Ухвала суду № 138597017, 22.07.2026, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/13443/23

1-кп/308/39/25

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2026 року м. Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі колегії суддів:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю секретаря судових засідань ОСОБА_4 ,

за участі учасників судового провадження:

прокурора ОСОБА_5 ,

обвинувачених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

ОСОБА_10

захисників ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ,

ОСОБА_14 , ОСОБА_15 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні об`єднане кримінальне провадження за №12022070000000140 від 03.06.2022 за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.255-1 та ч.1 ст. 255-2 Кримінального кодексу України, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.255-2 Кримінального кодексу України, за № 12023070000000153 від 21.06.2023 за обвинуваченням ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.255-2 Кримінального кодексу України

в с т а н о в и в:

У провадженні Ужгородського міськрайонного суду знаходяться матеріали об`єднаного кримінального провадження за №12022070000000140 від 03.06.2022 за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.255-1 та ч.1 ст. 255-2 Кримінального кодексу України, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.255-2 Кримінального кодексу України, за № 12023070000000153 від 21.06.2023 за обвинуваченням ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.255-2 Кримінального кодексу України.

Захисником обвинуваченого ОСОБА_6 адвокатом ОСОБА_15 через підсистему «Електронний суд» подано заяву про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_6 .

В обґрунтування клопотання зазначає, що 21 липня 2026 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 9-р(ІІ)/2026 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_16 . Конституційний Суд України запровадив новий стандарт захисту прав на свободу. Новий конституційний стандарт: формальний підхід до застосування запобіжних заходів більше не відповідає конституційним стандартам; якщо закон виключає можливість застосування застави, виникає обґрунтоване питання про не відповідність такого регулювання статті 29 Конституції України, статті 5 Європейської конвенції з прав людини та новим правовим позиціям Конституційного Суду України заміна санкції вироку , що не відповідає Конвенції.

Конституційний Суд зазначив, що під час визначення застави суд зобов`язаний дослідити реальний майновий стан особи, її законні доходи, активи, сімейний стан, наявність утриманців, соціальні зв`язки та інші обставини, передбачені КПК України. Кожна гривня визначеної застави повинна бути мотивована судом. Будь-які припущення щодо фінансової спроможності особи є неприпустимими. Застава повинна бути реальною, а не формальною альтернативою триманню особи під вартою. Якщо застава передбачена законом - вона повинна бути реальною альтернативою триманню під вартою. На думку Конституційного Суду, такий підхід забезпечує відповідність застосування застави статті 29 Конституції України та статті 5 Європейської конвенції з прав людини. Суд прямо наголосив, що застава не може використовуватися як прихований механізм позбавлення людини свободи.

Рішення № 4-р(ІІ) / 2026 ухвалено у справі за конституційною скаргою ОСОБА_17 . Як повідомили в Конституційному Суді України, безальтернативне тримання під вартою військовослужбовців, яких підозрюють чи обвинувачують у вчиненні окремих військових кримінальних правопорушень, є несумісним з Конституцією України. Принцип застосування аналогічний. Конституційний Суд України вказав, що встановлення законодавцем до військовослужбовців, яких підозрюють чи обвинувачують у вчиненні низки злочинів, виключно найсуворішого запобіжного заходу тримання під вартою порушує вимоги частин першої, другої статті 29 Основного Закону України, оскільки не забезпечує вимоги наявності вмотивованого судового рішення як наслідку судового розсуду. Це, на переконання Суду, спотворює саму суть правосуддя. Це справи де не визначено законодавцем розмір застави (безальтернативно) КСУ сказав порушення прав людини і Конвенції; застава повинна бути застосована.

Також Суд констатував невідповідність оспорюваного припису КПК низці інших положень Конституції України, зокрема: статті 6; статті 21; частинам першій і другій статті 24; частині першій статті 28; частині другій статті 64; частині другій статті 124.

Також Судом констатовано, що оспорюваний припис КПК не відповідає вимогам статей 6, 21, частинам першій, другій статті 24, частині першій статті 28, частині другій статті 64, частині другій статті 124 Конституції України. Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті КСУ 25 червня.

Щодо статті 255-1 КК України важливо розмежовувати ці два рішення: № 4-р(ІІ)/2026 - про неконституційність окремих випадків безальтернативного тримання під вартою; № 9-р(ІІ)/2026- про конституційний стандарт реальної застави, коли закон допускає її застосування.

Покликається на незаконне тримання під вартою. В обґрунтування зазначає, що вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 20.09.2020 у справі 303/3224/20 громадянина України ОСОБА_6 було винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.189 КК України покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі. та призначено йому

В подальшому ухвалою колегії суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) ОСОБА_1 , суддя-учасник колегії: ОСОБА_2 , суддя учасник колегії: ОСОБА_3 від 04.03.2024 у справі № 308/13443/23 інше кримінальне провадження №12022070000000140 від 03.06.2022, громадянину України ОСОБА_6 було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на період судового розгляду справи, але не більше ніж на 60 днів до 2 травня 2024 року включно без визначення розміру застави.

При цьому згідно ухвали колегії суддів від 04.03.2024, прокурором заявлено клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_6 . В обґрунтування клопотання прокурор зазначив, що вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 по справі № 303/3224/20 обвинуваченого ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 189 КК України до покарання у вигляді 4 років позбавлення волі, який постановою Верховного суду від 18.10.2023 залишено без змін, відтак термін відбування покарання ОСОБА_6 спливає 19.03.2024, у зв`язку із чим запобіжний захід у даному кримінальному провадженні не обирався, оскільки останній утримується в ДУ «Закарпатська установа виконання покарань (№ 9)».

Відтак встановлено: запобіжний захід у вигляді тримання пі вартою без права внесення застави, ОСОБА_6 було обрано через закінчення 19.03.2024 терміну відбування покарання згідно вироку Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 по справі № 303/3224/20 обвинуваченого ОСОБА_6 незаконно засуджено за ч. 2 ст. 189 КК України , що вказано в Ухвалі Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) ОСОБА_1 судді-учасники колегії ОСОБА_2 , ОСОБА_3 справа № 308/13443/23, об`єднане кримінальне провадження за №12022070000000140 від 03.06.2022 за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.255-1 та ч.1 ст.255-2 КК України.

Склад судової колегії справа № 308/13443/23 (доповідач): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Склад слідчих суддів справа № 303/3224/20: ОСОБА_18 , ОСОБА_19 .

Ухвала Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04.03.2024 справа № 308/13443/23 (з подальшими незаконними продовженнями): ОСОБА_1 (доповідач), ОСОБА_18 з посиланням на судову справу № 303/3224/20 і обставини в цій справі, в ухвалах суду надавали оцінку і продовжували запобіжний захід ОСОБА_6 у справі 308/13443/23 з посиланням на справу № 303/3224/20, де ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , інші були слідчим суддями.

