове регулювання.

Тому тривалість щорічної відпустки за відповідний період не може визначатися шляхом автоматичного включення до розрахунку всіх календарних днів перебування особи у службі без урахування фактичного часу служби, виду наданої відпустки та правил обчислення вислуги років.

Крім того, матеріалами справи підтверджується фактичне використання позивачкою щорічних відпусток за окремі роки.

Відтак відповідні періоди не можуть повторно враховуватися як невикористані дні відпустки.

Окремо суд втретє наголошує, що згідно з витягом з наказу начальника Головного управління МВС України в Харківській області від 06.11.2015р. №622 о/с заявника було звільнено з 06.11.2015р. у запас Збройних Сил за пунктом 64 "з" (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації).

Питання про спонукання суб"єкта владних повноважень до виплати грошової компенсації за дні невикористаних щорічних оплачуваних відпусток було порушено заявником по минуванню більш як 10 років від події закінчення проходження публічної служби у лавах органів внутрішніх справ України.

За таких обставин, на даний екстраординарний випадок (котрий був зумовлений виключно власною поведінкою заявника) не повною мірою можуть бути поширені приписи ч.2 ст.77 КАС України.

З наведених міркувань суду та приписів ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року заявника у межах даної судової справи не може бути звільнений від виконання обов"язків з подання доказів згідно з ч.1 ст.77 КАС України.

Утім, заявником у ході розгляду справи жодного доказу на підтвердження аргументів власного позову подано не було.

Усі доводи позову заявника носять виключно характер припущень, котрі не можуть бути кваліфіковані судом у якості розумних та справедливих підстав для задоволення позову.

Суд зауважує, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) суб`єкта владних повноважень викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України.

Обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений у першу чергу саме на субєкта владних повноважень ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів на спростування вимог приватної особи та зазначення у процесуальних документах належних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення.

Водночас із цим, за змістом правових позицій постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 та постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21 обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного ч.1 ст.77 КАС України обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги.

Тому під час відправлення правосуддя у даній конкретній справі суд виходить із того, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через не спростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Згідно ст. 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Частинами 1-3 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

В зв`язку з наведеним суд зазначає, що обов`язковою умовою правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, визначена заявником кількість у 270 календарних днів не підтверджена належним та достатнім розрахунком, оскільки при її визначенні фактично не враховано усі юридично значущі обставини, зокрема фактичне використання щорічних відпусток за окремі роки, перебування у соціальних відпустках по догляду за дитиною, а також встановлений пунктом 51 Положення №114 порядок визначення тривалості щорічної відпустки залежно від вислуги років у календарному обчисленні.

Суд наголошує, що сама по собі відсутність у наданих відповідачем архівних матеріалах наказів про надання відпусток за кожний окремий рік не може бути безумовною підставою для висновку про невикористання позивачкою відповідної кількості днів відпустки. Така обставина має оцінюватися у сукупності з іншими доказами, зокрема даними особової справи, послужного списку, наказами про надання соціальних відпусток, розрахунковими листами та іншими документами, які дають можливість встановити фактичний перебіг служби та обсяг реалізованого позивачкою права на відпочинок.

Отже, за встановлених у справі обставин суд не вбачає достатніх правових та фактичних підстав для визначення за заявником саме 270 календарних днів невикористаної щорічної відпустки, оскільки запропонований ним розрахунок не відповідає встановленому Положенням №114 порядку визначення тривалості відпустки та не враховує фактичне використання відпусток і перебування позивача у соціальних відпустках по догляду за дитиною.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного за рішенням субєкта владних повноважень публічного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб`єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб`єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб`єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що владним суб`єктом у ході розгляду справи доведено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України під час повноти оплати часу публічної служби заявника при звільненні.

Тож, за наслідками розгляду справи за цим епізодом суд вважає доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС факт відповідності оскарженого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України в даній частині та навпаки не доведеним за правилами ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для відмови у задоволенні позову.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 122, 123, 211, 240-246, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко