Рішення № 138683551, 03.08.2026, Оболонський районний суд міста Києва

Справа № 756/12/26

Провадження № 2/756/3404/26

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

03 серпня 2026 року місто Київ

Оболонський районний суд міста Києва у складі головуючої судді Примак-Березовської О.С. розглянув у порядку спрощеного (письмового) позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів, -

в с т а н о в и в:

І. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача

ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність АТ «Перший український міжнародний банк» (далі - АТ «ПУМБ») щодо неналежного виконання (надання) споживацької (платіжної) послуги зі сплати адміністративного штрафу у розмірі 20400 грн, що виразилося у не відображенні обов`язкових реквізитів платника в платіжній інструкції (далі - вимога № 1);

- визнати протиправною бездіяльність АТ «ПУМБ» щодо ненадання на запит споживача ОСОБА_1 інформації про ідентифікаційні чинники платежу (а саме: ПІБ платника) у квитанції № 195082838 від 25 березня 2024 року (далі - вимога № 2);

- визнати протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (далі - ДПП) щодо невнесення до органу Казначейства фінансового розпорядчого документу про повернення ОСОБА_1 20400 грн сплачених у вигляді штрафу, після скасування судовим рішенням підстави для утримання цих коштів у Державному бюджеті та неналежного розгляду звернення громадянина ОСОБА_1 про повернення коштів (далі - вимога № 3);

- стягнути з Державного бюджету України на його користь безпідставно збережені грошові кошти у розмірі 20 400 (двадцять тисяч чотириста) грн (далі - вимога № 4);

- стягнути солідарно з ДПП та АТ «ПУМБ» на його користь судові витрати, пов`язані з вчиненням процесуальних дій, необхідних для розгляду справи та підготовки до її розгляду (правову роботу), у розмірі 55 200 (п`ятдесят п`ять тисяч двісті) грн, шляхом перерахування на поточний рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ КБ «Приватбанк» (далі - вимога № 5);

- стягнути солідарно з ДПП та АТ «ПУМБ» на його користь моральну шкоду у розмірі 60 000 (шістдесят тисяч) грн, шляхом перерахування на поточний рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ КБ «Приватбанк» (далі - вимога № 6);

- стягнути солідарно з ДПП та АТ «ПУМБ» на його користь інфляційні втрати у розмірі 3 159 (три тисячі сто п`ятдесят дев`ять) грн 46 коп., шляхом перерахування на поточний рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ КБ «Приватбанк» (далі - вимога № 7);

- стягнути солідарно з ДПП та АТ «ПУМБ» на його користь 3% річних від простроченої суми у розмірі 750 (сімсот п`ятдесят) грн 58 коп., шляхом перерахування на поточний рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ КБ «Приватбанк» (далі - вимога № 8);

В обґрунтування позову зазначив, що 25 травня 2024 року через платіжний пристрій АТ «ПУМБ» сплатив адміністративний штраф у розмірі 20 400 грн на виконання постанови ДПП серії ЕНА №1667760 від 15 березня 2024 року (квитанція №195082838 від 25 березня 2024 року), яку в подальшому скасовано рішенням Оболонського районного суду м. Києва у справі № 756/4449/24.

Пояснив, що попри скасування підстави судом, ДПП неодноразово відмовляло в поверненні коштів на підставі відсутності відомостей про їх платника, а АТ «ПУМБ» ухилилося від надання позивачу відповідної інформації.

Усі заявлені вимоги позивач відніс до дії Закону України «Про захист прав споживачів», вважаючи спірні прпавовідносини споживчо-деліктного характеру.

У відзиві на позов представник відповідача АТ «ПУМБ» заперечив щодо задоволення позовних вимог та зазначив, що такі є безпідставними та необгрунтованими. Вказав, що квитанція № 195082838 сформована відповідно до вимог Інструкції про порядок організації касової роботи банками та проведення платіжних операцій надавачами платіжних послуг в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 25 вересня 2018 року № 103 (у редакції, чинній на момент здійснення платежу; далі - Інструкція № 103), яким не передбачено обов`язкового зазначення найменування платника в касовому документі, що формується платіжним пристроєм.

Представник відповідача також вказав, що законодавство не покладає на банк обов`язку надавати окрему довідку або додаткове підтвердження особи платника, якщо платіжний документ уже сформовано і видано.

