Рішення № 138690180, 27.07.2026, Дніпровський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Запоріжжя)

Дата документу 27.07.2026

Справа № 334/3847/26

Провадження № 2/334/3122/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2026 року Дніпровський районний суд міста Запоріжжя у складі: головуючого судді Фетісова М.В., за участю секретаря судового засідання Засько О.А.,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні цивільну справу за позовом Концерну «МІСЬКІ ТЕПЛОВІ МЕРЕЖІ» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги,

встановив:

представник позивача Казубек Л.Ю. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просить стягнути з відповідачки на користь позивача заборгованість з централізованого опалення та гарячого водопостачання (особовий рахунок, договір № 90400051) за період з 01.07.2021 по 28.02.2026 в сумі 37 673,23 гривні.

В обґрунтування позову зазначила, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 . З 01.11.2021 між сторонами укладений Типовий індивідуальний договір № 90400051 про надання послуги з теплової енергії та послуги гарячої води за вказаною адресою. За період з 01.07.2021 по 28.02.2026 заборгованість становить 37 673,23 гривні. Факт отримання послуги з постачання теплової енергії до житлового будинку, в якому знаходиться квартира відповідачки, підтверджується рішенням виконавчого комітету ЗМР.

Представник відповідачки адвокат Тивоненко Д.Р. подав відзив на позов, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог та зазначив, що позивач посилається на те, що з 01.11.2021 між сторонами нібито укладений Типовий індивідуальний договір, розміщений на офіційному сайті Концерну «МТМ». Однак сам факт розміщення тексту договору на сайті не підтверджує його укладення з конкретною особою. Тобто, договір долучений до матеріалів справи: не підписаний жодною зі сторін; не містить реквізитів відповідачки; не містить доказів приєднання відповідачки до умов договору. Позивач прямо зазначає про відсутність між сторонами укладеного у встановленому законом порядку договору про надання послуги з постачання теплової енергії, послуги гарячої води. Разом з тим, позивач посилається на те, що сама по собі відсутність письмового договору не виключає можливості стягнення зі споживача вартості відповідних послуг, оскільки на думку позивача, між сторонами нібито склалися фактичні договірні відносини. Водночас твердження позивача не можуть вважатися безумовною підставою для задоволення позовних вимог, оскільки саме на позивача покладається обов`язок доведення факту виникнення між сторонами правовідносин, їх змісту, обсягу наданих послуг, порядку їх прийняття споживачем, а також погодження істотних умов таких правовідносин. Саме лише посилання на факт надання послуг або на існування так званих «фактичних договірних відносин» не звільняє позивача від необхідності належними та допустимими доказами підтвердити: факт надання послуг саме відповідачці; обсяг та період надання таких послуг; правові підстави виникнення у відповідачки обов`язку щодо їх оплати; погодження сторонами істотних умов надання послуг, у тому числі порядку обліку, тарифікації та розрахунків. Крім того, відсутність укладеного договору унеможливлює належне визначення взаємних прав та обов`язків сторін, порядку приймання-передачі послуг, відповідальності сторін, а також інших істотних умов, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору. Таким чином, твердження позивача про наявність між сторонами фактичних договірних відносин є оціночним та підлягає належному доказуванню у встановленому законом порядку, тоді як сам по собі факт відсутності письмового договору свідчить про наявність спірності правовідносин та потребує критичної оцінки доводів позивача судом. Посилання позивача на типовий індивідуальний договір, розміщений на його власному офіційному сайті, без надання доказів його підписання або належного приєднання відповідачки до його умов, не підтверджує факту укладення договору між сторонами. Долучений до матеріалів справи непідписаний договір не є належним та допустимим доказом у розумінні норм цивільного процесуального законодавства. Долучений позивачем розрахунок основного боргу не відповідає вимогам належності та допустимості доказів, а його зміст не дає можливості перевірити обґрунтованість заявлених до стягнення сум. Так, зазначений розрахунок не містить належних ідентифікуючих даних відповідачки, оскільки у ньому вказано лише назву вулиці, номер будинку та квартири, без зазначення повної адреси об`єкта та без будь-яких персональних даних відповідачки, що унеможливлює однозначне встановлення того, що вказаний документ стосується саме відповідачки та саме спірних правовідносин, зокрема відсутні також ідентифікація особового рахунку чи інші індивідуалізуючі дані. Крім того, у графі щодо найменування послуг містяться лише загальні формулювання, а саме: «абонплата опалення», «постачання ТЕ», «постачання ГВ», «абонплата ГВ», без будь-якої деталізації фактичного обсягу наданих послуг, застосованих тарифів, показників обліку, методики нарахування чи інших даних, необхідних для перевірки правильності та обґрунтованості здійснених нарахувань. Сам розрахунок складається лише з помісячних записів із зазначенням періодів у форматі «липень 2021», «серпень 2021» тощо та містить графи «на початок», «нараховано», «сплачено», «на кінець». Водночас наведені відомості мають виключно узагальнений характер та не містять жодних первинних бухгалтерських документів, показників вузлів обліку, інформації щодо тарифів або інших розрахункових даних, на підставі яких можливо перевірити достовірність зазначених сум, фактичний обсяг спожитих послуг та правові підстави їх нарахування. Фактично поданий документ відображає лише внутрішній односторонній розрахунок позивача без належного документального підтвердження наведених у ньому відомостей. Крім того, у поданих позивачем документах наявні суперечності щодо періоду, за який заявлено вимоги про стягнення заборгованості. Так, у тексті позовної заяви та у позовних вимогах позивач зазначає про наявність заборгованості за період з 01.07.2021 по 28.02.2026, тоді як у долученому розрахунку основного боргу містяться нарахування за період по 31.03.2026 включно, тобто за межами періоду, визначеного самим позивачем у позовних вимогах, що свідчить про невідповідність розрахунку змісту заявлених позовних вимог та ставить під сумнів правильність визначення суми заборгованості. Таким чином, долучений позивачем розрахунок основного боргу є одностороннім внутрішнім документом, не охоплює весь заявлений період, не містить належних даних про відповідачку та не підтверджений первинними обліковими документами, а отже не може вважатися належним та допустимим доказом у розумінні статей 7678, 81 ЦПК України та не підтверджує розмір заявленої заборгованості. Представником позивача долучено довідку № 468330274 від 16.03.2026 року, яка надана як відповідь на запит. Водночас, зазначений документ подано не в повному обсязі надано лише одну сторінку, без інших сторінок (додатків чи продовження), що унеможливлює перевірку його змісту, цілісності та достовірності. Крім того, навіть у поданому вигляді зазначена довідка не містить належних даних, які б підтверджували зв`язок відповідачки з об`єктом, щодо якого зроблено відповідні відомості. Зокрема, у довідці зазначено інформацію про 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 , однак відповідачка зареєстрована (прописана) у квартирі АДРЕСА_3 , що підтверджується відомостями її паспорта. При цьому у відповідачки відсутнє право власності на квартиру АДРЕСА_2 , що виключає можливість покладення на неї будь-яких обов`язків, пов`язаних із зазначеним об`єктом нерухомості.Таким чином, надана довідка не підтверджує ані права власності, ані користування, ані будь-якого іншого правового зв`язку відповідачки з квартирою АДРЕСА_2 , а отже не стосується предмета доказування у справі, що суперечить вимогам статті 77 ЦПК України щодо належності доказів. У позову відсутня інформація, зокрема, чи встановлений у вказаній квартирі вузол комерційного обліку теплової енергії. Позовні вимоги про стягнення заборгованості, заявлені позивачем за період з 01.07.2021 по 28.02.2026, тобто вони виходять за межі встановленого законом трирічного строку позовної давності. Тобто, відповідачка має можливість заявити про необхідність застосування строків позовної давності в частині позовних вимог за період з 01.07.2021 по 06.05.2023. Тобто, позовні вимоги за по стягненню заборгованості за період з 01.07.2021 по 06.05.2023 задоволенню не підлягають. Часткова оплата комунальних послуг не є підставою для переривання строку позовної давності. У цій справі доказів, які свідчили б про визнання боргу за вказаний період, матеріали справи не містять. Позивачем не було надано інформації щодо призначення платежів. Відповідачка не надала будь-які квитанції про оплату послуг позивача, які б підтверджували визнання нею такого боргу та де б було зазначено місяць, за який проводиться оплата. Також не надано квитанцій чи інших документів, які б містили посилання на те, що відповідачка, вносячи місячні платежі, компенсує і борг, і що саме відповідачка вносила платежі. Отже, відповідачка приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за період з 01.07.2021 по 06.05.2023 в сумі 15 366,22 гривень задоволенню не підлягають, оскільки щодо них позивачем було пропущено строк позовної давності. Тобто, у випадку задоволення позовних вимог позивача, з якими відповідачка категорично не погоджується, суд може стягнути з відповідачки заборгованість лише за період з 07.05.2023 по 07.05.2026. Навіть у поданому вигляді довідка № 468330274 від 16.03.2026 не містить належних відомостей, які б підтверджували правовий або фактичний зв`язок відповідачки з об`єктом нерухомості, щодо якого наведено відповідну інформацію. Зокрема, у довідці зазначено інформацію щодо 1/4 частки квартири АДРЕСА_2 , однак відповідачка зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_3 , що підтверджується відомостями її паспорта про реєстрацію місця проживання. При цьому право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 виникло у відповідачки лише 22.06.2022, тоді як позивач заявляє вимоги про стягнення заборгованості, починаючи з 01.07.2021, тобто за період, коли відповідачка не була власницею зазначеного об`єкта нерухомості. Більше того, сама по собі довідка не підтверджує факту проживання відповідачки у квартирі АДРЕСА_2 , користування нею житлово-комунальними послугами за цією адресою чи наявності обов`язку зі сплати заявленої позивачем заборгованості. Також документ не містить жодних відомостей щодо фактичного користування об`єктом або розподілу обов`язків між співвласниками. Для розрахунку можливої до стягнення суми підлягає врахуванню лише період з травня 2023 року по березень 2026 року, який становить 22 306,91 гривень, та відповідно частка відповідачки у розмірі 1/4. Таким чином, навіть за умови часткового задоволення позову, з відповідачки не може бути стягнуто суму, що перевищує 1/4 частку доведеного та не охопленого позовною давністю боргу.

Представник позивача подала відповідь на відзив, в якому зазначила, що 02.10.2021 на веб-сайті Концерну «МТМ» опубліковано Типовий індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії. Даний договір є публічним договором приєднання, який набирає чинності через 30 днів з моменту розміщення на сайті Концерну «МТМ». Відповідачка не виконує своїх зобов`язань із своєчасного внесення плати за комунальні послуги, а тимчасове проживання без реєстрації за іншою адресою, не звільняє останньої від зазначеного обов`язку, що випливає з договору найму жилого приміщення. Строк позовної давності у зв`язку з дією карантину було призупинено з 12.03.2020 до 30.06.2023. На території України введений воєнний стан. Законом України № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України щодо поновлення перебігу позовної давності» від 14.05.2025 пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України виключено, який набрав чинності 04.09.2025, тому саме із цієї дати відновлено обчислення строків позовної давності. Загальний строк позовної давності, визначений статтею 257 ЦК України, був призупинений у період з 02.04.2020 до 03.09.2025. Позивач хоче звернути увагу суду на те, що у відзиві містяться суттєві розбіжності. Так в пункті 4 представник відповідачки зазначає наступне «У відповідачки відстунє право власності на квартиру АДРЕСА_2 », тобто заперечує зв`язок відповідачки з квартирою АДРЕСА_1 . Далі в пункті 6 він сам же зазначає, що «квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної часткової власності в розмірі 1/4 частки відповідачці».