Зазначене є порушенням статті 75 КПК України, статті 206 КПК України та стандартів статті 5 Конвенції:

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суддя ОСОБА_3 , здійснюючи повноваження слідчого судді у кримінальному провадженні №42020070000000128, розглядала клопотання ОСОБА_6 , подане в порядку статті 206 КПК України, предметом якого була перевірка законності його подальшого тримання під вартою після скасування Львівським апеляційним судом ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 14.08.2020 про продовження строку тримання під вартою.

Разом із тим Ухвалою Львівського апеляційного суду від 12.10.2020 було скасовано ухвалу про продовження запобіжного заходу та відмовлено прокурору у задоволенні клопотання про його продовження.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 09.07.2026 за заявою адвоката ОСОБА_15 , якою суд задовольнив заяву про роз`яснення вироку в частині його резолютивної частини в контексті строку дії санкції під варту.

За змістом статті 206 КПК України слідчий суддя зобов`язаний здійснювати реальний та ефективний судовий контроль за законністю позбавлення особи свободи. Якщо особа утримується без належної правової підстави або така підстава викликає обґрунтовані сумніви, суд зобов`язаний негайно перевірити законність тримання під вартою та, у разі відсутності законних підстав, постановити рішення про звільнення

Таким чином, після скасування Львівським апеляційним судом ухвали від 14.08.2020 (ухвала вступили в законну силу) відсутні були правові підстави для подальшого тримання ОСОБА_6 під вартою, які вимагали повної та незалежної перевірки в порядку статті 206 КПК України.

Однак суддя ОСОБА_3 , незважаючи на наявність таких обставин: не забезпечила ефективного судового контролю, не усунула сумніви подальшого незаконного позбавлення свободи та щодо законності - незаконно відмовила у задоволенні вимог про звільнення особи з-під варти. Незаконні дії судді ОСОБА_3 - призвели до подальшого незаконного і тривалого позбавлення свободи без належної перевірки вимог статті 5 Конвенції та статті 206 КПК України, чим істотно порушила закон і не виконала прямий обов`язок судового контролю, чим вчинила дії з ознаками кримінального злочину, наслідком якого незаконно ОСОБА_6 утримувався під вартою без рішення суду .

З вини судді ОСОБА_3 як слідчої судді і її службової неспроможності ухвалити законне рішення, неспроможності здійснити судовий контроль який вона зобов`язана була зробити людина незаконно перебувала під вартою в протиріччя ст.5 Конвенції.

Після цього суддя ОСОБА_3 , уже здійснивши неналежний судовий контроль у порядку статті 206 КПК України та фактично висловивши свою правову позицію щодо законності тримання ОСОБА_6 під вартою у кримінальному провадженні №303/3224/20, увійшла до складу колегії Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області у кримінальному провадженні №308/13443/23. При цьому колегія суддів, в тому числі суддя ОСОБА_3 і ОСОБА_2 безпосередньо використали як підставу для обрання та подальшого продовження запобіжного заходу вирок Мукачівського міськрайонного суду від 24.09.2020 та обставини кримінального провадження №303/3224/20, законність яких суддя ОСОБА_3 і суддя ОСОБА_2 раніше вже оцінювали як слідчі судді і де дії слідчої судді ОСОБА_3 і ОСОБА_2 призвели до незаконного тримання під вартою близько 3-ох років ОСОБА_6 , відтак, суддя ОСОБА_3 і ОСОБА_2 намагаються приховати свій кримінальний службовий злочин згідно якого вони як слідчі судді в порядку ст.206 КПК не перевірили незаконність тримання під вартою, не здійснили належний судовий контроль і незаконно продовжили ОСОБА_6 незаконне утримання без ухвали суду.

За таких обставин судді ОСОБА_3 і ОСОБА_2 опинилися у ситуації, коли під час розгляду нового кримінального провадження фактично були змушені оцінювати правові наслідки власних попередніх незаконних процесуальних рішень та законність здійсненого нею судового контролю.

Такі дії суддів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 створили очевидний процесуальний конфлікт та об`єктивно викликало сумніви у їх безсторонності, оскільки встановлення незаконності подальшого тримання ОСОБА_6 під вартою після скасування Львівським апеляційним судом ухвали від 14.08.2020 означало необхідність визнання того, що судовий контроль ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , який вони були зобов`язані здійснити відповідно до статті 206 КПК України, не забезпечив ефективного захисту права на свободу, гарантованого статтею 5 Конвенції.

Саме тому наведені обставини потребують перевірки компетентними правоохоронними органами не лише щодо дотримання вимог статей 75, та 206 КПК України, а й щодо наявності або відсутності ознак дисциплінарного проступку чи інших кримінальних правопорушень в межах кримінального провадження. Суддя ОСОБА_1 , будучи головуючою у справі та відповідальною за законність судового розгляду, фактично проігнорувала процесуальні порушення, допущені іншими членами колегії суддів, не забезпечила дотримання вимог статей 75 та 206 КПК України, не вжила жодних заходів для усунення порушень та допустила подальший розгляд справи колегією, щодо окремих членів якої існували обґрунтовані підстави для сумнівів у їх безсторонності.

Такі дії (бездіяльність), на думку заявника, свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та принципу верховенства права, що потребує належної правової оцінки компетентними органами.

Разом з тим, стороною захисту встановлено незаконне утримання протягом 3-х років ОСОБА_6 під вартою у справі 303/3224/20 , що підтверджується наступним.

На розгляді Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області перебувала судова справа № 303/3224/20 , кримінальне провадження № 42020070000000128 від 18.03.2020, за обвинуваченням, зокрема, ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.189 КК України .

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.08.2020 у справі № 303/3224/20 ОСОБА_6 продовжено строк тримання під вартою строком на 60 діб по 12 жовтня 2020 року включно.

Вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 у справі № 303/3224/20 обвинуваченого у кримінальному провадженні № 42020070000000128 від 18.03.2020 ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.189 КК України та призначено йому покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі, запобіжний захід відносно ОСОБА_6 у вигляді тримання під вартою залишено без змін до вступу вироку в законну силу.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 12.10.2020 у справі № 303/3224/20 апеляційні скарги, зокрема, апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_6 задоволено частково, ухвалу Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.08.2020 про продовження, зокрема, обвинуваченому ОСОБА_6 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою скасовано, у задоволенні усного клопотання прокурора про продовження, зокрема, обвинуваченому ОСОБА_6 запобіжного заходу у вигляді тримання від вартою відмовлено.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.07.2026, яка набрала законної сили 17.07.2026, роз`яснено, що формулювання в резолютивній частині вироку Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 вересня 2020 року: «Запобіжний захід відносно ОСОБА_6 у вигляді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили» означає, що судом залишено без змін та продовженого строк дії до вступу вказаного вироку в закону силу запобіжний захід у виді тримання під вартою, який було обрано ухвалою суду від 01.07.2020 року та строк дії якого було продовжено ухвалою суду від 14.08.2020 року.