Крім того зазначив, що банк не має грошового зобов`язання перед позивачем, а тому до нього не може застосовуватися положення статті 625 ЦК України. Також позивачем не доведено наявності моральної шкоди, завданою протиправними діями банку, а тому представник відповідача просив суд відмовити у цій частині позову.

Одночасно АТ «ПУМБ» звернуло увагу суду на непослідовність позиції ДПП, яка приймає оплату штрафів без потреби додаткового підтвердження особи платника, але вимагає таке підтвердження для повернення коштів.

ОСОБА_1 у відповіді на відзив не погодився з доводами АТ «ПУМБ» та вказав, що представник відповідача неправильно тлумачить положення Інструкції № 103 і фактично підміняє зміст спірної норми власним розумінням обов`язкових реквізитів платіжного документа. На думку позивача, саме неналежне оформлення платіжної інструкції призвело до того, що він не зміг належним чином підтвердити свій статус платника для цілей повернення коштів.

Позивач також зазначив, що банк безпідставно посилається на відсутність у нього обов`язку надавати додаткові підтвердження особи платника, оскільки в даному випадку він звертався не за «абстрактною» консультацією, а за інформацією, необхідною для реалізації права на повернення коштів. На думку позивача, відмова банку надати таку інформацію або підтвердження свідчить про протиправну бездіяльність.

Окремо позивач заперечив щодо неможливості застосування статті 625 ЦК України, вказавши, що заявлені ним вимоги стосуються не договірного зобов`язання банку, а наслідків неправомірного утримання коштів та порушення обов`язку щодо належного оформлення платежу. Також позивач наполягав, що ним доведено наявність моральної шкоди, а заявлені судові витрати пов`язані із самостійним вчиненням ним процесуальних дій для захисту своїх прав.

ІІ. Процесуальні дії у справі

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 16 січня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Судом вирішено розглядати справу за правилами спрощеного (письмового) провадження без повідомлення сторін.

Позивач звернувся до суду із заявою про відвід судді Оболонського районного суду міста Києва Примак-Березовської О.С. від розгляду цивільної справи № 756/12/26.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 15 липня 2026 року відвід визнано необґрунтованим, а зазначену цивільну справу передано до відділу організаційного забезпечення розгляду цивільних та адміністративних справ Оболонського районного суду м. Києва для визначення складу суду та розгляду заяв про відвід головуючої судді Примак-Березовської О.С.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 17 липня 2026 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід головуючої судді Примак-Березовської О.С.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 20 липня 2026 року за заявою позивача виправлено описку, допущену в ухвалі Оболонського районного суду м. Києва від 16 січня 2026 року.

Позивач подав заяву про розгляд справи без його участі.

Відповідачам надано строк для подання відзиву на позов, однак ДПП не скористалося своїм процесуальним правом на подання відзиву та будь-яких інших клопотань чи заяв по суті справи.

Третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві також не скористалося своїми процесуальними правами на подання клопотань чи будь-яких заяв щодо предмету позовних вимог.

На підставі частини 5 статті 279 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами без участі сторін.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом

Постановою ДПП серії ЕНА № 1667760 від 15 березня 2024 року на позивача накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 20 400 грн за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП).

25 березня 2024 року ОСОБА_1 здійснив платіж у сумі 20 400 грн через ПТКС (програмно-технічний комплекс самообслуговування) АТ «ПУМБ» № ІТТКІС42 (далі - банкомат). Платіжна квитанція банкомату №195082838 від 25 березня 2024 року та платіжна інструкція банку № 195082838 від 26 березня 2024 року в реквізитах «Призначення платежу» містить ідентифікатор - ПІБ особи: « ОСОБА_2 ».

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 10 липня 2024 року постанова ЕНА №1667760 від 15 березня 2024 року скасована.

ОСОБА_1 звертався до ДПП із заявами про повернення сплачених коштів, що підтверджується відповідними заявами від 16 серпня 2024 року та 23 травня 2025 року. Зі змісту заяв вбачається, що позивач надав підтверджуючі документи на доведення своєї особи, як платника штрафу.

Згідно з відповіддю № 14977/44/5/05/-2024 від 23 вересня 2024 року та № 11193-2025 від 2 червня 2025 року, ДПП відмовив позивачу у поверненні сплачених коштів та зазначив про необхідність підтвердження особи - платника коштів, відповідно до Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787.