Представник відповідачки подав заперечення. Зазначив, що у відповіді на відзив позивач посилається на те, що будинок був підключений до системи централізованого теплопостачання, а послуги з постачання теплової енергії та гарячої води нібито надавалися належним чином. Проте, зазначене саме по собі не може вважатися належним і достатнім доказом виникнення у відповідачки обов`язку зі сплати заявленої до стягнення заборгованості. Таким чином, саме позивач зобов`язаний довести не лише факт загального надання послуг у будинку, а й: факт надання послуг саме відповідачці як споживачу; обсяг фактично спожитих послуг за кожен розрахунковий період; правильність застосованих тарифів у кожному періоді нарахувань; відповідність нарахувань даним вузлів комерційного обліку (за їх наявності); порядок розподілу спожитих обсягів між співвласниками будинку; відсутність перерв у наданні послуг або їх неналежної якості, що впливає на розмір плати.Сам факт підключення будинку до мереж централізованого теплопостачання є лише загальною технічною характеристикою інфраструктури та не підтверджує ані обсягу, ані вартості, ані факту споживання послуг конкретним споживачем у заявленому позивачем розмірі. Позивачем не надано суду належних первинних документів бухгалтерського та технічного обліку, які б дозволяли перевірити правильність нарахувань, зокрема: деталізованих щомісячних розрахунків нарахувань по особовому рахунку відповідачки; даних вузлів комерційного обліку теплової енергії та гарячої води за спірний період; актів зняття показників лічильників (за наявності); документів щодо фактичного розподілу теплової енергії між споживачами будинку; актів про надання або ненадання послуг, їх перерви або відхилення від нормативів якості. Таким чином, твердження позивача про «фактичне надання послуг» є загальним, декларативним. Більше того, сам по собі факт функціонування системи централізованого опалення або гарячого водопостачання у будинку не є тотожним факту належного надання послуг у розумінні Закону України «Про житлово-комунальні послуги», оскільки обов`язковим елементом є саме підтверджений обсяг споживання та коректний розрахунок вартості таких послуг. Позивач фактично обмежився загальними твердженнями про «належне надання послуг», не конкретизувавши, які саме обсяги були спожиті відповідачкою, яким чином вони визначалися, та на підставі яких первинних документів здійснено нарахування. За таких обставин, відсутні належні та допустимі докази, які б дозволяли суду дійти беззаперечного висновку про доведеність як факту, так і розміру заявленої до стягнення заборгованості, у зв`язку з чим вказані доводи позивача підлягають відхиленню як необґрунтовані та недоведені. Посилання позивача на те, що між сторонами нібито автоматично виникли договірні правовідносини у зв`язку з опублікуванням типового договору та спливом 30-денного строку, є юридично необґрунтованим у тій частині, в якій позивач ототожнює сам факт опублікування договору з доведеністю виникнення конкретного зобов`язання у відповідачки та обов`язку сплачувати заявлену суму заборгованості. Позивач фактично виходить з позиції, що: договір є публічним договором приєднання; він не потребує підпису споживача; вважається укладеним автоматично після опублікування; тому з 01.11.2021 між сторонами нібито існують договірні відносини. Однак, такі твердження є лише загальним викладом правової природи публічного договору та не звільняють позивача від обов`язку доведення всіх юридично значимих обставин у конкретній справі. Разом із тим, сам по собі факт опублікування типового договору не є належним та достатнім доказом того, що: між позивачем та відповідачкою фактично виникли договірні відносини саме щодо конкретного об`єкта нерухомості; відповідачка є належним споживачем у розумінні Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у спірний період; позивач належним чином виконував обов`язки виконавця послуг; відповідачка була належним чином повідомлена про істотні умови договору, тарифи та порядок розрахунків; нарахування здійснювались саме відповідно до умов конкретного договору, а не в довільному чи розрахунковому порядку. Саме по собі посилання на існування публічного договору не замінює доказування таких ключових елементів спору як: факт надання послуг конкретному споживачу; обсяг фактично спожитих послуг; правильність нарахувань; наявність чинного зобов`язання у конкретний період; коректність ведення особового рахунку. Більше того, позивач не надав належних доказів того, що відповідачка здійснювала будь-які дії, які можна кваліфікувати як акцепт умов договору, або що вона була належним чином інформована про конкретні істотні умови такого договору саме в тому вигляді, на який посилається позивач. Також відсутні докази того, що позивач індивідуалізував договірні відносини саме щодо відповідачки, а не здійснював загальні нарахування за принципом «будинкового» або розрахункового методу без належної прив`язки до конкретного споживача та фактичного споживання. За таких обставин, посилання позивача на публічний договір не може розглядатися як належний доказ існування та обґрунтованості грошових вимог, а підлягає оцінці судом виключно у сукупності з іншими доказами, які у даній справі є відсутніми або недостатніми. Позивач обґрунтовує свою позицію тим, що: під час карантину перебіг позовної давності нібито продовжувався; під час воєнного стану перебіг позовної давності був зупинений; тому загальний строк звернення до суду начебто не сплив. Навіть за наявності загальних правил про зупинення/продовження строків у період карантину та воєнного стану, позивач зобов`язаний довести: конкретний період виникнення кожного елементу заборгованості; момент, з якого обчислюється позовна давність по кожному платежу; підстави для її зупинення або переривання саме щодо кожного окремого зобов`язання. Загальне посилання на нормативні зміни без індивідуального розрахунку та прив`язки до конкретних щомісячних зобов`язань не є належним доказом дотримання строків позовної давності. Крім того, позивач не надав суду належного та перевірного розрахунку періодів, за які заявлено вимоги, у розрізі кожного місяця, що унеможливлює встановлення: чи дійсно всі заявлені вимоги охоплюються періодом, у межах якого позовна давність не сплинула; чи не містять позовні вимоги частини, щодо яких строк позовної давності є пропущеним. Отже, твердження позивача про «непропущення позовної давності» є загальним, декларативним та не підтвердженим належними розрахунками і доказами, у зв`язку з чим не може бути прийняте судом як беззаперечне. Позивач зазначає, що у відзиві спочатку вказано про відсутність у відповідачки права власності на квартиру АДРЕСА_2 , а в іншій частині відзиву наведено посилання на те, що відповідачці належить 1/4 частка зазначеної квартири. Разом з тим, такі твердження не є суперечливими по суті, оскільки відзив фактично містить посилання на різні аргументи сторін процесу та доводи позивача, які були наведені у позовній заяві. Відповідачка, цитуючи позицію позивача, не погоджується з нею, що прямо і однозначно випливає зі змісту відзиву в цілому, зокрема з його вступної та резолютивної частини. Таким чином, позивачем штучно вирвано окремі фрагменти тексту відзиву без урахування їх контексту. Більше того, позивачем до матеріалів справи самостійно було долучено витяг з ДРРП № 303312502 від 22.06.2022, згідно з яким квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної часткової власності, зокрема відповідачці у розмірі 1/4 частки. Отже, саме позивач підтверджує наявність у відповідачки частки у праві власності на зазначене майно, що виключає можливість трактування доводів відзиву як суперечливих або взаємовиключних. При цьому наведені обставини були викладені відповідачкою у межах аналізу позиції позивача та не становлять визнання позовних вимог, а лише заперечення проти них, що прямо відповідає процесуальній природі відзиву відповідно до норм ЦПК України. Таким чином, посилання позивача на нібито суперечності у відзиві є необґрунтованими, оціночними та такими, що не впливають на предмет доказування у справі. Особливої уваги заслуговує той факт, що позивач у своїй відповіді на відзив повністю проігнорував один із основних та визначальних доводів сторони відповідачки. Так, відповідачкою було зазначено, що квартира АДРЕСА_2 не належить їй на праві одноосібної власності, а перебуває у спільній частковій власності, при цьому частка відповідачки становить лише 1/4 частка. Зазначена обставина підтверджується витягом з ДРРП, який був наданий суду самим позивачем. Водночас у відповіді на відзив позивач не навів жодного аргументу щодо того, чому саме відповідачка повинна відповідати за всю суму заявленої заборгованості, не зазначив правових підстав виникнення у неї одноосібного обов`язку зі сплати всіх нарахувань та не обґрунтував, чому вимоги пред`явлено саме до неї в повному обсязі. Фактично позивач обмежився повторенням доводів позовної заяви та свідомо оминув питання, яке безпосередньо стосується належності відповідачки та обсягу її можливої відповідальності. Більше того, позивач не лише не спростував зазначений довід, а й не надав суду жодних доказів існування солідарного обов`язку відповідачки щодо сплати всієї суми борг, не обґрунтував підстав покладення на неї відповідальності за дії або бездіяльність інших співвласників та не навів жодної норми закону, яка б дозволяла стягнути з власника 1/4 частки 100% заявленої заборгованості.

