Рішення № 138347506, 16.07.2026, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/4261/20

Категорія 63

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 липня 2026 року Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Захарчук С. С.,

за участю секретаря судового засідання - Омельченко К. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом Подільської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення,

В С Т А Н О В И В :

Подільська районна у м. Києві державна адміністрація звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 про виселення.

Позивач зазначав, що на підставі додатку № 7 до Розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 10.12.2010 №1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» будинок 26 вул. Петропавлівська в м. Києві віднесено до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації.

Відповідно до розпорядження Подільської районної в м. Києві державної адміністрації № 50 від 29.01.2015 «Про передачу на баланс та закріплення на праві господарського відання за комунальним лприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району м. Києва» житлового та нежитлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та приватизованого житлового фонду з метою подальшого обслуговування» даний будинок передано на баланс КП «Керуюча компанія обслуговування житлового фонду Подільського району м. Києва».

Таким чином, будинок АДРЕСА_1 перебуває в управлінні Подільської районної у м. Києві державної адміністрації.

Відповідач у справі своїми протиправними діями (самоправно зайняв квартиру АДРЕСА_2 ) не дає можливості позивачу забезпечити схоронність житлового фонду в частині спірної квартири.

Крім того, позивач не має змоги розпорядитися своїм правом щодо надання спірного приміщення згідно черги осіб, що потребують поліпшення житлових умов або надати як службове та видати відповідний ордер, оскільки ордер може бути виданий лише на вільне жиле приміщення.

Ордер на квартиру АДРЕСА_2 не видавався, квартира до числа службових жилих приміщень не включалася та виключалася, квартира не була приватизована.

Як підставу для вселення відповідачі вказують на наказ генерального директора КП «Поділ-Житло» від 12.12.2006 № 639, однак, повноваження щодо надання житлових приміщень належить місцевим державним адміністраціям.

Таким чином, відповідачі підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення із самовільно зайнятої ними квартири.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

У відзиві на позов, ОСОБА_1 , заперечуючи проти позову, вказав на наступне.

У 2006 році йому, як працівнику житлово-комунальної сфери, генеральним директором КП «Поділ-житло» було надано в користування жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1 .

В той час КП «Поділ-житло», як комунальне підприємство Подільської районної у місті Києві, здійснювало управління житловим фондом Подільського району міста Києва, а тому всі житлові будинки, які відносилися до цього житлового фонду, перебували в оперативному управлінні цього підприємства, яке мало повноваження щодо розпорядження всіма житловими приміщеннями фонду на підставі статей 13-18 ЖК України, а також відповідно до ст. 24 ЖК України.

При цьому, вказане вище рішення щодо надання йому житлового приміщення було узгоджено з Подільською районною державною адміністрацією.

З 2006 року ОСОБА_1 разом зі своєю родиною вселився в надану йому квартиру АДРЕСА_2 , однак, ордер на вселення не був наданий з незрозумілих причин, незважаючи на чисельні прохання.

В зазначеній квартирі вони проживають з моменту їх вселення та по цей час, квартира є їхнім єдиним постійним місцем проживання.

Твердження позивача про те, що ними самоправно зайнята зазначена квартира не відповідає дійсності, оскілки вони вселилися у спірну квартиру з дозволу та відома посадових осіб Подільської районної у м. Києві державної адміністрації.

Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позов з викладених у ньому підстав та просив позов задовольнити.

Відповідачі у судове засідання не з`явилися, про дату та час судового засідання були повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Суд, відповідно до ст. 223 ЦПК України, ухвалив розглядати справу за відсутності відповідачів.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази у їх сукупності, дійшов наступного висновку.

Судом установлено, що відповідно до переліку підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Подільської районної у м. Києві державної адміністрації, що є додатком № 7 до розпорядження виконавчого органу Київської міської радим Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 № 1112 житловий будинок по АДРЕСА_1 віднесено до сфери управління Подільської районної у м. Києві державної адміністрації.

Відповідно до інформації начальника відділу обліку та розподілу житлової площі від 27.03.2020 на квартиру АДРЕСА_2 ордер не видавався, до службової житлової площі квартира не включалася.