25 жовтня 2024 року та 1 листопада 2024 року позивач звертався до АТ «ПУМБ» з проханням підтвердити його особу, як платника за квитанцією № 195082838 від 25 березня 2024 року.

Листом №КНО-56.4.4.1/30106 від 18 листопада 2024 року банк запропонував позивачу звернутися до будь-якого відділення АТ «ПУМБ» з метою отримання інформації.

26 листопада 2024 року позивач звернувся до Національного банку України із заявою (клопотанням, проханням) про сприяння останньому в реалізації права на отримання інформації про надані банківські послуги.

Листом № 58-0007/102897 від 2 грудня 2024 року Національний банк України роз`яснив, що перелік послуг, що надаються банком, іншу інформацію та консультації з питань надання банківських послуг клієнти банку мають отримувати безпосередньо в банку.

27 листопада 2024 року ОСОБА_1 особисто звернувся до відділення АТ «ПУМБ» №35, де йому видано платіжну інструкцію № 195082838 від 25 березня 2024 року.

Згідно з відповіддю № 05-08.1-10/13647 від 25 грудня 2024 року Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві підтвердило факт зарахування 20 400 грн до Державного бюджету України за платіжною інструкцією № 195082838 від 26 березня 2024 року за кодом класифікації доходів бюджету 21081300, контроль справляння якого здійснює ДПП. Крім того, роз`яснило, що для формування та подальшого направлення відповідного подання про повернення коштів позивачу достатньо звернення розпорядника бюджетних надходжень (ДПП) із заявою та копією платіжної інструкції із зазначенням дати та номера платежу.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, пенсіонером, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_2 від 6 липня 2022 року. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що розмір його пенсійних виплат є істотно нижчим за розмір спірних позовних вимог, що має істотне значення в аспекті доводів та обґрунтувань позову.

IV. Мотивована оцінка суду та норми права, які ним застосовані

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною 1 статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Щодо позовних вимог № 1 і 2

Статтею 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначено, що банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги.

Положеннями Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачено, що банківський платіжний інструмент - засіб, що містить реквізити, які ідентифікують його емітента, платіжну систему, в якій він використовується, та, як правило, держателя цього банківського платіжного інструмента. За допомогою банківських платіжних інструментів формуються відповідні документи за операціями, що здійснені з використанням банківських платіжних інструментів, на підставі яких проводиться переказ грошей або надаються інші послуги держателям банківських платіжних інструментів.

Пунктами 54, 57 частини 1 статті 1 Закону України «Про платіжні послуги» визначено, що платіжна операція - будь-яке внесення, переказ або зняття коштів незалежно від правовідносин між платником і отримувачем, які є підставою для цього; платіжна інструкція - розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції.

Відповідно до частини 2 статті 40 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг зобов`язаний надавати платнику підтвердження виконання платіжної операції, що містить визначені законодавством відомості.

Питання переліку обов`язкових реквізитів касового документа, що формується платіжним пристроєм, на момент виникнення спірних правовідносин конкретизовано Інструкцією № 103 (в редакції від 1 січня 2024 року).

Відповідно до пункту 122 Інструкції № 133 надавач платіжних послуг забезпечує формування касових документів, що створюються платіжним пристроєм із застосуванням емітованих платіжних інструментів, які повинні містити такі обов`язкові реквізити: 1) найменування платіжної системи, якщо операція здійснювалася з її використанням; 2) ідентифікатор надавача платіжних послуг або інші реквізити, за допомогою яких є можливість ідентифікувати надавача платіжних послуг; 3) номер платіжного пристрою; 4) дату та час здійснення операції; 5) суму та валюту операції; 6) призначення платежу/зміст операції; 7) реквізити емітованого платіжного інструменту - у форматі, що дозволений правилами безпеки емітента або платіжної системи (для платіжних інструментів, що використовуються для здійснення операцій у платіжній системі), у разі видачі готівки користувачу; 8) унікальний (повний) номер платіжного інструменту в разі приймання готівки для зарахування на рахунок отримувача; 9) унікальний код операції/найменування платіжної системи та код авторизації або інший код, що ідентифікує операцію в платіжній системі, у разі використання платіжного інструменту в платіжній системі; 10) суму комісійної винагороди.

Судом встановлено, що платіж здійснено позивачем самостійно через платіжний пристрій Банку. Платіжна операція проведена успішно та коректно, що підтверджується сформованою квитанцією про проведення платежу, яка міститься в додатках до позовної заяви.