Відповідно до інформації з ДРРП від 16.03.2026 № 468330274 відповідачці ОСОБА_1 належить 1/4 частка квартири за адресою: АДРЕСА_4 з 22.06.2022.

Згідно з листом Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради від 27.04.2026 № 06.4-06/02/14357 «Про надання інформації» місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_5 з 04.04.2002 по теперішній час.

Відповідно до Довідки щодо заборгованості за надані послуги та розрахунку основного боргу по особовому рахунку № НОМЕР_1 , Концерн «МІСЬКІ ТЕПЛОВІ МЕРЕЖІ» надає за адресою: АДРЕСА_4 , послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання. Заборгованість перед Концерном за наданими за вказаною адресою послугами за період з 01.07.2021 по 28.02.2026 склала 37 673,23 гривні.

Факт надання послуг позивачем за адресою: АДРЕСА_4 , підтверджується актами стану готовності теплогосподарства до роботи в опалювальний сезон, паспортами готовності до роботи в опалювальний сезон, актами перевірки готовності вузла теплової енергії до експлуатації в опалювальному періоді, актом про прийняття вузла комерційного обліку на абонентський облік.

Правовідносини між теплопостачальною організацією та споживачем в сфері виробництва, транспортування та постачання теплової енергії регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України від 02.06.2005 № 2633-ІV «Про теплопостачання» (далі Закон № 2633-ІV), Правилами користування тепловою енергією, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 за № 1198, та іншими нормативно-правовими актами України.

