Рішення № 138543203, 27.07.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2026 року справа №320/57819/24

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області, про визнання незаконними та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просить суд:

- визнати незаконним та скасувати Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 11.09.2024 №80111300023198 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання;

- визнати незаконним та скасувати Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №80111300023444 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області видати посвідку на тимчасове проживання в Україні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Республіки Іран, паспорт № НОМЕР_1 .

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31.01.2025 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позову шляхом надання уточненої позовної заяви (у кількості примірників відповідно до кількості учасників справи та для суду), з урахуванням вказаних судом зауважень, а саме чітко визначити відповідача (ів) по справі, або уточнити прохальну частину позову, визначивши позовні вимоги до обох відповідачів.

01.04.2025 на адресу суду від представника позивача надійшли документи по справі, дослідивши які суд дійшов висновку про виконання позивачем вимог ухвали суду від 31.01.2025 та усунення недоліків позовної заяви у повному обсязі.

Так, на виконання вимог ухвали суду 31.01.2025 представником позивача надано уточнену позовну заяву від 14.02.2025, в якій ОСОБА_1 звертається до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з вимогами:

- визнати незаконним та скасувати Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 11.09.2024 №80111300023198 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання;

- визнати незаконним та скасувати Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №80111300023444 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області видати посвідку на тимчасове проживання в Україні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Республіки Іран, паспорт № НОМЕР_1 .

Отже, відповідачем у справі є Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що є громадянином Республіки Іран та перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України. Протягом тривалого часу позивач проживав на території України на підставі посвідок на тимчасове проживання, а також отримував довідку про звернення за захистом в Україні. Маючи намір постійно проживати в Україні зі свою дружиною, у 2016 році придбав квартиру у м. Києві. Позивач наголошує, що протягом усього терміну перебування в Україні жодного разу не порушував законодавство України, не притягувався до відповідальності та сумлінно дотримується законів України. Через початок повномасштабного вторгнення та погіршення стану здоров`я дружини подружжя тимчасово виїхало до Канади, де позивач отримав дозвіл на роботу.

Перед поверненням до України дружина позивача звернулася до ДМС України з запитом щодо наявності обмежень на оформлення посвідки на проживання для громадян Ірану та отримала відповідь про відсутність таких обмежень. Після цього позивач отримав візу для в`їзду в Україну, прибув 24.08.2024 та подав документи для отримання посвідки на тимчасове проживання.

Щодо оскаржуваного рішення від 11.09.2024 №80111300023198, прийнятого на підставі пп. 9 п. 62 Порядку №322 у зв`язку з нібито поданням завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів, позивач указує на його безпідставність, оскільки ним було подано повний і належний пакет документів, зокрема свідоцтво про шлюб, свідоцтво/договір купівлі-продажу квартири, договір медичного страхування. Працівники відповідача при прийнятті документів зауважень не висловлювали, а усні пояснення щодо не підтвердження адреси проживання дільничним інспектором не відповідають дійсності, оскільки позивач постійно проживав за адресою належної йому квартири.

Щодо оскаржуваного рішення від 08.10.2024 №80111300023444, прийнятого на підставі пп. 7 п. 61 Порядку №322 у зв`язку з надходженням інформації про загрозу національній безпеці або громадському порядку, позивач зазначає про його необґрунтованість, оскільки за багато років проживання в Україні до нього не висувалося жодних претензій з боку правоохоронних органів. Позивач вказує, що хоча і є громадянином країни групи ризику, він протягом багатьох років не відвідував Республіку Іран, за винятком короткочасної поїздки у 2016 році на 3 дні для заміни посвідчення водія, що підтверджується відмітками в паспортах.

Позивач вважає, що оскаржувані рішення відповідача є незаконними, необґрунтованими, порушують його право на приватне і сімейне життя, а також право користування та розпорядження належним йому нерухомим майном в Україні.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.07.2025 відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Витребувано докази від відповідача.

05.08.2025 через підсистему "Електронний суд" від відповідача надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області (вул. Володимирська, 33, м. Київ, 01601) до участі у адміністративній справі №320/32458/25.

Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, вказуючи на процесуальні порушення з боку представника позивача та правомірність оскаржуваних рішень. Відповідач звертає увагу суду на порушення адвокатом вимог статей 160, 161 КАС України, оскільки в позовній заяві та доданих документах не зазначено відомостей про наявність або відсутність у представника позивача обов`язково зареєстрованого електронного кабінету в ЄСІТС (підсистемі "Електронний суд"), що обмежує права відповідача на направлення документів у електронній формі та призводить до затягування розгляду справи.

По суті спірних правовідносин відповідач зазначає, що 29.08.2024 позивач уперше звернувся із заявою про оформлення посвідки на тимчасове проживання в Україні на підставі шлюбу з громадянкою України (ч. 14 ст. 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"). У межах розгляду цієї заяви відповідач направив запит до Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області щодо наявності чи відсутності підстав для відмови. 12.09.2024 від СБУ надійшов лист №51/1-11/121-325, у якому зазначено, що відповідно до пп. 7 п. 61 Порядку №322 СБУ вважає за доцільне відмовити в оформленні посвідки, оскільки дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України. При цьому 11.09.2024 відповідачем було прийнято рішення №80111300023198 про відмову в оформленні посвідки на підставі пп. 9 п. 61 Порядку №322.

Після повторного звернення позивача із заявою від 24.09.2024 відповідач знову направив запит до СБУ, на який 08.10.2024 отримав лист №51/1-11/121-368 від 02.10.2024 з аналогічною позицією щодо загрози діями позивача національній безпеці України. На підставі отриманої від правоохоронного органу інформації відповідач 08.10.2024 прийняв рішення №80111300023444 про відмову в оформленні посвідки відповідно до пп. 7 п. 61 Порядку №322. Відповідач наголошує, що в умовах воєнного стану СБУ володіє виключною компетенцією щодо оцінки наявності загроз національній безпеці та суверенітету України, а інформація, отримана від цього органу спеціального призначення, є законною та обов`язковою підставою для прийняття міграційним органом рішень про відмову у видачі посвідки.

Крім того, відповідач підкреслює, що вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача видати посвідку на тимчасове проживання не підлягають задоволенню, оскільки прийняття рішень про оформлення чи відмову в оформленні посвідки належить до виключних дискреційних повноважень органів ДМС України. Надання судом вказівки щодо видачі документу є підміною повноважень суб`єкта владних повноважень, втручання в його дискрецію та порушення принципу розподілу влад.

Також відповідач просить залучити Головне управління СБУ у м. Києві та Київській області до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

09.09.2025 канцелярією суду зареєстровано відповідь на відзив на позовну заяву, в якому позивач зазначає, що заперечення відповідача є необґрунтованими та містять неправдиву інформацію. Позивач наголошує, що листи Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області, які стали підставою для відмови у видачі посвідки на тимчасове проживання, не містять жодних конкретних фактів, підтверджувальних доказів або обставин, які загрожували б національній безпеці України. Позивач вказує, що тривалий час проживає в Україні із дружиною-громадянкою України у власній квартирі у м. Києві, протягом багатьох років не відвідував Республіку Іран та жодного разу не притягувався до відповідальності. Позивач підкреслює, що інформаційні листи СБУ носять виключно рекомендаційний характер і самі по собі не можуть слугувати достатньою підставою для відмови у видачі посвідки. Позивач зауважує, що прийняття рішення на підставі нерозкритих листів позбавляє його права на захист, що суперечить принципу правової визначеності та практиці ЄСПЛ.

Крім того, позивач заперечує проти доводів відповідача та наданих ним матеріалів щодо перетину кордону його дружиною. Позивач вказує, що відомості з бази Державної прикордонної служби України про нібито перетин його дружиною кордону з Республікою Білорусь у 2018 році є недостовірними, оскільки у зазначений період вона перебувала в Дубаї та Туреччині, що підтверджується відповідними документами та авіаквитками.