В контексті зазначеного зміст вищевикладеного дозволяє констатувати абсолютно беззаперечний, абсолютно неспростовний, абсолютно юридично доказаний факт: із 12.10.2020 припинено дію ухвали Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.08.2020 про продовження, зокрема, обвинуваченому ОСОБА_6 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою; припинено дію продовженого 14.08.2020 запобіжного заходу у вигляді тримання обвинуваченого ОСОБА_6 під вартою; припинено дію залишеного без змін вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 запобіжного заходу у вигляді тримання ОСОБА_6 під вартою до набрання вироком законної сили.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 18.05.2021 у справі № 303/3224/20 апеляційні скарги, зокрема, ОСОБА_6 задоволено частково, вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 змінено в частині визнання недопустимим доказом протоколу огляду місця події від 19.03.2020 р. будинку по АДРЕСА_2 та неналежності доказу протоколу слідчого експерименту від 20.03.2020 р. проведеного з участю потерпілого, в решті вирок залишено без змін.

В подальшому, постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 22.10.2022 у справі № 303/3224/20 касаційні скарги, зокрема, захисника обвинуваченого ОСОБА_6 задоволено частково, скасовано ухвалу Львівського апеляційного суду від 18.05.2021, призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

В подальшому, за результатами нового розгляду справи № 303/3224/20 , ухвалою Львівського апеляційного суду від 20.03.2023 у справі № 303/3224/20 вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 залишено без змін, апеляційні скарги, зокрема, захисника обвинуваченого ОСОБА_6 залишено без задоволення.

В подальшому, постановою ККС ВС від 18.10.2023 у справі № 303/3224/20 касаційні скарги, зокрема, захисника обвинуваченого ОСОБА_6 залишено без задоволення, вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 залишено без змін.

В контексті зазначеного зміст вищевикладеного дозволяє констатувати абсолютно беззаперечний, абсолютно неспростовний, абсолютно юридично доказаний факт: запобіжний захід у вигляді тримання ОСОБА_6 під вартою продовжений (не обраний) вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2020 у справі № 303/3224/20 набрання цим вироком законної сили, із 12.10.2020 є незаконним; до законність продовження запобіжного заходу у вигляді тримання ОСОБА_6 під вартою перестала існувати із 12.10.2020 (включно); подальше продовження тримання ОСОБА_6 під вартою до набрання 18.10.2023 вироком законної сили незаконне; із 12.10.2020 (включно) і до 18.10.2023 (включно) обвинувачений у кримінальному провадженні № 42020070000000128 від 18.03.2020 ОСОБА_6 незаконно тримався під ватрою більш ніж три роки.

В подальшому строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою, обраний ОСОБА_6 04.03.2024 неоднаразово продовжувався.

Незаконне тримання ОСОБА_6 під вартою протягом понад трьох років перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з подальшим триманням його під вартою у кримінальному провадженні №12022070000000140. Як прямо встановлено ухвалою колегії суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04.03.2024, запобіжний захід у цьому кримінальному провадженні не обирався раніше саме тому, що ОСОБА_6 вже утримувався у ДУ «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» на виконання вироку від 24.09.2020, строк відбування покарання за яким, на думку суду, мав закінчитися лише 19.03.2024.

Водночас встановлені стороною захисту обставини свідчать, що значна частина цього строку фактично складалася з незаконного позбавлення свободи після 12.10.2020, тобто після втрати будь-якої законної процесуальної підстави для подальшого тримання під вартою. Таким чином, саме незаконне позбавлення волі стало юридичною та фактичною передумовою подальшого безперервного тримання ОСОБА_6 під контролем держави та обрання щодо нього нового запобіжного заходу одразу після формального завершення виконання попереднього вироку.

ОСОБА_6 до Європейського суду з прав людини було подано скаргу, про порушення п.3 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо надмірного тримання ОСОБА_6 під вартою без права внесення застави (заява № 31315/25, справа «Дребітко проти України»).

Листом від 11.12.2025 ЄСПЛ повідомив про те, що 11/12/2025 Суд вирішив, що частина поданої вами заяви має бути доведена до відома Уряду України та що вона може бути водночас розглянута щодо прийнятності та щодо суті. Щодо питань, яких стосується заява, вже існує усталена практика Суду (див. рішення Суду у справах Kharchenko v.Ukraine, no. 40107/02, 10 February 2011 та Ignatov v. Ukraine no.40483/15, 15 December 2016).

Листом від 09.04.2026 ЄСПЛ повідомив, що Уряд України просив Суд продовжити строк для надання пояснень до 24.06.2026.

Окремо адвокат ОСОБА_15 звертає увагу суду, що у іншому кримінальному провадженні захисником обвинуваченого ОСОБА_20 адвокатом ОСОБА_15 до Європейського суду з прав людини було подано скаргу про порушення прав і свобод людини громадянина ОСОБА_20 передбачених п.3 ст.5 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод.

В подальшому рішенням у справі «Сириця та інші проти України» (заява № 18261/23, заява ОСОБА_20 № 30755/23, від 24.07.2023) ЄСПЛ констатував, що заявники скаржилися, головним чином, на надмірну тривалість тримання їх під вартою під час досудового розслідування. Вони посилалися на пункт 3 статті 5 Конвенції. Суд зауважує, що загальні принципи стосовно права на судовий розгляд протягом розумного строку або звільнення під час провадження, гарантовані пунктом 3 статті 5 Конвенції, були викладені у низці його попередніх рішень (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v.Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 110, ЄСПЛ 2000 XI та «МакКей проти Сполученого Королівства» [ВП] (McKay v. the United Kingdom) [GC], заява № 543/03, пункти 41 44, ЄСПЛ 2006-X з подальшими посиланнями)». «8. У керівних справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, від 10 лютого 2011 року) та «Ігнатов проти України» (Ignatоv v. Ukraine), заява № 40583/15, від 15 грудня 2016 року) Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість тримання заявників під вартою під час досудового розслідування була надмірною. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

За цих підстав, суд одноголосно вирішує об`єднати заяви; оголошує прийнятними скарги на надмірну тривалість тримання під вартою під час досудового розслідування та інші скарги за усталеною практикою суду, зазначені у таблиці в додатку, скарг у заяві № 30755/23 неприйнятними; а решту постановляє, що ці скарги свідчать про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв`язку з надмірною тривалістю тримання під вартою під час досудового розслідування; постановляє, що було порушено Конвенцію у зв`язку з іншими скаргами, висунутими за усталеною практикою Суду.

Відповідно до п.3 ст.5 ЄКПЛ кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з`явитися на судове засідання.

В подальшому, адвокатом ОСОБА_15 до Міністерство юстиції України було подано запит на інформацію, відповіддю від 30.01.2025 № 14013/10869-33-25/9.1.4 (додаток № 14) Міністерство юстиції України повідомило, що подало до Державного бюро розслідувань заяву про злочин (вихідний № 11780/9.1.4/15-25) про вчинення особами які незаконно продовжували обвинуваченому ОСОБА_20 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави, кримінальних правопорушень, передбачених ст.ст.364, 365, 367 КК України, що призвело до завданню державі збитків у вигляді необхідності сплати компенсації ОСОБА_20 із державного бюджету України.

