Рішення № 138875222, 25.06.2026, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/13224/25

(2/199/1136/26)

РІШЕННЯ

Іменем України

25.06.2026 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра

у складі головуючого судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання Куземі О.Г.,

за участю: позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання відмови безпідставною, визнання наймачем,

ВСТАНОВИВ:

29 вересня 2025 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра звернулась позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послалась на те, що у зв`язку зі смертю наймача квартири АДРЕСА_1 позивач, як донька померлого наймача, звернулась до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявою та пакетом документів з питання зміни умов договору найму зазначено неприватизованої квартири, яку позивач разом з родиною займає на підставі ордеру на житлове приміщення від 02 вересня 1992 року №3359. Листом від 12 вересня 2024 року Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради відмовив у зміні умов договору найму з підставі відсутності документів, що підтверджують родинний зв`язок позивача та ОСОБА_3 . Посилаючись на те, що нормами житлового законодавства не передбачено вимоги щодо надання документів на підтвердження родинного зв`язку з особами, прописаними у житлі, померла мати позивача мала статус наймача зазначеної вище квартири, позивач звернулась до суд із даним позовом, в якому просила визнати безпідставною відмову Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради визнати позивача наймачем вищевказаної неприватизованої квартири, а також визнати позивача наймачем зазначеної квартири за ордером.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 06 жовтня 2025 року позовну заяву залишено без руху, наданої стороні позивача відповідний строк для усунення виявленого недоліку позову.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 30 жовтня 2025 року у зв`язку із повним та своєчасним усуненням позивачем виявленого недоліку позову позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 22 січня 2026 року, постановленою без оформлення окремого документу, однак із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач, її представник позовні вимоги підтримали, наполягали на задоволенні позову в повному обсязі з викладених у позові підстав та обставин.

Відповідачі в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись, натомість від представника відповідача Дніпровської міської ради надійшов відзив, в якому представник вказаного відповідача просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі з тих підстав, що позивачу було відмовлено у зміні договору найму квартири з підстав неподання повного пакету документів, що передбачений рішенням виконкому Дніпровської міської ради від 23 квітня 2019 року №389 «Про затвердження Порядку надання виконавчим комітетом Дніпровської міської ради дозволу на зміну умов договору найму займаного неприватизованого жилого приміщення», а саме через неподання документів на підтвердження родинних стосунків позивача та ОСОБА_3 . Така відмова не позбавляє позивача повторно звернутись із тим же питання до відповідача. Послалась представник відповідача і на обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки фактичним спірним питанням у справі є не безпосередня зміна умов договору найму, а наявність у позивача необхідних документів для початку і завершення процедури зміни умов договору найму, належним способом захисту є встановлення факту підтвердження родинних стосунків у судовому порядку. Позивачу не відмовлено у зміні умов договору найму.

У відповіді на відзив представник позивача просила суд задовольнити позов, пославшись на те, що у спірних правовідносин за змістом норм законодавства, які їх регулюють, не потрібно доводити факт родинних відносин з попереднім наймачем, відмова міської ради з визначених нею підстав свідчить про невизнання органом місцевого самоврядування прав позивача на користування квартирою, позивачем надано достатньо доказів, які в сукупності свідчать про законність її вселення до квартири, постійне проживання у зазначеній квартирі, ведення спільного господарства з померлим наймачем, а той наявні підстави для задоволення позову.

Треті особи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись. Від ОСОБА_4 до суду надійшла заява, в якій вказана третя особа посилається на підтримання позовних вимог, не заперечує проти задоволення позову, справу просить розглядати за своєї відсутності.

Від ОСОБА_3 до суду надійшли письмові пояснення, в яких вказана третя особа також підтримав заявлені позовні вимоги, підтвердив викладені у позові фактичні обставини, вказавши, що він є чоловіком померлої нині матері позивача, ОСОБА_3 разом із позивачем, матерію позивача (своєю дружиною) з 1984 року проживали однією родиною, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, позивач ОСОБА_3 вважає своє донькою, хоча знає, що не є її рідним батьком. Сина позивача ОСОБА_3 вважає своїм онуком, відповідним чином до нього ставиться. Після смерті дружини (матері позивача) ОСОБА_3 продовжив жити однією родиною разом позивачем та її сином, вести спільне господарство, побут.

За наведених обставин, керуючись нормами ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників справи.

Вислухавши учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що позивач є дочкою ОСОБА_5 , а ОСОБА_3 є чоловіком матері позивача ОСОБА_5 , однак не є батьком позивача, є її вітчимом, що підтверджується копіями паспортів, свідоцтва про народження, свідоцтва про одруження, свідоцтва про укладення шлюбу, свідоцтва про розірвання шлюбу.

02 вересня 1992 року виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради народних депутатів видано ордер на жиле приміщення №3359, а саме на квартиру АДРЕСА_1 . Ордер видано на ім`я ОСОБА_5 , як наймача, та на членів її сім`ї позивача (дочку), ОСОБА_3 (чоловіка), ОСОБА_6 (спільна дочка матері позивача та вітчима позивача). Викладене підтверджується копією ордеру, копією свідоцтва про народження.

У зв`язку із видачею вищевказаного ордеру КП «Жилсервіс-5» відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 на ім`я матері позивача, як квартиронаймача, для оплати житлово-комунальних послуг, що підтверджується копією відповідної довідки.

Також судом встановлено, що будинок АДРЕСА_2 балансовою належністю зареєстрований за місцевою радою на підставі рішення виконавчого комітету від 10 серпня 1990 року №492, а станом на 16 квітня 2026 року у комп`ютерній базі приватизованого житла фонду департаменту відсутня інформація щодо передачі у власність шляхом приватизації у м. Дніпрі квартири АДРЕСА_1 . Викладене підтверджується копією листа Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, копією листа КП «ДМБТІ» ДМР.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача від шлюбу з ОСОБА_7 народився син ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, копією свідоцтва про розірвання шлюбу.

ІНФОРМАЦІЯ_2 матері позивача ОСОБА_5 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

Судом також встановлено, що за адресою квартири АДРЕСА_1 матір позивача ОСОБА_5 була зареєстрована з 11 січня 1993 року по 25 березня 2024 року (знято з реєстрації у зв`язку зі смертю), позивач зареєстрована з 07 листопада 2003 року по теперішній час, вітчим позивача ОСОБА_3 зареєстрований з 11 січня 1993 року по теперішній час, син позивача ОСОБА_4 зареєстрований з 21 серпня 2000 року по теперішній час. Викладене підтверджується копіями довідок №2999, №016735 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, копіями витягів з реєстру територіальної громади, копіями паспортів, копією листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради.

Як слідує зі змісту копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у вказаному реєстрі відсутні відомості про реєстрацію за позивачем на праві власності будь-якого нерухомого майна.

В той же час, як слідує зі змісту копій платіжних документів, позивачем та третіми особами здійснюється користування квартирою АДРЕСА_1 , а також оплата житлово-комунальних послуг, які надаються за адресою вказаної квартири.

12 вересня 2024 року Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради своїм листом №3/16-4557 повідомив позивача про те, що було розглянуто заяву позивача про зміну умов договору найму займаного неприватизованого жилого приміщення за адресою АДРЕСА_3 , однак наданий позивачем пакет документів має недоліки, а саме відсутні документи, що підтверджують родинні стосунки ОСОБА_3 та позивача. У зв`язку із викладеним вказаний відповідач не має правових підстав для підготовки проекту рішення виконкому Дніпровської міської ради про зміну умов договору найму. Копія листа згаданого відповідача наявна в матеріалах справи.

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані положеннями Конституції України, ЖК України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція), Закону України «Про місцеве самоврядування», Закону України «Про основні засади житлової політики», Порядком надання виконавчим комітетом Дніпровської міської ради дозволу на зміну умов договору найму займаного неприватизованого жилого приміщення, затвердженого рішенням виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 23 квітня 2019 року №389 (далі Порядок №389).

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Нормою ст.2 ЦК України передбачено, що учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

За змістом ст.143 Конституції України, ст.172 ЦК України, ст.ст.5, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом, зокрема управляють майном, що є у комунальній власності.

За змістом норм ст.ст.16, 26, 29 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст.327 ЦК України визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, в тому числі на нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності (правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності) здійснюють відповідні ради. До повноважень органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських рад) щодо управління комунальною власністю належать в тому числі: управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм.

За змістом ст.ст.4, 5 ЖК України жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає, в тому числі, жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд). Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

За змістом положень ст.ст.10, 12, 15, 20 Закону України «Про основні засади житлової політики» житловий фонд України складають приватний житловий фонд, житловий фонд територіальних громад та державний житловий фонд. Розпоряджання та управління житловим фондом територіальної громади здійснює орган місцевого самоврядування самостійно або через уповноваженого ним суб`єкта.

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Аналогічна норма знайшла своє відображення у ст.ст.6, 33 Закону України «Про основні засади житлової політики».