Позивач також вважає неналежним та недопустимим доказом акт перевірки адреси проживання. Позивач зазначає, що вказаний акт складений з порушенням процедури - лише зі слів одного сусіда та без попереднього повідомлення позивача. Натомість працівники міграційної служби ігнорували офіційні джерела інформації, зокрема адміністрацію та охорону багатоквартирного будинку, які ведуть облікові списки мешканців і можуть підтвердити факт його постійного проживання за вказаною адресою.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.05.2026 клопотання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про залучення до участі у справі третьої особи задоволено. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 33; ідентифікаційний код 20001792).

30.06.2026 канцелярією суду зареєстровано письмові пояснення Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області щодо вимог позивача, в яких третя особа заперечила проти задоволення позову та просила відмовити в його задоволенні повністю. Свою позицію обґрунтовує тим, що за результатами заходів, спрямованих на усунення й нейтралізацію загроз національній безпеці в умовах воєнного стану, було встановлено факти дій позивача, які становлять загрозу національній безпеці України. З огляду на це, третя особа листами направляла на розгляд міграційного органу пропозиції з питань національної безпеки щодо доцільності відмови в оформленні позивачу посвідок на тимчасове проживання в Україні.

Вказує, що згідно з даними ГУ СБУ, дії позивача націлені на посилення міжнародної конкуренції із застосуванням воєнних засобів виробництва Ірану на боці держави-агресора в її інтересах проти України, а також на взаємодію з іншими особами з метою зміцнення інфраструктури впливу спецслужб РФ та Ірану на території України. Наведені чинники є передбаченими Стратегією національної безпеки України та Законом України "Про національну безпеку України" загрозами національній безпеці. ГУ СБУ зазначає, що діє в межах повноважень, визначених Законом України "Про Службу безпеки України", який зобов`язує орган брати участь у вирішенні питань перебування іноземців та подавати обов`язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки.

Третя особа зауважує, що виявлені загрози у своєму розвитку не встигли набути складу кримінального або адміністративного правопорушення, оскільки загрози національній безпеці можуть виникати задовго до їх прояву у юридичному складі правопорушення, а вчасне подання пропозицій дозволило попередити протиправне використання позивача спецслужбами та здійснити профілактичний вплив. Подальше збереження в державній таємниці відомостей про конкретні обставини справи обумовлене вимогами законодавства про контррозвідувальну діяльність та державну таємницю з метою недопущення виходу ситуації з-під контролю. Подані матеріали надано суду в межах вичерпного обсягу, доступного для адміністративного судочинства.

Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

Приймаючи до уваги відсутність таких клопотань з боку учасників справи, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд

в с т а н о в и в:

Позивач - громадянин Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_2 від 12.10.2015 (а.с. 9-13); адреса проживання: АДРЕСА_1 , тривалий час проживає в Україні, 24.09.2014 одружився з громадянкою України ОСОБА_2 (після укладення шлюбу - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_3 (а.с. 132)), що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 , виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції 24.11.2017, актовий запис №1444 (а.с. 8).

Протягом тривалого часу позивач проживав на території України на підставі посвідок на тимчасове проживання, виданих Державною міграційною службою України, зокрема № НОМЕР_2 (а.с. 51-55) та № НОМЕР_5 (а.с. 56-57).

З метою постійного проживання позивач придбав квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , згідно з договором купівлі-продажу від 15.09.2016, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Касандрович Т.О. (зареєстровано в реєстрі за №1041, 1042) (а.с. 60-68).

У 2019 році позивач звернувся за захистом в Україні та 06.06.2019 отримав довідку про звернення за захистом в Україні №010404 (справа №2019RVO126), строк дії якої неодноразово продовжувався до 06.07.2022 (а.с. 58-59).

У 2022 році, у зв`язку з погіршенням стану здоров`я дружини внаслідок бойових дій, подружжя виїхало до Канади , де ОСОБА_1 отримав дозвіл на роботу ЕА033397243 U514147003 (а.с. 69-70), який є дозволом на проживання за законодавством Канади.