АТ «ПУМБ» виконало платіж, здійснивши переказ зазначених грошових коштів відповідно до вказаних реквізитів та відповідно до вимог чинного законодавства України.

Суд відхиляє доводи позивача щодо неналежного виконання (надання) споживацької (платіжної) послуги, оскільки станом на момент здійснення позивачем платежу, а саме 25 березня 2024 року, для формування касового документа не було передбачено обов`язкового реквізиту «платник»,

Суд також враховує, що чинне законодавство України (Закон України «Про платіжні послуги», Закон України «Про банки і банківську діяльність», Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні») не встановлює обов`язку надавача платіжних послуг видавати платнику окрему довідку (лист) на підтвердження факту вчинення ним платежу в іншій формі, ніж видача відповідного платіжного документа, який і є носієм інформації про операцію.

Крім того, необхідно зауважити, що листом від 18 листопада 2024 року АТ «ПУМБ» не відмовило позивачу в наданні інформації по суті, а запропонувало звернутися до відділення банку особисто, що прямо узгоджується з роз`ясненням Національного банку України від 2 грудня 2024 року про отримання клієнтами інформації та консультацій з питань надання банківських послуг безпосередньо в банку (пункти 3, 5 частини 1 статті 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Позивач цією можливістю скористався 27 листопада 2024 року, отримавши у відділенні № 35 платіжну інструкцію № 195082838, яка є первинним документом, що підтверджує здійснення ним платежу.

Посилання позивача на практику Європейського суду з прав людини щодо заборони надмірного формалізму при розгляді звернень (зокрема, справа «Bulatovic v. Montenegro») не спростовує цього висновку, оскільки в діях банку, який запропонував альтернативний, передбачений регулятором спосіб отримання інформації та яким позивач фактично скористався, не містить ознак формалізму, що унеможливлювало б реалізацію такого права позивача.

Суд погоджується із доводами відповідача АТ «ПУМБ» щодо необґрунтованості заявленої вимоги про протиправну бездіяльність відповідача у наданні споживчої платіжної послуги та в розгляді звернень позивача, а відтак вимоги № 1, 2 до АТ «ПУМБ» задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог № 3 і 4

Аналізуючи характер спірних правовідносин, суд зауважує, що фактично у цій частині, спір сторін за своєю суттю зводиться до кондикційних вимог внаслідок того, що підстава, за якою було набуте право на спірні кошти у вигляді добровільної сплати штрафу, згодом відпала через скасування такого. Решта вимог є похідною від зазначених.

У висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №757/31372/18-ц у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об?єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п?ятої статті 12 ШПК України). Виконання такого обов?язку пов?язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (пункт 58 мотивувальної частини вказаної постанови).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особу, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/5880/21, за якою у спорах про стягнення з Державного бюджету України коштів, безпідставно утримуваних без достатньої правової підстави, держава бере участь у правовідносинах не як суб`єкт владних повноважень, а як рівноправний учасник цивільних відносин, через орган, який контролює справляння надходжень бюджету за відповідним кодом класифікації доходів (у спірних правовідносинах - ДПП, що підтверджується листом Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві від 25 грудня 2024 року), а сама вимога має кондикційний (цивільно-правовий) характер.

Крім того, суд враховує те, що після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування штрафу, платник згідно зі статтею 1212 ЦК України, має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави. Це зокрема узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення органу влади за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див. постанови від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109).

З матеріалів справи вбачається, що ДПП обґрунтовувало відмову в поверненні коштів необхідністю надання «підтвердження банку про те, хто є платником коштів квитанції». Разом з цим, така вимога не передбачена ані Порядком повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787, ані іншими нормативно-правовими актами.

Суд зауважує, що розпорядник відповідного бюджетного рахунку - Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві - у листі від 25 грудня 2024 року прямо роз`яснив, що для повернення коштів достатньо звернення ДПП із заявою та копією платіжної інструкції, тобто документів, якими ДПП вже володіло на момент першого звернення позивача, а саме 16 серпня 2024 року.

З моменту набрання законної сили судовим рішенням про скасування постанови про накладення штрафу відпала правова підстава для утримання в Державному бюджеті України коштів, сплачених позивачем, отже подальше утримання цих коштів є незаконним.