Відповіддю від 20.02.2025 (додаток № 15) Державне бюро розслідувань повідомило, що встановлено, що 20.02.2025 слідчим Четвертого слідчого відділу (з дислокацією у місті Сумах) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві за заявою Міністерства юстиції України від 27.01.2025, розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62025170040003040 за частиною 1 статті 367 Кримінального кодексу України».

Відтак встановлено: надмірне тримання незаконно обвинуваченого ОСОБА_6 під вартою без застосування альтернативного запобіжного заходу не пов`язаного з триманням під вартою, призводить до стягнення з бюджету України грошових коштів за рішеннями ЄСПЛ в якості сатисфакції, що в подальшому може привести до порушення державою проти суддів кримінальних справ з їх бездіяльність

Тримання ОСОБА_6 під вартою більш ніж два роки без права внесення застави дозволяє констатувати абсолютно беззаперечний, абсолютно неспростовний, абсолютно юридично доказаний факт: умисного порушення колегією суддів п.3 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушено право ОСОБА_6 на свободу та особисту недоторканість.

Окремої уваги заслуговує та обставина, що незаконне та тривале тримання ОСОБА_6 під вартою спричинило тяжкі наслідки не лише для нього особисто, а й для його матері - ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи та за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду, допомоги й підтримки у повсякденному житті.

Саме ОСОБА_6 був найближчим членом сім`ї, який мав можливість забезпечувати їй необхідну допомогу, догляд та підтримку. Унаслідок багаторічного позбавлення його свободи держава фактично позбавила особу з інвалідністю можливості отримувати необхідний догляд від сина, прирікши її на тривале існування без належної сімейної підтримки, турботи та допомоги.

Особливо цинічним є те, що зазначені наслідки настали не внаслідок законного виконання кримінального покарання, а внаслідок тривалого позбавлення свободи, законність якого викликає обґрунтовані сумніви та оспорюється стороною захисту як таке, що після 12.10.2020 здійснювалося без будь-якої чинної процесуальної підстави.

Таким чином, упродовж більш ніж трьох років держава фактично утримувала під вартою особу, одночасно позбавляючи її матір, яка є особою з інвалідністю, єдиної реальної допомоги найближчого члена сім`ї. Подібне втручання виходить далеко за межі обмежень, які можуть бути об`єктивно зумовлені кримінальним провадженням, та покладає непропорційний і надмірний тягар як на самого ОСОБА_6 , так і на його матір, яка не вчиняла жодного правопорушення, однак фактично була приречена нести тяжкі наслідки незаконного позбавлення свободи свого сина.

За своєю суттю така ситуація означає, що наслідки незаконного позбавлення свободи були поширені державою не лише на самого ОСОБА_6 , а й на його матір літню особу з інвалідністю ІІ групи, яка стала непрямою жертвою цих дій. Позбавивши її можливості отримувати постійний догляд, фізичну допомогу та підтримку від єдиного найближчого члена сім`ї, держава фактично переклала тягар власних протиправних рішень на найбільш соціально вразливу особу. У правовій державі, в якій людина, її життя, здоров`я та гідність визнаються найвищою соціальною цінністю, подібне ставлення до особи з інвалідністю є несумісним із принципами верховенства права, людяності та поваги до людської гідності, а тому потребує належної кримінально-правової оцінки

Судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області: головуюча ОСОБА_1 та судді-учасники колегії ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у кримінальному провадженні №308/13443/23 допустили істотне та системне порушення вимог Конституції України, КПК України та статей 5 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За позицією сторони захисту, склад цієї колегії не відповідав вимозі «суду, встановленого законом» у розумінні статті 6 Конвенції, оскільки до її складу увійшли судді, які раніше здійснювали процесуальні повноваження у кримінальному провадженні №303/3224/20 та вже сформували правову позицію щодо законності тримання ОСОБА_6 під вартою. Незважаючи на встановлені обставини, колегія суддів не забезпечила ефективного судового контролю, гарантованого статтею 206 КПК України, не перевірила законність подальшого позбавлення свободи після скасування Львівським апеляційним судом ухвали від 14.08.2020, не усунула очевидну правову невизначеність щодо існування належної судової підстави для тримання ОСОБА_6 під вартою та не виконала покладений законом обов`язок щодо його негайного звільнення у разі відсутності законних підстав для подальшого позбавлення свободи. Обставини такої правової невизначеності підтверджуються ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 09.07.2026 про роз`яснення вироку.

За твердженням сторони захисту, саме внаслідок цих процесуальних порушень було допущено багаторічне незаконне позбавлення ОСОБА_6 свободи без належної та безперервної судової перевірки законності тримання під вартою, що є несумісним із гарантіями статті 5 Конвенції та усталеною практикою Європейського суду з прав людини. Такі обставини свідчать про підтвердження судовими рішеннями обґрунтованих сумнівів у безсторонності, об`єктивності та незалежності складу суду і є підставою для безумовного відводу суддів, а також потребують перевірки компетентними правоохоронними органами щодо наявності підстав для кримінальної і дисциплінарної відповідальності.

Захисником обвинуваченого ОСОБА_10 адвокатом ОСОБА_14 через підсистему «Електронний суд» подано клопотання про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_10 .

В обґрунтування клопотання зазначила, що ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 17.06.2026 клопотання прокурора Закарпатської обласної прокуратури ОСОБА_22 про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_10 задоволено, продовжено строк тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_10 строком на 60 днів по 14 серпня 2026 року включно без визначення застави.

Підставою для продовження виняткового запобіжного заходу ОСОБА_10 , прокурор зазначає дві обставини: ризики, які існували на момент обрання запобіжного заходу, продовжують існувати; ухвали про продовження запобіжного заходу переглядались Закарпатським апеляційним судом.

Вважає, такі підстави не можуть бути підставою для продовження впродовж третього року, виняткового запобіжного заходу, виходячи з норм національного законодавства.

Так, Згідно ст. 132 КПК України існує , застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що: обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження; потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора; може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням.

Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді докази обставин, на які вони посилаються.

Вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов`язаний здійснювати повноваження із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування і судового розгляду, діяти відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

З огляду на позицію законодавця та судову практику, завдання слідчого судді під час розгляду клопотання слідчого про застосування до особи того чи іншого запобіжного заходу полягає у недопущенні: 1) обмеження конституційних прав та свобод особи за відсутності підстав, передбачених КПК України; 2) необґрунтованого застосування до особи певного виду запобіжного заходу за умови, що належна процесуальна поведінка підозрюваного може бути забезпечена шляхом обрання менш сурового виду запобіжного заходу.

У відповідності до ст. 29 Конституції України та ст. ст. 176 , 177 , 178 КПК , право на свободу та особисту недоторканість є одним із найбільш значущих прав людини.

