Рішення № 138789121, 04.08.2026, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року м. Житомир справа № 240/20463/26

категорія 112010200

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення,

встановив:

До Житомирського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 із позовною заявою, в якій просить:

- визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 08.05.2026 № 263040020009 щодо відмови в призначенні пенсії відповідно до ст. 26 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.05.2026 про призначення пенсії за віком, зарахувавши до стажу періоди роботи згідно з трудовою книжкою від 15.07.1985 НОМЕР_1 з 19.01.1993 по 30.09.1997.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач подала заяву про призначення пенсії за віком до органів Пенсійного фонду. Заяву за принципом екстериторіальності опрацювало Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області. Рішенням № 263040020009 від 08.05.2026 у призначенні пенсії відмовлено через недостатність страхового стажу (29 років 04 місяці 17 днів). Не зараховано до стажу період роботи по трудовій книжці від 15.07.1985 НОМЕР_1 з 19.01.1993 по 30.09.1997 оскільки при звільненні стоїть печатка УРСР.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 05.06.2026 вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання (у письмовому провадженні).

У відзиві на позовну заяву, поданому до суду 25.06.2026, Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області зазначило, що до страхового стажу згідно з наданими документами не зараховано: періоди роботи з 19.01.1993 по 30.09.1995 відповідно до трудової книжки НОМЕР_2 від 15.07.1985, оскільки запис про звільнення з роботи засвідчено печаткою УРСР, що не відповідає вимогам "Інструкції про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів" від 18.10.1993 № 643. Інші документи передбачені пунктом 3 Порядку № 637 відсутні. Таким чином, підтверджений належними документами та даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку страховий стаж на дату звернення становить 29 років 04 місяць 17 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за віком, тому позивачу відмовлено в призначенні пенсії.

Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 01.05.2026 звернулася до органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення їй пенсії за віком на підставі частини першої статті 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", у зв`язку з досягненням віку, що дає право на такий вид пенсії, та поданням необхідного пакета документів, передбаченого чинним законодавством.

Зазначена заява була передана на розгляд та прийняття рішення до структурного підрозділу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирської області, який здійснив опрацювання поданих матеріалів.

За результатами розгляду заяви та доданих до неї документів Головним управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області прийнято рішення від 08.05.2026 № 263040020009, яким ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв`язку з недостатністю підтвердженого страхового стажу, який, за висновком органу, склав 29 років 04 місяці 17 днів, що є меншим за мінімально необхідний обсяг стажу 32 роки, передбачений частиною 1 статті 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" для призначення пенсії у 60 років.

До страхового стажу не було зараховано періоди роботи з 19.01.1993 по 30.09.1995 відповідно до трудової книжки НОМЕР_2 від 15.07.1985, оскільки запис про звільнення з роботи засвідчено печаткою УРСР, що не відповідає вимогам "Інструкції про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів" від 18.10.1993 № 643.

Вважаючи рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 08.05.2026 № 263040020009 протиправним, позивач звернулася до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду визначає Закон України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV).

Згідно з визначенням, наведеним у ст. 1 Закону № 1058-IV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов`язкове державне пенсійне страхування згідно з законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню згідно з цим Законом і за який сплачено страхові внески.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону № 1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Згідно з ч. 2 ст. 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Частиною 4 ст. 24 Закону № 1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Умови призначення пенсії за віком встановлено статтею 26 Закону № 1058-IV, якою визначено, що право на пенсію за віком особи набувають при досягненні 60-річного віку та за наявності страхового стажу з 01.01.2025 по 31.12.2025 - не менше 32 років.

За приписами статті 40 Закону № 1058-IV для обчислення пенсії враховується заробітна плата (дохід) за весь період страхового стажу. За бажанням пенсіонера та за умови підтвердження довідки про заробітну плату первинними документами або у разі відсутності після 01.07.2000 60 місяців страхового стажу, для обчислення пенсії також враховується заробітна плата (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд до 01.07.2000 незалежно від перерв.

За вибором особи, яка звернулася за призначенням пенсії, з періоду, за який враховується заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії, виключаються періоди до 60 календарних місяців страхового стажу, з урахуванням будь-яких періодів незалежно від перерв, що включаються до страхового стажу згідно з абзацом третім частини першої статті 24 цього Закону, та будь-якого періоду страхового стажу підряд за умови, що зазначені періоди в сумі складають не більш як 10 відсотків тривалості страхового стажу, врахованого в одинарному розмірі.

Згідно зі ст. 44 Закону № 1058-IV призначення (перерахунок) пенсії здійснюється за зверненням особи або автоматично (без звернення особи) у випадках, передбачених цим Законом.