У 2024 році позивач із дружиною прийняли рішення повернутися до України. Перед переїздом дружина позивача звернулася до ДМС України щодо наявності обмежень для громадян Ірану, на що ДМС України листом від 03.05.2024 №Н-4093-24/8.1/2452-24 (а.с. 71) повідомила про відсутність таких обмежень станом на той час.

10.08.2024 позивач отримав візу для в`їзду в Україну (а.с. 81), прибув на територію України 24.08.2024 (а.с. 133, зворотній бік) та 29.08.2024 подав документи (а.с. 128) до міграційного органу для отримання посвідки на тимчасове проживання на підставі шлюбу з громадянкою України.

Після подачі документів позивач пройшов співбесіду у Службі безпеки України.

Під час розгляду документів відповідачем у порядку міжвідомчої взаємодії було здійснено запит до Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області від 30.08.2024 №8010.6.2.1-37386/8010.6-24 (а.с. 138, зворотній бік) щодо позивача, та отримано від Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області лист від 12.09.2024 №51/1-11/121-325 (а.с. 139), в якому було зазначено, що за результатами розгляду, відповідно до підпункту 7 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №322, Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області вважає за доцільне відмовити в оформленні (обміні) посвідки на тимчасове проживання в Україні позивачу, оскільки його дії можуть загрожувати національній безпеці України.

Водночас листом відповідача від 11.09.2024 №8010.6.2-38961/8010.6-24 (а.с. 140) позивача було повідомлено про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання в Україні та додано рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 11.09.2024 №80111300023198 (а.с. 139, зворотній бік). Відмова була обґрунтована підпунктом 9 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №322. Підставою зазначено акт перевірки адреси місця проживання іноземця або особи без громадянства від 06.09.2024, складений працівниками Управління організації запобігання нелегальній міграції (а.с. 138), згідно з яким інформацію про місце проживання позивача не підтверджено.

24.09.2024 ОСОБА_1 повторно подав пакет документів для отримання посвідки на тимчасове проживання в Україні до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області (а.с. 141). Під час розгляду документів позивача запрошували до міграційного органу для надання спільних фотографій з дружиною.

Під час розгляду документів відповідачем у порядку міжвідомчої взаємодії було здійснено запит до Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області від 26.09.2024 №8010.6.2.1-41435/8010.6-24 (а.с. 154) щодо позивача, та отримано від Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області лист від 02.10.2024 №51/1-11/121-368 (а.с. 154, зворотній бік), в якому повторно було зазначено, що за результатами розгляду, відповідно до підпункту 7 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №322, Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області вважає за доцільне відмовити в оформленні (обміні) посвідки на тимчасове проживання в Україні позивачу, оскільки його дії можуть загрожувати національній безпеці України.

За результатами повторного розгляду документів, поданих позивачем та враховуючи лист Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області від 02.10.2024 №51/1-11/121-368, листом від 09.10.2024 №8010.6.6-43658/8010.6-24 (а.с. 155, зворотній бік) позивача повідомлено про відмову в оформленні посвідки та надано рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №80111300023444 (а.с. 155). Цю відмову було вчинено на підставі підпункту 7 пункту 62 Порядку №322 у зв`язку з отриманням від Національної поліції, СБУ чи іншого державного органу інформації про те, що дії іноземця загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Вважаючи рішення від 11.09.2024 №80111300023198 та від 08.10.2024 №80111300023444 протиправними та незаконними, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 1 Конституції України Україна є соціальною та правовою державою.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

За змістом статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, а також порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України, визначається Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" №3773-VI від 22.09.2011 (далі - Закон №3773-VI).

Відповідно до частини 4 статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які відповідно до закону прибули в Україну для працевлаштування або укладення гіг-контракту або під час перебування на законних підставах на території України у випадку, передбаченому частиною тринадцятою цієї статті, отримали дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні та посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період роботи в Україні.

Частиною 15 статті 4 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, зазначеними у частинах другій - тринадцятій цієї статті, та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України, на період, зазначений в частинах другій - тринадцятій цієї статті.

Згідно з частиною 3 статті 5 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах четвертій - п`ятнадцятій та вісімнадцятій статті 4 вказаного Закону, отримують посвідку на тимчасове проживання.

Частиною 15 статті 5 Закону №3773-VI визначено, що підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною п`ятнадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, дійсний поліс медичного страхування та документ, згідно з яким вони, відповідно до права країни походження іноземця або особи без громадянства, вважаються членами сім`ї особи, зазначеної в частинах другій - тринадцятій статті 4 цього Закону.

Документ, що підтверджує належність до членів сім`ї, визнається дійсним в Україні у разі його легалізації, якщо інше не передбачено законом чи міжнародним договором України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №322 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання (далі - Порядок №322).

Посвідка на тимчасове проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні (пункт 1 Порядку №322).

Відповідно до пункту 61 Порядку №322 Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли:

1) іноземець або особа без громадянства мають посвідку чи посвідку на постійне проживання (крім випадків обміну посвідки), посвідчення біженця чи посвідчення особи, якій надано додатковий захист, які є дійсними на день звернення;

2) іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду.

Цей підпункт не застосовується до осіб, визнаних відповідно до статті 6-1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" особами без громадянства;

3) дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію;

4) встановлено належність особи до громадянства України;

5) за видачею посвідки звернувся законний представник, який не має документально підтверджених повноважень для її отримання;

6) іноземцем або особою без громадянства подано не в повному обсязі або з порушенням строків, визначених пунктами 17-19 цього Порядку, документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі посвідки;

7) отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, чи іноземець або особа без громадянства вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку з учиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином;

8) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований чи не відповідає встановленому зразку, чи належить іншій особі, чи строк його дії закінчився;

9) встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів або встановлено факт визнання недійсною відповідно до вимог пункту 72 цього Порядку посвідки, яка подана для оформлення у порядку обміну;

10) виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов`язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов`язані з попереднім примусовим поверненням чи примусовим видворенням за межі України або реадмісією, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в`їзду в Україну;

11) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з пунктом 62 Порядку №322 рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником.

Рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки формується засобами Реєстру та підписується шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису. У випадку відсутності технічної можливості підписання рішення шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису таке рішення підписується власноручно та сканується особою, яка його підписала, до заяви-анкети із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС.

Копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня його прийняття надсилається іноземцеві або особі без громадянства на адресу особистої електронної пошти або рекомендованим листом (у разі відсутності електронної пошти) чи за бажанням іноземця або особи без громадянства вручається особисто.

Копія листа (із вихідним номером та датою), яким надіслано заявнику рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки (або копія рішення з відміткою про особисте отримання), сканується до заяви-анкети із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС.

У разі подання заяви-анкети через уповноваженого суб`єкта територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС надає копію прийнятого рішення уповноваженому суб`єкту для подальшого його вручення іноземцеві або особі без громадянства.

Іноземець або особа без громадянства мають право повторно звернутися до територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта в разі зміни або усунення обставин, у зв`язку з якими їм було відмовлено в оформленні чи видачі посвідки, за умови дотримання строків, визначених пунктами 17 та 19 цього Порядку.

Пунктом 64 Порядку №322 визначено, що рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.

Відповідно до пункту 77 Порядку №322 рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, спірні рішення прийняті Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області за наслідками розгляду двох звернень позивача щодо оформлення посвідки на тимчасове проживання в Україні.

Так, щодо спірного рішення від 11.09.2024 №80111300023198, як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, 29.08.2024 позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про оформлення посвідки на тимчасове проживання на підставі шлюбу з громадянкою України.

Під час розгляду документів відповідачем у порядку міжвідомчої взаємодії 30.08.2024 року направлено запит до Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області за №8010.6.2.1-37386/8010.6-24 щодо перевірки позивача.

У відповідь на вказаний запит Головним управлінням Служби безпеки України у місті Києві та Київській області скеровано лист від 12.09.2024 №51/1-11/121-325, в якому зазначено, що відповідно до підпункту 7 пункту 61 Порядку №322 доцільно відмовити в оформленні (обміні) посвідки на тимчасове проживання в Україні позивачу, оскільки її дії можуть загрожувати національній безпеці України.