Суд також враховує, що ДПП не заперечує обставину, а саме: ДПП приймає кошти в рахунок сплати штрафів без встановлення додаткових вимог до ідентифікації платника, тоді як для повернення тих самих коштів висуває вимогу, що не передбачена законодавством. На думку суду, така позиція ДПП свідчить про непослідовність і невмотивованість.

ДПП не спростував доводів позивача та не надав суду жодних доказів на підтвердження правомірності своєї відмови, у зв`язку з чим відповідно до частини 1 статті 81, частини 2 статті 82 ЦПК України факти, викладені позивачем щодо протиправної бездіяльності ДПП, вважаються судом встановленими.

Суд також враховує загальний принцип, згідно з яким ризик помилки органу державної влади не може перекладатися на особу, права якої порушено, а держава зобов`язана виправляти власні помилки без покладення на постраждалу особу додаткового тягаря доказування обставин, які державі вже відомі з її власних облікових систем і документів, наданих цією особою.

Згідно з вимогами статей 1173, 1174 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи на підставі

За таких обставин суд вважає доведеною протиправну бездіяльність ДПП, що призвела до не направлення до Державної казначейської служби України подання про повернення позивачу 20 400 грн, що у свою чергу призвело до неправомірного втручання у майнове право ОСОБА_1 , гарантоване статтею 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За таких обставин, суд вважає позовні вимоги № 3, 4 обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню, шляхом стягнення спірної суми з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 .

Щодо позовної вимоги № 6

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Згідно з частиною 2 статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Частинами 1, 3 статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Частиною 2 статті 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає , зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.

Згідно з частиною 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу.

Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року (з наступним змінами) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом національного законодавства, порушення прав людини вже само по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (справи «Войтенко проти України», «Науменко проти України»).

При наявності встановленого факту порушення прав позивача моральна шкода наявна та констатується судом.

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22).

Визначаючи розмір відшкодування суд має керуватися принципами рівності, поміркованості, розумності, справедливості. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 1 жовтня 2020 року у справі № 639/2981/19.

Оскільки протиправність дій (бездіяльності) АТ «ПУМБ» судом не встановлена, а позовні вимоги у цій частині відхилено в повному обсязі, відсутній і сам протиправний елемент складу цивільного правопорушення з боку банку, а отже підстави для стягнення моральної шкоди з АТ «ПУМБ» відсутні.

Водночас, суд враховує встановлену протиправну бездіяльність ДПП, яка полягала у тривалій (понад рік) невмотивованій відмові у поверненні коштів з посиланням на вимогу, не передбачену законодавством, попри надання позивачем вичерпного пакета документів, включно з роз`ясненням розпорядника бюджетного рахунку.

Також суд бере до уваги поважний вік позивача та його матеріальне становище, що підвищує суб`єктивну значущість спірної суми для його повсякденного життя, а також тривалість порушеного права позивача.

На переконання суду зазначені обставини є достатньою підставою для висновку про заподіяння позивачу моральних страждань, пов`язаних із порушенням нормального ритму життя та необхідністю тривалого відстоювання майнових прав у спорі з державним органом.

Разом із тим суд зазначає, що позивачем не надано документального підтвердження (медичних висновків, звернень до лікарів, висновків спеціалістів тощо) щодо характеру та ступеня тяжкості фізичних чи психологічних наслідків для його здоров`я, а обґрунтування розміру 60 000 грн ґрунтується на суб`єктивній оцінці позивачем значущості спору та співмірності із загальним розміром позовних вимог, у тому числі, відхилених судом.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд керується принципами розумності, справедливості та співмірності, а також бере до уваги: характер порушеного права, вину і тривалість протиправної поведінки ДПП, причинний зв`язок такої поведінки з її результатами особисто для позивача щодо спричинення моральної шкоди, поважний вік і матеріальне становище позивача.

За сукупністю встановлених обставин, дотримуючись балансу між інтересами сторін, суд вважає справедливою, співмірною та достатньою для відшкодування моральну шкоду у розмірі 3000 грн, яка підлягає стягненню з ДПП на користь ОСОБА_1 .

Щодо позовних вимог № 7 і 8

Відповідно до частин 1 і 2 статті 509 ЦК України зобов?язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов?язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов?язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, зобов`язаний на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, сфера дії частини 2 статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань, незалежно від того, чи виникло воно з договору, делікту (заподіяння шкоди), закону, чи з рішення суду про стягнення коштів, таке залишається грошовим.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Суд погоджується з доводами АТ «ПУМБ» про те, що ця норма застосовується виключно до грошових зобов`язань, а банк не має і не мав перед позивачем грошового зобов`язання, оскільки виконував функцію надавача платіжних послуг під час переказу коштів за реквізитами, вказаними самим позивачем.

