Рішення № 138688422, 03.08.2026, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5126/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Пересипського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною бездіяльності,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить суд визнати протиправною бездіяльність Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо не зняття арешту з квартири АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що під час спроби розпорядитися своїм майном у 2024 році він виявив арешт на власну квартиру, накладений ще у 2004 році Другим ВДВС Суворовського РУЮ м. Одеси. Згідно з архівною довідкою, підставою для обтяження став виконавчий лист Приморського районного суду про конфіскацію майна особи з ідентичним прізвищем, ім`ям та по батькові, але іншою датою народження. Позивач наголошує на помилковості дій виконавчої служби, оскільки він народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , тоді як вирок суду стосувався особи, народженої ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка не має відношення до зазначеної нерухомості. Власність позивача на квартиру підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав, проте органи ДВС відмовили у знятті арешту, посилаючись на відсутність даних у спецрозділі АСВП та знищення паперових матеріалів провадження за терміном давності. Позивач вважає таку бездіяльність протиправною, оскільки відповідач має доступ до реєстрів і міг пересвідчитись у приналежності майна іншій особі. Досудові звернення до Південного міжрегіонального управління юстиції та Департаменту ДВС також не дали результатів, що змусило позивача звернутися до суду.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 24.02.2025, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.04.2025, у відкритті провадження в адміністративній справі відмовлено, оскільки спір не належить розглядати за правилами адміністративної юрисдикції.

Постановою КАС / ВС від 09.10.2025 касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бороган Валентин Володимирович, задоволено; ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2025 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року скасовано, а справу № 420/5126/25 направлено до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

23.10.2025 справа надійшла до Одеського окружного адміністративного суду.

Ухвалою судді від 10.11.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін згідно з ст. 262 КАС України.

19.11.2025 до суду від Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що відповідач (начальник) є неналежними відповідачами у справі. Згідно із законодавством про державну реєстрацію, повноваженнями державного реєстратора щодо зняття арешту наділений безпосередньо державний виконавець, а не керівник органу ДВС. Положення про Управління визначає функції начальника як організаційно-розпорядчі та контролюючі, що не передбачає обов`язку особисто вчиняти реєстраційні дії в реєстрах. Відповідач зауважує, що спір щодо зняття арешту фактично існує з територіальним відділом ДВС (Пересипським), який є правонаступником підрозділу, що накладав обтяження. У відзиві наголошується, що пред`явлення позову до особи, яка не має відповідати за ним, є самостійною підставою для відмови в задоволенні вимог. Також посилаючись на практику Верховного Суду, відповідач вказує на неможливість звернення вимог про скасування реєстраційних записів до посадових осіб, які не здійснюють такі дії. Відповідач підкреслює, що позивач обрав суб`єкта, який не є носієм відповідних повноважень.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11.05.2026 у справі №420/5126/25 клопотання представника Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України задоволено: замінено у справі №420/5126/25 відповідача Управління забезпечення примусового виконання рішень у Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (ЄДРПОУ 43315529) на його правонаступника - Управління забезпечення виконання рішень у Одеській області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (ЄДРПОУ 45862901).

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2026 апеляційну скаргу Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України задоволено повністю; ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 11.05.2026 у справі №420/5126/25 скасовано; прийнято у справі нове судове рішення, яким у задоволенні заяви Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про заміну відповідача у справі №420/5126/25 відмовити повністю.

16.07.2026 справа повернулася до Одеського окружного адміністративного суду після апеляційного розгляду.

Розгляд справи здійснюється без проведення судового засідання та по суті розпочатий через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 13 серпня 2024 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) мав намір розпорядитися належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 , проте дізнався про наявність обтяження у вигляді арешту на це майно.

Згідно з архівною довідкою Одеського державного нотаріального архіву від 13.08.2024 року № 1992/01-18, арешт на вказану квартиру було накладено постановою Другого ВДВС Суворовського РУЮ м. Одеси від 30.04.2004 року серії АА № 034103 під час виконання виконавчого листа № 1-476, виданого 21.05.2002 року Приморським районним судом м. Одеси.

Згідно з вироком Приморського районного суду м. Одеси від 24.09.2001 року у справі № 1-476/2001, конфіскація майна на користь держави мала застосовуватися до зовсім іншої особи - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який не має жодного відношення до квартири АДРЕСА_1 .

Право власності позивача ( ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на зазначену квартиру підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав від 14.11.2024 року, що доводить факт помилкового накладення арешту виконавчою службою через збіг прізвища, ім`я та по батькові боржника.

15 листопада 2024 року позивач звернувся із заявою (скаргою) про зняття помилково накладеного арешту до начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бондарева І.В.

В подальшому 23 грудня 2024 року позивач отримав лист-відповідь Управління забезпечення примусового виконання рішень від 19.12.2024 року № 6569/1-8104-03.2-06 за підписом ОСОБА_2 , яким у задоволенні заяви про зняття арешту було відмовлено з посиланням на відсутність відомостей про виконавче провадження у вкладці «Спецрозділ» АСВП та знищення паперових матеріалів провадження за спливом терміну зберігання.

З метою досудового врегулювання спору позивач подав відповідні скарги до начальника Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та до директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

30 січня 2025 року позивач отримав відповідь в.о. начальника Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) О. Захарової від 24.01.2025 року № 216/1-8758-03.2/03.2-06 про відмову у задоволенні скарги та знятті арешту.

