Рішення № 138848086, 31.03.2026, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/8359/25

(2/199/702/26)

РІШЕННЯ

Іменем України

31.03.2026 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра

у складі головуючого судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання Кріпаченко М.Д.,

за участю представника позивача Шурина І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, третя особа Дніпровська міська рада, про визнання головним квартиронаймачем, визнання права на приватизацію квартири, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

17 червня 2025 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра звернулась позивач через свого представника із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послалась на те, що на підставі ордеру, виданого 16 лютого 1963 року ВАТ «Дніпропетровський металургійний завод ім. Комінтерну» ОСОБА_2 (свекруха позивача) отримала право на зайняття двох кімнат житловою площею 26,8 кв.м у квартирі АДРЕСА_1 разом із сином ОСОБА_3 . У жовтні 1986 року останній одружився із позивачем, в подальшому у подружжя народився син ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . На теперішній час у вищевказаній квартирі зареєстровані (позивач з 13 квітня 1989 року, син позивач з 09 червня 1992 року) та проживають позивач із сином. Вирішивши приватизувати вищевказану квартиру, позивач почала збір документів. З листа КП «БТІ» ДМР від 08 серпня 2024 року позивачу стало відомо, що станом на 31 грудня 2012 року відсутні відомості про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за позивачем та її сином ич будь-якою іншою особою, сам вказаний будинок за балансовою належністю зареєстрований з КЖЕП №43. Позивач звернулась до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради із заявою про надання довідки про склад сім`ї, у відповідь на що з листа від 06 грудня 2024 року дізналась про наявність розбіжності в адресі реєстрації позивача та її сина, а саме в ордері значиться номер будинку АДРЕСА_3 , а місце проживання зареєстровано у будинку АДРЕСА_4 . Також позивач звернулась до відповідача із заявою про надання дозволу на зміну умов договору найму займаного неприватизованого житлового приміщення, однак листом від 20 лютого 2025 року відповідач відмов у такій зміні, пославшись на відсутність доказів зміни адреси, відсутність доказів родинних стосунків між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , відсутність доказів переоформлення особового рахунку з ОСОБА_2 на ОСОБА_3 , відсутність інформації щодо осіб, зареєстрованих у житлі. Згідно ж довідки КП «Жилсервіс-5» ДМР від 16 грудня 2024 року особовий рахунок № НОМЕР_1 квартири АДРЕСА_5 оформлено на ОСОБА_3 . Листом від 10 жовтня 2024 року адміністрація Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради повідомила, що виконкомом у 1994-1995 роках рішення про зміну умов найму житлового приміщення за адресою АДРЕСА_6 з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не приймалось. Аналогічну інформацію за 1989-1993 роки листом від 24 жовтня 2024 року повідомило управління архівної справи Дніпровської міської ради. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою АДРЕСА_3 знаходиться приватний одноквартирний житловий будинок, який належить на праві власності ОСОБА_5 , і який не може містити квартиру АДРЕСА_2 . За таких обставин позивач стверджує про безпідставність відмови відповідача у зміні умов договору найму. Через таку відмову, а також через відмову у Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради видати позивачу довідку про склад сім`ї, позивач не змогла подати заяву відповідачу про приватизацію квартири за адресою АДРЕСА_6 . За викладених обставин позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому просила визнати її головним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_5 , визнати за позивачем право на приватизацію квартири за вказаною адресою, а також зобов`язати відповідача провести дії по приватизації вказаної квартири за позивачем.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 23 червня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, які вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін. Цією ж ухвалою до участі у справі в якості третьої особи залучено Дніпровську міську раду.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 21 серпня 2025 року задоволено клопотання представника позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 15 жовтня 2025 року, постановленою без складення окремого документу, однак із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, наполягав на задоволенні позову в повному обсязі з викладених у ньому підстав та обставин.

Відповідач в останнє судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся, в ході розгляду справи представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав їх необґрунтованості та недоведеності.

Третя особа в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась, від представника третьої особи до суду надійшли письмові пояснення, в яких представник просила суд розглянути справу в межах чинного законодавства, а також послалась на те, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували б зміну номеру будинку з АДРЕСА_7 , ордер видано на ім`я ОСОБА_2 , однак матеріали справи не містять доказів зміни договору найму житла та переоформлення особового рахунку із вказаного наймача на ОСОБА_3 чи на саму позивача. Обов`язок щодо подання повного та належним чином оформленого пакету документів для приватизації покладається на громадянина, який виявив бажання приватизувати житло. Задоволення позовних вимог, коли невиконані вимоги щодо надання всіх необхідних документів або подання їх з недоліками, призведе до порушення встановленого законом порядку приватизації. Жодна норма закону не надає повноважень органу приватизації здійснювати дії з приватизації житла у разі ненадання повного пакету документів. Таким чином вимоги позивача про визнання прав на приватизацію та зобов`язання вчинити дії з приватизації є передчасними та необґрунтованими. Належним способом захисту, коли позивач не погоджується з рішенням органу приватизації, є вимога про зобов`язання розглянути заяву про приватизацію, а не зобов`язання провести дії по приватизації нерухомого майна. Зазначила представник і те, що зобов`язання вчинити дії з приватизації буде втручанням у дискреційні повноваження органу приватизації.

За таких обставин, керуючись нормами ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників справи.

Вислухавши учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що 16 лютого 1963 року виконкомом Дніпропетровської міської ради депутатів трудящих було видано ордер на ім`я ОСОБА_2 на заняття з родиною з двох осіб (сама ОСОБА_6 та її син ОСОБА_3 ) двох кімнат площею 26,8 кв.м у квартирі АДРЕСА_1 , що підтверджується копією ордеру, копією свідоцтва про народження.

31 жовтня 1986 року позивач уклала шлюб із сином наймача ОСОБА_2 ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_3 у подружжя народився син ОСОБА_4 , що підтверджується копіями паспортів, копією свідоцтва про укладення шлюбу, копією свідоцтва про народження.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

Згідно копії листа КП «ДМБТІ» ДМР від 08 жовтня 2024 року станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі відсутні відомості щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за адресою АДРЕСА_6 за позивачем, ОСОБА_4 або за будь-якою іншою особою. Житловий будинок АДРЕСА_4 , до якого входить квартира АДРЕСА_2 , зареєстровано балансовою належністю за КП «ЖЕП №43».

За адресою АДРЕСА_6 зареєстровано місце проживання позивача з 13 квітня 1989 року по теперішній час, а також її сина ОСОБА_4 з 09 червня 1992 року (внесений до Ф-А матері), а за паспортом з 25 листопада 2008 року по теперішній час. Викладене підтверджується копією листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 02 жовтня 2024 року, копіями паспортів, копією свідоцтва про народження.

Відповідно до копії листа адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради від 10 жовтня 2024 року рішення про зміну умов найму житлового приміщення за адресою АДРЕСА_6 виконкомом Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська у 1994-1995 роках не приймалось.

Згідно копії листа управління архівної справи Дніпровської міської ради від 24 жовтня 2024 року під час перегляду документів архівного фонду «виконавчий комітет Амур-Нижньодніпровської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська» за 1989-1993 роки рішень про зміну договору найму житлового приміщення за адресою АДРЕСА_6 з ОСОБА_2 на ОСОБА_3 не виявлено.

Відповідно до копії довідки КП «Жилсервіс-5» ДМР від 16 грудня 2024 року на ім`я ОСОБА_3 , як квартиронаймача житла за адресою АДРЕСА_6 , відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 для сплати житлово-комунальних послуг, які надаються за вказаною адресою.

29 листопада 2024 року позивач звернулась до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради задля отримання довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб за адресою АДРЕСА_6 . У відповідь на таке звернення позивач отримала листа від 06 грудня 2024 року, в яким відмовлено позивачу у видачі відповідної довідки з тих підстав, що зазначена у копіях паспортів позивача та її сина адреса реєстрація місця проживання останній не збігається із копією ордеру, а саме наявні розбіжності у номері будинку (№122 та №118 відповідно). Копія листа наявна в матеріалах справи.

Як слідує зі змісту копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно домоволодіння за адресою АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_5 з 03 вересня 2021 року на підставі договору купівлі-продажу від тієї ж дати.

Згідно копії листа відповідача від 20 лютого 2025 року відповідачем було відмовлено позивачу у підготовці проекту рішення виконкому Дніпровської міської ради про зміну умов договору найму займаного неприватизованого житлового приміщення за адресою АДРЕСА_6 . Відмова мотивована тим, що надані позивачем документи мають недоліки, а саме: копія ордеру видана на житло за іншою адресою АДРЕСА_8 ); відсутні документи, що підтверджують зміну адреси з АДРЕСА_8 на АДРЕСА_6 після отримання ордеру; відсутні копії документів, що підтверджують родинні стосунки ОСОБА_3 та померлого наймача ОСОБА_2 ; не надано документів щодо переоформлення особового рахунку з ОСОБА_2 на ОСОБА_3 ; відсутня інформація щодо осіб, які зареєстровані за вказаною адресою на даний час.

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані положеннями Конституції України, ЖК України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція), Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Закону України «Про місцеве самоврядування», Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим наказ Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396 (далі Положення №396), Законом України «Про основні засади житлової політики», Порядком надання виконавчим комітетом Дніпровської міської ради дозволу на зміну умов договору найму займаного неприватизованого жилого приміщення, затвердженого рішенням виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 23 квітня 2019 року №389 (далі Порядок №389).

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України, ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Нормою ст.2 ЦК України передбачено, що учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

За змістом ст.143 Конституції України, ст.172 ЦК України, ст.ст.5, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом, зокрема управляють майном, що є у комунальній власності.

За змістом норм ст.ст.16, 26, 29 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст.327 ЦК України визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, в тому числі на нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності (правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності) здійснюють відповідні ради. До повноважень органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських рад) щодо управління комунальною власністю належать в тому числі: управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм.

За змістом ст.ст.4, 5 ЖК України жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає, в тому числі, жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд). Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

За змістом положень ст.ст.10, 12, 15, 20 Закону України «Про основні засади житлової політики» житловий фонд України складають приватний житловий фонд, житловий фонд територіальних громад та державний житловий фонд. Розпоряджання та управління житловим фондом територіальної громади здійснює орган місцевого самоврядування самостійно або через уповноваженого ним суб`єкта.

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Аналогічна норма знайшла своє відображення у ст.ст.6, 33 Закону України «Про основні засади житлової політики».

За змістом положень ст.ст.21, 23 Закону України «Про основні засади житлової політики» право осіб на житло реалізується шляхом набуття права власності на нього (у тому числі шляхом будівництва нового житла, придбання), користування чи оренди житла, а також шляхом використання інших механізмів реалізації права на житло у межах, встановлених цим Законом та іншими законами України. Особи можуть самостійно реалізувати право на житло шляхом отримання його у користування на підставі договору оренди.

За змістом ст.ст.759, 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст.58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Нормами ст.ст.61, 63 ЖК України передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер. Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.

Положеннями ст.64 ЖК України встановлено, що члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно ст.103 ЖК України договір найму жилого приміщення може бути змінено відповідно до вимог законодавства України.

Відповідно до ст.106 ЖК України повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

Пунктами 2, 3, 4 Порядку №389 передбачено, що надання дозволу на зміну умов договору найму здійснюється шляхом прийняття виконавчим комітетом Дніпровської міської ради відповідного рішення на підставі пакету документів: заяви на ім`я міського голови від громадянина (на ім`я якого планується зміна договору) з проханням про зміну умов договору найму зі згодою всіх зареєстрованих повнолітніх членів його родини, чиї підписи засвідчені керівником підприємства з обслуговування житла; копії ордеру на жиле приміщення або копії договору найму, укладеного на ім`я попереднього квартиронаймача, або копії попереднього рішення виконавчого комітету про зміну умов договору найму, або постанови адміністрації підприємства, або архівної довідки бюро обміну; копії картки попереднього квартиронаймача або витягу з особового рахунку на ім`я попереднього квартиронаймача; довідки з місця реєстрації наймача та членів його родини; інформації про місце перебування осіб, які раніше були зареєстровані у приміщенні та зняті з реєстрації; належним чином засвідченої копії документів, які посвідчують особу зареєстрованих членів родини, документів, що підтверджують родинні стосунки між зареєстрованими вибулими особами, свідоцтв про смерть осіб, які раніше мешкали у квартирі та померли; плану (викопіювання) жилого приміщення. В окремих випадках Департамент може витребувати додаткові документи, які не передбачені цим порядком. Уповноваженню особою щодо здійснення дій по підготовці рішення виконавчого комітету про надання дозволу на зміну умов договору є Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради.

Пунктом 7 Порядку №389 визначено, що підставою для відмови у наданні дозволу на зміну умов договору є, окрім іншого, надання неповного пакету документів або невідповідність наданих документів вимогам цього Порядку.

Статтею 62 ЖК України передбачено, що до відносин, що випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також норми ЦК України.

