Ухвала суду № 138729533, 03.08.2026, Франківський районний суд м. Львова

2-2646/11

4-с/465/29/26

У Х В А Л А

судового засідання

03.08.2026 року м. Львів

Франківський районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді Гулієвої М. І.,

за участю секретаря судового засідання Паньковецької Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові скаргу ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу примусового виконання у цивільній справі №2-2646/11,-

встановив :

Представник Скаржника ОСОБА_1 адвокат Нецкар Юрій Ігорович звернувся до суду зі скаргою на протиправну бездіяльність Франківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України та просить зобов`язати орган державної виконавчої служби усунути порушення прав Боржника шляхом зняття арештів та інших обтяжень, накладених у межах виконавчого провадження №47467068.Скарга мотивована тим, що 08 червня 2015 року державним виконавцем Франківського ВДВС Львівського МУЮ відкрито виконавче провадження №47467068 з примусового виконання виконавчого листа №2-1326/758/2012, виданого 08 лютого 2013 року Франківським районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованості в сумі 2 782 979,15 грн. У ході виконання рішення 14 липня 2015 року державним виконавцем було винесено постанову про арешт майна Боржника, якою накладено арешт на все належне йому майно.25.10.2017 року державним виконавцем Франківського ВДВС Львівського МУЮ винесено постанову про повернення виконавчого документа Стягувачу ПАТ «КБ Надра».Надалі виконавчий лист був повторно пред`явлений до примусового виконання приватному виконавцю виконавчого округу Львівської області Маковецькому З.В., який 31.12.2018 року відкрив виконавче провадження №57987650. У межах цього виконавчого провадження ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 18 листопада 2020 року було здійснено заміну стягувача з ПАТ КБ «Надра» на ТОВ «Преміум Лігал Колекшн», а ухвалою цього ж суду від 04 червня 2025 року замінено стягувача у виконавчому листі на ОСОБА_2 як нового кредитора за договором відступлення права вимоги. Скаржник зазначає, що після переходу права вимоги ним було добровільно врегульовано заборгованість перед новим кредитором поза межами виконавчого провадження, у зв`язку із чим ОСОБА_2 підтвердила відсутність будь-яких майнових претензій до Боржника. На підтвердження зазначених обставин до скарги долучено відповідні документи, копії яких містяться в матеріалах справи. Незважаючи на фактичне виконання судового рішення, завершення усіх виконавчих проваджень щодо виконання виконавчого листа та відсутність будь-яких майнових претензій з боку стягувача, арешти, накладені державним виконавцем у межах виконавчого провадження №47467068, залишилися чинними.З метою усунення зазначених порушень представник Скаржника 16 лютого 2026 року звернувся до Франківського відділу державної виконавчої служби із заявою про припинення чинності арештів, зняття всіх обтяжень. Однак листом від 07 квітня 2026 року орган державної виконавчої служби повідомив про відсутність правових підстав для задоволення заяви, пославшись на положення статті 59 Закону України «Про виконавче провадження». На думку Скаржника, така бездіяльність органу державної виконавчої служби є протиправною, оскільки після повного виконання рішення суду та припинення правовідносин між сторонами виконавчого провадження подальше існування арешту майна не переслідує законної мети, є непропорційним втручанням у право власності та суперечить вимогам статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також положенням Закону України «Про виконавче провадження».

Представник скаржника в судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його та скаржника відсутності, скаргу підтримав.

Представник Франківського відділу державної виконавчої служби у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Стягувач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

За таких обставин, враховуючи положення частини другої статті 450 ЦПК України, суд дійшов висновку про можливість розгляду скарги за відсутності учасників справи.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України, у зв`язку з неявкою всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Суд повно, всебічно та безпосередньо дослідивши матеріали скарги, письмові докази, приходить до наступного висновку.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця під час виконання судового рішення порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частини першої статті 448 ЦПК України така скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Судом встановлено, що рішенням Франківського районного суду м. Львова від 12 липня 2012 року у цивільній справі №2-2646/11 було стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором та судові витрати на загальну суму 2 782 979,15 грн. На виконання зазначеного рішення 08 лютого 2013 року судом видано виконавчий лист.

На підставі зазначеного виконавчого листа 08 червня 2015 року державним виконавцем Франківського відділу державної виконавчої служби відкрито виконавче провадження №47467068.

У межах цього виконавчого провадження державним виконавцем 14 липня 2015 року винесено постанову про арешт майна боржника.

Як убачається із матеріалів справи, під час здійснення виконавчих дій частину майна боржника було передано стягувачу після проведення прилюдних торгів, що не відбулися.

Разом з тим рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 06 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 05 травня 2015 року, результати реалізації майна були визнані недійсними, державну реєстрацію права власності скасовано, а сторони повернуто у попередній майновий стан.

Судом також встановлено, що постановою державного виконавця від 25 жовтня 2017 року виконавчий документ було повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент прийняття постанови), що сторонами не заперечується.

