Рішення № 138527490, 27.07.2026, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/4628/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2026 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі: головуючої судді Логойди І.В., за участі секретаря судового засідання Сабо І.Й., представника позивача Кірик В.І., розглянувши у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Ужанського національного природнього парку до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення,

В С Т А Н О В И В:

Ужанський національний природний парк звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення, згідно з яким просить визнати поважними причини пропуску строку на подання позовної заяви про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника ОСОБА_2 ; стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь «Ужанського національного природного парку» (код ЄДРПОУ 30104729) шкоду завдану внаслідок незаконного звільнення працівників, в сумі 222114,96 грн. (Двісті двадцять дві тисячі сто чотирнадцять грн. 96 коп.), виплачені ОСОБА_2 відповідно до Рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 03 листопада 2022 року у справі № 936/592/22, сплату єдиного соціального внеску у сумі 48865,33 грн. (Сорок вісім тисяч вісімсот шістдесят п`ять грн. 33 коп.) та інших судових зборів у сумі 4165,80 гри. (Чотири тисячі сто шістдесят п`ять гри. 80 коп.). Всього: 275146,09 гри. (Двісті сімдесят п`ять тисяч сто сорок шість гри. 09 кой.); стягнути з ОСОБА_1 на користь Ужанського національного природного парку усі понесені в ході розгляду справи судові витрати.

В обґрунтування позову посилається на те, що наказом директора Ужанського національного природного парку Соймою Андрієм Дмитровичем за № 10-К від 20 липня 2021 року ОСОБА_2 звільнено з посади заступника директора- головного природознавця Ужанського національного природного парку за прогул (відсутність на роботі протягом одного робочого дня) без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП та систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку згідно п. З ст. 40 КЗпП. Рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 03 листопада 2022 року у справі № 936/592/22 поновлено ОСОБА_2 на посаді заступника директора-головного природознавця Ужанського національного природного парку днем 21липня 2021 року. Вказаним Рішенням стягнуто з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 липня 2021 року по 03 листопада 2022 року в сумі 222114,96 грн., сплату єдиного соціального внеску у сумі 48865,33 грн. та інших судових зборів у сумі 4165,80 гри. Всього: 275146,09 грн. (Двісті сімдесят п`ять тисяч сто сорок шість грн. 09 коп.). Рішення суду набрало законної сили 05.03.2024 року. Наказом в.о. директора Ужанського національного природного парку за № 26-К від 07.03.2024 року ОСОБА_2 поновлено на займаній посаді. На виконання зазначеного рішення Ужанським національним природним парком виплачено ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 222114,96 грн., сплату єдиного соціального внеску у сумі 48865,33 грн. та інших судових зборів у сумі 4165,80 грн., що підтверджується платіжними документами. Грошові кошти, виплачені працівнику на підставі рішення суду про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням, є шкодою, завданою підприємству (установі, організації) внаслідок протиправних дій посадової особи. Оскільки наказ про звільнення був підписаний саме колишнім директором ОСОБА_1 , який діяв як службова особа та прийняв незаконне управлінське рішення, причинний зв`язок між його діями та настанням збитків є прямим і безпосереднім. Саме його протиправне рішення стало підставою для виникнення у роботодавця обов`язку здійснити відповідні виплати на виконання судового рішення. Відповідно до положень трудового законодавства України (зокрема, статей 130, 132, 134 Кодексу законів про працю України), шкода, завдана підприємству винними діями керівника, підлягає відшкодуванню в порядку регресу за наявності вини, протиправності дій та причинного зв`язку між такими діями і завданими збитками. Таким чином, саме колишній директор ОСОБА_1 , який підписав незаконний наказ про звільнення, є належним відповідачем у справі про стягнення в порядку регресу грошових коштів, виплачених працівнику на підставі судового рішення.

Щодо строків, то зазначив наступне. Із 2 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року перебіг строку позовної давності (загальний і спеціальний) був зупинений через дію карантинних обмежень (п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК). 17 березня 2022 року до 29 січня 2024 року - діяла «пауза» на підставі доданого п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, яким на період дії воєнного стану було зупинено перебіг строків позовної давності. З 30 січня 2024 року до 3 вересня 2025 року - діяла зупинка перебігу строків давності також із прив`язкою до воєнного стану. Після 4 вересня почали діяти строки позовної давності на підставі Закону № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності». Отже, якщо роботодавець прострочив подачу позовних заяв у суд в період дії зупинки строків позовної давності, то цей строк ще не починав обчислюватися і його початком слід вважати 4 вересня 2025 року.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 31.03.2026 позовну заяву залишено без руху.