Положеннями ч.2 ст.824 ЦК України передбачено, що у разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, №15729/07, §37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Нормою ст.9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Схожа за змістом норма міститься у ст.33 Закону України «Про основні засади житлової політики».

Положеннями ст.47 Конституції України гарантовано, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

За змістом ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 328, 379, 382 ЦК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидом якого є квартира), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом.

За змістом норм ст.ст.9, 48 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Громадяни, які одержали житло у державному фонді, мають право на його приватизацію відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно ст.345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» встановлено, що до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, які використовуються громадянами на умовах найму.

За змістом ст.ст.3, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», п.п.5, 8-10 Положення №396 приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов. Якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. Якщо загальна площа квартири менше площі, яку має право отримати сім`я наймача безоплатно, наймачу та членам його сім`ї видаються житлові чеки, сума яких визначається виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості одного квадратного метра. Якщо загальна площа квартири (будинку) перевищує площу, яку має право отримати сім`я наймача безоплатно, наймач здійснює доплату цінними паперами, одержаними для приватизації державних підприємств чи землі, а у разі їх відсутності грошима. Сума доплат визначається добутком розміру надлишкової загальної площі на вартість одного квадратного метра. Право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

Пунктом 5 ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» встановлено кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.

В свою чергу, рішенням Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року №15-рп/2010 у справі №1-38/2010 за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення пункту 5 ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (справа про безоплатну приватизацію житла) здійснено наступне тлумачення норми закону в аспекті конституційного звернення положення пункту 5 статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року №2482-XII, згідно з яким кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз, необхідно розуміти так, що право громадян України на безоплатну приватизацію державного житлового фонду вважається реалізованим один раз, якщо: - громадянин України повністю використав житловий чек для приватизації житла у державному житловому фонді, і у його власність безоплатно передано в одній чи кількох квартирах (будинках) загальну площу з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; - у власність наймача і кожного члена його сім`ї передано загальну площу однієї квартири (будинку), що перевищує встановлену санітарну норму, з оплатою вартості надлишкової загальної площі приватизованого житла; - у власність наймача і кожного члена його сім`ї передано загальну площу житла, меншу ніж встановлена санітарна норма, а залишок житлового чека використано для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду; - весь житловий чек використано для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду. Приватизація загальної площі в кількох квартирах (будинках) державного житлового фонду в межах встановленої санітарної норми та номінальної вартості житлового чека не є повторною.

Статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Аналогічна норма міститься у п.4 Положення №396.

За змістом ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», п.п.13-16, 22, 23 Положення №396 визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства). Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. Органи приватизації, що здійснюють приватизацію державного житлового фонду, мають право на діяльність по оформленню та реєстрації документів про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку. Державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону.

За змістом п.п.17, 18 Положення №396 для громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, якому подає відповідну заяву на приватизацію разом із певним переліком документів, визначених п.18 вказаного Положення.

Пунктом 10 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом (тобто недотримання умов, передбачених ст.ст.2-6 вказаного закону).

Відповідно до ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, зміна правовідношення, примусове виконання обов`язку в натурі.

За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог, ґрунтуючи свою правову позицію та результат розгляду справи на наступному.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності. Наведені висновки містяться у постановах Верховного Суду від 08 листопада 2023 року по справі №761/42030/21, від 11 грудня 2023 року по справі №607/20787/19.

Верховний Суд зазначає, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18, від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19.

За змістом ст.2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес («один спір один процес»). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати. (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі №922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах №334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 (пункт 86), від 14 липня 2023 року по справі №233/4365/18), постанову Верховного Суду від 10 вересня 2025 року по справі №815/1105/18)

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (п.8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року по справі №910/10784/16).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (п.6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (п.54), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (п.99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (п.76), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (п.6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (п.8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (п.155).

Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім`ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої ст.64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом ст.65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні. Особи, які вселилися з метою здійснення догляду за наймачем є тимчасовими мешканцями, які не набувають самостійного права користування жилим приміщенням незалежно від тривалості проживання. (постанови Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі №463/2277/20-ц, від 28 червня 2022 року у справі №754/14628/17, від 28 серпня 2023 року у справі №199/736/22, від 16 листопада 2022 року по справі №932/3942/20, від 25 квітня 2025 року по справі №750/3050/24)

Для визнання наймачем на підставі ст.106 ЖК України іншого члена сім`ї необхідно щоб попередній член сім`ї мав правовий статус «наймача» (постанова Верховного Суду від 16 травня 2018 року в справі №682/933/16-ц).