16 лютого 2025 року позивач отримав засобами поштового зв`язку відповідь в.о. директора Департаменту державної виконавчої служби Ю. Вишневського від 30.01.2025 року № 14017/1-36781/20.3.2, якою у знятті арешту з майна також було відмовлено.

Крім того, позивач звернувся до Київського районного суду м. Одеси (справа № 947/6753/25, рішення по якій наразі не прийнято) з позовом до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, за участю третьої особи Пересипського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту з майна (квартири АДРЕСА_1 ), яка належить на праві власності йому ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП: НОМЕР_1 ).

Зважаючи на неправомірну бездіяльність відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню у зв`язку з наступним.

Відповідно до ч.1 ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно з ч.4 ст.41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч.1 ст.316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч.1 ст.319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч.2 ст.319 Цивільного кодексу України, держава не втручається у здійснення власником права власності.

Згідно з ч.1 ст.391 Цивільного кодексу України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з ч.1 ст.59 Закону України «Про виконавче провадження», особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Відповідно до ч.1 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно з ч.2 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб)... можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ч.3 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження», начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов`язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з п.2 ч.1 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державним реєстратором є: державний, приватний виконавець - у разі накладення/зняття таким виконавцем арешту на нерухоме майно під час примусового виконання рішень відповідно до закону.

Предметом позову є визнання протиправною бездіяльності Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо незняття арешту з квартири АДРЕСА_1 , належної позивачу - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).

Підставами позову є помилкове накладення арешту на майно позивача згідно з постановою від 30.04.2004 року (Другого ВДВС Суворовського РУЮ м. Одеси) під час виконання вироку суду стосовно іншої особи - його повного тезки ( ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ), який не має жодного відношення до зазначеної квартири, а також протиправна відмова та бездіяльність органів ДВС щодо скасування цього арешту за зверненнями позивача, що призводить до невиправданого порушення його права власності.

Відповідно до Положення про Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області, Управління та його начальник здійснюють координаційні, контролюючі та організаційно-розпорядчі функції щодо підпорядкованих відділів ДВС.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» статусом державного реєстратора щодо зняття арешту з майна наділений безпосередньо державний виконавець під час примусового виконання рішень. Управління та його начальник не є безпосередніми суб`єктами вчинення реєстраційних дій у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З огляду на матеріали справи, арешт на квартиру АДРЕСА_1 було накладено ще 30.04.2004 року під час виконання виконавчого листа № 1-476, виданого на виконання вироку суду стосовно іншої особи (з іншою датою народження). Паперові матеріали вказаного виконавчого провадження були знищені у встановленому законом порядку за спливом термінів зберігання, а у спецрозділі АСВП відомості про відповідне провадження були відсутні, що унеможливлювало вчинення процесуальних дій щодо зняття арешту державним виконавцем в порядку Закону України «Про виконавче провадження» у позасудовому порядку.

З огляду на встановлені судом обставини, оцінивши надані докази, суд доходить висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення, оскільки Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області та його начальник здійснюють координаційні, контролюючі та організаційно-розпорядчі функції, тоді як статусом державного реєстратора щодо зняття арешту з майна згідно з п. 2 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» наділений безпосередньо державний виконавець під час здійснення виконавчих дій, у зв`язку з чим відповідач діяв у межах наданих повноважень і не допустив протиправної бездіяльності.

За своєю юридичною природою протиправна бездіяльність - це пасивна поведінка суб`єкта владних повноважень, яка виражається у невиконанні покладеного на нього нормами права обов`язку вчинити конкретні дії за наявності об`єктивної та суб`єктивної можливості їх вчинити.

За умов знищення паперових матеріалів виконавчого провадження 2004 року за спливом терміну зберігання та відсутності відомостей про нього у спецрозділі АСВП, вчинення реєстраційних дій у позасудовому порядку було об`єктивно унеможливлено, а захист порушеного права власності позивача, який зазнав помилкового обтяження майна через збіг анкетних даних із боржником за вироком суду, підлягає реалізації в порядку цивільного судочинства за позовом про зняття арешту з майна (ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження»), що вже є предметом розгляду в рамках справи № 947/6753/25.

У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) і «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів і інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що решта аргументів (доводів) сторін, які мають значення для правильного вирішення спору, на вирішення спірних правовідносин не впливають та не змінюють судовий розсуд цього спору за результатами судового процесу.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Суд зазначає, що доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою, однак позивач в ході судового розгляду справи не доведено ґрунтовності пред`явлених вимог.

В той же час, згідно з ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача

Вирішуючи спір, суд також враховує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини у справі Голдер проти Сполученого Королівства, згідно з якою саме небезпідставність доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду.

Отже, звертаючись до суду з позовом про захист своїх прав, позивач обтяжений обов`язком довести "небезпідставність" своїх доводів щодо порушеного права за захистом якого він звернувся до суду, надавши відповідні докази зі змісту яких можливо встановити наявність спору саме на момент звернення до суду.

Таким чином, проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судові витрати розподілити відповідно до ст. 139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 139, 242-246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (65091, Одеська область, місто Одеса, вулиця Разумовська, 37; ЄДРПОУ 43315529), Пересипського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (65025, Україна, м. Одеса, вул. Ак. Заболотного, 38А; ЄДРПОУ 41405348) про визнання протиправною бездіяльності відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк