Рішення № 138402192, 20.07.2026, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

20 липня 2026 р. Справа № 120/13584/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дончика Віталія Володимировича, розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, Державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» про визнання протиправним та скасування рішення

в с т а н о в и в :

29.09.2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Центрально Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та Державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» про визнання протиправним та скасування рішення.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю рішення комісії відповідно до Витягу з протоколу №9 від 20.06.2025 року та Витягу №1.1-9/2025 від 20.06.2025 року Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, про переведення позивача (засудженого) ОСОБА_1 з державної установи "Ладижинська виправна колонія (№39)" до державної установи "Замкової виправної колонії (№58)".

Також позивач вважає, що йому завдано моральної шкоди у розмірі 400 000 грн., у зв`язку із чим звернувся з цим позовом до суду.

Ухвалою суду від 06.10.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку статті 262 КАС України, а також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

Цією ж ухвалою суду клопотання представника позивача задоволено та звільнено позивача від сплати судового збору.

22.10.2025 року представник Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції подав відзив на позов, в якому останній заперечує щодо задоволення даного адміністративного позову. Зокрема зазначає, що відповідно до витягу з протоколу №9 засідання комісії Центрально - Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання від 20.06.2025 прийнято рішення перевести засудженого ОСОБА_1 з державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» до державної установи «Замкова виправна колонія (№58), враховуючи наявність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 КВК України.

Тобто, вказане рішення обґрунтовується винятковими обставинами, передбаченими ст. 93 КВК України, а саме тим, що відповідно до матеріалів під грифом «таємно» подальше перебування засудженого ОСОБА_1 у державній установі «Ладижинська виправна колонія (№39)» стало не можливим, оскільки була пряма загроза життю і здоров`ю як для нього, так і для інших засуджених, які відбувають покарання.

З огляду на викладене, представник відповідача вважає, що підстави для задоволення даного адміністративного позову відсутні.

23.10.2025 року представник Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції подав відзив аналогічного змісту.

23.10.2025 року представник позивача подала відповідь на відзив, у якій, окрім іншого, просить витребувати з Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та Державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» для розгляду справи, документи під грифом «таємно».

27.10.2025 року представник Державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» подав відзив на позов, у якому просив відмовити у задоволенні адміністративного позову. Окрім іншого, вказав, що матеріали під грифом "таємно" були направлені до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.

На думку представника відповідача, міжрегіональною комісією правомірно прийнято рішення про переведення засудженого ОСОБА_1 з державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» до державної установи «Замкова виправна колонія (№58).

З огляду на викладене, представник відповідача вважає, що підстави для задоволення даного адміністративного позову відсутні.

28.10.2025 року представник Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції подав відзив на позов, у якому просив відмовити у задоволенні адміністративного позову.

28.10.2025 року представник Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції подав клопотання, у якому вказав, що документи на підставі яких міжрегіональною комісією прийнято рішення про переведення засудженого ОСОБА_1 відноситься до державної таємниці та відповідно до Закону України «Про державну таємницю» мають обмеження щодо поширення та доступу. Також представник відповідача зауважив, що за своєю посадою, не має допуску до державної таємниці, тому не має можливості надати такі документи, які є доказом по справі.

Ухвалою суду від 22.01.2026 року клопотання про витребування доказів задоволено частково. Витребувано з Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та зобов`язати надати суду у 5-денний строк з дня отримання ухвали: інформацію, яка міститься у висновку проведеного розслідування оперативно-розшуковим підрозділом міжрегіонального управління стосовно ОСОБА_1 , доступ до якої не обмежений. В решті клопотання, - відмовлено.

03.02.2026 року представник Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції подав заяву на виконання вимог ухвали суду від 22.01.2026 року, у якій вказує, що Комісією Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, відповідно до ч. 2 ст. 93 КВК України, прийнято рішення про переведення засудженого ОСОБА_1 з державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» до державної установи «Замкова виправна колонія (№58)» (протокол №9 від 20.06.2025). Зазначає, що дане рішення прийнято на підставі результатів службового розслідування міжрегіонального управління щодо доцільності переведення зазначеного засудженого.