Відсутність вмотивованої відмови виконавчого органу місцевого самоврядування, в контексті положень статті 106 ЖК України, не позбавляє права особи звернутися за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права до суду, та не є підставою для залишення позову без задоволення (постанова Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі №686/15695/15-ц).

Звернення членів сім`ї наймача квартири до суду з вимогою про визнання їх законними наймачами житлового приміщення та зобов`язання укласти типовий договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком з метою зміни раніше укладеного наймачем договору найму жилого приміщення є неефективним способом захисту їхніх житлових прав. Таким способом є визнання права користування житловим приміщенням, зміна договору найму житлового приміщення тощо. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року по справі №127/6749/22.

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі, то позивачем заявлено низку позовних вимог, першою з яких є вимога про визнання позивача головним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_5 , яку позивач мотивує тим, що попередній наймач квартири, членом сім`ї якого є позивач та син останньої, помер, позивач та її син продовжують проживати у квартирі, позивач бажає належним чином оформити документи на право користування квартирою задля реалізації права на приватизацію такої квартири. Аналізуючи зміст та підстави пред`явлення означеної позовної вимоги, враховуючи наведений вище правовий висновок суду касаційної інстанції щодо належного та ефективного способу захисту у даній категорії спірних правовідносин щодо користування неприватизованим житлом, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної позовної вимоги, оскільки остання є неналежним та неефективним способом захисту.

Відмовляючи у задоволенні першої позовної вимоги, суд також керувався і наступним.

Так, пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року по справі №300/808/19, від 07 грудня 2023 року по справі №363/2300/20, від 13 грудня 2023 року в справі №753/8710/21).

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року по справі №523/9076/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року по справі №183/1617/16 (п.70), від 29 травня 2019 року по справі №367/2022/15-ц (п.66), від 07 липня 2020 року по справі №712/8916/17 (п.27), від 09 лютого 2021 року по справі №635/4741/17 (п.33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року по справі №910/15792/20).

У постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі №461/1517/19 зазначено, що: «пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Подібний висновок висловлено Великою Палати Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц. Відповідно до ст.10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (ч.5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Квартира АДРЕСА_3 знаходиться у власності територіальної громади м. Львова, інтереси якої представляє Львівська міська рада як представницький орган місцевого самоврядування, який наділений правом приймати від її імені рішення, здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження органу місцевого самоврядування, визначені Конституцією України. З огляду на наведене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що Львівська міська рада є належним відповідачем в справі, однак була залучена до участі в ній в якості третьої особи, що є підставою для відмови в позові».

У постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року по справі №755/16395/21вказано, що: «[…] ОСОБА_1 пред`явив позовну вимогу про визнання наймачем житлового приміщення, яке перебуває в комунальній власності, до Дніпровської міської ради та до Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради. Належним відповідачем за вказаною вимогою є Дніпровська міська рада. Тому постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради про визнання наймачем житлового приміщення підлягає зміні в мотивувальній частині. Проте апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги».

Наведені у п`яти абзацах вище правові висновки знайшли своє подальше застосування у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року по справі №759/7375/20.

Спираючись на наведені вище правові висновки, враховуючи, що спірна квартира АДРЕСА_5 знаходиться у власності територіальної громади м. Дніпра, інтереси якої за законом представляє Дніпровська міська рада, яка у даній справі є третьою особою, а не співвідповідачем, стороною позивача заяв/клопотань про залучення міської ради як співвідповідача не заявлялось, суд приходить до висновку, що перша заявлена позовна вимога пред`явлена до неповного складу відповідачів, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні означеної позовної вимоги.

Вирішуючи решту заявлених позовних вимог, якими є визнання за позивачем права на приватизацію спірної квартири та зобов`язання відповідача провести дії по приватизації такої квартири, суд, окрім вищевикладених правовий позицій судів касаційної інстанції, враховує наступне.

Так, встановлене законом право громадянина на житло, у тому числі і на приватизацію житла гарантується державою і підлягає захисту у разі його порушення. Визнання відповідного суб`єктивного права (права на приватизацію) та зобов`язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність є належним та ефективним способом захисту порушених прав. Якщо уповноважений орган, створений місцевою державною адміністрацією, орган місцевого самоврядування, державне підприємство, організація, установа, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність особи. Наведений правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 08 липня 2020 року по справі №201/6092/17, від 12 травня 2021 року по справі №750/2176/17, від 26 квітня 2023 року по справі №344/1350/21, від 06 листопада 2023 року по справі №296/8558/21.

Органи приватизації, органи місцевого самоврядування мають право відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, лише у випадку відсутності у них права на приватизацію та/або заборони приватизувати конкретне приміщення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року по справі №200/18858/16-ц, постанова Верховного Суду від 05 травня 2025 року по справі №759/1426/22).

Належним способом захисту в разі порушення права при приватизації майна є визнання безпідставної відмови органу приватизації передати у приватну власність таке майно з державного житлового фонду з покладенням обов`язку на останнього оформити приватизацію житлового приміщення, а не визнання права власності на таке майно (постанова Верховного Суду від 12 березня 2020 року по справі №483/731/19).

Відсутність ордера на вселення до житлового приміщення в особи, яка зареєстрована в установленому законом порядку у цьому приміщенні, сама собою не впливає на правомірність її вселення. (постанови Верховного Суду від 24 лютого 2021 року по справі №296/4642/19, від 10 лютого 2025 року по справі №552/317/23).

Ненадання заявником органу приватизації ордера на вселення до квартири, яку бажає приватизувати заявник, не може бути єдиною підставою для відмови йому у приватизації житла (постанови Верховного Суду від 24 лютого 2021 року по справі №296/4642/19, від 26 лютого 2024 року по справі №344/12427/21, від 27 серпня 2024 року по справі №201/193/22, від 30 квітня 2025 року по справі №202/21075/23).

Отже, аналізуючи встановлені в ході розгляду справи фактичні обставини спірних правовідносин сторін в контексті наведених вище норм законодавства та правових висновків, а також враховуючи, що позивач не зверталась до відповідача із заявою та передбаченим законодавством пакетом документів про приватизацію фактично займаної нею неприватизованої спірної квартири, а тому відмову органу приватизації та/або органу місцевого самоврядування у приватизації спірної квартири не отримувала, а суд же захищає лише порушені/невизнані права та інтереси особи, то цілком логічним є висновок про передчасність звернення позивача до суду із позовними вимогами про визнання за позивачем права на приватизацію та зобов`язання вчинити дії з приватизації до отримання позивачем негативного результату із реалізації її права на приватизацію житла. Відтак означені позовні вимоги задоволенню також не підлягають.

Складаючи повний текст даного рішення суду за наслідками розгляду по суті спору сторін, та наводячи у ньому мотивовану оцінку аргументів відповідачів, заявлених як підстави для відмови у задоволенні позову, суд у відповідності до норм ст.10 ч.4 ЦПК України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» враховує практику Європейського суду з прав людини як джерело права, відповідно до якої Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово посилався на те, що згідно ст.6 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Однак, ст.6 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. (див. Ruiz Torija v. Spain, рішення від 9 грудня 1994 року, Серії А №303-А, с.12, §29; Hirvisaari v. Finland, рішення від 27 вересня 2001 року, заява №49684/99, §30; Van de Hurk v. the Netherlands (Ван де Гурк проти Нідерландів), §61; Garcia Ruiz v. Spain (Гарсіа Руїз проти Іспанії), §26; Jahnke and Lenoble v. France (Янке і Ленболь проти Франції) (dec.); Perez v. France (Перез проти Франції), §81; Салов проти України, рішення від 06 вересня 2005 року, заява №65518/01, п.89)

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормою ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню їй не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.41, 47, 124, 143 Конституції України, статті 8 Конвенції, ст.ст.2, 11, 15, 16, 172, 179, 181, 316, 327, 328, 345, 379, 382 759, 810, 824 ЦК України, ст.ст.5, 6, 10, 16, 26, 29 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст.ст.4, 5, 9, 48, 58, 61, 62, 63, 64, 103, 106 ЖК України, ст.ст.6, 10, 12, 15, 20, 33 Закону України «Про основні засади житлової політики», ст.ст.1, 2, 3, 5, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», п.п.2, 3, 4, 7 Порядку №389, п.п.4, 5, 8-10, 13-18, 22, 23 Положення №396, ст.ст.5, 12, 13, 19, 76-82, 89, 95, 133, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 274, 279, 280, 352, 354, 355, 430 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_9 ) до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ 38114671; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Воскресенська, 16), третя особа Дніпровська міська рада (ЄДРПОУ 26510514; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75), про визнання головним квартиронаймачем, визнання права на приватизацію квартири, зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя А.М. Авраменко