Рішення № 138641148, 30.07.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/11063/26

Провадження № 2/369/13489/26

РІШЕННЯ

Іменем України

30.07.2026 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

при секретарі Худинець Д. С.,

за участю:

представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області позовну заяву ОСОБА_2 до Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області, третя особа ОСОБА_3 про визначення додаткового строку на прийняття спадщини,

УСТАНОВИВ:

У червні 2026 року ОСОБА_2 (далі позивачка) звернулася до суду з позовом до Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області (далі відповідач, Білогородська сільрада), за участю третьої особи ОСОБА_3 (далі третя особа), у якому просила постановити рішення, яким визначити ОСОБА_2 додатковий строк тривалістю три місяці для подання до нотаріальних органів заяви про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті її бабусі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

На обґрунтування вимог ОСОБА_2 зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її бабуся ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 22 травня 2026 року серії НОМЕР_1 , виданим Боярським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Фастівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). На день смерті ОСОБА_4 залишилось майно: квартира, загальною площею 58,27 кв. м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно витягу з спадкового реєстру № 85599301 від 12 червня 2026 року спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заводилось. Водночас,у зв`язку з активними військовими діями з боку російської федерації на території України, позивачка як неповнолітня особа була змушена виїхати за межі України та в силу свого віку та відсутності опікунів не мала можливості звернутись до відповідних органів з відповідними заявами про прийняття спадщини після смерті своєї бабусі у строки, визначені положенням статті 1270 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Указані обставини стали підставою для звернення позивачки до суду з цим позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів, як фактично єдиної спадкоємиці.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 червня 2026 року відкрито провадження у цій справі та призначено підготовче судове засідання на 16 липня 2026 року.

Ухвалою Києво-Святошинського районного Київської області від 16 липня 2026 року суд ухвалою закрив підготовче провадження у цій справі та призначив її розгляд по суті.

Позивачка та її представник у судове засідання не з`явилися, представник позивачки через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи у їх відсутність, з приводу заочного рішення не заперечував.

Відповідач та третя особа у судове засідання не з`явилися, повідомлялися належним чином, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення до суду не надходило. Подали суду заяви про розгляд справи за їх відсутності. ОСОБА_3 також проти задоволення позовних вимог не заперечував.

У зв`язку з неявкою сторін в силу частини другої статті 247 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Відповідно до частини п`ятої статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Згідно з постановою Верховного Суду від 30 вересня 2022 року у справі № 761/38266/14, якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до таких висновків.

При розгляді справи судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати ОСОБА_2 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 25 березня 2023 року № НОМЕР_3 , виданим Боярським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Фастівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

При цьому, судом установлено, що за життя ОСОБА_5 було укладено попередній договір від 19 березня 2013 року № 902, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарасюком М. В., відповідно до умов якого остання набуває право власності на майно квартиру, загальною площею 58,27 кв. м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_5 спадщину отримали неповнолітня донька (позивачка) та мати померлої ОСОБА_4 (бабуся позивачки), які на момент смерті були зареєстровані та приживали разом з нею.

Водночас, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 22 травня 2026 року серії НОМЕР_1 , виданим Боярським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Фастівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Зі слів позивачки, на день смерті її бабусі залишилось майно: квартира, загальною площею 58,27 кв. м., , розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яке, відповідно, фактично перейшло їй у зв`язку зі вступом у спадщину після смерті ОСОБА_5 .

При цьому, відповідно до відомостей з витягу зі спадкового реєстру від 12 червня 2026 року № 85599301 спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заводилось.

Статтею 1 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 80 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.

Так, стаття 1270 ЦК України передбачає, що за загальним правилом для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Поряд з цим, постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» (далі Постанова № 164) та наказом Міністерства юстиції України від 11 березня 2022 року № 1118/5 «Про затвердження змін до деяких нормативно-правових актів у сфері нотаріату» були внесені зміни в Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, та установлено, що на час воєнного стану перебіг строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття зупиняється. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини.

Водночас, у постанові від 25 січня 2023 року у справі № 676/47/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду висловив правову позицію щодо суперечності пункту 3 Постанови № 164 статтям 1270, 1272 ЦК України і вважає, що цей пункт не підлягає застосуванню.

Верховний Суд у цій справі зазначив, що правила щодо строку на прийняття спадщини (початок перебігу, наслідки спливу) регулюються ЦК України, який прийнятий Верховною Радою України і є основним актом цивільного законодавства України. Строк на прийняття спадщини по своїй сутності є присічним (статті 1270, 1272 ЦК), оскільки його сплив призводить до того, що спадкоємець вважається таким, який не прийняв спадщину. Тобто сплив строку «присікає» право на прийняття спадщини. Проте в законі, вочевидь з урахуванням сутності права на прийняття спадщини як майнового, передбачена можливість: за згодою самих спадкоємців, що прийняли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (частина друга статті 1272 ЦК України); для спадкоємця звернутися з позовною вимогою та за наявності поважної причини суд визначає додатковий строк на прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України).

Також Верховний Суд виходив з того, що законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, не передбачає допустимості існування такої конструкції як «зупинення перебігу строку на прийняття спадщини» та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини.

Таким чином, Верховний Суд відкидає можливість застосування десятимісячного строку на прийняття спадщини в умовах воєнного стану, передбаченого пунктом 3 Постанова № 164, і наполягає на застосуванні шестимісячного строку, встановленого ЦК України (або на внесенні необхідних змін до ЦК України).

У контексті викладеного положення законодавства та сталої правової позиції Верховного Суду, суд констатує, що введення в України військового стану не є безумовною підставою для поновлення строку на подання заяви про вступ у спадщину, а тому під час розгляду цієї справи ключовим є встановлення та підтвердження відповідними доказами факту того, що ОСОБА_2 пропустила шести місячний строк для подання заяви про вступ у спадщину після померлої бабусі з незалежних від неї поважних причин.

Так, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_2 вказала, що строк прийняття спадщини був пропущений у зв`язку з незалежних від неї причин, які перебувають у причинно-наслідковому зв`язку зі смертю її матері, оскільки на момент смерті своєї матері вона була неповнолітньою дитиною і постійно проживала разом з бабусею. Після того, як розпочалася збройна агресія російської федерації на території України, ОСОБА_4 вивезла свою внучку (позивачку) закордон з метою збереження її життя та здоров`я та повернулася в Україну, зокрема з метою дооформлення документів щодо спадщини.

ОСОБА_2 пояснила, що на початку 2023 року їй стало відомо про смерть ОСОБА_4 , оскільки на той час вона ще не досягла 18-річного віку, вона була позбавлена можливості самостійно вирішувати питання щодо вступу у спадщину. Однак, з огляду на ту обставину, що позивачка з моменту виїзду за межі України не поверталася до країни і весь час проживає у Швейцарії, будучи дитиною, оформлення і отримання усіх необхідних документів, які підтверджують споріднення, а також свідоцтва про смерть бабусі зайняли досить тривалий час, що також вплинув на пропуск строків для подання відповідної заяви до органів нотаріату. Крім того, ОСОБА_2 зазначила, що вона зверталася до уповноважених консульських органів за місцем фактичного проживання, проте їй щоразу відмовляли, пояснюючи тим, що ОСОБА_4 померла не на території їх держави, а в Україні, а також у позивачки відсутні документи на підтвердження смерті і їх споріднення, а тому усі питання слід вирішувати саме в Україні.

Також, позивачка стверджувала, що інших спадкоємців немає, а у позасудовому порядку вона не зверталась до нотаріуса і не подавала заяву про вступ у спадщину, оскільки розуміла, що строки вже пропущені і отримає відповідну відмову у прийнятті такої заяви. Наголосила, що фактично на сьогоднішній день єдиним і належним способом захисту її права на спадкування є саме позов з визнанням додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини.

