Рішення № 138649559, 30.07.2026, Богородчанський районний суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №338/288/26

Провадження №2/338/526/26

30 липня 2026 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області

в складі : головуючого-судді Шишка О.А.,

з участю : секретаря Сіщук Г.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Богородчани в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся в суд з позовом до відповідачки про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що 27 липня 2025 року між ТОВ «Бізнес Позика» та ОСОБА_1 в електронній формі було укладено договір про надання кредиту № 549591-КС-001, відповідно до якого відповідачці надано кредит у сумі 10000 грн строком на 16 тижнів зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1 % на день від залишку заборгованості та одноразової комісії за надання кредиту у сумі 2000 грн.

На виконання умов договору позивач перерахував кредитні кошти на банківську картку відповідачки, однак остання належним чином свої зобов`язання не виконала, кредит не повернула, у зв`язку із чим станом на дату звернення до суду утворилася заборгованість, яка, згідно з розрахунком позивача, складається із 10000 грн простроченого тіла кредиту, 11300 грн прострочених процентів за користування кредитом, 2000 грн комісії та 5000 грн процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.

Посилаючись на статті 526, 530, 610, 611, 625, 1048, 1049, 1054 ЦК України, Закон України «Про електронну комерцію», позивач просив стягнути із відповідачки зазначену заборгованість та понесені судові витрати.

Відповідачка та її представник проти позову заперечили, подавши письмовий відзив.

У відзиві зазначено, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту укладення сторонами кредитного договору саме відповідачкою, не підтвердив отримання нею кредитних коштів, не надав належних доказів належності банківської картки відповідачці, а також фактичного зарахування кредитних коштів на її рахунок. Крім того, представник відповідачки вказував, що нарахування процентів є необґрунтованим, комісія суперечить вимогам Закону України «Про споживче кредитування», а проценти, нараховані відповідно до статті 625 ЦК України, не підлягають стягненню з огляду на законодавчі обмеження, встановлені на період дії воєнного стану. Просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Після подання відзиву представник позивача подала письмові пояснення, у яких зазначила, що кредитний договір укладено відповідно до вимог Закону України «Про електронну комерцію», шляхом проходження відповідачкою усіх етапів електронної ідентифікації та підтвердження волевиявлення одноразовим ідентифікатором, а факт видачі кредитних коштів підтверджується як інформацією платіжної організації ТОВ «ПрофітГід», так і відповіддю АТ «Райффайзен Банк», згідно з якою кредитні кошти у сумі 10000 грн були зараховані саме на платіжну картку відповідачки. Зазначила, що договірні проценти нараховані виключно у межах строку кредитування, а після його закінчення не збільшувалися, а відображення наступних календарних дат у розрахунку обумовлено особливостями програмного забезпечення.

Представник позивача в судове засідання не прибула, подала заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала повністю та просила їх задовольнити.

У судове засідання 30 липня 2026 року представник відповідачки повторно не прибув, подавши клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю в іншому судовому засіданні.

Суд відхиляє зазначене клопотання з огляду на таке.

Відповідно до частини п`ятої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового засідання, суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів незалежно від причин повторної неявки.

Як убачається з матеріалів справи, представник відповідачки аналогічні клопотання про відкладення розгляду справи подавав неодноразово, у зв`язку із чим розгляд справи вже відкладався судом. З огляду на повторну неявку представника відповідачки, належне повідомлення відповідачки та її представника про дату, час і місце судового засідання, а також вимоги частини п`ятої статті 223 ЦПК України, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для подальшого відкладення розгляду справи та можливість вирішення спору за наявними у справі доказами.

Дослідивши матеріали цивільної справи, оцінивши докази у їх сукупності відповідно до вимог статей 76-81, 89 ЦПК України, суд дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що 27 липня 2025 року між ТОВ «Бізнес Позика» та ОСОБА_1 шляхом використання інформаційно-телекомунікаційної системи позивача було укладено договір про надання кредиту № 549591-КС-001.

Відповідно до умов договору позивач зобов`язався надати відповідачці кредит у сумі 10000 грн строком на 16 тижнів, а відповідачка - повернути кредит, сплатити проценти за користування ним у розмірі 1 % за кожний день користування кредитом від залишку заборгованості, а також інші платежі, передбачені договором.