Після усунення недоліків ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08.05.2026 прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за даною позовною заявою. Розгляд справи постановлено проводити в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

26.05.2026 від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, згідно з яким просить повністю відмовити у задоволенні позову. Представник відповідача у відзиві зазначає, що позивач повністю ігнорує ту обставину, що наказ №10-к від 20.07.2021 року не був результатом одноособового, свавільного чи довільного рішення ОСОБА_1 , прийнятого без будь-яких підстав або всупереч наявним документам. Навпаки, як прямо встановлено самим рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 03.11.2022 року у справі № 936/592/22, наказ про звільнення був виданий на підставі комплексу документів, підготовлених та складених іншими працівниками Ужанського НПП, а також на підставі рішення колегіального органу - зборів працівників. Так, Воловецьким районним судом Закарпатської області у справі №936/592/22 було встановлено, що підставами для видання наказу №10-к від 20.07.2021 року були: доповідна записка в.о. головного бухгалтера від 24.06.2021 року, акт № 1 про відсутність на робочому місці ОСОБА_2 від 24.06.2021 р., протокол № 2 чергових зборів від 09.07.2021 року. При цьому позивачем не доведено, а матеріалами справи не підтверджено, що саме ОСОБА_1 умисно, свідомо та протиправно організував незаконне звільнення працівника, діючи всупереч вимогам закону або усвідомлюючи незаконність своїх дій. Більше того, рішення у справі № 936/592/22 взагалі не містить висновків про наявність персональної вини ОСОБА_1 у незаконному звільненні ОСОБА_2 не встановлює факту умисного порушення ним трудового законодавства, не містить висновків про його недобросовісність, перевищення повноважень, службове зловживання чи інші винні протиправні дії. Фактично суд дійшов висновку про незаконність звільнення виключно з огляду на процедурні та організаційні аспекти трудових правовідносин, а саме: відсутність належного визначення робочого місця працівника; недоведеність систематичного невиконання трудових обов`язків; недотримання окремих процедурних вимог при застосуванні дисциплінарного стягнення. Водночас жодного висновку про те, що ОСОБА_1 діяв умисно недобросовісно або свідомо порушував закон, рішення суду не містить. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України та статті 237 КЗпП України повна матеріальна відповідальність службової особи за шкоду, заподіяну підприємству у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу, можлива лише за наявності вини такої службової особи. При цьому у випадках, коли рішення про звільнення приймалося за участю колегіального органу або ґрунтувалося на відповідних службових документах інших працівників, керівник може нести матеріальну відповідальність виключно за умови доведення того, що таке рішення стало наслідком саме його винних, умисних та протиправних дій. Однак у даній справі: відсутні будь-які докази умислу ОСОБА_1 ; відсутні докази особистої зацікавленості відповідача; відсутні докази свідомого порушення закону; відсутні докази того, що саме дії відповідача, а не загальна організація кадрової роботи та оформлення трудових відносин, призвели до визнання звільнення незаконним; відсутні висновки суду про персональну вину відповідача. Фактично позивач намагається покласти на відповідача безумовну та автоматичну відповідальність лише з тієї підстави, що саме він підписав наказ про звільнення. Однак така правова позиція суперечить самій суті інституту матеріальної відповідальності працівника, оскільки матеріальна відповідальність не може наставати автоматично лише за фактом зайняття посади чи підписання відповідного документа. Разом із тим позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу того, що саме винні протиправні дії ОСОБА_1 стали безпосередньою причиною виплати коштів ОСОБА_2 . Навпаки, зі змісту Воловецького районного суду Закарпатської області від 03.11.2022 року вбачається, що причиною поновлення працівника стали комплексні процедурні питання, пов`язані з організацією трудових відносин, оцінкою доказів та дотриманням порядку застосування дисциплінарного стягнення, а не встановлення будь-яких навмисних незаконних дій відповідача. Таким чином, сам по собі факт визнання наказу про звільнення незаконним не створює автоматичної правової підстави для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності у порядку регресу. Більше того, у даному випадку позивач фактично ототожнює поняття «скасування наказу судом» та «наявність персональної вини керівника», хоча це є абсолютно різними правовими категоріями. Скасування наказу про звільнення внаслідок встановлення судом порушень трудового законодавства не означає автоматичного встановлення вини конкретної службової особи та не звільняє позивача від обов`язку доведення всіх елементів складу матеріальної відповідальності. За таких обставин вимоги позивача про стягнення із ОСОБА_1 коштів у порядку регресу є безпідставними, необґрунтованими, недоведеними належними доказами та такими, що не підлягають задоволенню. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 і статті 237 КЗпП матеріальна відповідальність на службову особу за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації оплатою працівникові вимушеного прогулу або різниці у заробітку при незаконному звільненні або незаконному переведенні його на іншу роботу можна покласти при наявності її персональної вини в цьому, у випадках, коли незаконне звільнення або незаконне переведення мало місце за рішенням колегіального органу, керівник цього органу може нести зазначену матеріальну відповідальність в тому разі, коли рішення було прийняте внаслідок його винних протиправних дій. Разом із тим, позивач у даній справі не надав жодних доказів, що звільнення ОСОБА_2 відбулося саме внаслідок винних протиправних дій відповідача, враховуючи винесення наказу про оголошення догани та про звільнення на підставі рішення колегіального органу. Відповідно до ч. 1 ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Однак, рішення про звільнення ОСОБА_2 приймалося не тільки відповідачем, а також протоколом чергових зборів № 2 від 09.07.2021 року, за яким було ухвалено звільнити ОСОБА_2 з 21.07.2021 року за прогул одного дня без поважних причин. Також, доповідна записка в.о. головного бухгалтера від 24.06.2021 року, акт № 1 про відсутність на робочому місці ОСОБА_2 від 24.06.2021 р., протокол № 2 чергових зборів від 09.07.2021 року, не визнані протиправними, не оскаржувались та є чинними на сьогоднішній день, прийняті відповідно до вимог Статуту. В обґрунтування зазначених вимог позивачем не надано належних та допустимих доказів вини ОСОБА_1 у звільненні ОСОБА_2 , надано лише інформацію щодо сплати на користь ОСОБА_2 коштів на виконання рішення суду. Відповідач не може нести персональну відповідальність за прийняте колегіальне рішення, оскільки позивачем не доведено, а судом в ході розгляду справи не встановлено персональної вини відповідача у незаконному звільненні ОСОБА_2 , наявності в його діях винних, протиправних дій, які призвели до незаконного звільнення працівника. А тому, визнання незаконним наказу про звільнення ОСОБА_2 , підписаного відповідачем на виконання та на підставі іншого розпорядчого документа - акту, протоколу зборів та доповідної, не є правовою підставою для стягнення з відповідача в порядку регресу виплачених відповідачем коштів за час вимушеного прогулу, оскільки дії відповідача не були протиправними та не визнавались судами протиправними. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 17.07.2024 року у справі № 439/362/22. Вина ОСОБА_1 у розумінні ст. ст. 134, 237 КЗпП України при звільнені ОСОБА_2 відсутня, що є обов`язковою умовою для притягнення особи до матеріальної відповідальності лише за шкоду, яка умисно заподіяна його протиправною діяльністю або бездіяльністю, оскільки матеріалами справи не доведено, що, видаючи даний наказ, дії ОСОБА_1 були спрямовані на умисне звільнення працівника. Аналогічні висновки викладено в постанові Київського апеляційного суду від 05.06.2025 р. у справі №753/21940/24. Посилання позивача на преюдиційність рішення у справі № 936/592/22 є юридично необґрунтованим, оскільки преюдиційне значення мають лише ті обставини, які були безпосередньо встановлені судом та входили до предмету доказування у відповідній справі. Натомість питання про наявність чи відсутність персональної вини ОСОБА_1 у заподіянні шкоди Ужанському НПП судом у справі № 936/592/22 не досліджувалося та не вирішувалося взагалі. Більше того, зі змісту самого рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 03.11.2022 року вбачається, що суд дійшов висновку про незаконність звільнення, виходячи з оцінки достатності та належності кадрового оформлення трудових відносин, а також через відсутність, на думку суду, належного визначення робочого місця працівника. При цьому суд не встановив, що ОСОБА_1 діяв умисно; мав на меті незаконне звільнення працівника; усвідомлював протиправність своїх дій; перевищив свої службові повноваження; діяв всупереч Статуту чи внутрішнім документам установи; видав наказ без жодних підстав або за відсутності відповідних службових документів. Жлден із документів та і сам наказ, які стали підставою для видання наказу №10-К від 20.07.2021 року не був окремо скасований, визнаний недійсним чи протиправним у встановленому законом порядку: акт про відсутність на робочому місці є чинним; доповідна записка в.о. головного бухгалтера є чинною; протокол чергових зборів працівників року є чинним та не оскаржувався. Фактично позивач намагається покласти виключну відповідальність лише на особу, яка підписала наказ, повністю ігноруючи колегіальний характер прийняття рішення та участь інших посадових осіб у формуванні підстав для звільнення працівника. Сам факт того, що суд дійшов певного висновку щодо незаконності звільнення, не означає автоматичної наявності вини посадової особи у розумінні статей 134, 237 КЗпП України. Крім того, необхідно звернути увагу суду і на ту обставину, що саме Ужанський національний природний парк у межах розгляду справи № 936/592/22 фактично заперечував наявність будь-яких незаконних чи винних дій з боку ОСОБА_1 , обґрунтовуючи законність прийнятого рішення про звільнення ОСОБА_2 . Так, зі змісту рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 03.11.2022 року прямо вбачається, що представник відповідача у тій справі - саме Ужанського НПП наполягав на тому, що: прогул працівника був належним чином зафіксований; відсутність працівника на робочому місці підтверджується відповідним актом; наказ про звільнення був прийнятий на підставі належних документів; роботодавцем дотримано процедуру застосування дисциплінарного стягнення; підстави для звільнення були законними та обґрунтованими. Наведене прямо підтверджує, що саме Ужанський НПП у межах трудового спору: не визнавав незаконність дій ОСОБА_1 ; не вказував на перевищення ним повноважень; не стверджував про умисність чи протиправність його дій. Таким чином, правова позиція позивача у даній справі є очевидно суперечливою та взаємовиключною. Фактично Ужанський НПП спочатку у справі № 936/592/22: обґрунтовував правомірність звільнення; доводив законність дій керівника; наполягав на наявності прогулу; захищав виданий наказ як законний. Однак після судового спору та виплати коштів позивач фактично змінив свою правову позицію на протилежну та почав стверджувати про нібито протиправність дій ОСОБА_1 При цьому жодних нових обставин, які б свідчили про наявність умислу, недобросовісності чи винних протиправних дій відповідача, позивачем не наведено та суду не надано. Якби дії ОСОБА_1 дійсно були очевидно протиправними, умисними чи такими, що грубо порушують закон, сам позивач не заперечував би їх незаконність у суді та не обґрунтовував би правомірність звільнення працівника. Отже, наведені обставини додатково підтверджують відсутність у діях ОСОБА_1 персональної вини, яка є обов`язковою умовою для покладення матеріальної відповідальності у порядку регресу. У даному випадку мова йде не про очевидно незаконний наказ, виданий без будь-яких підстав чи всупереч закону, а про реалізацію роботодавцем своїх управлінських повноважень на підставі наявних службових документів та рішень, які на момент прийняття наказу вважалися належними та чинними. Крім того, позивач фактично не довів наявності прямого причинно-наслідкового зв`язку саме між особистими діями ОСОБА_1 та виникненням шкоди у вигляді виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Адже зі змісту рішення у справі № 936/592/22 вбачається, що підставою для поновлення працівника стали насамперед висновки суду щодо неналежного забезпечення умов праці, відсутності належного визначення робочого місця та оцінки достатності доказів прогулу, що свідчить про комплексний характер спірних правовідносин та організації кадрової роботи в установі загалом. Таким чином, навіть за наявності факту скасування наказу про звільнення, позивач зобов`язаний був довести: наявність персональної вини відповідача; протиправність саме його особистих дій; причинний зв`язок між цими діями та заподіяною шкодою; наявність умислу або хоча б винної поведінки відповідача. Однак жоден із зазначених елементів належними та допустимими доказами у даній справі не підтверджений. Також показовим є те, що у межах справи № 936/592/22 сам Ужанський НПП не ставив під сумнів правомірність дій ОСОБА_1 , не заявляв про перевищення ним службових повноважень, не посилався на незаконність його рішень чи наявність вини керівника, а навпаки - активно обґрунтовував законність наказу про звільнення та правомірність застосування дисциплінарного стягнення. Тобто фактично позивач у межах різних судових процесів займає взаємовиключні правові позиції: у трудовому спорі стверджував про законність звільнення та правомірність дій керівника; у даній справі вже намагається доводити протилежне виключно з метою покладення фінансових наслідків програного спору на відповідача. Така зміна правової позиції без наведення нових обставин або доказів вини відповідача свідчить про відсутність належного правового обґрунтування позовних вимог. Окрім цього, необхідно врахувати, що матеріальна відповідальність службової особи у порядку статей 134, 237 КЗпП України має виключний характер та не може ґрунтуватися на припущеннях або формальному факті підписання наказу. Сама лише обставина перебування особи на посаді керівника та підписання відповідного наказу не створює автоматичного обов`язку компенсувати всі витрати підприємства у разі подальшого скасування такого наказу судом. Інший підхід фактично означав би запровадження безвинної відповідальності керівника за будь-який скасований у судовому порядку кадровий акт, що прямо суперечить змісту статей 130, 134, 237 КЗпП України та усталеній судовій практиці Верховного Суду щодо необхідності доведення персональної вини службової особи. Отже, враховуючи відсутність належних доказів персональної вини ОСОБА_1 , відсутність доказів його умисних чи протиправних дій, колегіальний характер прийняття рішення про звільнення, наявність службових документів, які стали підставою для видання наказу, а також відсутність преюдиційних висновків щодо вини відповідача у справі №936/592/22, позовні вимоги про стягнення шкоди у порядку регресу є необґрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню. Також відповідач не погодився з доводами позивача щодо стягнення з відповідача на відшкодування збитків єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за ставкою 22 % у розмірі 48865,33 грн.