У зв`язку з цим позовні вимоги № 7, 8 до АТ «ПУМБ» задоволенню також не підлягають.

Водночас, виникнення кондикційного зобов`язання перед позивачем, на підставі статті 1212 ЦК України та подальшим ухиленням ДПП від вчинення дій, необхідних для повернення цих коштів, призвело до виникнення прострочення виконання грошового зобов`язання, до якого застосовні наслідки статті 625 ЦК України. Тобто обов`язок повернути безпідставно утримані кошти, що вважається грошовим зобов`язанням, незалежно від підстав його виникнення.

Таким чином нарахування інфляційних втрат та 3% річних у даному випадку, це спеціальна міра цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат за період із серпня 2024 року по жовтень 2025 року (з урахуванням щомісячних індексів інфляції наростаючим підсумком) та розрахунок 3 % річних за 448 днів прострочення (20 400 грн х 3 % х 448 / 365), суд вважає його арифметично обґрунтованим і таким, що відповідає наведеній методології обчислення, а тому вимоги за пунктами 7, 8 позовної заяви в частині стягнення з ДПП втрат у розмірі 3 159,46 грн та 3% річних у розмірі 750,58 грн підлягають частковому задоволенню (у частині боржника).

V. Щодо розподілу судових витрат

Позивач обґрунтовує заявлену суму застосуванням критеріїв співмірності, передбачених частиною 4 статті 137 ЦПК України (складність справи, витрачений час, обсяг робіт, ціна позову), до вартості власноруч виконаної ним роботи із самопредставництва, стверджуючи про тотожність змісту цієї роботи змісту професійної правничої допомоги.

Суд не погоджується з такою позицією ОСОБА_1 з таких підстав.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору й струмування від подання безпідставних позовів.

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина 1 статті 60 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини 3 статті 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини 3 статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1) та витрати, пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (пункт 4).

Порядок визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу деталізовано статтею 137 ЦПК України, яка передбачає їх встановлення виключно на підставі документів, що підтверджують обсяг наданих адвокатом послуг і фактично понесені (або такі, що підлягають сплаті) стороною витрати на оплату цих послуг згідно з умовами договору про надання правничої допомоги.

Склад і розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови в задоволенні вимог про відшкодування таких витрат (постанова КАС ВС від 25 квітня 2025 року у справі № 260/8523/23).

Положеннями статті 137 ЦПК України за назвою й змістом регулюють саме порядок визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, суб`єктом надання якої за частиною 2 статті 15 ЦПК України є виключно адвокат (крім прямо визначених законом винятків, до яких справи такої категорії не віднесено). Поширення критеріїв цієї статті на діяльність сторони, яка не є адвокатом, можливе лише за прямою вказівкою закону, якої чинна редакція ЦПК України не містить.

Категорія «інші процесуальні дії, необхідні для розгляду справи або підготовки до її розгляду» (пункт 4 частини 3 статті 133 ЦПК України), за своїм системним розташуванням серед інших видів судових витрат (поряд із витратами на залучення свідків, експертів, перекладачів, витребування доказів), охоплює фактично понесені й документально підтверджені витрати сторони на здійснення конкретних, визначених процесуальних дій (наприклад, витрати на переклад документів, поштові й кур`єрські витрати, витрати на отримання довідок від третіх осіб, проїзд для участі в судовому засіданні), а не абстрактну, самостійно визначену стороною грошову оцінку часу та інтелектуальних зусиль, витрачених на вивчення законодавства, судової практики та формування власної правової позиції. Такі дії (вивчення матеріалів, аналіз законодавства, формулювання вимог) є невіддільною складовою самого права на звернення до суду і захист, реалізація якого не обумовлюється додатковою грошовою винагородою від протилежної сторони.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) виснувано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»)

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Суд зауважує, що право особи на самопредставництво (частина 1 статті 43, частина 2 статті 58 ЦПК України) є гарантією доступу до правосуддя і не залежить від наявності в особи адвоката, проте це право є per se безоплатним для сторони, яка ним користується, у тому сенсі, що держава не перетворює його реалізацію на оплатну послугу, вартість якої підлягає відшкодуванню протилежною стороною. Інше означало б, що будь-яка фізична особа, яка самостійно готує позов, автоматично набуває права вимоги до відповідача в розмірі гіпотетичного адвокатського гонорару, що не узгоджується з чітким розмежуванням у процесуальному законі категорій «правнича допомога» та «самостійна участь у справі».

