Рішення № 138779866, 27.07.2026, Франківський районний суд м. Львова

524/1573/24

2/465/1014/26

РІШЕННЯ

Іменем України

27.07.2026 року м.Львів

Франківський районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді Рудакова Д.І.,

з участю секретаря судового засідання Паньковецької Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Мілоан» про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги (факторингу), -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Мілоан» про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги (факторингу).

В обґрунтування позову зазначає, що між позивачем та ТОВ «Мілоан» було укладено кредитний договір, умови якого, на думку позивача, є несправедливими, оскільки передбачають безпідставно високі проценти, комісію та пролонгацію кредиту. Позивач зазначає, що при оформленні кредиту не була належним чином ознайомлена з умовами кредитування та ризиками, а після ознайомлення з ними не погодилася з умовами договору та нарахованими платежами. Також вказує, що зверталася до кредитодавця із вимогою врегулювати питання погашення заборгованості та до Національного банку України зі скаргою, однак спір у досудовому порядку врегулювати не вдалося.

Окрім цього, позивач зазначає, що 27 квітня 2023 року між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит Капітал» було укладено договір факторингу №95-МЛ, на підставі якого до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором. На думку позивача, зазначений договір фактично є договором факторингу, укладеним із порушенням вимог законодавства, оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором може здійснюватися лише на користь належного суб`єкта, який має право на надання факторингових послуг. Позивач також зазначає, що відповідач не надав доказів наявності права здійснювати факторингову діяльність, включення до відповідного реєстру, а також належного повідомлення її про відступлення права вимоги. Крім того, вважає, що укладений договір не відповідає правовій природі відступлення права вимоги, оскільки за своїм змістом є оплатною передачею права грошової вимоги, а тому має ознаки договору факторингу.

Посилаючись на наведені обставини, позивач просить суд визнати договір відступлення права вимоги (факторингу) №95-МЛ від 27.04.2023 року, укладений між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит Капітал», недійсним у зв`язку з укладенням такого з порушенням чинного законодавства.

Не погоджуючись з поданим позовом, від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, вважаючи заявлені вимоги необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними і допустимими доказами.

На обґрунтування своєї позиції зазначає, що відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент їх переходу, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, кредитним договором № 9222957 від 29.11.2022 прямо передбачено право кредитодавця відступати права вимоги третім особам без отримання згоди позичальника. Представник відповідача вказує, що 27.04.2023 між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» укладено договір відступлення права вимоги № 95-МЛ, на підставі якого до відповідача перейшло право грошової вимоги до позивачки за кредитним договором. На підтвердження зазначених обставин посилається на договір відступлення права вимоги, Реєстр боржників та витяг із нього, які, на його думку, підтверджують факт переходу права вимоги саме щодо кредитного договору позивачки. Зазначає, що відповідно до умов договору відступлення права вимоги вся інформація, яка міститься у реєстрі боржників, передається новому кредитору як повна, достовірна та така, що відповідає умовам договору та його додаткам. Також представник відповідача звертає увагу, що до суду подано саме витяг із Реєстру боржників, а не повний реєстр, оскільки останній містить персональні дані інших боржників. На думку представника відповідача, подання лише витягу узгоджується з вимогами ч. 2 ст. 95 ЦПК України щодо подання витягів із документів, а також із положеннями Закону України «Про захист персональних даних», оскільки забезпечує нерозголошення персональних даних третіх осіб. Крім того, відповідач посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 04.06.2020 у справі № 910/1755/19, відповідно до якої у разі заміни кредитора зміст самого зобов`язання не змінюється, а відбувається лише зміна його суб`єктного складу в частині кредитора. Враховуючи наведене, представник відповідача вважає, що право вимоги за кредитним договором перейшло до ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» у встановленому законом порядку, а тому підстав для визнання договору відступлення права вимоги (факторингу) недійсним немає.