За результатами розгляду заяви відповідачем прийнято рішення від 11.09.2024 №80111300023198 про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання, яка обґрунтована підпунктом 9 пункту 61 Порядку №322 у зв`язку з не підтвердженням адреси проживання позивача відповідно до акта перевірки адреси місця проживання іноземця або особи без громадянства від 06.09.2024, складеного працівниками Управління організації запобігання нелегальній міграції (а.с. 138), згідно з яким інформацію про місце проживання позивача не підтверджено.

Однак, як встановлено судом, факт належності позивачу на праві приватної власності квартири за адресою: АДРЕСА_2 , підтверджується договором купівлі-продажу від 15.09.2016 року, а будь-яких належних доказів подання позивачем завідомо неправдивих відомостей відповідачем суду надано не було.

Надалі, 24.09.2024 позивачем повторно подано документи для отримання посвідки на тимчасове проживання в Україні до відповідача.

Під час розгляду повторного звернення відповідачем у порядку міжвідомчої взаємодії 26.09.2024 знову направлено запит до Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області за №8010.6.2.1-41435/8010.6-24 щодо позивача.

За результатами розгляду вказаного запиту від Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області отримано лист від 02.10.2024 №51/1-11/121-368, який також містив пропозиції з питань забезпечення національної безпеки про доцільність відмови позивачу в оформленні посвідки.

За наслідками повторного розгляду заяви та з урахуванням вказаного листа СБУ, відповідачем прийнято рішення від 08.10.2024 №80111300023444 про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання позивачу, яке прийнято відповідно до підпункту 7 пункту 62 Порядку №322, а саме у зв`язку з отриманням від органу СБУ інформації про те, що дії іноземця загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Оцінюючи обґрунтованість спірного рішення від 08.10.2024 №80111300023444, суд зазначає, що за змістом отриманих відповідачем листів ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 12.09.2024 №51/1-11/121-325 та від 02.10.2024 №51/1-11/121-368, останні містять лише узагальнені пропозиції щодо "доцільності відмови" з міркувань безпеки. Водночас ні у вказаних листах СБУ, ні в матеріалах справи відповідачем не надано жодних підтверджених фактичних даних чи доказів вчинення позивачем конкретних дій, які б реально створювали загрозу національній безпеці України.

Суд звертає увагу, що оскаржувані рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 11.09.2024 №80111300023198 та від 08.10.2024 №80111300023444 містять лише бланкетне посилання на норми Порядку №322, які слугували нормативною підставою для відмови в оформленні та видачі позивачу посвідки на тимчасове проживання в Україні.

При цьому про фактичні мотиви прийняття спірного рішення від 08.10.2024 №80111300023444, а саме про наявність міжвідомчого листування з Головним управлінням Служби безпеки України у місті Києві та Київській області (листи від 12.09.2024 №51/1-11/121-325 та від 02.10.2024 №51/1-11/121-368), відповідачем детально повідомлено та надано відповідні матеріали лише під час розгляду справи у суді у складі відзиву на позовну заяву.

Суд не заперечує, що відповідно до підпункту 7 пункту 62 Порядку №322 та норм Закону №3773-VI, наявність у міграційного органу офіційної інформації про те, що дії іноземця загрожують національній безпеці, є імперативною підставою для відмови у наданні права на проживання в Україні. Разом з тим, оцінюючи позицію відповідача про те, що сам факт надходження листів-пропозицій СБУ є достатньою та безумовною підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання, суд вважає її необґрунтованою з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, виходячи із змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування необхідних доказів.

Отримання інформації від органів Служби безпеки України в порядку міжвідомчої взаємодії є елементом адміністративної процедури розгляду заяви іноземця. Листи ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 12.09.2024 №51/1-11/121-325 та від 02.10.2024 №51/1-11/121-368 містять виключно пропозиції щодо "доцільності відмови" з міркувань безпеки, які своєю чергою не звільняють суб`єкта владних повноважень - відповідача від обов`язку надання оцінки підстав для втручання у права особи та від обов`язку доказування правомірності свого рішення в суді відповідно до частини 2 статті 77 КАС України.