Представник відповідача подав клопотання про застосування строку позовної давності у зв`язку виплатою коштів на виконання рішення Воловецького районного суду на підставі наказу від 07.03.2024.

Представник позивача подав заперечення на вказане клопотання, вказавши наступне. Вважає, що потрібно урахувати паузи у перебігу позовної давності. Із 2 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року перебіг строку позовної давності (загальний і спеціальний) був зупинений через дію карантинних обмежень (п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК). 17 березня 2022 року до 29 січня 2024 року - діяла «пауза» на підставі доданого п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, яким на період дії воєнного стану було зупинено перебіг строків позовної давності. З 30 січня 2024 року до 3 вересня 2025 року - діяла зупинка перебігу строків давності також із прив`язкою до воєнного стану. Після 4 вересня почали діяти строки позовної давності на підставі Закону № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності». Отже, якщо роботодавець прострочив подачу позовних заяв у суд в період дії зупинки строків позовної давності, то цей строк ще не починав обчислюватися і його початком слід вважати 4 вересня 2025 року. У нашому випадку строк позовної давності для подачі позовної заяви Ужанським НПП закінчується 04 вересня 2026 року.

Представники відповідача, позивача подали клопотання про долучення доказів.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.07.2026 закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу за даною позовною заявою до судового розгляду по суті.

Представник позивача у судовому засіданні просив задовольнити позовні вимоги на підставі поданих суду документів, просив поновити строк позовної давності.

Представник відповідача, відповідач у судове засідання не з`явився, подав клопотання про розгляд без їх участі, просив відмовити у задоволенні позовних вимог посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позов, та на підставі поданих суду документів.

Заслухавши учасників справи, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, суд встановив наступні обставини та дійшов наступного висновку.

Згідно з наказом Ужанського національного природного парку №10-к від 20.07.2021 «Про звільнення» наказано звільнити ОСОБА_2 з посади заступника директора-головного природознавця з 20.07.2021 року за прогул (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин) згідно ст.40 п.4 КЗпПУ та за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку згідно ст. 40 п.З КЗпПУ. Відділу бухгалтерії провести розрахунок ОСОБА_2 . Підстава: 1. Доповідна записка в.о. головного бухгалтера ОСОБА_3 від 24,06.2021 р, 2. Акт №1 про відсутність на робочому місці ОСОБА_2 від 24,06.2021 р. 3. Протокол №3 чергових зборів від 09.07.2021 р. Наказ підписано директором А.Д. Сойма.