Згідно інформації в.о. начальника відділу з питань майна комунальної власності Подільської районної у м. Києві державної адміністрації від 05.06.2018 № 106/25-207 приватизаційні документи та відомості щодо приватизації квартири АДРЕСА_2 відсутні.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частині четвертій статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ.

Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1994 року у справі Van de Hurk v. the Netherlands («Ван де Гурк проти Нідерландів»), № 288).

Звертаючись до суду з позовом про виселення, Подільська районна у м. Києві державна адміністрація лише констатувала факт того, що відповідачі вселилися у спірну квартиру самоправно, без відповідного ордера.

Разом з тим, судом установлено, що відповідно до наказу КП «Поділ-житло» № 639 від 12.12.2006 дозволено водію СКП «Поділ-ліфт» ОСОБА_1 користуватися квартирою АДРЕСА_2 . 18,0 кв.м. з оплатою за фактичне проживання..

У наказі вказано, що підставою є заява водія СКП «Поділ-Ліфт» ОСОБА_1 з клопотанням в.о. заступника голови Подільської районної у м. Києві державної адміністрації Дубовика М.Г.

При цьому, зі змісту наказу вбачається те, що до КП «Поділ-житло» Подільського району м. Києва звернувся в.о. заступника голови Подільської районної у м. Києві державної адміністрації Дубовик М.Г. про надання дозволу на тимчасове користування квартирою АДРЕСА_2 18,0 кв.м. водію СКП «Поділ-ліфт» ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 18.01.2018 у справі № 465/3255/14-ц (провадження № 61-192св17), не можуть вважатися такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, особи, які вселилися до нього на підставі ордера.

Водночас у постанові від 12.10.2020 у справі № 686/27262/18 Верховний Суд зазначив, що не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення, також особа, яка вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу.

Верховний Суд у постанові від 31.03.2020 у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акта (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення.

Подільською районною у м. Києві державною адміністрацією не надано доказів того, що відповідачі вселились у спірну квартиру самоправно та підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine («Глоба проти України»), № 15729/07, § 37).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41, 44).

Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов`як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.

Також у рішенні від 08 лютого 2024 року в справі «Єсічко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що у своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ зазначив, що не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, виходячи з практики ЄСПЛ законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Втручання у право на житло, зокрема, могло переслідувати законну мету, а саме: захист прав інших осіб, які мають право на отримання жилої площі з житлового фонду територіальної громади міста Києва, тобто виселення мало законодавчі підстави.

Водночас, Подільська районна у м. Києві адміністрація не обґрунтувала у позові суспільної необхідності такого втручання, як виселення та не довела нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів у зв`язку з відсутністю конкуруючого приватного інтересу щодо проживання в цій квартирі.

Оскільки доказів того, що відповідачі самоправно вселилися до жилого приміщення, позивачем суду не надано, а тому підстави, передбачені статтею 116 ЖК України, для їх виселення без надання іншого житла відсутні.

Водночас, виселення відповідачів може призвести до виникнення негативних наслідків, буде надмірним тягарем для них, оскільки встановлені обставини справи, зокрема тривалість проживання у спірній квартирі, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідну квартиру житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Виходячи з вищевикладеного, правових підстав для задоволення позову про виселення відповідачів зі спірної квартири з підстав самоправного її зайняття на підставі ст. 116 ЖК України, немає.

У відзиві на позов відповідач вказав на пропуск позивачем строку позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Суд не вирішує питання щодо позовної давності, оскільки суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, у зв`язку з чим, відмовляє у задоволенні позову саме з цих підстав.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 12, 13, 76-82, 223, 258-259, 263-265, 268, 273, 353, 354 ЦПК України -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову Подільської районної у м. Києві державної адміністрації (04070, м. Київ, Контрактова площа, 2, код ЄДРПОУ 37333608) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків та / або номер і серія паспорта невідомі), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків та / або номер і серія паспорта невідомі), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків та / або номер і серія паспорта невідомі) про виселення - відмовити.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С. С. Захарчук