В розумінні Закону № 2633-ІV та Правил користування тепловою енергією, споживачем теплової енергії є фізична або юридична особа, що використовує теплову енергію на підставі договору.

Згідно з частиною першою статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 09.11.2017 № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII), який діє з 01.05.2019, відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Частиною п`ятою статті 13 Закон № 2189-VIII передбачено, що у разі якщо співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали з виконавцем комунальної послуги відповідний договір (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії), з ними укладається індивідуальний договір про надання комунальної послуги, що є публічним договором приєднання. Такі договори вважаються укладеними, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця послуги співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем комунальної послуги. При цьому розміщується повідомлення про місце опублікування тексту договору у загальнодоступних місцях на інформаційних стендах та/або рахунках на оплату послуг.

Згідно зі статтею 5 Закону № 2189-VIII позивач надавав послуги, що за своїм функціональним призначенням є комунальними послугами, а саме надання послуг з постачання теплової енергії.

Також, частиною четвертою статті 319 ЦПК України передбачено, що власність зобов`язує.

Згідно зі статтею 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном, що передбачено статтею 360 ЦК України.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 7 Закону № 2189-VIII споживач зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

У статтях 19 та 25 Закону України від 02.06.2005 № 2633-IV «Про теплопостачання» (далі - Закон № 2633-IV) зазначено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію і у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії теплопостачальної організації остання має право на стягнення заборгованості.

Відповідно до статті 20 Закону № 2633-ІV споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Суд встановив, що на підставі вищевказаних норм права між сторонами встановилися фактичні договірні відносини з приводу надання послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання на підставі відкритого особового рахунку № НОМЕР_1 , за яким проводились нарахування.

Висновки суду узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховний Суд України по справі № 6-59цс13 від 30.10.2013, відповідно до якої відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Таким чином суд не бере до уваги аргументи представника відповідачки щодо не укладення між нею та Концерном «МТМ» Типового індивідуального договору про надання послуги з теплової енергії та послуги гарячої води № 90400051.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідач зобов`язаний оплатити надані послуги, а позивач має право вимагати від відповідача виконання обов`язку щодо оплати наданих послуг.

Свої зобов`язання з надання комунальних послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання позивач виконав належним чином, що не спростовано відповідачкою, яка, у свою чергу, порушила свої зобов`язання та своєчасно не вносила оплату за спожиті комунальні послуги.

Відповідно до Довідки щодо заборгованості за надані послуги та розрахунку основного боргу по особовому рахунку № НОМЕР_1 заборгованість за наданими послугами нарахована за період з 01.07.2021 по 28.02.2026 в сумі 37 673,23 гривні.

Аргументи представника відповідачки щодо надання розрахунку основного боргу до 31.03.2026, в той час як заборгованість нарахована за період з 01.07.2021 по 28.02.2026, не знайшли свого підтвердження, оскільки борг у сумі 37 673,23 гривні нарахований на кінець лютого 2026 року.

Суд визнає належним доказам розрахунок основного боргу. При цьому відповідачкою свій контррозрахунок заборгованості не наданий.

Проте, перевіривши розрахунок основного боргу, суд дійшов до наступного.

Відповідачка ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 з 04.04.2002 по теперішній час.

Право власності відповідачки на 1/4 частку квартири за адресою: АДРЕСА_4 , в яку надалися послуги позивачем, зареєстровано з 22.06.2022.

Доказів того, що відповідачка проживала у квартири АДРЕСА_1 з моменту виникнення заборгованості (01.07.2021) і до набуття нею права спільної часткової власності на квартиру (22.06.2022), матеріали справи не містять.

Отже позивачем не доведено, що відповідачка була споживачем послуг, які надавалися позивачем за адресою: АДРЕСА_4 , у період з 01.07.2021 до 21.06.2022, через що у цій частині позов задоволенню не підлягає.

Заборгованість з централізованого опалення та гарячого водопостачання за період з 01.07.2021 по 21.06.2022 складає 8 467,66 гривень (28 гривень (нарахування за червень 2022 рік) х 21 день (з 01.06.2022 до 21.06.2022 (останній день перед днем виникнення права власності)) / 30 днів (днів у червні місяці)) + 8 448,06 гривень (нараховано на початок червня 2022 року). Заборгованість з централізованого опалення та гарячого водопостачання за період з 22.06.2022 по 28.02.2026 складає 29 205,57 гривень (37 673,23 гривні (ціна позову) - 8 467,66 гривень (заборгованість за період з 01.07.2021 по 21.06.2022).

Відповідачка як власниця майна згідно зі статтями 322 та 360 ЦК України зобов`язана утримувати майно, що їй належить відповідно до її частки у праві власності.

За таких обставин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову та стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованість з централізованого опалення та гарячого водопостачання (особовий рахунок, договір № 90400051) за період з 22.06.2022 по 28.02.2026 в сумі 7 301,39 гривня (29 205,57 гривень (заборгованість за період з 22.06.2022 по 28.02.2026) / 1/4 (частка власності відповідачки).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58), згідно з якою, принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Враховуючи вищевказане та часткове задоволення позову із зазначених судом підстав, суд вважає недоцільним надавати детальну відповідь на інші аргументи позивач та відповідачки.

У відзиві відповідачкою заявлено про застосування позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із приписами статей 260, 261 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Відповідно до пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Закон України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого Розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктом 12, набрав чинності 02.04.2020.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на території України був встановлений карантин.

Дію карантину, встановленого зазначеною постановою, продовжено на всій території України згідно з постановами Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020, № 239 від 25.03.2020, № 291 від 22.04.2020, № 343 від 04.05.2020, № 392 від 20.05.2020, № 500 від 17.06.2020, № 641 від 22.07.2020, № 760 від 26.08.2020, № 956 від 13.10.2020, № 1236 від 09.12.2020, № 104 від 17.02.2021, № 405 від 21.04.2021, № 611 від 16.06.2021, № 855 від 11.08.2021, № 981 від 22.09.2021, № 1336 від 15.12.2021, № 229 від 23.02.2022, № 360 від 27.05.2022, № 928 від 19.08.2022, № 1423 від 23.12.2022, № 383 від 25.04.2023, тощо.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 27 червня 2023 року № 651, карантин скасовано з 24.00 години 30.06.2023.

Крім того відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

На підставі Закону України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключено. Закон набрав чинності 04.09.2025.

Таким чином на підставі пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положення ЦК України строк з 02.04.2020 до 04.09.2025 не включається до перебігу строку позовної давності.

Заборгованість відповідачки виникла з 01.07.2021 по 28.02.2026. Позивач звернувся до суду з позовом 24.04.2026.

Враховуючи те, що заборгованість виникла під час продовження строків позовної давності, строк позовної давності за вимогами позивача розпочав свій перебіг з 04.09.2025 та на теперішній час не є пропущеним.

Щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу суд дійшов наступних висновків.

Як передбачено у статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Витрати на професійну правничу допомогу відносяться до витрат, пов`язаних з розглядом справи (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України) та становлять одну із складових судових витрат (частина перша статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 135 ЦПК України сума забезпечення витрат на професійну правничу допомогу визначається судом з урахуванням приписів частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 та частини третьої статті 141 цього Кодексу, а також їх документального обґрунтування.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: (1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; (2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Приписами частини першої статті 26 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі Закон № 5076-VI) визначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Згідно зі статтею 30 Закону № 5076-VІ гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою сьомою, дев`ятою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Так відповідно до статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Таким чином при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Судом встановлено, що 25.05.2026 між ОСОБА_1 та Адвокатським бюро «ДАНИЛА ТИВОНЕНКА «ПРІОРИТЕТ» укладений Договір про надання професійної правничої допомоги № 25/05 (далі Договір).

Згідно з актом № 1 надання послуг до Договору від 28.05.2026 вартість витрат на надання професійної правничої допомоги складає 10 000 гривень, яка складається з надання консультації щодо можливості та доцільності вирішення справу у судовому порядку, у тому числі: проведення двох зустрічей з клієнтом, попереднє вивчення та аналіз наданих клієнтом документів, добірка та аналіз норм чинного законодавства щодо спірних правовідносин, вивчення судової практики Верховного суду (1 година) 2 000 гривень, складання клопотання про ознайомлення з матеріалами справи (1 година) 1 000 гривень, складання відзиву на позовну заяву (3 години) 4 000 гривень, підготовка та подача відзиву до канцелярії суду через підсистему Електронний суд, у тому числі: роздрукування відзиву, добірка та сканування письмових доказів та додавання до нього, завірення копій документів (2 години) 1 000 гривень, представництво інтересів клієнта у суді в одному судовому засіданні, незалежно від тривалості засідання та його виду (підготовче засідання, судове засідання) 2 000 гривень.