Звернення за призначенням (перерахунком) пенсії здійснюється шляхом подання заяви та інших документів, необхідних для призначення (перерахунку) пенсії, до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженої особи застрахованою особою особисто або через законного представника недієздатної особи, особи, дієздатність якої обмежена, малолітньої або неповнолітньої особи.

Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії визначається правлінням Пенсійного фонду за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.

Призначення пенсії за віком здійснюється автоматично (без звернення особи) у разі набуття застрахованою особою права на призначення пенсії за віком при досягненні пенсійного віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону, на підставі відомостей, наявних у системі персоніфікованого обліку, якщо до досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, особа не повідомила про бажання одержувати пенсію з більш пізнього віку.

У разі відсутності в системі персоніфікованого обліку даних про страховий стаж, необхідний для призначення пенсії за віком (у тому числі за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку), територіальний орган Пенсійного фонду інформує застраховану особу, у тому числі через її особистий електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду, про відсутність таких відомостей та необхідність їх подання (за наявності). Документи про страховий стаж можуть бути подані до територіального органу Пенсійного фонду або через особистий електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду.

Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Спірним у цій справі є у тому числі питання можливості зарахування до страхового стажу позивача періодів роботи з 19.01.1993 по 30.09.1995 відповідно до трудової книжки НОМЕР_2 від 15.07.1985, оскільки запис про звільнення з роботи засвідчено печаткою УРСР, що не відповідає вимогам "Інструкції про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів" від 18.10.1993 № 643.

Суд зазначає, що Постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1994 № 276 було затверджене Положення про державну реєстрацію суб`єктів підприємницької діяльності (далі - Положення № 276), яким вперше встановлено вимогу щодо зазначення номеру, що присвоюється суб`єкту господарювання під час його державної реєстрації.

Так, у відповідності до абз. 3 п. 11 Положення № 276 на печатках і штампах повинен зазначатися номер свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності.

У зв`язку з прийняттям вказаного Положення, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12.07.1994 № 379 були внесені зміни до Інструкції № 643.

Зокрема, п. 4.2 вказаної інстанції було доповнено новим абзацом, який передбачав, що на печатках і штампах суб`єктів підприємницької діяльності повинен зазначатися номер свідоцтва про державну реєстрацію.

Разом із тим, зазначені нормативно-правові акти не передбачали визнання недійсними раніше виданих печаток та не встановлювали для суб`єктів підприємницької діяльності обов`язку здійснити заміну печатки у зв`язку із встановленням новим вимог до її оформлення.

З 01.01.2004 набув чинності Господарський кодекс України, відповідно до ч. 7 ст. 58 якого на печатках і штампах суб`єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб`єкта включено до державного реєстру суб`єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

Положеннями п. 4 розділу IX Прикінцеві положення Господарського кодексу України було установлено, що Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов`язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

При цьому, ані Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", ані Порядком № 637 не встановлено критерію оцінки оформлення трудової книжки при вирішенні питання щодо призначення пенсії за віком.

Встановлення такого критерію відповідачем у даному випадку не обумовлено жодним нормативно-правовим актом, а тому пенсійний орган діяв поза межами правового регулювання, що суперечить ст. 19 Конституції України.

Аналогічний підхід щодо визначення моменту виникнення вимог до реквізитів печатки суб`єкта господарювання застосовано Верховним Судом у постанові від 28.01.2025 у справі № 300/8132/23.

На момент роботи позивача з 19.01.1993 по 30.09.1995 законодавцем не ставились вимоги щодо обов`язкового зазначення ідентифікаційного коду на печатці підприємства, а також не встановлювався обов`язок привести зображення герба на раніше виготовленій печатці у відповідність до нового законодавства.

Суд звертає увагу, що постановою Верховного Суду від 28.01.2025 у справі № 300/8132/23 рішення судів попередніх інстанцій було скасовано, а справу направлено на новий розгляд, оскільки встановлені у ній обставини (зокрема, розбіжність між заявленим періодом роботи особи та датами державної реєстрації і ліквідації підприємства) викликали обґрунтований сумнів у достовірності запису в трудовій книжці та потребували додаткової перевірки. У справі, що розглядається, відповідач на подібні обставини не посилався: факт існування та державної реєстрації МХП "Дніпро" у спірний період відповідачем не заперечувався і під сумнів не ставився, а заперечення відповідача обмежувалося виключно формальною невідповідністю відбитку печатки вимогам Інструкції № 643. За таких обставин висновки Верховного Суду у справі № 300/8132/23 враховуються судом лише в частині визначення моменту запровадження вимоги щодо обов`язкового зазначення ідентифікаційного коду на печатці суб`єкта господарювання, викладеної в попередньому абзаці.