Договором визначено, що він укладається в електронній формі відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», а його підписання здійснюється шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором після проходження позичальником усіх етапів ідентифікації та підтвердження волевиявлення.

На підтвердження укладення договору позивачем надано анкету клієнта, паспорт споживчого кредиту, візуальну форму послідовності дій клієнта в інформаційній системі товариства, відомості про направлення одноразового ідентифікатора, підтвердження підписання паспорта кредиту та договору, а також примірник укладеного кредитного договору.

Із анкети клієнта вбачається, що під час оформлення кредиту були зазначені персональні дані відповідачки, її реєстраційний номер облікової картки платника податків, номер мобільного телефону, адреса електронної пошти та реквізити банківської картки № НОМЕР_1 , на яку вона просила перерахувати кредитні кошти.

Візуальна форма послідовності дій користувача свідчить, що перед укладенням договору відповідачка здійснила авторизацію в особистому кабінеті, ознайомилася з паспортом споживчого кредиту, підтвердила його підписання шляхом введення одноразового ідентифікатора, після чого було сформовано оферту та підписано кредитний договір із використанням такого ж електронного підпису.

Відповідно до статей 3, 11 та 12 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний електронним підписом одноразовим ідентифікатором, за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, а кожний примірник такого електронного документа є його оригіналом.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що використання одноразового ідентифікатора як електронного підпису є належним способом підтвердження волевиявлення сторони при укладенні електронного договору, якщо кредитодавцем надано докази проходження позичальником процедури ідентифікації, надсилання такого ідентифікатора та підтвердження ним укладення договору. Такий правовий висновок, зокрема, викладений у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19 та надалі послідовно підтримується Верховним Судом при вирішенні спорів щодо стягнення заборгованості за договорами мікрокредитування.

Отже, доводи представника відповідачки про відсутність належних доказів укладення сторонами кредитного договору спростовуються дослідженими судом письмовими доказами та не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Крім того, суд вважає безпідставними доводи представника відповідачки про недоведеність факту отримання кредитних коштів.

Так, на підтвердження виконання свого обов`язку щодо надання кредиту позивачем подано інформацію платіжної організації ТОВ «ПрофітГід», відповідно до якої 27 липня 2025 року о 22 год. 42 хв. здійснено переказ грошових коштів у сумі 10000 грн на банківську картку № НОМЕР_1 із зазначенням номера кредитного договору № 549591-КС-001, реквізитів отримувача, коду авторизації та унікального ідентифікатора платіжної операції.

На виконання ухвали суду АТ «Райффайзен Банк» надало інформацію, відповідно до якої вказана банківська картка відкрита саме на ім`я ОСОБА_1 .

Із наданої банком виписки також убачається, що 27 липня 2025 року о 22 год. 42 хв. на картковий рахунок відповідачки зараховано 10000 грн шляхом здійснення операції MoneySend, при цьому код авторизації зазначеної операції повністю співпадає із кодом авторизації, наведеним у підтвердженні ТОВ «ПрофітГід», що свідчить про тотожність цих платіжних операцій.

Більше того, із банківської виписки вбачається подальший рух зазначених коштів за рахунком відповідачки, що додатково підтверджує їх фактичне зарахування та можливість вільного розпорядження ними.

Таким чином, сукупність досліджених судом доказів підтверджує як належність платіжної картки відповідачці, так і факт перерахування на неї кредитних коштів саме позивачем на виконання умов кредитного договору.

За таких обставин суд доходить висновку, що позивач належними, допустимими та достатніми доказами підтвердив факт укладення між сторонами кредитного договору та належного виконання свого обов`язку щодо надання відповідачці кредитних коштів у сумі 10000 грн, тоді як відповідачкою, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, не надано належних і допустимих доказів, які б спростовували зазначені обставини або свідчили про недостовірність поданих позивачем доказів.

Вирішуючи питання щодо наявності у відповідачки обов`язку зі сплати процентів за користування кредитом, суд виходить із такого.

Відповідно до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

За змістом статей 1048, 1049, 1054 ЦК України проценти є платою за правомірне користування наданими кредитними коштами та підлягають сплаті у розмірі й порядку, визначених сторонами у договорі.

