Рішення № 138831998, 29.06.2026, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа №752/26292/25

Провадження №2/752/5978/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2026 року м. Київ

Голосіївський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Кокошка О.Б.,

за участю секретаря Потапенко Д.І.,

представника позивача Барбанової Л.В.,

представника відповідача Чернуха М.М.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного некомерційного підприємства «Інститут серця Міністерства охорони здоров`я України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного некомерційного підприємства «Інститут серця Міністерства охорони здоров`я України» (далі - ДНП «Інститут серця») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 працював на посаді директора Київської філії ДНП «Інститут серця».

11 червня 2025 року ДНП «Інститут серця» виданий наказ № 181 «Про зміни в організації виробництва і праці, затвердження нової організаційної структури і штатного розпису та заходи щодо скорочення численності та штату працівників», відповідно до якого вирішено провести зміни в організації виробництва і праці в ДНП «Інститут серця» із 01 вересня 2025 року.

Позивач зазначає, що жодних змін в організації виробництва і праці не відбулося, скорочення чисельності та штату працівників взагалі не мало місця. Крім того, посада позивача не підлягала скороченню.

25 червня 2025 року позивач попереджений про наступне вивільнення із займаної посади.

Відповідно до повідомлення до попередження позивачу запропоновано виключно посаду лікаря-статистик інформаційно аналітичного відділу медичної статистики ДНП «Інститут серця», проте жодної іншої посади не запропоновано, хоча у відповідача були наявні і інші вакантні посади.

Наказом від 21 серпня 2025 року № 467-вк/ос позивача звільнено з посади 29 серпня 2025 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 К3пП України.

Із 28 серпня 2025 року до 08 вересня 2025 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується випискою із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 4743-25, про що відповідач був повідомлений, у тому числі через електронний кабінет страхувальника.

У зв`язку з тимчасовою непрацездатністю станом на 29 серпня 2025 року, вказаний наказ був отриманий позивачем особисто під підпис 22 вересня 2025 року, що підтверджується записом у наказі, конвертом та трекінгом відповідного відправлення.

Позивач вважає, що наказ ДНП «Інститут серця» від 21 серпня 2025 року № 467-вк/ос є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки позивач звільнений відповідачем з порушенням вимог законодавства.

Крім того, позивач звільнений у період тимчасової непрацездатності, про що відповідачу було відомо, проте вказана обставина не завадила відповідачу звільнити ОСОБА_1 29 серпня 2025 року, порушуючи вимоги законодавства, що також свідчить про незаконність звільнення.

Відповідно до Порядку обчислення середньої плати № 100 середньоденна заробітна плата позивача, обчислена за два останні місяці роботи до дати звільнення, складає 2 275,45 грн.

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу (за вирахуванням всіх необхідних платежів і податків) із 30 серпня 2025 року до дати винесення судом рішення у справі, із розрахунку 2 275,45 грн за кожен день вимушеного прогулу.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ ДНП «Інститут серця» від 21 серпня 2025 року № 467-вк/ос «З кадрових питань», яким звільнено директора Київської філії ДНК «Інститут серця» ОСОБА_1 29 серпня 2025 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Поновити ОСОБА_1 на посаді директора Київської філії ДНП «Інститут серця» із 30 серпня 2025 року. Стягнути з ДНП «Інститут серця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу (за вирахуванням всіх необхідних платежів і податків) із 30 серпня 2025 року по дату винесення судом рішення у справі, із розрахунку 2 275,45 грн за кожен день вимушеного прогулу. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць. Вирішити питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 01 грудня 2025 року прийнято заяву до розгляду та відкрито провадження у цій справі з призначенням розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Учасникам процесу роз`яснено право подати заяви по суті справи та заяви з процесуальних питань відповідно до положень чинного ЦПК України.