З огляду на наведені мотиви та надані відповідачкою докази на обґрунтування розміру заявлених до розподілу витрат на професійну правничу допомогу та матеріали справи, суд відзначає таке.

За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до статті 19 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 137 ЦПК України, визначені також положеннями частин п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 141 цього Кодексу.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (п`ятої та встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Верховний Суд акцентує, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17).

Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Такі докази, відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому згідно зі статтею 81 ЦПК України сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази мають окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 77-79 ЦПК України.

Отже, у розгляді питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд повинен враховувати, що:

- не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, а тому, вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21);

- при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20, постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 775/9215/15ц);

- суд зобов`язаний оцінити розмір адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 775/9215/15-ц);

- витрати на надану професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачена стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачена (пункти 138, 139 постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23 вересня 2021 року у справі № 904/1907/15).

Суд, оцінивши надані позивачем в обґрунтування адвокатських витрат документи, вважає, що такі дії (послуги), як надання консультації щодо можливості та доцільності вирішення справу у судовому порядку, у тому числі: проведення двох зустрічей з клієнтом, попереднє вивчення та аналіз наданих клієнтом документів, добірка та аналіз норм чинного законодавства щодо спірних правовідносин, вивчення судової практики Верховного суду, складання клопотання про ознайомлення з матеріалами справи, підготовка та подача відзиву до канцелярії суду через підсистему Електронний суд, у тому числі: роздрукування відзиву, добірка та сканування письмових доказів та додавання до нього, завірення копій документів є складовими процесу підготовки відзиву на позовну заяву.

Схожа права позиція викладена у постанові Верховного Суду від 6 березня 2024 року у справі № 918/535/23.

Стягнення витрат на правничу допомогу, до складу якої включено витрати на складання відзиву на позову, суд визнає виправданим.

Зважаючи на фактичний об`єм послуг, наданих адвокатом відповідачці, які складались із ознайомлення з матеріалами справи, складання відзиву, заперечення на відповідь на відзив, враховуючи те, що розгляд справи здійснювався у спрощеному провадження без повідомлення (виклику) сторін, обсяг відзиву, який склав 14 сторінок, беручи до уваги принципи диспозитивності та змагальності цивільного судочинства, критерії реальності, співмірності та розумності судових витрат, суд дійшов висновку про те, що реальні витрати відповідачки на професійну правничу допомогу складають 5 000 гривень.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 516 гривень (2 662,40 гривні (сплачений судовий збір) х (7 301,39 гривня (задоволена частина позову) х 100 % : 37 673,23 гривні (ціна позову).

У свою чергу на позивача покладаються судові витрати відповідачки на професійну правничу допомогу всумі 4 030,96 гривень (5 000 (реальні витрати на правничу допомогу) ? (30 371,84 гривня (розмір вимог, у задоволенні яких відмовлено (37 673,23 гривні(ціна позову) 7 301,39 гривня (задоволена частина позову)) ? 100 % : 37 673,23 гривні(ціна позову)). Інші витрати відповідачки покладаються на неї.

З урахуванням приписів частини десятої статті 141 ЦПК України, у зв`язку з покладенням судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд зобов`язує позивача, на якого покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю відповідачці в сумі 3 514,96 гривень (4 030,96 гривень (судові витрати відповідачки) - 516 гривень (судові витрати позивача)).

Керуючись статтями 10-13, 76-81, 89, 141, 263-265, 268, 279 ЦПК України, суд

ухвалив:

позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Концерну «МІСЬКІ ТЕПЛОВІ МЕРЕЖІ» заборгованість з централізованого опалення та гарячого водопостачання (особовий рахунок, договір № 90400051) за період з 22.06.2022 по 28.02.2026 у сумі 7 301 (сім тисяч триста одна) гривня 39 копійок.

У задоволенні позову в іншій частині відмовити.

Стягнути з Концерну «МІСЬКІ ТЕПЛОВІ МЕРЕЖІ» на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 3 514 (три тисячі п`ятсот чотирнадцять) гривень 96 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Запоріжжя. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення.

Реквізити учасників справи:

позивач Концерн «МІСЬКІ ТЕПЛОВІ МЕРЕЖІ», місцезнаходження: вул. Героїв полку «Азов», буд. 137, м. Запоріжжя, код ЄДРПОУ 32121458,

відповідачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Суддя М.В. Фетісов