Під час проведення службового розслідування встановлено, що в умовах державної установи «Ладижинська виправна колонія (№39)» життю та здоров`ю засудженого ОСОБА_1 загрожувала небезпека.

26.02.2026 року представник позивача подала додаткові пояснення, у яких вказувала, що саме переведення засудженого до іншої установи виконання покарань допускається лише за наявності передбачених законом підстав та з дотриманням встановленої процедури. Така підстава повинна бути реальною, а не гіпотетичною або припущеною.

Зазначає, що посилання відповідача на «таємність» інформації не звільняє останнього від обов`язку доведення правомірності рішення. Відповідно до положень Закон України «Про державну таємницю» інформація може вважатися державною таємницею лише у разі її віднесення до такої в установленому законом порядку та присвоєння відповідного грифу секретності. У матеріалах справи відсутні докази того, що інформація, на яку посилається відповідач, має статус державної таємниці.

Таким чином, на думку представника позивача, відповідачем не доведено наявність реальної та безпосередньої загрози життю чи здоров`ю ОСОБА_1 , а відтак правомірність прийнятого рішення не підтверджена належними та допустимими доказами.

21.05.2026 року представник позивача подала клопотання про долучення доказів.

Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив наступне.

Вироком Чугуївського міського суду Харківської області від 16.02.2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16.08.2016 року та постановою Верховного Суду від 12.07.2018 року, по справі № 636/3477/14-к провадження № 51-4137 км 18, ОСОБА_1 засуджено: за: ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки; за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років; за ч. 4 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років із конфіскацією майна, яке є його власністю; за ч. 2 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, шляхом часткового складання призначених покарань, остаточно ОСОБА_6 визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років із конфіскацією майна, яке є його власністю. На підставі ст.71 КК України частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Чугуївського міського суду Харківської області від 11 березня 2014 року та остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років із конфіскацією майна, яке є його власністю. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_6 у строк покарання строк його попереднього ув`язнення.

Рішенням Комісії міжрегіонального управління №1.1-9/2025 від 20.06.2025 року Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань вирішено перевести засудженого ОСОБА_1 з державної установи "Ладижинська виправна колонія (№39)" до державної установи "Замкової виправної колонії (№58)", враховуючи наявність підстав, передбачених ч. 2 ст. 93 КВК України.

З протоколу засідання Комісії міжрегіонального управління №9 від 20.06.2025 року вбачається, що рішення прийняте на підставі висновку службового розслідування, згідно з яким засудженого ОСОБА_1 доцільно перевести до іншої виправної колонії.

Не погодившись із таким рішенням комісії, позивач звернувся до суду.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими регламентує кримінально-виконавче законодавство (стаття 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України).

Статтею 2 КВК України передбачено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 статті 10 КВК України засуджені мають право на особисту безпеку. У разі виникнення небезпеки життю і здоров`ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов`язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. Адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Згідно ч. 4 статті 10 КВК України у разі наявності небезпеки для життя і здоров`я засуджених, до яких згідно із законом у зв`язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи:

ізольоване тримання;

переведення в іншу установу виконання покарань.

Відповідно до ч. 5 статті 10 КВК України зміна умов тримання осіб, щодо яких застосовані заходи безпеки, здійснюється з додержанням вимог, передбачених цим Кодексом і законодавством України.

Згідно з частиною 1 статті 86 КВК України вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Статтею 93 КВК України унормовано, що засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5 затверджено Положення про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 266/30134 (далі - Положення). Вказане Положення встановлює завдання, функції, права, обов`язки і порядок діяльності міжрегіональних та центральної комісій з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання.

Цим же наказом затверджено Порядок визначення засудженим виду установи виконання покарань, направлення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі та їх переведення, затверджений в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 265/30133 (далі Порядок), який встановлює механізм визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання.

Відповідно до розділу 1 Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 року № 680/5, комісії у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, а також Положенням про визначення виду колонії.