Оскільки позивач самостійно здійснює захист своїх прав та інтересів і ним не надано доказів фактичного понесення, документально підтверджених витрат на користь професійного адвоката, така вимога ґрунтується виключно на суб`єктивній оцінці позивачем вартості власного часу за аналогією з адвокатськими послугами, що суд оцінює критично та не вбачає підстав для задоволення цієї частини вимог.

Водночас, оскільки судом встановлено, що позивачем під час подання позову не сплачено судовий збір, на підставі положень статті 141 ЦПК України суд вважає необхідним стягнути такий пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 1 статті 2 Закону України «Про судовий збір» визначено, судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Підпунктом 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставки судового збору встановлюються у таких розмірах, зокрема, за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За приписами частини 2 статті 141 цієї Статті судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд зауважує, що посилання ОСОБА_1 на Закон України «Про захист прав споживачів», як на підставу для звільнення від сплати судового збору, суд вважає частково безпідставними, оскільки основна частина позовних вимог зводиться до повернення коштів з Державного бюджету України в порядку кондикційної вимоги, яка утворилася внаслідок сплати штрафу за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 126 КУпАП, та в подальшому скасування такого штрафу судом. Решта вимог є похідною від зазначених, тому суд не вбачає у спірних правовідносинах ознак споживчо-деліктного характеру у наведеній частині.

Враховуючи те, що судом відмовлено у позовних вимогах № 1 і 2, суд вважає необхідним обмежитись розподілом судового збору у частині задоволених вимог.

Отже, оскільки спір сторін у наведеній частині не підпадає під дію Закону України «Про захист прав споживачів», тому при зверненні до суду судовий збір мав сплачуватися на загальних підставах, оскільки такі правовідносини не пов`язані з придбанням товарів чи послуг .

Виходячи з принципу пропорційності задоволених вимог, суд вважає необхідним стягнути з ДПП на користь держави судовий збір у розмірі 1331, 20 грн (задоволена вимога № 3 немайнового характеру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб) та 665, 60 грн (50 % від розміру судового збору щодо заявлених солідарно вимог № 4-8 майнового характеру, які задоволено частково), а всього 1 996, 80 грн.

На підставі статей 3, 23, 625, 1212, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та керуючись статтями 2, 12-15, 76-82, 133, 137, 141, 258-259, 263-265, 268, 273, 274 - 279, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

у х в а л и в:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції Національної поліції України щодо неповернення ОСОБА_1 суми сплаченого штрафу у розмірі 20 400 гривень.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 20 400 (двадцять тисяч чотириста) грн, шляхом перерахування на рахунок IBAN НОМЕР_3 , відкритий в Акціонерному товаристві Комерційний банк «ПриватБанк».

Стягнути з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 3000 (три тисячі) грн.

Стягнути з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 3 159 (три тисячі сто п`ятдесят дев`ять) грн 46 коп. та 3 % річних у розмірі 750 (сімсот п`ятдесят) грн 58 коп.

Стягнути з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь держави (з зарахуванням на рахунок НОМЕР_5, отримувач коштів ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106, код за ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача Казначейство України (ЕАП, код класифікації доходів бюджету 22030106) - 1 996 (одна тисяча дев`ятсот дев`яносто шість) грн 80 копійок судового збору.

У іншій частині позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_4 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 ; рахунок IBAN НОМЕР_3 , відкритий в Акціонерному товаристві Комерційний банк «ПриватБанк»);

Відповідач: Департамент патрульної поліції Національної поліції України (ЄДРПОУ - 40108646, адреса місцезнаходження: місто Київ, вулиця Федора Ернста, 3);

Відповідач: Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (ЄДРПОУ - 14282829, адреса місцезнаходження: місто Київ, вулиця Андріївська, 4);

Третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві (ЄДРПОУ - 37993783, адреса місцезнаходження: місто Київ, вулиця Терещенківська, 24);

Рішення складено 03 серпня 2026 року.

СУДДЯ Ольга ПРИМАК-БЕРЕЗОВСЬКА