Слід врахувати те, що при обранні запобіжного заходу тримання під вартою, обмежуються конституційні права і свободи особи, ще до визнання її винуватою у вчиненні злочину, а запобіжний захід у вигляді тримання під вартою відповідно до ст.183 КПК України є винятковим і найбільш суворим запобіжним заходом, і застосовується лише тоді, коли є всі підстави вважати, що інші, менш суворі, запобіжні заходи можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов`язків і його належної поведінки. Застосування запобіжного заходу з іншою метою не допускається.

Згідно положеньч.1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов`язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1)наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення; 2)наявність достатніх підстав вважати,що існує хоча б один із ризиків,передбачених ст. 177 КПК України ,і на які вказує слідчий,прокурор; 3) недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

У відповідності до ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною п`ятою статті 176 цього Кодексу.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є найбільш інтенсивним втручанням у право на свободу, гарантоване статтею 5 Європейської конвенції з прав людини, і тому вимагає від національного суду особливо ретельної, індивідуалізованої та переконливої мотивації.

Відповідно до усталеної практики Європейський суд з прав людини, ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не можуть мати абстрактного чи стереотипного характеру, а повинні ґрунтуватися на конкретних фактичних даних, що стосуються саме цієї особи, її поведінки, соціальних зв`язків та процесуального статусу. Зокрема, ризики переховування, незаконного впливу або перешкоджання кримінальному провадженню повинні бути належним чином обґрунтовані та індивідуалізовані, а не виводитися виключно із загальних припущень.

Крім того, позиція сторони обвинувачення щодо незмінності ризиків підлягає самостійній та критичній оцінці з боку суду. Європейський суд з прав людини послідовно наголошує: із плином часу продовження тримання під вартою має ґрунтуватися не на повторенні попередніх формулювань, а на ретельному аналізі актуальних ризиків у кожній конкретній ситуації (Gomes Costa v. Portugal, Sardar Babayev v. Azerbaijan, Tiron v. Romania). Саме динаміка обґрунтування таких ризиків є ключовим індикатором того, чи відповідає провадження стандартам справедливого суду.

Водночас окрему увагу привертає практика посилання на реалізацію особою права не свідчити проти себе як на фактор ризику. ЄСПЛ чітко підкреслює: право мовчати є фундаментальною гарантією справедливого судового розгляду і не може тлумачитися на шкоду особі (Lalik v. Poland). У цьому контексті вирішальним є не формальне існування ризиків, а їх реальна індивідуалізація та належне обґрунтування з урахуванням обставин конкретної справи. Саме це визначає, чи відповідає продовження тримання під вартою стандартам Конвенції. Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що з перебігом часу ризики, які спочатку могли виправдовувати позбавлення волі, підлягають повторній і щораз більш ретельній оцінці. У справі Gomes Costa v. Portugal (пп. 73 79) Суд підкреслив, що кожне рішення про продовження тримання під вартою має ґрунтуватися на актуальних обставинах справи та супроводжуватися переконливим і конкретизованим обґрунтуванням, а не відтворенням попередніх формулювань.

Аналогічний підхід відображено у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan (пп. 5051), де Суд вказав, що абстрактне та стереотипне повторення переліку ризиків без пояснення їхньої актуальності в конкретний момент часу є несумісним із вимогами пункту 3 статті 5 Конвенції. У справі Tiron v. Romania (п. 39) ЄСПЛ окремо наголосив на обов`язку суду здійснювати самостійну оцінку підстав тримання під вартою при кожному продовженні запобіжного заходу, з урахуванням плину часу та розвитку провадження. У цьому контексті формальний або інерційний підхід до обґрунтування застосування тримання під вартою може ставити під сумнів не лише необхідність, але й пропорційність такого заходу. Водночас, з урахуванням початкового етапу здійснення моніторингу у даному кримінальному провадженні, експерти моніторингової місії IAC ISHR наразі не можуть констатувати наявність порушення зазначених принципів або однозначно стверджувати про шаблонність і абстрактність формулювань у клопотанні сторони обвинувачення. Разом із тим доводи сторони захисту щодо необґрунтованості ризиків підлягають подальшій оцінці з урахуванням розвитку кримінального провадження та практики застосування запобіжного заходу. Подальше спостереження за динамікою обґрунтування ризиків дозволить оцінити, чи забезпечується їх реальна, а не формальна індивідуалізація у світлі стандартів Європейський суд з прав людини.

Крім того, слід зазначити, що при розгляді питань, пов`язаних із триманням під вартою, національний суд зобов`язаний належним чином оцінювати можливість застосування альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів. У контексті даної справи, враховуючи позицію сторони обвинувачення щодо недоцільності визначення альтернативи у вигляді застави, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за доцільне звернути увагу на практику розгляду аналогічних кримінальних проваджень. Зокрема, у справах ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , де особи обвинувачувалися у вчиненні кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України (зокрема за ст. 111 та ст. 111-1 КК України), національні суди доходили висновку про можливість застосування альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави (див. Моніторинг кримінального провадження ОСОБА_24 від 14 та 16 липня 2025 року та Моніторинг кримінального провадження ОСОБА_23 22 жовтня, 13 та 25 листопада, 16 грудня 2025 року та інші).

Тобто, міжнародні експерти НАГОЛОШУЮТЬ, що навіть за державну зразу необхідно визначати альтернативний запобіжний захід, а не те, що розмови щодо клички 25 червня 2020 року Європейський суд з прав людини виніс рішення по справі «Лаврик та інші проти України» (CASE OF LAVRIK AND OTHERS v. UKRAINE).

25 червня 2020 року(Заява № 63542/13 та 4 інші заяви), яким встановив порушення судами України пункту 3 статті 5 Конвенції, посилаючись на наступне. Суд зауважує, що тяжкість висунутих проти заявників обвинувачень і ризик їхнього переховування чи перешкоджання відповідному слідству згадувалися у первинних рішеннях про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 4). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявників під вартою до їхнього засудження або звільнення з-під варти. Крім того, Суд зазначає, що рішення про продовження строку тримання заявників під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин відповідних стадій провадження. До того ж з плином часу тривале тримання заявників під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних конкретних підстав. Вбачається, що національні суди не намагалися продемонструвати наявність конкретних фактів, які б доводили, що стверджувані ризики переважали над принципом поваги до особистої свободи. Фактично тягар доведення було помилково перекладено на заявників (див. для порівняння рішення у справах «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 40 і 41, від 14 жовтня 2010 року та «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 91, від 30 січня 2018 року).

Зокрема, Суд зазначає, що національні суди неодноразово обґрунтовували подальше тримання заявників під вартою посиланням на відсутність підстав для їхнього звільнення, тоді як пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає застосування протилежного підходу і вимагає від національних органів влади наводити підстави для продовження строку тримання особи під вартою (див. рішення у справі «Комарова проти України» (Komarova v. Ukraine), заява № 13371/06, пункт 79, від 16 травня 2013 року).

Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв`язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони існували) упродовж усього періоду тримання відповідного заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 грудня 2016 року).