Крім того, висновок про те, що працівник не повинен нести негативних наслідків унаслідок недоліків в оформленні печатки роботодавцем і не може бути позбавлений права на зарахування відповідного періоду роботи до страхового стажу з підстав, які від нього не залежали, узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 22.11.2018 у справі № 497/118/15-а, від 21.02.2018 у справі № 687/975/17, від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а та від 06.03.2018 у справі № 754/14898/15-а, відповідно до яких відповідальність за організацію ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок покладається на власника підприємства, установи, організації, а не на працівника, який не повинен і не може контролювати правильність оформлення роботодавцем печатки чи інших реквізитів трудової книжки.

Варто також зазначити, що відповідач не заперечує ні факту роботи позивача у спірний період з 19.01.1993 по 30.09.1995, ні достовірності відповідних записів у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_2 від 15.07.1985, а обґрунтовує відмову виключно формальною невідповідністю відбитку печатки на записі про звільнення вимогам Інструкції № 643.

Суд також враховує, що, як зазначає сам відповідач у відзиві на позовну заяву з посиланням на офіційні роз`яснення Пенсійного фонду України щодо застосування законодавства про печатки, дозвіл на виготовлення нових печаток надавався суб`єктам господарювання лише після здавання ними старих печаток до органів внутрішніх справ на знищення, у зв`язку з чим юридичні особи правомірно продовжували використовувати печатки з реквізитами колишньої Української РСР до моменту такого здавання. Відповідач не наводив і не доводив, що печатка МХП "Дніпро" не була здана в установленому законодавством порядку, а факт державної реєстрації цього підприємства як суб`єкта господарювання у спірний період відповідачем не заперечувався і під сумнів не ставився. За таких обставин сама лише наявність на відбитку печатки реквізитів колишньої Української РСР не свідчить про недостовірність запису в трудовій книжці позивача та не може бути самостійною підставою для відмови в зарахуванні спірного періоду до страхового стажу.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 "Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній" (надалі - Порядок № 637) передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка, за відсутності її або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відповідно до п. 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Питання, пов`язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання і обліку, регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 № 301 "Про трудові книжки працівників" та прийнятою відповідно до зазначеної постанови Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58 (далі - Інструкція № 58).

Відповідно до пункту 1.1 Інструкції № 58 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Проте якщо у трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються додаткові докази, зазначені у пункті 3 Порядку № 637.

Таким чином, лише за відсутності трудової книжки або відсутності записів у ній, наявності неправильних чи неточних записів у трудовій книжці орган Пенсійного фонду вправі вимагати від заявника подання додаткових документів на підтвердження страхового стажу.

За даними трудової книжки серії НОМЕР_2 від 15.07.1985 позивач з 19.01.1993 по 30.09.1995 працювала у МХП "Дніпро" (записи про прийняття на роботу та звільнення № 8-9), однак пенсійним органом цей період до страхового стажу зарахований не був.

Суд наголошує, що сама по собі трудова книжка є достатнім первинним документом для підтвердження спірного стажу, а визначальним є підтвердження самого факту зайнятості, а не формальна бездоганність оформлення. Записи у трудовій книжці позивача щодо прийняття та звільнення з роботи на заводі сільськогосподарського машинобудування ім. М.В. Фрунзе (записи № 5-8) містять посилання на накази, засвідчені печатками підприємства, і є конкретними, несуперечливими та такими, що відповідають вимогам Інструкції № 58 щодо порядку ведення трудових книжок. Жодних доказів недостовірності цих записів відповідачем не надано, а тому підстав для їх невизнання немає. Суд зазначає, що ведення трудової книжки позивача в цілому, включно із записами № 8-9 щодо роботи у МХП "Дніпро", здійснювалося послідовно, без розривів і суперечностей у нумерації та хронології записів, що додатково підтверджує достовірність спірного запису про звільнення.

Суд також зауважує, що інших недоліків трудової книжки, зокрема, в частині неправильних чи неточних записів про періоди роботи позивача відповідачем при розгляді заяви позивача не встановлено та у рішенні не зазначено, доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці щодо періодів роботи позивача відповідачем суду не надано

Таким чином з урахуванням вищевказаного оспорювані періоди роботи з 19.01.1993 по 30.09.1995 відповідно до трудової книжки НОМЕР_2 від 15.07.1985 підлягають зарахуванню до страхового стажу.

Суд звертає увагу, що в прохальній частині позовної заяви позивач просить зарахувати до страхового стажу період роботи у МХП "Дніпро" з 19.01.1993 по 30.09.1997, тоді як зі змісту оскаржуваного рішення відповідача від 08.05.2026 № 263040020009 та відзиву на позовну заяву вбачається, що незарахованим до страхового стажу позивача є лише період з 19.01.1993 по 30.09.1995. Оскільки предметом судового контролю в цій справі є правомірність рішення відповідача саме в частині відмови в зарахуванні періоду з 19.01.1993 по 30.09.1995, а період з 01.10.1995 по 30.09.1997 предметом цього рішення не був і зі страхового стажу позивача відповідачем не виключався, підстави для задоволення позовних вимог у частині зарахування до страхового стажу періоду з 01.10.1995 по 30.09.1997 відсутні, у зв`язку з чим у цій частині в задоволенні позову слід відмовити.

Отже, суд доходить висновку, що рішення ГУ ПФУ в Житомирській області № 263040020009 від 08.05.2026 не відповідає критеріям, встановленим частиною 2 статті 2 КАС України, зокрема, воно прийняте без урахування всіх обставин, що мають значення для справи, та без дотримання принципу пропорційності. Відмова у зарахуванні стажу через формальні недоліки документів, які не заперечують суті трудової діяльності та навчання, є непропорційним втручанням у право особи на соціальний захист.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.05.2026 про призначення пенсії за віком, зарахувавши до стажу періоди роботи згідно з трудовою книжкою від 15.07.1985 НОМЕР_1 з 19.01.1993 по 30.09.1997, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 9 КАС України передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Принцип диспозитивності передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду. Вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, і таких відхід обґрунтований судом у судовому рішенні.

За правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Тобто адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Із питанням щодо забезпечення ефективності судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві безпосередньо пов`язане питання щодо меж розгляду судами позовних вимог, апеляційної чи касаційної скарг, зокрема, право суду самостійно, з виходом за межі позовних вимог, застосовувати найбільш ефективний за даних обставин спосіб захисту прав позивача.

З цього приводу слушним видається правовий висновок, сформульований Верховним Судом у постанові від 17.02.2020 у справі № 820/1961/18, відповідно до якого вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: 1) лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; 2) повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач; повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; 3) вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Судом встановлено, що позивач має право на призначення пенсії за віком (визнаний стаж 29 років 04 місяці 17 днів + 2 роки, 8 місяців і 11 днів за період з 19.01.1993 по 30.09.1995 = 32 роки, 0 місяців і 28 днів).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 45 Закону № 1058-ІV пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Оскільки ОСОБА_1 досягла пенсійного віку ІНФОРМАЦІЯ_2 , до управління Пенсійного фонду України із заявою про призначення їй пенсії за віком звернулася 01.05.2026, тобто після спливу трьох місяців, право на призначення пенсії з дня досягнення віку втрачено, тобто пенсія має бути призначена з дати фактичного звернення, тобто з 01.05.2026.

З урахуванням встановлених обставин справи та норм чинного законодавства, що врегульовують спірні правовідносини, враховуючи вимоги статті 245 КАС України, суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав позивача буде визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 08.05.2026 № 263040020009, зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити позивачу з 01.05.2026 пенсію за віком відповідно до статті 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", зарахувавши до страхового стажу періоди роботи з 19.01.1993 по 30.09.1995 відповідно до трудової книжки НОМЕР_2 від 15.07.1985.

Покладення такого обов`язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб`єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб`єкта та зобов`язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов`язковість ефективного механізму захисту порушеного права.

Верховний Суд України у своїй постанові від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 зазначив, що у випадку задоволення позову, рішення суду має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.

Суд зауважує, що на законодавчому рівні поняття дискреційні повноваження, суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.

Ухвалюючи дане судове рішення, суд також враховує статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" (пункт 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини, що лежать в основі спору по даній справі, суд прийшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно зі статтею 90 цього Кодексу оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 КАС України, відповідно до якої при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (вул. Ольжича, 7, м. Житомир, Житомирський р-н, Житомирська обл., 10003, ЄДРПОУ 13559341) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 08.05.2026 № 263040020009.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити ОСОБА_1 з 01.05.2026 пенсію за віком відповідно до статті 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", зарахувавши до страхового стажу періоди роботи з 19.01.1993 по 30.09.1995 відповідно до трудової книжки НОМЕР_2 від 15.07.1985.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1064,96 грн (однієї тисячі шістдесяти чотирьох гривень 96 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.М. Леміщак

Повний текст складено: 04 серпня 2026 р.

04.08.26