При цьому суд підкреслює, що предметом спору в даній справі є виключно перевірка правомірності та законності прийняття відповідачем рішень від 11.09.2024 №80111300023198 та від 08.10.2024 №80111300023444 про відмову в оформленні посвідки, а не оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Служби безпеки України щодо проведення контррозвідувальних чи оперативно-службових заходів.

Однак у межах розгляду цієї справи відповідач не надав суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів, які б підтверджували вчинення позивачем конкретних протиправних дій або наявність фактичних обставин, які б реально створювали загрозу національній безпеці, громадському порядку чи захисту прав громадян України. Посилання відповідача на листи СБУ без надання підтверджуючих доказів фактично позбавляє суд можливості здійснити належний судовий контроль за дотриманням прав людини та оцінити пропорційність вжитих державою заходів.

Відповідно до приписів статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2229-XII "Про Службу безпеки України" (далі - Закон №2229-XII), на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Згідно з пунктом 13 частини 1 статті 24 Закону №2229-XII Служба безпеки України, відповідно до своїх основних завдань, зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.

Отже, саме Служба безпеки України наділена компетенцією надавати оцінку наявності у діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенціальних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також повноваженнями щодо вжиття заходів превентивного характеру з метою протидії розвідувальній, розвідувально-підривній діяльності проти України, тим більше в умовах воєнного стану.

Проте, суд ураховує, що в постанові від 14.04.2020 у справі №480/296/19 Верховний Суд наголошував, що подання спеціально уповноваженого органу про скасування посвідки на тимчасове проживання особі, щодо якої це подання вноситься до відповідного органу ДМС, не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб`єктів права, у зв`язку з чим не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, на відміну від рішення органу ДМС. Указав, що обґрунтованість такого подання має перевірятися органом ДМС, як суб`єктом управлінської діяльності, який на підставі цього подання приймає рішення, що є предметом перевірки у адміністративному судочинстві. Однак рішення ДМС як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

Верховний Суд зазначав, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.

Суд наголошує, що навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки - набуває особливого значення, зокрема, коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

Аналогічна позиція викладено в постанові Верховного Суду від 28.05.2026 у справі №260/3985/24.

Також суд звертає увагу, що вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах 25 січня 2024 року у справі №160/1521/23, від 01 лютого 2024 року у справі №344/9604/23, від 04 квітня 2024 року у справі №380/7720/23, від 12 червня 2025 року у справі №160/632/23, від 25 лютого 2026 року у справі №160/19394/22, від 12 травня 2026 року у справі №160/3604/23, і Суд не вбачає підстав для відступу від неї.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, відповідно до якої будь-яке втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) має бути "необхідним у демократичному суспільстві" та базуватися на достатніх і переконливих підставах. Зважаючи на те, що позивач із 2014 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України, є власником житла у м. Києві та протягом тривалого часу проживав на території України на законних підставах, відмова в оформленні посвідки без належного доказового обґрунтування становить надмірне та непропорційне втручання у його сімейне та приватне життя.

Крім того, щодо оскаржуваного рішення від 11.09.2024 №80111300023198 (прийнятого за підпунктом 9 пункту 61 Порядку №322 у зв`язку з не підтвердженням адреси проживання за актом від 06.09.2024, суд зазначає, що факт належності позивачу на праві приватної власності квартири АДРЕСА_3 повною мірою підтверджений договором купівлі-продажу квартири від 15.09.2016 року, а факт подання завідомо неправдивих відомостей чи підроблених документів відповідачем узагалі не доведено.

За наведених обставин, відповідач як суб`єкт владних повноважень не виконав покладений на нього частиною 2 статті 77 КАС України обов`язок щодо доказування правомірності та обґрунтованості прийнятих рішень, у зв`язку з чим рішення відповідача від 11.09.2024 №80111300023198 та від 08.10.2024 №80111300023444 визнаються судом протиправними та підлягають скасуванню.