З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового слідства, та по суті постійно посилаючись на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявників під вартою під час провадження на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» та «відповідними», щоб виправдати його тривалість». Даним, рішенням Європейського суду з прав людини від 25.06.2020. /(Заява № 63542/13 та 4 інші) заяви одноголосно оголошено прийнятними скарги заявників за пунктом 3 статті 5 Конвенції на відсутність обґрунтування тримання їх під вартою протягом періодів зазначених у таблиці в додатку; постановлено, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції щодо всіх заявників; постановлено, що упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити кожному заявнику суму, зазначену у таблиці в додатку, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди.

У справі «Мамедова проти Росії» ЕСПЛ зазначив, що розглядаючи законність і обґрунтованість подальшого тримання заявниці під вартою, районний і обласний суди увесь час посилалися на серйозність висунутого обвинувачення як на головний чинник для оцінки можливості того, що заявниця переховуватиметься від правосуддя, перешкоджатиме відправленню правосуддя або вчинятиме нові злочинні дії. Однак, як не раз зазначав Суд, хоч суворість покарання, що загрожує заявникові, має значення для оцінки небезпеки його зникнення або вчинення нових злочинів, потребу подовжити строк тримання під вартою не можна оцінювати з чисто абстрактної точки погляду, зважаючи лише на тяжкість злочину. Сама по собі тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється особа не може бути безумовною підставою для обрання щодо цієї особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (рішення ЄСПЛ у справі "Ніколова проти Болгарії").

Відповідно до рішення ЄСПЛ по справі "Ноймайстер проти Австрії" позбавлення волі особи (тримання під вартою) не повинно перетворюватися на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого у майбутньому вироку про позбавлення волі.

В даному випадку, в майбутньому щодо ОСОБА_10 однозначно не буде обвинувального вироку суду, адже жодного документу, навіть Витягу з ЄРДР матеріали справи не містять, жодних НСРД щодо ОСОБА_10 не здійснювалося в рамках кримінального провадження №12023070000000153 від 21.06.2023 року по обвинуваченню ОСОБА_10 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст 255-2 КК України, жодного оригіналу документу кримінальне провадження щодо ОСОБА_10 не містить, тобто тримання під вартою ОСОБА_10 навіть не є прелюдією до завчасного можливого в майбутньому вироку про позбавлення волі, воно просто є свавільним, деспотичним, незаконним такі докази щодо ОСОБА_10 неможливо досліджувати вони є очевидно недопустимими доказами.

Так, відповідно до ч. 1 ст 217 КПК України, у разі необхідності в одному провадженні можуть бути об`єднані матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, а також матеріали досудових розслідувань, по яких не встановлено підозрюваних, проте є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами).

Тобто, даною нормою права передбачено, що об`єднувати кримінальні провадження можна як щодо осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень, так і матеріали досудових розслідувань, по яких не встановлено підозрюваних.

Натомість, ч. 3 ст 217 КПК України, стверджує, у разі необхідності матеріали досудового розслідування щодо одного або кількох кримінальних правопорушень можуть бути виділені в окреме провадження, якщо одна особа підозрюється у вчиненні кількох кримінальних правопорушень або дві чи більше особи підозрюються у вчиненні одного чи більше кримінальних правопорушень. З аналізу приписів процесуального закону випливає, що умовою для прийняття рішення про виділення матеріалів досудового розслідування є наявність підозри щодо: а) вчинення однією особою кількох кримінальних правопорушень; б) вчинення кількома особами одного чи більше кримінальних правопорушень.

Про неухильне дотримання цих вимог при виділенні в окреме провадження матеріалів досудового розслідування вказав Верховний Суд у постанові від 20.08.2020 (справа № 344/20740/18). Верховний Суд зазначив, що виділення матеріалів кримінального провадження в окреме провадження можливе лише за наявності матеріальних (фактичних) підстав.

Як влучно вказується у судовій практиці, такі матеріальні (фактичні) підстави виділення в окреме провадження матеріалів досудового розслідування вичерпно закріпленні у ч. 3 ст. 217 КПК України: одна особа підозрюється у вчиненні кількох кримінальних правопорушень; дві чи більше особи підозрюються у вчиненні одного чи більше кримінальних правопорушень. Тобто, на відміну від підстав для об`єднання матеріалів досудового розслідування (ч.1 ст.217 КПК України) щодо рішення про виділення процесуальний закон не передбачає можливості прийняття провадженнях, в рамках яких не встановлено підозрюваних такого.

Можливість виділення матеріалів досудового розслідування лише щодо особи експліцитно випливає також зі змісту пунктів 12, 13 глави 2 розділу ІІ Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення (далі Положення про ЄРДР), затвердженого наказом Генерального прокурора 30.06.2020 р. № 298, де алгоритми внесення інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ЄРДР) пов`язуються виключно із наявністю даних про особу, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

Так, при виділенні з кримінального провадження матеріалів щодо окремої особи у випадку вчинення кримінального правопорушення групою осіб (усіма її членами) відомості про правопорушення у Реєстрі обліковуються у новоствореному кримінальному провадженні з присвоєнням нового номера. При цьому використовується реквізит «виділено» (п.12). Окрім того, при виділенні досудового розслідування стосовно особи, яка входила до кримінально протиправної групи, але кримінальне правопорушення вчинила самостійно, у першому кримінальному провадженні правопорушення, вчинені цією особою, виключаються і обліковуються із заповненням реквізитів "основна" або "кримінальні правопорушення, які на день набрання чинності КПК України перебувають у провадженні", або "кримінальні правопорушення минулих років та щодо яких прийнято рішення" у новому кримінальному провадженні у загальному порядку за новим номером (п.13). Правила щодо виділення матеріалів досудового розслідування щодо невстановлених осіб або без повідомлення особі про підозру у Положенні про ЄРДР відсутні.

З викладеного вище випливає, що процесуальне рішення про виділення матеріалів досудового розслідування уможливлюється лише за наявності встановленого зв`язку між розслідуваним кримінальним правопорушенням та особою, яка обґрунтовано підозрюється у його вчиненні. Зазначений зв`язок до виділення матеріалів досудового розслідування повинен отримати свою формалізацію у процесуальному рішенні повідомленні про підозру, на що недвозначно вказують вжитий у ч.3 ст.217 КПК України термін «підозрюється».

Системний аналіз положень процесуального закону дозволяє стверджувати, що наявність зв`язку між правопорушенням та особою, підозрюваною у його вчиненні, в контексті інституту виділення матеріалів досудового розслідування набуває наступних проявів: а) прийняття рішення про виділення можливе лише у провадженнях, де вже було повідомлено особі про підозру (провадження щодо особи), та не допускається у провадженнях без такого (тобто «за фактом» вчинення кримінального правопорушення); б) виділене провадження не може бути безособовим (бути «за фактом»). Зазначене вище розуміння положень процесуального закону підтверджується матеріалами судової практики.