Як установлено судом, пунктами кредитного договору сторони погодили, що кредит надається строком на 16 тижнів, зі сплатою процентів у розмірі 1 % за кожний день користування кредитом від фактичного залишку основної суми кредиту. Договором також передбачено, що проценти нараховуються за кожний календарний день користування кредитом, включаючи день видачі кредиту та день його повернення.

Суд перевірив наданий позивачем розрахунок заборгованості та встановив, що проценти нараховані виключно за період дії кредитного договору.

Оскільки кредит був наданий 27 липня 2025 року, а кінцевий строк його повернення відповідно до умов договору настав 16 листопада 2025 року, проценти нараховано за 113 календарних днів користування кредитом. При погодженій сторонами процентній ставці 1 % на день від суми кредиту 10000 грн розмір процентів становить 11300 грн, що повністю відповідає умовам укладеного сторонами договору та арифметично є правильним.

При цьому суд звертає увагу, що після закінчення погодженого сторонами строку кредитування договірні проценти позивачем не нараховувалися.

Зазначене також підтверджується додатковими письмовими поясненнями представника позивача, відповідно до яких відображення у розрахунку наступних календарних дат обумовлено особливостями програмного забезпечення товариства, однак після 16 листопада 2025 року розмір договірних процентів не збільшувався, а залишався незмінним.

Такий розрахунок узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, відповідно до яких право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту, а після цього права кредитодавця забезпечуються положеннями статті 625 ЦК України, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, нарахування позивачем договірних процентів лише у межах погодженого сторонами строку користування кредитом повністю відповідає зазначеному правовому висновку Великої Палати Верховного Суду.

Доводи представника відповідачки про неправомірність нарахування процентів суд відхиляє як безпідставні.

Укладений сторонами договір містить чіткі та однозначні умови щодо розміру процентної ставки, порядку її обчислення та строку користування кредитом. До моменту укладення договору відповідачка мала можливість ознайомитися з паспортом споживчого кредиту та всіма істотними умовами договору, після чого підтвердила своє волевиявлення шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором.

Крім того, суд бере до уваги, що умови кредитного договору були сформульовані чітко та однозначно, їх зміст був відомий відповідачці до моменту укладення договору, однак, незважаючи на це, відповідачка не виконала жодного із взятих на себе зобов`язань, не повернула навіть частини отриманого кредиту та не сплатила жодного платежу в рахунок процентів. За таких обставин заперечення щодо погодженого сторонами розміру плати за користування кредитом фактично спрямовані на зміну умов договору після повного виконання позивачем своїх зобов`язань, що не ґрунтується на вимогах закону.

Разом із тим суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення із відповідачки комісії за надання кредиту у розмірі 2000 грн.

Як убачається зі змісту кредитного договору, зазначена комісія встановлена саме за надання кредиту, тобто за дії кредитодавця, які є невід`ємною складовою виконання ним власного основного договірного обов`язку щодо надання кредитних коштів.

Водночас позивачем не доведено, що зазначена комісія є платою за будь-яку окрему, самостійну чи додаткову фінансову або супутню послугу, замовлену відповідачкою, відмінну від власне видачі кредиту. Матеріали справи також не містять доказів фактичного надання відповідачці будь-якої додаткової послуги, за яку могла б справлятися така плата.

Верховний Суд у постанові Касаційного цивільного суду від 06 березня 2024 року у справі № 204/224/22 зазначив, що встановлення комісії лише за надання кредиту без визначення конкретної самостійної послуги суперечить вимогам Закону України «Про споживче кредитування», а тому така умова договору не є підставою для її судового стягнення.

Аналогічного правового висновку Верховний Суд дійшов у постанові від 13 листопада 2024 року у справі № 496/3134/23, вказавши, що кредитодавець повинен довести, яка саме додаткова послуга була надана споживачу та за що саме стягується відповідна комісія, тоді як саме по собі погодження сторонами такої умови договору не звільняє суд від перевірки її відповідності імперативним нормам законодавства.

За таких обставин вимога про стягнення комісії у сумі 2000 грн задоволенню не підлягає.