За змістом частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами частини другої цієї ж статті 77 в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як було зазначено, у відповідності до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У той же час, оскаржувані рішення відповідача у випадку, який розглядається, не відповідають таким критеріям.

Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), №41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).

Відповідно до частин 1, 2 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Частиною 1 статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За правилами частини 2 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

У відповідності до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Беручи до уваги наведене у своїй сукупності, суд доходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірності прийнятих рішень, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 2 КАС України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд доходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 11.09.2024 №80111300023198 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання; визнання незаконним та скасувати Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №80111300023444 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання Центрального міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області видати посвідку на тимчасове проживання в Україні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Республіки Іран, паспорт № НОМЕР_1 , суд зазначає таке.

У рішеннях у справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини вказав, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Науковий висновок Верховного Суду щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією від 13.04.2018 свідчить про те, що дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким;

- дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни "може", "має право", "за власної ініціативи", "дбає", "забезпечує", "веде діяльність", "встановлює", "визначає", "на свій розсуд". Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб`єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним;

- при реалізації дискреційного повноваження суб`єкт владних повноважень зобов`язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.

- критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об`єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Водночас згідно з Рекомендацією №R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11.05.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Водночас, згідно з пунктом 4 частини 2 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

З урахуванням наведеного суд зазначає, що аналіз норм Закону №3773-VI та Порядку №322 свідчить про те, що перевірка відповідності поданих заявником документів встановленим законодавством вимогам, установлення наявності чи відсутності застережень щодо в`їзду і проживання в Україні, а також безпосереднє прийняття процедурного рішення про видачу посвідки на тимчасове проживання належить до виключних дискреційних повноважень органів Державної міграційної служби України.

З огляду на це, суд не може перебирати на себе функцію міграційного органу та ухвалювати рішення про видачу посвідки на тимчасове проживання позивача, що становило б пряме втручання в адміністративну дискрецію суб`єкта владних повноважень та порушення принципу розподілу влад.

Водночас, задовольняючи позовні вимоги в частині визнання протиправними та скасування рішень Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 11.09.2024 №80111300023198 та від 08.10.2024 №80111300023444, суд відновлює становище позивача, яке існувало до прийняття спірних актів, та повертає процедуру розгляду його звернення на стадію прийняття рішення за наслідками поданої заяви.

Відповідно до частини 2 статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може обрати такий спосіб захисту порушеного права, який гарантує його повне та ефективне відновлення.

За наведених обставин, з метою належного захисту порушених прав, свобод та інтересів позивача, забезпечення балансу публічних і приватних інтересів та дотримання меж судового втручання в дискреційні повноваження відповідача, суд доходить висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог шляхом зобов`язання Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Іран ОСОБА_1 від 24.09.2024 про оформлення посвідки на тимчасове проживання в Україні з урахуванням правової оцінки та висновків, викладених судом у цьому рішенні.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для часткового задоволення позову.

Розподіл судових витрат у вигляді судового збору здійснюється відповідно до статті 139 КАС України.

Вирішуючи питання стосовно розподілу судових витрат, суд враховує наступне.

Частиною 1 статті 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 3633,60 грн, що підтверджується квитанцією від 19.11.2024 (а.с. 92), яка долучена до матеріалів справи.

Враховуючи, що правило пропорційного стягнення судового збору при частковому задоволенні позову стосується тільки вимог майнового характеру, тоді як заявлений позов містить вимоги немайнового характеру, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 3633,60 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243 - 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 11.09.2024 №80111300023198 про відмову громадянину Республіки Іран ОСОБА_1 в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання.

3. Визнати протиправним та скасувати Рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №80111300023444 про відмову громадянину Республіки Іран ОСОБА_1 в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання.

4. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Іран ОСОБА_1 від 24.09.2024 про оформлення посвідки на тимчасове проживання в Україні з урахуванням правової оцінки та висновків, викладених судом у цьому рішенні.

5. Стягнути судові витрати по сплаті судового збору за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код 42552598) на користь громадянина Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 3633,60 грн (три тисячі шістсот тридцять три грн 60 коп.).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Кушнова А.О.