Так, встановивши те, що на час винесення постанови про виділення матеріалів досудового розслідування відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань стосовно особи не вносились, досудове розслідування щодо неї не розпочиналось, попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення не визначалась, а письмове повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення до прийняття прокурором рішення про виділення матеріалів в окреме провадження особі не вручалось, тобто на момент прийняття рішення про виділення матеріалів досудового розслідування щодо кримінального правопорушення, можливо вчиненого особою, не існувало», суд першої інстанції дійшов недвозначного висновку про неможливість початку кримінального провадження на підставі ч.3 ст.217 КПК України шляхом виділення з іншого кримінального провадження.

Показово, що зазначений висновок було підтримано і судом апеляційної інстанції в рамках перегляду прийнятого рішення. У рамках розгляду іншого кримінального провадження суд першої інстанції констатував відсутність підстав для винесення постанови про виділення матеріалів досудового розслідування та вказав на суперечність останньої із вимогами ч.3, ч.4 ст.217 КПК України через те, що «ОСОБА_3 не мала статусу підозрюваного у кримінальному провадженні», а також вказав на відсутність будь-якого «обґрунтування необхідності виділення матеріалів в окреме кримінальне провадження відносно особи, якій не повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення»

Отже, кримінальне провадження, матеріали досудового розслідування з якого підлягають виділенню («материнське» кримінальне провадження), повинно мати доказово підтверджений та формально закріплений зв`язок між кримінальним правопорушенням та особою, яка підозрюється у його вчиненні, через що прийняття рішення про виділення матеріалів досудового розслідування стає можливими лише після повідомлення особі про підозру. Навіть більше, у судовій практиці можна віднайти приклад визнання постанови прокурора про виділення матеріалів досудового розслідування «такою, що винесена не у спосіб та порядку, встановленому КПК України» з урахуванням того, що «матеріали досудового розслідування можуть бути виділені в окреме кримінальне провадження лише щодо особи, яка отримала статус підозрюваного в силу норм ст. ст. 276-279 КПК України», у той час як у справі, що розглядалася, «відсутні будь-які докази на підтвердження того, що ОСОБА_4, станом на 12.12.2019 р., тобто станом на час винесення прокурором Запорізької місцевої прокуратури № 2 постанови про виділення матеріалів кримінального провадження».

Повертаючись до матеріалів даної справи, Постановою про виділення матеріалів досудового розслідування прокурора відділу Закарпатської обласної прокуратури ОСОБА_22 від 21.06.2023., останній виділив з матеріалів кримінального провадження №12022070000000140 від 03.06.2022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.255-1 та ч.1 ст. 255-2 Кримінального кодексу України, матеріали досудового розслідування відносно невстановлених на даний час досудовим розслідування осіб за ч. 1 ст.255-2 Кримінального кодексу України в наступному обсязі в копіях в нове кримінальне провадження.

Тобто, всупереч недвозначним, імперативним вимогам ч. 3 ст 217 КПК України, Постановою про виділення матеріалів досудового розслідування прокурора відділу Закарпатської обласної прокуратури ОСОБА_22 від 21.06.2023 виділені матеріали кримінального провадження щодо невстановлених осіб, отже дана Постанова від 21.06.2023 року є такою, що винесена не у спосіб та порядку, встановленому КПК України, тому в силу ст. 86 КПК України (доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом), та сформаованим плодам докрити «отруйного дерева» всі подальші дії з виконання Постанови прокурора про виділення матеріалів дії та процесуальні документи складені в рамках виділеного з кримінального провадження №12022070000000140 від 03.06.2022 кримінального провадження №12023070000000153 від 21.06.2023 року по обвинуваченню ОСОБА_10 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст 255-2 КК України, є протиправними, незаконними та підлягають визнанню очевидно недопустимими доказами.

Тому просить, визнати Постанову про виділення матеріалів досудового розслідування прокурора відділу Закарпатської обласної прокуратури ОСОБА_22 від 21.06.2023. такою, що винесена не у спосіб, визначений КПК України.

Допустимим доказом визнається доказ, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України (ч. 1 ст. 86 КПК України). Вже з цієї норми вбачається, що критерієм загальної недопустимості доказу, тобто доказу, який може бути визнаний недопустимим у нарадчій кімнаті, є порушення порядку його отримання. Що стосується очевидної недопустимості, в процесуальному законі не визначено жодного переліку підстав, коли докази є очевидно недопустимими, а лише визначено, що в разі встановлення очевидної недопустимості доказу, він визнається судом недопустимим (ч. 2 ст. 89 КПК України).

З аналізу зазначеної норми, враховуючи загальне поняття допустимості доказів, вбачається, що це не є виключним переліком ані визнання доказів недопустимими в загальному порядку, ані з огляду їх очевидної недопустимості. Законодавець окремо визначив однозначні випадки істотних порушень прав і свобод людини і вказав, в яких випадках суд зобов`язаний визнати докази недопустимими.

Отже, процесуальний закон не визначає виключні випадки, коли докази за будь-яких обставин визнаються недопустимими внаслідок істотного порушення прав і свобод, а лише встановлює випадки коли суд не може визнати відсутність таких порушень прав і свобод людини та, відповідно, не може визнати докази допустимими.

При цьому наявність зазначеної норми не обмежує суд визначати в кожному конкретному випадку інші порушення прав та свобод людини істотними.

Учасник провадження має право заявити клопотання про очевидну недопустимість й із визначених підстав, проте і в такому випадку він не може керуватися лише підставою, наведеною в ст. 87 КПК України, а має довести наявність критерію очевидності.

Зазначена позиція підтверджується листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.10.2012 р. № 223-1446/0/4-12 «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», в якому визначено, що докази, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими. В листі визначено, що зазначене правило застосовується й щодо доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК) за умови підтвердження сторонами кримінального провадження їх очевидної недопустимості. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 13 листопада 2019 року по справі № 1-07/07, окрім іншого, зазначила таке: відповідно до сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree), якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)»).

Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом /пункт 38/. Враховуючи усе вищевикладене та сформовану доктрину «плодів отруйного дерева», суд визнає недопустимими доказами також увесь подальший ланцюжок доказів, разом з висновками експертиз, які є похідними від недопустимих доказів , а саме протоколів огляду місця події.

Тому, враховуючи, що Постанова про виділення матеріалів досудового розслідування прокурора відділу Закарпатської обласної прокуратури ОСОБА_22 від 21.06.2023. такою, що винесена не у спосіб, визначений КПК України, відповідно досудове розслідування кримінального провадження №12023070000000153 від 21.06.2023 року по обвинуваченню ОСОБА_10 не могло розпочинатись, прокурор не мав повноважень надати слідчому доручення щодо його проведення та здійснення слідчих дій, в тому числі вручення Повідомлення про підозру від 24.01.2024. ОСОБА_10 у вчиненні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.255-2 Кримінального кодексу України.

Отже, враховуючи вимоги ст. 86, 217 КПК України, однозначно ОСОБА_10 не набув статусу підозрюваного.