Після повернення виконавчого документа останній був повторно пред`явлений до примусового виконання приватному виконавцю виконавчого округу Львівської області Маковецькому З.В., який відкрив виконавче провадження №57987650. У подальшому ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 18 листопада 2020 року було замінено сторону виконавчого провадження, а ухвалою суду від 04 червня 2025 року здійснено заміну стягувача у виконавчому листі на ОСОБА_2 як нового кредитора.

З наданих суду матеріалів убачається, що після переходу права вимоги боржником було добровільно виконано зобов`язання перед новим кредитором поза межами виконавчого провадження, у зв`язку із чим останній підтвердив відсутність будь-яких майнових претензій до ОСОБА_1 .

Крім того, суд бере до уваги, що станом на момент звернення зі скаргою будь-які відкриті виконавчі провадження щодо виконання рішення Франківського районного суду м. Львова у справі №2-2646/11 відсутні, що не заперечується органом державної виконавчої служби.

Звертаючись до Франківського відділу державної виконавчої служби із заявою про припинення чинності арештів, Скаржник просив усунути обмеження, які фактично втратили своє правове призначення після виконання рішення суду.

Однак, Франківський відділ державної виконавчої служби відмовив у задоволенні заяви, мотивуючи це виключно тим, що стаття 59 Закону України «Про виконавче провадження» не передбачає підстав для самостійного зняття арешту державним виконавцем у зазначених правовідносинах, а також відсутністю доказів сплати виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження належним йому майном.

Отже, будь-яке втручання держави у здійснення особою права власності повинно відповідати трьом критеріям: бути законним; переслідувати легітимну мету; бути пропорційним поставленій меті.

Саме ці критерії підлягають оцінці судом у даній справі.

Щодо правової природи арешту майна Суд зазначає, що арешт майна боржника не є видом цивільно-правової чи процесуальної відповідальності.

Його правова природа полягає виключно у забезпеченні реального виконання рішення суду.

Тобто арешт є допоміжним способом забезпечення виконання рішення, а не самостійною санкцією щодо боржника.

Існування арешту можливе лише доти, доки він необхідний для досягнення законної мети виконавчого провадження.

Після припинення виконавчого провадження, виконання рішення суду або відсутності майнових вимог стягувача подальше існування арешту повинно бути належним чином обґрунтованим.

За відсутності такого обґрунтування подальше обмеження права власності є свавільним.

Згідно з частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» визначено випадки, коли виконавець має право самостійно зняти арешт із майна боржника.

Разом із тим частиною п`ятою цієї ж статті прямо встановлено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Таким чином законодавець спеціально передбачив судовий механізм усунення тих обмежень права власності, які не можуть бути припинені самим виконавцем.

Саме така ситуація склалася у даній справі.

Орган державної виконавчої служби у своєму відзиві фактично підтвердив відсутність у нього правових підстав самостійно припинити арешт, посилаючись виключно на частину четверту статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Однак такі доводи не спростовують вимог скарги.

Навпаки, вони підтверджують необхідність судового захисту права власності шляхом застосування частини п`ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню, зокрема у разі фактичного виконання рішення.

Статтею 40 цього Закону передбачено, що після закінчення виконавчого провадження арешт із майна боржника підлягає зняттю, а інші заходи примусового виконання мають бути скасовані.

Хоча виконавче провадження №47467068 було завершене шляхом повернення виконавчого документа стягувачу, судом встановлено, що після цього виконавчий документ був повторно пред`явлений до виконання приватному виконавцю, у межах іншого виконавчого провадження, яке в подальшому також завершилося, а заборгованість була добровільно погашена новому кредитору поза межами виконавчого провадження.

Отже, станом на день розгляду справи відсутнє будь-яке виконавче провадження, у межах якого збереження арешту могло б забезпечувати виконання рішення суду.

Відповідно до статті 263 ЦПК України суд при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Під час вирішення даної справи суд враховує усталену практику Верховного Суду щодо застосування статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» у правовідносинах, пов`язаних із тривалим існуванням арешту майна після завершення виконавчого провадження.

У постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №2/0301/806/11, провадження №61-3814св22, зроблено правовий висновок про те, що тривале збереження арешту на майні особи після припинення виконавчого провадження та за відсутності майнових претензій стягувача є невиправданим втручанням держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

Верховний Суд зазначив, що арешт майна є виключно способом забезпечення виконання судового рішення, а не окремою санкцією щодо боржника.

Після досягнення мети виконавчого провадження або припинення можливості її досягнення подальше існування арешту суперечить його правовій природі.Крім того Верховний Суд наголосив, що суд повинен перевіряти не лише формальну наявність постанови про арешт, але й існування фактичної необхідності подальшого обмеження права власності.

Саме ця правова позиція повністю відповідає обставинам даної справи.

У даному випадку:

?рішення суду фактично виконано;

?правонаступник кредитора підтвердив відсутність претензій;

?виконавчі провадження завершені;

?відкриті виконавчі провадження відсутні;

?арешт продовжує існувати виключно формально.

Отже, наведена постанова Верховного Суду підлягає застосуванню при вирішенні цієї справи.