З цього приводу суд звертає увагу на таке.

Згідно зі статтями 1268,1269,1270 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її і протягом шести місяців з часу відкриття спадщини спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріуса заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до статті 1272 ЦК України у разі, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Частиною 3 зазначеної статті передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Як роз`яснено у пункті 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» суди відкривають провадження у справі за позовом особи про визначення додаткового строку для прийняття спадщини у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. При розгляді цих справ слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця за місцем відкриття спадщини, наявність обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії. За наявності у спадковій справі заяви спадкоємця про відмову від права на спадщину його вимоги про визначення додаткового строку про прийняття спадщини задоволенню не підлягають.

Крім того, як вказує судова практика, зокрема висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 квітня 2021 року у справі №589/1863/13-ц, поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини вважаються причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення дій для прийняття спадщини, а саме: тривалу тяжку хворобу; перебування на стаціонарному лікуванні; складні умови праці, пов`язані з тривалими відрядженнями; перебування спадкоємця тривалий час за межами України; проходження військової служби; перебування на тимчасово окупованій території за наявності доказів неможливості звернення до нотаріуса; інші виняткові обставини, які реально унеможливлювали подання заяви.

При цьому, факт проживання позивачки за межами України сам по собі не свідчить про наявність об`єктивних, непереробних перешкод для звернення із заявою про прийняття спадщини, оскільки перебування її поза межами України не позбавляло можливості подати заяву про прийняття спадщини поштою. Крім того, вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством,- на дипломатичні представництва України. На консульські установи України серед іншого також покладений обов`язок видавати свідоцтва про право на спадщину.

Судом установлено, що причини неможливості вчасно звернутися до відповідного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини слугувало те, що позивачка була неповнолітньою на момент смерті ОСОБА_4 , та не мала при собі належних документів, які б підтверджували її родинні відносини з померлою та свідоцтва про смерть ОСОБА_4 .

Як убачається з матеріалів справи, фактично ОСОБА_2 отримала свідоцтво про смерть своєї бабусі лише 22 травня 2026 року (свідоцтво серії НОМЕР_1 , виданим Боярським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Фастівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). При цьому, ОСОБА_2 одразу після його отримання, не зволікаючи, звернулася на початку червня 2026 року до суду з цим позовом.

Суд уважає, що такі обставини є суттєвими і такими, що підтверджують неможливість позивачкою звернутися з відповідною заявою до нотаріального органу у строки, передбачені положеннями ЦК України.

Додатково, суд враховує, що положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» установлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини (далі ЄСПЛ), як джерело права.

У статті 6 Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 13 Конвенції визнається право на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

У рішенні ЄСПЛ від 27 червня 2000 року у справі «Ілхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey», заява № 22277/93) Суд наголосив, що при вирішення питання пропуску строку на вчинення дій має застосовуватись правило встановлення всіх обставин з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру.

Ураховуючи вищевикладене, суд вважає, що причини пропуску позивачкою строку для своєчасного подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини є поважними, оскільки пов`язані з об`єктивними, непереборними та значущими перешкодами для вчинення цих дій.

Поряд з цим суд звертає увагу, що оскільки, позивачка в інший спосіб, крім як звернутися з позовом до суду про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини, захистити своє порушене право не може, тому суд дійшов висновку, про можливість надати ОСОБА_2 додатковий строк для прийняття спадщини, терміном 3 місяці з моменту набрання законної сили рішення у цій справі.

Окрім цього, суд приймає до уваги вимоги статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду, як джерело права, та висновки ЄСПЛ, зазначені в рішенні від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («RuizTorijav. Spain», № 303А, п. 2958), про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись статтями 229, 247, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області, третя особа ОСОБА_3 про визначення додаткового строку на прийняття спадщини задовольнити.

Визначити ОСОБА_2 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 строком у три місяці з дня набрання рішення законної сили.

Інформація про позивача:

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено удень його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлений 30 липня 2026 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