Вказані вище обставини, вказують на відсутність у ОСОБА_10 відповідного процесуального статусу підозрюваного, а відтак обвинувальний акт складено в кримінальному провадженні відносно особи, яка не набула, в силу положень КПК України, статусу підозрюваної особи КПК України встановлює чіткий порядок отримання статусу обвинуваченого тільки після отримання статусу підозрюваного в установленому законом порядку. Недотримання стороною обвинувачення вимог ч. 3 ст. 217 КПК України, унеможливило початок та проведення досудового розслідування №12023070000000153 від 21.06.2023 року по обвинуваченню ОСОБА_10 . І це має правові наслідки - така особа не вважається притягнутою до кримінальної відповідальності.

Враховуючи, що ОСОБА_10 , не набув статусу підозрюваного, відповідно не набув статусу обвинуваченого, до нього неможливо застосувати будь-який запобіжний захід. Окрім того, сторона захисту подає до апеляційного суду психологічну характеристик на незаконно обвинуваченого ОСОБА_10 , затверджену 08.06.2026 начальником Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань №9».

Зазначена характеристика має істотне значення для правильного вирішення питання щодо подальшого застосування найсуворішого запобіжного заходу, оскільки містить об`єктивну оцінку особи обвинуваченого, надану спеціалістом державної установи, в якій він фактично утримується.

Зміст характеристики свідчить, що ОСОБА_10 : перебуває у ясній свідомості; демонструє впорядковану, контрольовану поведінку; не має ознак агресивності, імпульсивності чи хаотичної поведінки; характеризується стабільним емоційним станом; має логічне, послідовне мислення; дотримується правил внутрішнього розпорядку установи виконання покарань.

Фактично наведена характеристика підтверджує відсутність будь-яких негативних психологічних чи поведінкових проявів, які могли б свідчити про існування реальних ризиків, передбачених статтею 177 КПК України.

У зв`язку з викладеним, враховуючи норми національного та міжнародного права, враховуючи заяву-повідомлення ЄСПЛ від 25.11.2025 за заявою ОСОБА_6 № 31315/25 в ДАНІЙ справі, беручи до уваги тривалий час 2 роки 3 місяці 2 тижні (з 26.01.2024) перебування обвинуваченого ОСОБА_10 під вартою, враховуючи, що хоч останній обвинувачується у скоєнні особливо тяжкого злочину, вважаю, що наявні ризики відносно ОСОБА_10 значно знизилися, вищевказаним ризикам, передбаченим п.п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, можливо запобігти, шляхом заборони обвинуваченому залишати житло за місцем його проживання та покладення відповідного контролю на органи внутрішніх справ

В судовому засіданні захисник обвинуваченого ОСОБА_6 адвокат ОСОБА_15 підтримала заяву про зміну запобіжного заходу ОСОБА_6 та клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_10 адвоката ОСОБА_14 .

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_6 підтримав доводи свого захисника.

В судовому засіданні захисник обвинуваченого ОСОБА_10 адвокат ОСОБА_14 підтримала свої клопотання та заяву адвоката ОСОБА_15 про зміну запобіжного заходу ОСОБА_6 .

Обвинувачений ОСОБА_10 в судовому засіданні підтримав позицію свого захисника.

Обвинувачені ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та захисники ОСОБА_13 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 підтримали позицію захисників ОСОБА_15 та ОСОБА_14 .

Прокурор в судовому засіданні заперечував проти задоволення клопотання, зазначив, що наведені обставини в клопотанні вже були предметом розгляду, зокрема під час апеляційного перегляду ухвали про продовження строку дії запобіжного заходу.

Заслухавши думку учасників судового провадження, суд приходить до наступних висновків.

Виходячи зі змісту ст. 201 КПК України, підставою для зміни запобіжного заходу за клопотанням обвинуваченого чи захисника є, в тому числі, наявність нових обставин, які не були предметом судового розгляду, або зміна обставин обвинувачення, зменшення встановлених в провадженні ризиків, що пов`язано з плином досудового розслідування чи судового розгляду.

В клопотанні про зміну запобіжного заходу захисник обвинуваченого ОСОБА_6 адвокат ОСОБА_15 покликається на прийняті судові рішення Конституційним Судом України, а саме на Рішення № 9-р(ІІ)/2026 від 21.07.2026 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_16 та на Рішення № 4-р(ІІ) / 2026 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_17 .

Колегія суддів критично оцінює доводи захисника щодо застосування вказаних рішень Конституційного Суду України, оскільки правовідносини, які були предметом конституційного контролю та правовідносини, які виникли у цьому кримінальному провадженні не є тотожними, та регулюються іншими положеннями КПК України.

Стосовно доводів щодо незаконного тримання під вартою ОСОБА_6 , колегія суддів зазначає що такі неодноразово були предметом апеляційного розгляду та не знайшли свого підтвердження.

Щодо інших обставини на які покликається захисник ОСОБА_6 адвокат ОСОБА_15 , як на підставу для зміни запобіжного заходу: звернення до Європейського суду з прав людини, стану здоров`я матері обвинуваченого та розгляду іншого кримінального провадження відносно обвинуваченого ОСОБА_6 , то такі також вже неодноразово досліджувалася при вирішенні питання про продовження строку дії запобіжного заходу і такі не зменшують наявні ризики, передбачені ст. 177 КПК України.

Отже, доводи такої заяви зводяться до незгоди з прийнятими рішеннями колегією суддів та стосуються повторного перегляду прийнятих нею ухвал.

Як підставу для зміни запобіжного заходу захисник ОСОБА_14 покликається на те, що обвинувачений ОСОБА_10 не набув статусу підозрюваного та обвинуваченого і стосовно нього не може бути застосований будь-який запобіжний захід, через те що постанова про виділення матеріалів кримінального провадження прийнята з порушенням вимог КПК України.

Також як на підставу зміни запобіжного заходу покликається на очевидну недопустимість доказів по справі, що на думку сторони захисту не надає можливості в майбутньому постановлення обвинувального вироку, а також прийняття до розгляду заяви ОСОБА_6 проти України Європейським судом з прав людини.

Аналогічні підстави вже були наведені захисником обвинуваченого ОСОБА_10 адвокатом ОСОБА_14 у раніше поданих запереченнях на клопотання про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою та таким була надана оцінка під час вирішення питання про продовження дії запобіжного заходу.

Інші доводи сторони захисту, які б свідчили на користь зменшення раніше встановлених ризиків неналежної процесуальної поведінки обвинувачених, судом під час розгляду клопотання не встановлені.

Щодо наведених підстав, що стосуються відводу колегії суддів, які вказані у клопотанні адвоката ОСОБА_15 , то таким було надано оцінку під час розгляду питання про відвід.

Керуючись ст.ст. 176-178,183, 194, 331, 369-372 КПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

У задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_6 ОСОБА_15 про зміну запобіжного заходу - відмовити.

У задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_10 ОСОБА_14 про зміну запобіжного заходу - відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Оголошення повного тексту ухвали 27 липня 2026 року о 16 год. 35 хв.

Головуючий суддя ОСОБА_1

Судді ОСОБА_2

ОСОБА_3