В свою чергу, зона діяльності міжрегіонального управління - адміністративно-територіальні одиниці, на територію яких поширюються повноваження відповідного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (п. 2 розділу I Положення).

Враховуючи зазначене, зона діяльності міжрегіонального управління поширюється на Вінницьку, Хмельницьку та Чернівецьку області.

Пунктом 6 розділу IV Порядку встановлено, що в окремих випадках, передбачених статтею 10 та частиною другою статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, за заявою засудженого, наряд на переведення засудженого з однієї установи виконання покарань (сектору) до іншої установи виконання покарань (сектору) (додаток 6) готується після надання до міжрегіональної чи центральної комісії вмотивованого висновку, затвердженого начальником міжрегіонального управління, або керівником Департаменту щодо установ центрального та південного регіонів (особами, які виконують їх обов`язки), та матеріалів, зібраних під час перевірки обставин, що перешкоджають перебуванню засудженого в установі виконання покарань (секторі). Підрозділ з контролю за виконанням судових рішень міжрегіонального управління або Департаменту на підставі витягу з протоколу засідання міжрегіональної чи центральної комісії протягом п`яти робочих днів з дати прийняття рішення комісією готує наряд на переведення засудженого з однієї установи виконання покарань (сектору) до іншої установи виконання покарань (сектору).

З аналізу наведених вище правових норм, якими регламентується місце відбування покарання засудженими до позбавлення волі на певний строк та питання переведення таких осіб з однієї виправної колонії до іншої, встановлено, що відповідно до законодавства:

- засуджений відбуває весь строк покарання в одній виправній колонії, водночас основним критеріям для визначення конкретної колонії для відбування покарання є її розташування в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці (області), де особа проживала до засудження або де постійно проживають її родичі, наприклад, батько або мати засудженого;

- переведення засудженого для відбування покарання з однієї виправної колонії до іншої допускається лише у виняткових випадках, які пов`язані з наявністю обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій колонії; такі обставини, зокрема, можуть обумовлюватися виникненням небезпеки для життя і здоров`я засудженого;

- розгляд питання про переведення засудженого для відбування покарання до іншої виправної колонії в межах зони діяльності міжрегіонального управління здійснює відповідна міжрегіональна комісія;

- рішення міжрегіональної комісії про переведення оформлюється протоколом засідання комісії, доводиться до відома засудженого під підпис та, у разі незгоди засудженого/його представника із прийнятим рішенням, може бути оскаржене ними у тому числі до суду.

Статтею 86 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Міжрегіональна комісія - колегіальний орган, що утворюється в міжрегіональному управлінні, який здійснює направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої та розглядає скарги на рішення комісії СІЗО.

Під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду. Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин. (Постанова Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 120/4448/18-а).

Суд вважає, що у цій справі визначення доцільності переведення засудженого з однієї колонії до іншої, аналогічного рівня безпеки і в межах зони діяльності одного міжрегіонального управління, є дискреційними повноваженнями комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.

Відповідно до протоколу засідання Комісії міжрегіонального управління № 9 від 20.06.2025 року прийнято рішення про переведення засудженого ОСОБА_1 з державної установи "Ладижинська виправна колонія (№39)" до державної установи "Замкової виправної колонії (№58)", враховуючи наявність підстав, передбачених ч. 2 ст. 93 КВК України.

Відповідач обґрунтовує своє рішення винятковими обставинами, передбаченими ст. 10 та ст. 93 КВК України, а саме тим, що відповідно до матеріалів під грифом "таємно" подальше перебування засудженого ОСОБА_1 у державній установі «Ладижинська виправна колонія (№39)» стало не можливим, оскільки була пряма загроза життю і здоров`ю як для нього, так і для інших засуджених, які відбувають покарання.