Згідно з наказом Ужанського національного природного парку №26-к від 07.03.2024 «Про поновлення на роботі ОСОБА_2 » відповідно до постанови Закарпатського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року, рішення Воловецького районного суду від 03.11.2022р. в справі за №936/592/22 наказано: 1. Скасувати наказ «Про звільнення ОСОБА_2 » від 20 липня 2021 року № 10-к Ужанського національного природного парку. 2. Поновити ОСОБА_4 на посаді заступника директора-головного природознавця з 11.03.2024 року. 3. В.о. директору Шукалю Я.Ю. забезпечити допуск до роботи ОСОБА_2 на посаді заступника директора-головного природознавця з 11.03.2024 року. 4. Відділу бухгалтерського обліку, звітності та економіки нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 липня 2021 року по 03 листопада 2022 року в сумі 222 114 грн. (двісті двадцять дві тисячі сто чотирнадцять) гривень 96 копійок. 5. Провідному фахівцю з кадрів ОСОБА_5 : 5.1. Внести запис про поновлення на роботі до трудової книжки ОСОБА_2 . 5.2. Внести зміни до особової карточки та особової справи ОСОБА_2 . 6. Взяти до відома, що внесення змін до трудової книжки, особової карточки та особової справи ОСОБА_2 неможливо у зв`язку з викраденням документів. Наказ підписано в.о. директора Я.Шукаль.

Згідно з доданим рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 03.11.2022 у справі №936/592/22 ухвалено позов ОСОБА_2 до Ужанського національного природного парку, третьої особи на стороні відповідача: ОСОБА_1 про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - задовольнити. Скасувати наказ директора Ужанського національного природного парку № 10-к від 20.07.2021 року «Про звільнення» позивача ОСОБА_2 з посади заступника директора-головного природознавця Ужанського національного природного парку за прогул (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин) згідно з п.4 ст. 40 КЗпП України та за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку згідно п.З ст. 40 КЗпП України. Поновити ОСОБА_2 на посаді заступника директора-головного природознавця Ужанського національного природного парку. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді заступника директора- головного природознавця Ужанського національного природного парку. Стягнути з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 21 липня 2021 року по 03 листопада 2022 року в сумі 222 114 (двісті двадцять дві тисячі сто чотирнадцять) гривень 96 копійок з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів. Згідно з даним рішенням констатовано, що підстави для видачі наказу про звільнення є неналежними та недостовірними і спростовуються показами свідків, доказами перебування ОСОБА_2 на амбулаторному лікуванні, відсутні докази на підтвердження порушення ОСОБА_2 обов`язків за трудовими функціями працівника, відсутні докази звільнення за п. 3 ст. 40 КЗпП.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 19.02.2024 рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 03.11.2022 у справі №936/592/22 залишено без змін.

Згідно з доданими платіжними інструкціями №100 від 21.03.2024 відповідачем перераховано 178802,55 грн. згідно постанови Закарпатського апеляційного суду по справі №936/592/22 від 19.02.2024; №102 від 21.03.2024 у розмірі 3331,72 грн. перераховано військовий збір із середнього заробітку за час вимушеного прогулу згідно постанови Закарпатського апеляційного суду по справі №936/592/22 від 19.02.2024; №101 від 21.03.2024 39980,69 грн. перераховано відповідачем ПДФО із середнього заробітку згідно постанови Закарпатського апеляційного суду по справі №936/592/22 від 19.02.2024; №103 від 21.03.2024 на суму 992,40 грн. перераховано відповідачем судовий збір на користь Закарпатського апеляційного суду по справі №936/592/22 від 19.02.2024; №104 від 21.03.2024 на суму 3173,40 грн. повернення сплаченого судового збору згідно постанови Закарпатського апеляційного суду по справі №936/592/22 від 19.02.2024.

Додано витяг з електронної звітності, акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Ужанського національного природного парку за період з 01.07.2021 по 31.03.2025 від 27.06.2025 №130707-07/9.

Судом установлено, що згідно предметом розгляду у цій справі є вимога про стягнення матеріальної шкоди в порядку регресу з посадової особи, винної у незаконному звільненні працівника. Правовою підставою такого позову є положення пункту 8 частини першої статті 134 та статті 237 КЗпП України.