Аналогічний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі №753/12589/23, провадження №61-5186св24.

У зазначеній постанові Верховний Суд переглядав судові рішення, якими було відмовлено боржнику у задоволенні скарги на відмову державного виконавця зняти арешт після повернення виконавчого документа стягувачу.

При цьому Верховний Суд звернув увагу, що вирішальне значення має не лише формальна підстава завершення виконавчого провадження, а й оцінка того, чи зберігається станом на день розгляду спору законна мета існування арешту.

Таким чином Верховний Суд фактично підтвердив, що питання про подальше існування арешту повинно вирішуватись із урахуванням принципу пропорційності втручання у право власності.

Правова позиція щодо необхідності оцінки пропорційності обмеження права власності була підтверджена також у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі №202/5715/24, провадження №61-15823св24.

У зазначеній справі Верховний Суд розглядав аналогічну ситуацію, коли після повернення виконавчого документа стягувачу арешт майна продовжував існувати протягом багатьох років.

Верховний Суд зазначив, що сама лише можливість повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання не може автоматично виправдовувати безстрокове існування арешту майна.

Суд касаційної інстанції наголосив, що втручання держави у право власності повинно відповідати вимогам законності, необхідності та пропорційності.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини будь-яке втручання держави у право особи на мирне володіння майном повинно забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства та необхідністю захисту основоположних прав особи.

Європейський суд неодноразово зазначав, що втручання держави не повинно покладати на особу надмірний та індивідуальний тягар.

Саме принцип справедливого балансу є основним критерієм оцінки пропорційності втручання.

У даній справі суд не встановив існування будь-якого суспільного інтересу, який би виправдовував подальше існування арешту майна після фактичного виконання судового рішення.

Навпаки, продовження дії арешту створює ситуацію, за якої Скаржник протягом тривалого часу без законної підстави обмежений у можливості вільно розпоряджатися належним йому майном.

Таке втручання покладає на особу надмірний індивідуальний тягар та не відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Оцінюючи всі зібрані у справі докази в їх сукупності відповідно до статті 89 ЦПК України, суд приходить до висновку, що:

?право вимоги, яке випливало із рішення Франківського районного суду м. Львова, фактично реалізовано;

?зобов`язання боржником виконано;

?новий кредитор підтвердив відсутність будь-яких майнових претензій;

?жодне виконавче провадження щодо виконання цього рішення не перебуває на виконанні;

?орган державної виконавчої служби не навів жодної об`єктивної підстави, яка б виправдовувала подальше існування арешту;

?продовження дії арешту створює для Скаржника необґрунтовані перешкоди у здійсненні правомочностей власника та є непропорційним втручанням держави у право мирного володіння майном.

За таких обставин суд доходить висновку, що незняття арешту після припинення виконавчих правовідносин та відсутності будь-яких майнових вимог стягувача порушує вимоги статті 41 Конституції України, статей 319, 321, 391 ЦК України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не відповідає правовим висновкам Верховного Суду.

Враховуючи наведене, скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно із статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором, а якщо закон чи договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, суд відповідно до викладеної в позові (скарзі) вимоги може визначити такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Конституційний принцип ефективності судового захисту означає, що судове рішення має не лише констатувати порушення права, але й реально усунути таке порушення.

Саме тому спосіб захисту повинен бути ефективним та таким, що унеможливлює повторне звернення особи до суду з тотожними вимогами.

Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці неодноразово зазначала, що судовий захист повинен бути повним та ефективним, а обраний судом спосіб захисту має реально поновлювати порушене право, а не створювати передумови для виникнення нового спору.

У даній справі сам факт визнання неправомірною бездіяльності органу державної виконавчої служби не забезпечить поновлення порушеного права Скаржника.

Порушення права буде усунуте лише за умови фактичного припинення всіх обмежень, які виникли внаслідок винесення постанов державного виконавця у виконавчому провадженні №38571686.

Саме такий спосіб захисту повністю відповідатиме положенням статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», статті 391 ЦК України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 5, 12, 13, 7681, 89, 258261, 263, 447453 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Скаргу ОСОБА_1 , подану представником адвокатом Нецкаром Юрієм Ігоровичем, на бездіяльність Франківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України задовольнити.

Зобов`язати Франківський відділ державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (код ЄДРПОУ 35009269) зняти арешт з майна, належного на праві власності ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), яке накладене в рамках виконавчого провадження № 47467068, а саме: - номер запису про обтяження: 10831656, дата та час державної реєстрації: від 17.08.2015 року, вид обтяження: арешт нерухомого майна; документи подані для державної реєстрації: постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер №47467068, виданий 14.07.2015 року, видавник: Франківський ВДВС ЛМУЮ; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та

їх обтяжень, індексний номер:23727012 від 17.08.2015 року, ОСОБА_3 , Львівське міське управління юстиції, особа, майно/права якої обтяжуються: ОСОБА_1 , опис предмета обтяження: все майно.

Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення до Львівського апеляційного суду.

Ухвала набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя М. І. Гулієва