Як вбачається з доводів позовної заяви, що єдиною підставою, яка, на думку представника позивача, унеможливлює переведення ОСОБА_1 з ДУ «Вінницька виправна колонія (№86)» до державної установи "Замкової виправної колонії (№58)", є те, що під час прийняття оскаржуваного рішення про переведення позивача Комісія Центрально-Західного міжрегіонального управління лише обмежилася формальним посиланням на наявність правових підстав для переведення засудженого відповідно до статей 10, 93 КВК України. При цьому в самому рішенні (протоколі, рапорті) жодним чином не обґрунтовано існування виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній колонії та зумовлюють необхідність його переведення в іншу установу виконання покарань.

Суд враховує, що у своїй практиці ЄСПЛ визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання.

Поряд з цим, суд зауважує, що законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі (див. рішення у справах «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, п. 135, від 28 листопада 2002 року, та «Вегера проти Польщі» (Wegera v. Poland), заява № 141/07, п. 71, від 19 січня 2010 року). Проте законодавство повинно з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на «законну мету» відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання (див., наприклад, рішення у справах «Аль-Нашиф проти Болгарії» (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 119, від 20 червня 2002 року, та «Алєксєєва проти Латвії» (Aleksejeva v. Latvia), заява № 21780/07, п. 55, від 3 липня 2012 року).

Як вже зазначалось судом вище, частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлено, що переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Тобто, з формулювання, використаного у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, свідчить, що вищезазначена норма не є абсолютною і у деяких невказаних випадках дозволяє винятки.

Загальна норма, закріплена вищезазначеним положенням, відповідає Європейським пенітенціарним правилам, які рекомендують поміщення засуджених до позбавлення волі, наскільки це максимально можливо, до установ виконання покарань, розташованих поблизу місць проживання родин або близьких родичів (див. пункти 56-58).

Таким чином, суд погоджується з доводами відповідача про те, що законодавчим положенням дозволяється переведення засудженого з однієї пенітенціарної установи до іншої за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у «первинній» установі.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про обґрунтованість рішення відповідача, оскільки вимогами КВК України та Порядку № 680/5 не встановлено обов`язку комісії щодо додаткових обґрунтувань свого рішення, у разі встановлення підстав для переведення засудженого відповідно до ст.ст. 10, 93 КВК України. Оскаржуване рішення прийняте відповідачем в межах повноважень, на законних підставах, з урахуванням їх винятковості та з урахуванням аналогічного рівня безпеки установи і в межах юрисдикції міжрегіонального управління.

Аналогічний висновки містяться у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.01.2025 року по справі № 120/3061/24, від 28.04.2025 року по справі № 120/2993/24, від 04.02.2025 року по справі № 120/3000/24.

В частині вимоги позивача про стягнення на його користь 400 000 грн завданої моральної шкоди, суд зазначає, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльності, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Таким чином, для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням, бездіяльністю або рішеннями заподіювача - суб`єкта владних повноважень, та вини останнього в її заподіянні.

Крім того, при заявленні вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди позивачем має бути зазначено, в чому полягає шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалість, можливість відновлення тощо), та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації.

Аналогічна правова позиція висловлена судом касаційної інстанції, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 в адміністративній справі № 804/2252/14, 28.11.2018 в адміністративній справі №281/550/15-а, 21.11.2018 в адміністративній справі № 826/19928/16 та 30.01.2018 в адміністративній справі № 813/5138/13-а.

Відповідно до п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму №4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 24.06.2020.

Водночас, докази, які б належно підтверджували доводи позивача про заподіяння моральної шкоди в матеріалах справи - відсутні.

Поряд з цим, вимога про стягнення моральної шкоди є похідною від вимог про визнання протиправними та скасування протоколу та рішення, а отже задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Положеннями ст. 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Враховуючи положення статті 139 КАС України, питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні адміністративного позову, - відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

відповідач: Центрально-Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (вул. Брацлавська, 2А, м. Вінниця, 21001, код ЄДРПОУ 40867306 )

відповідач: Державна установа «Ладижинська виправна колонія (№39)» (вул. Гранітна, 15, селище Губник, Ладижинська ТГ, Гайсинський район, Вінницька область, 24324, код ЄДРПОУ: 08562565)

Суддя Дончик Віталій Володимирович