Згідно з частиною третьою статті 233 КЗпП України, для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Регресне зобов`язання за своєю правовою природою є похідним і виникає лише після того, як основне зобов`язання було виконане перед третьою особою. Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05.11.2025 року у справі № 211/447/23, право зворотної вимоги (регресу) до винної особи виникає у юридичної особи саме з моменту фактичної виплати відшкодування (грошових сум) потерпілій особі. До моменту здійснення такої виплати у юридичної особи відсутні фактичні витрати, які становлять склад прямої дійсної шкоди, що підлягає стягненню з працівника.

Отже, днем виявлення шкоди у розумінні статті 233 КЗпП України у даній категорії справ є день, коли роботодавцю стало достеменно відомо про наявність збитків, що підтверджується фактом списання коштів з його рахунків на користь незаконно звільненого працівника.

Матеріалами справи встановлено, що остаточні виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач здійснив у березні 2024 року. Саме з цієї дати розпочався перебіг річного строку, який сплив у березні 2025 року. Позивач звернувся до суду 26.03.2026, зважаючи на норми зупинення строку позовної давності згідно з нормами ЦК України до 04.09.2025. Вважає, що обчислювати строк необхідно з 04.09.2025, поряд з цим просив визнати поважними причини пропуску строку на подання позовної заяви про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника ОСОБА_2 . Також, зазначив, що виконання регресного стягнення шкоди стало можливим після підписання акту ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Ужанського НПП від 27.06.2025 р. та вказівки аудиторів на вжиття заходів щодо регресного повернення коштів державного бюджету виплачених за незаконне звільнення працівників. Отже, Ужанський НПП довідався про порушення свого права 27.06.2025 р.

Принцип юридичної визначеності вимагає від учасника правовідносин проявляти розумну обачність та своєчасно реагувати на встановлені судом обставини, не чекаючи завершення всіх можливих стадій оскарження, якщо основне зобов`язання вже було виконано.

Обґрунтовуючи відсутність підстав для поновлення строку суд звертається до правових позицій Конституційного Суду України, викладених у Рішенні № 1-р/2025 від 11.12.2025.

Конституційний Суд наголосив, що існування інституту позовної давності має на меті передусім забезпечення сталості правовідносин, правової визначеності та остаточності. Суд підтвердив, що встановлення часових обмежень для звернення до суду є питанням розсуду законодавця і має легітимну мету - запобігання зловживанню правом та захист відповідача від вимог після тривалого періоду бездіяльності іншої сторони.

У контексті даної справи колегія суддів зауважує: якщо для працівника (як слабшої сторони) Конституційний Суд визнав певні обмеження надмірними, то стосовно роботодавця (ПрАТ «КЕВРЗ»), який є професійним учасником відносин, має потужну юридичну службу та значні ресурси, обов`язок дотримуватися встановлених строків є ще більш суворим. Як вказав Конституційний Суд у пункті 3 мотивувальної частини згаданого Рішення, система строків завжди містить елемент потенційної несправедливості, проте вона необхідна для мінімізації безмежної в часі відповідальності.

Доводи апелянта про «надмірний формалізм» (правовий пуризм) суду першої інстанції є безпідставними, адже дотримання річного строку, встановленого частиною 3 статті 233 КЗпП України, не є «бюрократичною перепоною», а є реалізацією конституційного принципу верховенства права.

Конституційний Суд України у Рішенні № 1-р/2025 акцентував, що відсутність темпоральних меж призводить до «втрати належної впорядкованості суспільних правовідносин та системних порушень прав відповідачів». Отже, відмова у позові через сплив строків, за умови відсутності доказів об`єктивної неможливості подання позову (непереборних перешкод), є належним застосуванням закону, а не «пуризмом».

Запровадження воєнного стану на території України не є автоматичною та універсальною підставою для поновлення процесуальних строків. Це обставина, яка має оцінюватися судом у контексті того, чи дійсно вона створила фізичні або організаційні перешкоди для вчинення конкретної процесуальної дії. Оскільки позивач є юридичною особою, яка продовжувала свою господарську діяльність, мала діючий штат юристів та доступ до правосуддя протягом усього 2024 - 2026 року, загальне посилання на воєнний стан без належних доказів неможливості подання позову є неспроможним.

Щодо обізнаності про порушення свого та наявності регресного права на відшкодування після підписання акту ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Ужанського НПП від 27.06.2025 р. та вказівки аудиторів на вжиття заходів щодо регресного повернення коштів державного бюджету виплачених за незаконне звільнення працівників, то суд відмічає наступне.