Від представника третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Мілоан» надійшов відзив на позовну заяву (заперечення на позовну заяву), в яких просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Обґрунтовує таке тим, що ТОВ «Мілоан» є належною фінансовою установою, яка здійснює діяльність на підставі відповідної ліцензії, а також зазначив, що ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» має право на здійснення діяльності з надання фінансових послуг, що підтверджується відомостями, розміщеними у відкритому доступі на офіційному сайті Національного банку України. На думку представника відповідача, доводи позивача щодо відсутності у відповідачів необхідних ліцензій є безпідставними та спростовуються наданими доказами. Крім того, представник відповідача зазначив, що договір відступлення права вимоги укладено відповідно до вимог чинного законодавства, а право вимоги за кредитним договором перейшло до нового кредитора в установленому порядку. Вказує, що договір факторингу відповідає своїй правовій природі, а позивач не навела належних і допустимих доказів на підтвердження протиправності його укладення чи недійсності. Також звернув увагу на те, що саме на позивача покладається обов`язок доведення обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Представник відповідача вказував, що позовні вимоги фактично ґрунтуються на незгоді позивача з умовами кредитного договору, тоді як предметом даного спору є виключно вимога про визнання недійсним договору відступлення права вимоги (факторингу). На думку представника відповідача, позивач не навела жодних обставин, які б свідчили про недійсність саме договору факторингу, у зв`язку з чим підстави для задоволення позову відсутні.

В подальшому, позивачка подала відповідь на відзив, у якій просила не брати до уваги доводи відповідача та задовольнити позовні вимоги. У поданій відповіді на відзив позивачка зазначила, що не погоджується з доводами відповідача, оскільки вони не спростовують наведених у позовній заяві обставин. Вказувала, що відповідачами не надано належних доказів існування та дійсності договору відступлення права вимоги, зокрема не подано самого договору факторингу та документів, які б підтверджували законність переходу права вимоги до нового кредитора. Крім того, позивачка зазначила, що спірний договір за своїм змістом є договором факторингу, укладення якого можливе лише за участю належного суб`єкта, уповноваженого на здійснення факторингової діяльності. На її думку, відповідачами не доведено дотримання вимог законодавства при укладенні такого договору, а також не надано доказів щодо вартості відступлення права вимоги та інших істотних умов правочину, що унеможливлює перевірку його відповідності вимогам закону. Позивачка також зазначила, що відступлення права вимоги фактично є фінансуванням первісного кредитора шляхом передачі права грошової вимоги іншій особі, а тому спірний договір має ознаки договору факторингу. У зв`язку з цим вважає, що оспорюваний правочин укладено з порушенням вимог чинного законодавства та підлягає визнанню недійсним.

Окрім цього, позивачка подала до суду письмові пояснення, в яких просила задоволити позов у повному обсязі.

Позивачка в судове засідання не з`явилася, однак в матеріалах справи міститься подана нею заява про розгляд справи без її участі, позов підтримала та просила такий задоволити у повному обсязі..

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, однак у відзиві на позовну заяву просив проводити розгляд справи без участі представника відповідача.

Представник третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору у судове засідання не з`явився, однак у поданих запереченнях на позовну заяву просив проводити розгляд справи без їх участі.

За таких обставин суд вважає, що справу слід слухати за відсутності учасників справи на підставі наявних у справі даних чи доказів, достатніх для постановлення рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи та всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення, з таких підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

За вимогами ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Судом встановлено, що 29.11.2022 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мілоан» було укладено Договір про споживчий кредит №9222957, відповідно до умов якого Кредитодавець зобов`язується на умовах визначених цим Договором, на строк визначений п.1.3. Договору надати Позичальнику грошові кошти у сумі визначеній у п.1.2. Договору, а Позичальник зобов`язується повернути Кредитодавцю кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом в рекомендовану дату платежу, але не пізніше дати остаточного погашення заборгованості, згідно п.1.4. Договору та виконати інші зобов`язання у повному обсязі на умовах та в строки/терміни, що визначені Договором. Кредит надається з метою задоволення потреб Позичальника не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю та виконанням обов`язків найманого працівника. Типом кредиту є кредит.

Відповідно до п.1.2. та 1.3. сума (загальний розмір) кредиту становить 10000.00 гривень. Кредит надається загальним строком на 100 днів.

Пунктом 3.2.6. вищевказаного Договору передбачено, що Кредитодавець має право, крім інших передбачених законодавством та цим Договором прав, відступати, передавати та будь-яким іншим чином відчужувати, а також передавати в заставу свої права за цим Договором (повністю або частково) на користь третіх осіб в будь-який час протягом строку дії цього Договору без згоди Позичальника. У випадку, якщо після відступлення прав вимоги за цим Договором Кредитодавець отримає від Позичальника платіж (кошти) для погашення існуючої заборгованості за цим Договором, такий платіж (кошти) відповідно до ч.2 ст.516 Цивільного кодексу України Позичальнику не повертаються і зараховуються в рахунок виконання зобов`язань Позичальника за цим Договором.

27.04.2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мілоан» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» було укладено Договір відступлення прав вимоги №95-МЛ, відповідно до умов якого на умовах, встановлених цим договором, Кредитор передає (вiдступає) Новому Кредиторовi за плату, а Новий Кредитор приймає належнi Кредиторовi права грошової вимоги (Права Вимоги) до Боржникiв за Кредитними договорами вказаними у Peєстpi Боржникiв, укладеними мiж Кредитором i Боржниками (Портфель Заборгованостi).

Згідно Виписки з Реєстру боржників до Договору відступлення прав вимоги №95-МЛ від 27.04.2023 року до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» перейшло право вимоги за Договором про споживчий кредит №9222957 від 29.11.2022 року, укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мілоан».

27.04.2023 сторонами було підписано Акт приймання-передачi Реєстру Боржникiв від 27 квiтня 2023 року до Договору вiдступлення прав вимоги №95-МЛ вiд 27 квiтня 2023 року.

Відтак, право вимоги за Договором про споживчий кредит №9222957 від 29.11.2022 року повністю перейшли до ТОВ «ФК «Кредит-Капітал», а тому судд вважає доведеним, що ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» являється новим кредитором за вказаним Кредитним договором.

Заперечуючи проти позовних вимог, сторона відповідача вказувала на безпідставність позовних вимог, відсутність передбачених законом обставин, які б давали можливість визнати спірний договір недійсним.

Перевіряючи обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а також заперечень на позов, суд приймає до уваги те, що частина 3 статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно зі статтею 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема, договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, у тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п`ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов`язання, зокрема, положення щодо сторін у зобов`язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору.

Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК України зумовлює його недійсність.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2019 року в справі № 757/44011/15-ц (провадження № 61-16980св18) зроблено висновок по застосуванню норм глави 73 ЦК України та вказано, що «за договором факторингу може відступатися право грошової вимоги до будь-якого боржника. Тобто, додаткових вимог щодо правового статусу боржника не закріплюється, а тому ним може бути будь-який учасник цивільних відносин».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року в справі № 755/12702/16-ц (провадження № 61- 28925св18) вказано, що «відсутність у юридичної особи ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог щодо визнання договору факторингу частково недійсним, адже ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, проте право вимоги за кредитним договором, яке переходить до юридичної особи за договором факторингу не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором).

Фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну або декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку (пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Під час розгляду справи встановлено, що ТОВ «Міолан» є фінансовою установою, яка здійснює свою діяльність на ринку фінансових послуг щодо надання коштів у позику на умовах фінансового кредиту, на підставі Свідоцтва про реєстрацію фінансової установи серії ІК №176 від 14 липня 2016 року та Ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), виданої Національною комісією, що здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, згідно Розпорядження №2843 від 10 листопада 2016 року.

Окрім цього, судом установлено, що ТОВ «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал» зареєстроване як фінансова установа на підставі розпорядження Державної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг України від 23.10.2007 № 8148, за реєстраційним № 13102085, що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію фінансової установи від 20.05.2019 року.

Отже, ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» є фінансовою установою, має право здійснювати фінансові послуги, зокрема факторинг, що відповідає положенням пункту 11 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Отже, суд дійшов висновку, що ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» має право надавати фінансові послуги, зокрема послуги факторингу на підставі свідоцтва про реєстрацію фінансової установи.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону, фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). (пункти 50-62 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 909/968/16).

Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

У постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі №910/8072/20 зроблено висновок про те, що при вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зроблено висновок, що правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Позивач оспорює Договір відступлення прав вимоги №96-МЛ, який був укладений 27.04.2023 року між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» як такий, що на його думку, порушує його право.

Оспорюючи укладений 27.04.2023 року між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» Договір відступлення прав вимоги №96-МЛ, позивач зазначає про несправедливість умов Договору про споживчий кредит №9222957 від 29.11.2022 року, відсутність зазначення істотних умов договору та часткову сплату заборгованості за цим договором.

Таким чином, позивач фактично оспорює дійсність цієї угоди у частині розміру переданої новому кредитору вимоги (розміру заборгованості за кредитним договором).

Проте слід зазначити, що право недійсної вимоги (неіснуючого боргу/боргу в іншому розмірі) є предметом доказування та встановлення у справі за позовом нового кредитора до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором, а не у справі про визнання недійсним договору факторингу.

Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року справа № 761/33403/17, від 19 жовтня 2022 року у справі № 202/6230/20.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

У постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 926/1172/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18 вказано, що виходячи зі змісту статей 15, 16 ЦК України, підставою для захисту судом цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання або оспорення. Згідно з вимогами статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає направомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17).

Отже, законодавство чітко визначає, що за дійсність переданої вимоги Клієнт відповідає перед Фактором, і це не є підставою для визнання договору факторингу недійсним.

Належних та допустимих доказів того, що ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» в момент підписання оспорюваного договору не було додержано вимог, які встановлені частинами першою статті 203 ЦК України та частин першої та третьої статті 215 ЦК України, матеріали справи не містять, та стороною позивача не наведено.

Враховуючи те, що сторонами спірного договору під час укладання такого були дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором, суд вважає, що правових підстав для визнання в судовому порядку недійсними даного договору немає.

Окремо варто відзначити про те, що за змістом статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. Тобто сторонами в судовому процесі є суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Відповідно до положень частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Отже, суб`єкт, право якого порушено, може захистити його у конкретний спосіб, що передбачений законом або договором. Способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, які передбачені законом (договором), спрямовані на відновлення прав та інтересів позивача.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, що його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Отже, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивач взятих на себе зобов`язань за кредитним договором належним чином не виконувала та за загальним правилом до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Належних та допустимих доказів того, що під час переходу від ТОВ «Мілоан» до ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» прав кредитора у зобов`язанні, будь-яким чином збільшився та/або змінився обсяг зобов`язань за кредитним договором, матеріали справи не містять.

Позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження тієї обставини, що від визнання у судовому порядку недійсними спірного договору залежить подальша можливість законної реалізації позивачем обов`язку щодо погашення заборгованості за кредитним договором.

При відступленні прав вимоги зобов`язання не припиняється, не змінюється - залишається одним і тим самим; відбувається тільки заміна особи на стороні кредитодавця.

За наведених обставин, суд вважає, що під час укладення спірного договору його сторонами не було порушено прав та обов`язків позивача у даній справі.

Інші доводи та обґрунтування позову не дають підстав для висновку про те, що оскаржуваний договір, укладений без додержання норм матеріального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що стороною позивача не надано суду доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, та доказів, які б свідчили про недійсність оспорюваного правочину, а також, які б підтверджували наявність порушеного права позивача укладенням зазначеного договору, а тому суд вважає позовні вимоги безпідставними та недоведеними, в зв`язку з чим в їх задоволенні слід відмовити.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, то відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 76, 77, 79, 80, 83, 95, 141, 211, 223, 259, 263-265, 268, 273, 353 ЦПК України -

у х в а л и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Мілоан» про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги (факторингу) - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», код ЄДРПОУ 35234236, місцезнаходження: м. Львів вул. Смаль-Стоцького, буд.1, корп. 28.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Мілоан», код ЄДРПОУ 40484607, місцезнаходження: м.Київ, вул.Багговутівська, буд.17-21.

Суддя Рудаков Д.І.