У січні 2026 року ДНП «Інститут серця» подав до суду відзив, в якому просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що з наказом про звільнення позивач ознайомлений 28 серпня 2025 року, проте останній відмовився від проставлення підпису, про що складений відповідний акт. Крім того, до медичного закладу позивач звернувся після завершення робочого дня, що підтверджується Випискою з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 4743-25. 29 серпня 2025 року відповідач направив поштою на адресу позивача цінний лист-повідомлення про необхідність отримання трудової книжки безпосередньо на підприємстві та копію наказу про звільнення, який повернувся роботодавця.

Відтак відповідач вважає, що позивачем пропущений місячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

У січні 2026 року ОСОБА_1 подав до суду відповідь на відзив, в якому зазначив, що позивачем не пропущений строк звернення до суду, оскільки таке звернення відбулося з дотриманням статті 233 КЗпП України.

У квітні 2026 року ДНП «Інститут серця» подав до суду пояснення у справі.

Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.

Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

У судовому засіданні позивач та його представник підтримали заявлені позовні вимоги у повному обсязі та просили їх задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти задоволення заявлених позовних вимог.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 із 13 жовтня 2020 року працював на посаді директора Київської філії ДНП «Інститут серця».

11 червня 2025 року ДНП «Інститут серця» виданий наказ № 181 «Про зміни в організації виробництва і праці, затвердження нової організаційної структури і штатного розпису та заходи щодо скорочення численності та штату працівників», відповідно до якого вирішено провести зміни в організації виробництва і праці в ДНП «Інститут серця» із 01 вересня 2025 року.

25 червня 2025 року ОСОБА_1 попереджений про наступне вивільнення із займаної посади.

Із повідомлення від 20 червня 2025 року ДНП «Інститут серця» встановлено, що ОСОБА_1 запропоновано посаду лікаря-статистика інформаційно аналітичного відділу медичної статистики ДНП «Інститут серця».

Наказом від 21 серпня 2025 року № 467-вк/ос ОСОБА_1 звільнено з посади 29 серпня 2025 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 К3пП України.

28 серпня 2025 року складений акт про відмову позивача від ознайомлення з наказом про звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 К3пП України та ставлення підпису.

Також у судовому засіданні був досліджений відеозапис, на якому зафіксовані події, які відбувалися 28 серпня 2025 року, а саме момент відмови позивача ОСОБА_1 від ознайомлення із вказаним наказом про звільнення, зокрема представник відповідача здійснив ознайомлення позивача із вказаним наказом шляхом зачитування його тексту в голос, а також зафіксований момент руху позивача від представника відповідача з метою уникнення від ознайомлення.

29 серпня 2025 року ДНП «Інститут серця» направив ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку повідомлення про необхідність прибуття до відділу кадрів для отримання трудової книжки та копії наказу про звільнення, яке повернувся відповідачу із позначкою «За закінченням терміну зберігання».

Відповідно до виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 4743-25 ОСОБА_1 госпіталізовано 28 серпня 2025 року о 18 год. 19 хв.

На стаціонарному лікуванні ОСОБА_1 перебував до 08 вересня 2025 року.

Із наказом про звільнення ОСОБА_1 ознайомлений особисто під підпис 22 вересня 2025 року.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45) (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (частина друга статті 233 КЗпП України у редакції на момент звільнення позивача).

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк.

Із аналізу змісту статті 233 КЗпП України слідує, що законодавець чітко конкретизував момент початку перебігу строку на звернення із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення, визначивши момент початку перебігу такого строку саме з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. Схожий за своїм змістом висновок викладений у змісті постанов Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі №167/1058/20 (провадження № 61-120св22) та від 07 травня 2025 року у справі 485/1238/23 (провадження № 61-17065св24).

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом) у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Зміст зазначеної вище норми не містить чітко визначеного переліку поважних причин для поновлення строку звернення із заявою про вирішення спору. Поважність причин має визначатися в кожному конкретному випадку, залежно від встановлених обставин.

Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, є ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (постанова Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19)).

Верховним Судом у постанові від 03 листопада 2021 року у справі № 387/326/20 (провадження № 61-2166св21) зазначено, що: «У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.

Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності».

Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2023 року у справі № 947/16805/20 (провадження № 61-11817св23) зауважував, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Судом встановлено, що датою видачі наказу про звільнення позивача із 29 серпня 2025 року є 21 серпня 2025 року.

Водночас ні у день звільнення, ні після виписки із стаціонарного лікування позивач до відділу кадрів для вручення йому копії наказу про звільнення не з`явився, хоча і був обізнаний про необхідність отримання такого наказу, що підтверджується направленням повідомлення засобами поштового зв`язку та складеним Актом від 28 серпня 2025 року.

Таким чином, враховуючи своєчасність здійснення розрахунку при звільненні, зафіксований у змісті Акта від 28 серпня 2025 року факт повідомлення позивача про звільнення із займаної посади, а також факт відсутності позивача на робочому місці із дати закінчення стаціонарного лікування (09 вересня 2025 року) суд доходить до висновку, що позивач власними умисними діями унеможливив видачу йому наказу про звільнення та, як наслідок, пропустив місячний строк на звернення до суду із позовом з метою вирішення трудового спору у справах про звільнення, визначений змістом частини другої статті 233 КЗпП України.

Висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду у трудових спорах, а також оцінки поважності причин їх пропуску неодноразово викладалися Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у змісті постанов від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19 (провадження № 11-1190заі19), від 05 лютого 2020 року у справі № 901/520/19 (провадження № 11-1191заі19), від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20 (провадження № 11-157заі20), від 09 лютого 2022 року у справі № 9901/473/21 (провадження № 11-515заі21) та від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23 (провадження № 11-133заі23).

При цьому суд зауважує, що позивач під час розгляду справи не вказав, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк; не навів змістовних і вагомих доводів щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати його процесуальні права з метою їх захисту у судовому порядку; не довів, що неможливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб`єктивного характеру, тобто не залежала безпосередньо від його волевиявлення, а пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі в цьому випадку не є поважною причиною пропуску строку.

Крім того, суд зазначає, що в матеріалах справи містять адвокатський запит від 21.08.2025 №21/08/25 ОСОБА_2 про надання інформації та документів щодо погодження звільнення ОСОБА_1 , що дає підстави для висновку про те, що позивачу було відомо про існування наказу про його звільнення щонайменше з 21 серпня 2025 року. Зазначена обставина у сукупності з датою звернення до суду (22 жовтня 2025 року) додатково підтверджує висновок суду про пропуск позивачем строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, для звернення до суду з метою вирішення трудового спору.

Крім того, судом враховується зміст переглянутого у судовому засіданні відеозапису, на якому зафіксований 28 серпня 2025 року момент відмови позивача від ознайомлення із вказаним наказом про звільнення, що в свою чергу свідчить про те, що позивачу ОСОБА_1 було відомо про існування вказаного наказу.

Таким чином, установивши, що пропуск строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України для звернення до суду з метою вирішення трудового спору перебуває у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з бездіяльністю позивача, суд дійшов висновку про пропуск позивачем місячного строку звернення до суду у спорі щодо звільнення та, як наслідок, про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Ураховуючи встановлені обставини, зокрема щодо обізнаності позивача про наявність наказу про його звільнення, а також неотримання ним копії цього наказу, незвернення до суду з позовом з метою захисту своїх прав та інші встановлені у справі обставини, суд приходить до висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду для вирішення трудового спору, передбачений статтею 233 КЗпП України, без поважних причин.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 259, 263-265, 268, 274, 279, 352, 354 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного некомерційного підприємства «Інститут серця» Міністерства охорони здоров`я України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Державне некомерційне підприємство «Інститут серця» Міністерства охорони здоров`я України, місцезнаходження: вулиця Братиславська, будинок 5а, місто Київ, 02166, код ЄДРПОУ 38831595.

Повний текст судового рішення складено 29.06.2026.

Суддя О. Б. Кокошко