Виплати позивачем поновленому працівнику ОСОБА_2 на підставі судового рішення відбулися у березні 2024 року, у зв`язку з чим позивач пропустив річний строк звернення до суду за вирішенням спору про покладення майнової відповідальності на службову особу, винну у незаконному звільненні працівника. Посилання на акти ревізії як на підставу не пропущення строку для звернення з позовом суд вважає такими, не заслуговують на увагу, оскільки саме з моменту виплати суми працівнику позивач дізнався про порушення прав, а наведена судова практика у справі №483/242/20 (що стосується часу отримання постанови про закриття кримінального провадження) не є релевантною до даних відносин, що виникли внаслідок відносин з відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника.

Отже, викладені представником відповідача у відзиві заперечення щодо позовних вимог із посиланням на те, що позивач не дотримався встановленого ст. 233 КЗпП України річного строку звернення до суду з цим позовом, заслуговують на увагу та враховуються судом під час вирішення цієї справи.

Стосовно вимог позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду із цим позовом та наявності підстав для його поновлення суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Наслідком спливу (пропуску) позовної давності, згідно із ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, є наявність підстав для відмови у позові, у разі застосування такого права стороною у спорі.

Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (ч. 1 ст. 127 ЦПК України).

Аналіз зазначених норм законодавства дає підстави для висновку про наявність у суду виключних дискреційних повноважень у частині суб`єктивної оцінки причин пропуску процесуального строку відповідним учасником справи.

Водночас суд, вирішуючи питання про поновлення пропущеного процесуального строку, повинен зберегти баланс між правом на доступ до суду з одного боку та принципом юридичної визначеності з іншого.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово викладав висновки щодо дискреційних повноважень суду під час визначення поважності причин пропуску процесуального строку та зазначив, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: це обставина або кілька обставин, що безпосередньо унеможливлюють чи ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; ця причина виникла протягом строку, який пропущено; ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Проте у цій справі, заявляючи про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом, позивач вказав виключно про те, що строк зупинявся згідно з нормами ЦК України та довідався про право на регресну вимогу з акту ревізії.

Таке твердження суд вважає безпідставним та таким, що не відповідає приписам законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Сам собою факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Водночас представник позивача не зазначив та не надав суду доказів існування обставин, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання позивачем як учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку, пов`язаних із подачею до суду цього позову.

Крім цього, суд враховує, що у цій справі спір між сторонами виник із трудових правовідносин, до яких підлягає застосуванню ст. 233 КЗпП України, яка є імперативною і підлягає застосуванню незалежно від клопотання будь-якої із сторін про її застосування чи незастосування, та є спеціальною нормою у порівнянні з нормами ЦК України.

Приписи ЦК України на вказані правовідносини, які є трудовими і врегульовані спеціальним законом Кодексом Законів про працю України, не поширюються.

Така правова позиція висловлена зокрема Верховним судом України у постановах від 02 березня 2016 у справі №6-1263цс15 та від 05.07.2017 року у справі № 6-1033цс17, а також неодноразово висловлювалась Верховним Судом.

Крім цього, Верховний Суд у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 від 03 жовтня 2022 року у справі №204/1724/20 зазначив про те, що перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2019 року у справі №826/13768/16 вказала, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.

Також пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини також наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51).

З огляду на вказане та враховуючи встановлені судом обставини звернення до суду із цим позовом поза межами строку, встановленого ст. 233 КЗпП України, суд вважає, що вказане є підставою для відмови у задоволенні позову у зв`язку із пропуском строку звернення до суду за вирішенням цього спору.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

У задоволенні позову слід відмовити. Судові витрати покласти на позивача.

Керуючись статтями 4, 13, 76, 78, 80, 81, 89, 258, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

Відмовити у задоволенні позову Ужанського національного природного парку до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення.

Судові витрати покласти на позивача.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту до Закарпатського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: Ужанський національний природний парк, код ЄДРПОУ 30104729 89000, смт. Великий Березний, вул. Рибарська, 18, Ужгородського району Закарпатської області.

Відповідач: ОСОБА_1 місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Дата складення повного тексту судового рішення 28.07.2026.

Суддя Ужгородського міськрайонного суду

Закарпатської області І.В. Логойда