За змістом положень ст.ст.21, 23 Закону України «Про основні засади житлової політики» право осіб на житло реалізується шляхом набуття права власності на нього (у тому числі шляхом будівництва нового житла, придбання), користування чи оренди житла, а також шляхом використання інших механізмів реалізації права на житло у межах, встановлених цим Законом та іншими законами України. Особи можуть самостійно реалізувати право на житло шляхом отримання його у користування на підставі договору оренди.

За змістом ст.ст.759, 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст.58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Нормами ст.ст.61, 63 ЖК України передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер. Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.

Положеннями ст.64 ЖК України встановлено, що члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно ст.103 ЖК України договір найму жилого приміщення може бути змінено відповідно до вимог законодавства України.

Відповідно до ст.106 ЖК України повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

Пунктами 2, 3, 4 Порядку №389 передбачено, що надання дозволу на зміну умов договору найму здійснюється шляхом прийняття виконавчим комітетом Дніпровської міської ради відповідного рішення на підставі пакету документів: заяви на ім`я міського голови від громадянина (на ім`я якого планується зміна договору) з проханням про зміну умов договору найму зі згодою всіх зареєстрованих повнолітніх членів його родини, чиї підписи засвідчені керівником підприємства з обслуговування житла; копії ордеру на жиле приміщення або копії договору найму, укладеного на ім`я попереднього квартиронаймача, або копії попереднього рішення виконавчого комітету про зміну умов договору найму, або постанови адміністрації підприємства, або архівної довідки бюро обміну; копії картки попереднього квартиронаймача або витягу з особового рахунку на ім`я попереднього квартиронаймача; довідки з місця реєстрації наймача та членів його родини; інформації про місце перебування осіб, які раніше були зареєстровані у приміщенні та зняті з реєстрації; належним чином засвідченої копії документів, які посвідчують особу зареєстрованих членів родини, документів, що підтверджують родинні стосунки між зареєстрованими вибулими особами, свідоцтв про смерть осіб, які раніше мешкали у квартирі та померли; плану (викопіювання) жилого приміщення. В окремих випадках Департамент може витребувати додаткові документи, які не передбачені цим порядком. Уповноваженню особою щодо здійснення дій по підготовці рішення виконавчого комітету про надання дозволу на зміну умов договору є Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради.

Пунктом 7 Порядку №389 визначено, що підставою для відмови у наданні дозволу на зміну умов договору є, окрім іншого, надання неповного пакету документів або невідповідність наданих документів вимогам цього Порядку.

Статтею 62 ЖК України передбачено, що до відносин, що випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також норми ЦК України.

Положеннями ч.2 ст.824 ЦК України передбачено, що у разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Нормою ст.9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Схожа за змістом норма міститься у ст.33 Закону України «Про основні засади житлової політики».

Відповідно до ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, зміна правовідношення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог, ґрунтуючи свою правову позицію та результат розгляду справи на наступному.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності. Наведені висновки містяться у постановах Верховного Суду від 08 листопада 2023 року по справі №761/42030/21, від 11 грудня 2023 року по справі №607/20787/19.

Верховний Суд зазначає, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18, від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19.

За змістом ст.2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес («один спір один процес»). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати. (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі №922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах №334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 (пункт 86), від 14 липня 2023 року по справі №233/4365/18), постанову Верховного Суду від 10 вересня 2025 року по справі №815/1105/18)

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (п.8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року по справі №910/10784/16).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (п.6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (п.54), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (п.99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (п.76), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (п.6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (п.8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (п.155).

Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім`ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої ст.64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом ст.65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні. Особи, які вселилися з метою здійснення догляду за наймачем є тимчасовими мешканцями, які не набувають самостійного права користування жилим приміщенням незалежно від тривалості проживання. (постанови Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі №463/2277/20-ц, від 28 червня 2022 року у справі №754/14628/17, від 28 серпня 2023 року у справі №199/736/22, від 16 листопада 2022 року по справі №932/3942/20, від 25 квітня 2025 року по справі №750/3050/24)

Для визнання наймачем на підставі ст.106 ЖК України іншого члена сім`ї необхідно щоб попередній член сім`ї мав правовий статус «наймача» (постанова Верховного Суду від 16 травня 2018 року в справі №682/933/16-ц).

Відсутність вмотивованої відмови виконавчого органу місцевого самоврядування, в контексті положень статті 106 ЖК України, не позбавляє права особи звернутися за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права до суду, та не є підставою для залишення позову без задоволення (постанова Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі №686/15695/15-ц).