Також суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення із відповідачки 5000 грн процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Разом із тим пунктом 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який набрав чинності на підставі Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ, передбачено, що у період дії в Україні воєнного стану та протягом тридцяти днів після дня його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 461/5174/20, відповідно до якої пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України є спеціальною нормою, що на період дії воєнного стану звільняє позичальника від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, незалежно від часу виникнення кредитного зобов`язання, якщо відповідальність нараховується за період дії зазначеної законодавчої заборони.

Оскільки спірний кредитний договір укладений під час дії воєнного стану, а заявлені до стягнення 5000 грн є сумою відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання, вимоги позивача у цій частині суперечать наведеним приписам закону та задоволенню не підлягають.

Посилання представника відповідачки на неправомірність нарахування сум відповідно до статті 625 ЦК України є обґрунтованими, а тому суд погоджується із цими доводами.

Зважаючи на викладене, суд констатує, що твердження про відсутність належних доказів укладення кредитного договору спростовуються дослідженими судом письмовими доказами, які у своїй сукупності підтверджують проходження відповідачкою процедури реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі позивача, ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, отримання одноразового ідентифікатора та підписання ним кредитного договору.

Крім того, не знайшли свого підтвердження доводи про недоведеність отримання кредитних коштів, оскільки належність банківської картки відповідачці підтверджена офіційною відповіддю АТ «Райффайзен Банк», а факт перерахування на неї саме 27 липня 2025 року 10000 грн підтверджується як відповіддю ТОВ «ПрофітГід», так і банківською випискою, при цьому реквізити платіжної операції, зокрема код авторизації, повністю співпадають.

Заперечення щодо неправомірності нарахування договірних процентів також є безпідставними, оскільки судом перевірено розрахунок заборгованості та встановлено, що проценти нараховано виключно у межах строку кредитування, у порядку та розмірі, визначених кредитним договором, без їх подальшого нарахування після спливу строку дії договору, що повністю відповідає правовим висновкам Верховного Суду.

Натомість доводи представника відповідачки щодо відсутності правових підстав для стягнення комісії та сум, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, є обґрунтованими та враховані судом при вирішенні спору.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Позивач належними та допустимими доказами довів факт укладення між сторонами кредитного договору, надання відповідачці кредитних коштів та наявність заборгованості за основним боргом і договорними процентами. Водночас у частині вимог про стягнення комісії та сум відповідальності, передбачених статтею 625 ЦК України, підстав для задоволення позову суд не встановив.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, шляхом стягнення із відповідачки на користь позивача 10000 грн заборгованості за тілом кредиту та 11300 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, а всього 21300 грн, а в задоволенні позовних вимог про стягнення комісії у сумі 2000 грн та процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, у сумі 5000 грн слід відмовити.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 2662 грн 40 коп.

Судом задоволено вимоги про стягнення основної суми кредиту та процентів за користування кредитом у загальному розмірі 21300 грн, тобто позов задоволено на 75,27 % від заявленої суми, у зв`язку із чим із відповідачки на користь позивача підлягає стягненню судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог у сумі 2004 грн 19 коп.

Суд ураховує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди наводити належне обґрунтування своїх рішень, проте не вимагає детальної відповіді на кожний аргумент сторони. Межі цього обов`язку залежать від характеру рішення та обставин конкретної справи.

На переконання суду, наведені в рішенні мотиви є достатніми щодо встановлених обставин, правової кваліфікації відносин сторін та результату вирішення спору.

На підставі викладеного, ст. 3, 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію», ст. 526, 530, 610, 611, 625, 1048, 1049, 1054 Цивільного кодексу України, пунктом 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, керуючись ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 274, 279, 354, 355 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» заборгованість за договором про надання кредиту № 549591-КС-001 від 27 липня 2025 року в загальному розмірі 21300 (двадцять одна тисяча триста) гривень, яка складається з: 10000 (десяти тисяч) гривень - заборгованості за основною сумою кредиту; 11300 (одинадцяти тисяч трьохсот) гривень - заборгованості за процентами за користування кредитом.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» судовий збір у розмірі 2004 (дві тисячі чотири) гривні 19 копійок.

У задоволенні решти позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» до ОСОБА_1 про стягнення комісії за надання кредиту у сумі 2000 (дві тисячі) гривень та процентів, нарахованих відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, у сумі 5000 (п`ять тисяч) гривень - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або ухвалення постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів із дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів із дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий О. А. Шишко