Звернення членів сім`ї наймача квартири до суду з вимогою про визнання їх законними наймачами житлового приміщення та зобов`язання укласти типовий договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком з метою зміни раніше укладеного наймачем договору найму жилого приміщення є неефективним способом захисту їхніх житлових прав. Таким способом є визнання права користування житловим приміщенням, зміна договору найму житлового приміщення тощо. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року по справі №127/6749/22.

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі, то в ході розгляду справи судом встановлені такі заявлені позивачем в обґрунтування свого позову фактичні обставини, як належність квартири АДРЕСА_1 до неприватизованих об`єктів нерухомого майна комунальної власності, правомірне вселення позивача та членів її родини, до яких належить мати позивача ОСОБА_5 , вітчим позивача ОСОБА_3 , сестра позивача ОСОБА_6 (спільна дочка матері позивача та вітчима позивача), до вказаної квартири на підставі ордеру, виданого 02 вересня 1992 року на ім`я матері позивача, як наймача, подальша реєстрація місця проживання вказаних осіб у зазначеній квартирі, подальше вселення та реєстрація місця проживання у квартирі дитини позивача ОСОБА_4 , відкриття особового рахунку для оплати комунальних послуг на ім`я матері позивача, як наймача, смерть наймача (матері позивача) та звернення позивача до сторони відповідача у передбаченому законом порядку задля вирішення питання про зміну умов договору найму квартири шляхом заміни наймача у такому договорі з померлої особи на позивача. При цьому у зазначеній зміні умов стороною відповідача фактично було відмолено із посиланням на неподання документів на підтвердження родинних стосунків між позивачем та ОСОБА_3 . В той же час, як слідує з копій документів, долучених стороною позивача до позову, які, за твердженнями сторони позивача, було подано і стороні відповідача ще при вирішенні питання про зміну умов договору найму в позасудовому порядку, беззаперечно слідує, що позивач є дочкою наймача квартири ОСОБА_5 , а ОСОБА_3 є чоловіком останньої, згідно свідоцтва про народження позивача не є біологічним батьком позивача, а отже є вітчимом позивача. Для доведення такого факту не вбачається необхідність у судовому рішенні про встановлення факту родинних відносин між ОСОБА_3 та позивачем, на яке вказує сторона відповідача у відзиві, оскільки зазначені обставини безперешкодно можуть бути з`ясовані та підтвердженні при ознайомленні зі змістом наявних у позивача документів, що підтверджують реєстрацію актів цивільного стану, зокрема свідоцтва про народження позивача, свідоцтва про одруження позивача, свідоцтва про розірвання шлюбу позивача, паспорту позивача, свідоцтва про реєстрацію шлюбу матері позивача та ОСОБА_3 тощо. Відтак, з викладеного вбачається наявність у позивача підтвердженого права на зміну умов договору найму квартири АДРЕСА_1 .

Разом з тим, вирішуючи заявлені позовні вимоги, в суду відсутні підстави для їх задоволення.

Так, як вказувалось вище, однією з обов`язкових умов для задоволення позову є обрання позивачем належного та ефективного способу захисту. Враховуючи, що предметом спору у справі є можливість зміни умов договору найму квартири шляхом заміни наймача у ньому з померлої матері позивача на позивача, то відповідно до наведеного вище правового висновку суду касаційної інстанції належним та ефективним способом захисту мало бути визнання права користування житловим приміщенням, зміна договору найму житлового приміщення тощо, в той час як вимога про визнання наймачем житлового приміщення, яку фактично заявлено позивачем, є неефективним способом захисту, як і вимога про визнання безпідставною відмови відповідача у зміні умов договору, яку також заявлено позивачем. Останнє (негативна оцінка відмови відповідача) взагалі входить до предмету доказування у справі, підлягає встановленню у мотивувальній частині рішення суду як підстава для застосування належного і ефективного способу захисту, який вже відображається у резолютивній частині судового рішення.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, суд приходить необхідність відмови у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормою ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню їй не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.47, 124, 143 Конституції України, статті 8 Конвенції, ст.ст.2, 11, 15, 16, 172, 327, 759, 810, 824 ЦК України, ст.ст.5, 6, 10, 16, 26, 29 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст.ст.4, 5, 9, 58, 61, 62, 63, 64, 103, 106 ЖК України, ст.ст.6, 10, 12, 15, 20, 33 Закону України «Про основні засади житлової політики», п.п.2, 3, 4, 7 Порядку №389, ст.ст.5, 12, 13, 19, 76-82, 89, 95, 133, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 274, 279, 280, 352, 354, 355, 430 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_4 ) до Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ 26510514; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75), Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ 38114671; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Воскресенська, 16), треті особи ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_4 ), ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_4 ), про визнання відмови безпідставною, визнання наймачем відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя А.М. Авраменко