Рішення № 138336148, 15.07.2026, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/15708/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2026 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в особі головуючого судді Наумової Н.В., при секретарі судового засідання Передерій Є.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгороді позовну заяву громадянки Угорщини ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до першого відповідача Ужгородського відділу Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції, другого відповідача Державної митної служби України в особі Закарпатської митниці, про визнання права власності на транспортний засіб та зняття арештів з майна, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач громадянка Угорщини ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) звернулася до суду з позовом (у новій редакції) до першого відповідача Ужгородського відділу Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції, другого відповідача Державної митної служби, за яким просить:

-визнати за нею - громадянкою Угорщини ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) право власності на транспортний засіб «Mercedes-Benz» моделі «GL 450 4 MATIC», реєстр. н/з Угорщини НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 ;

-зняти всі арешти з транспортного засобу «Mercedes-Benz» моделі «GL 450 4 MATIC», реєстр. н/з Угорщини НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , накладені державним виконавцем Ужгородського відділу Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у виконавчому провадженні №64656873;

-зобов`язати Ужгородський відділ Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та Закарпатську митницю повернути громадянці Угорщині ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) належний їй транспортний засіб «Mercedes-Benz» моделі «GL 450 4 MATIC», реєстр. н/з Угорщини НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .

В обґрунтування позову позивач зазначила наступне.

Постановою Закарпатської митниці ДФС від 18.11.2020р. №1457/30500/20 (копія якої у позивачки ОСОБА_1 відсутня) ОСОБА_3 визнано винним у порушенні митних правил, у зв`язку з чим на нього накладено штраф в розмірі 985 889,25 грн.

Разом з тим, при порушенні провадження у справі про порушення митних правил у ОСОБА_3 було вилучено належний йому тоді на праві приватної власності транспортний засіб «Mercedes-Benz» моделі «GL 450 4 MATIC», реєстр. н/з Угорщини НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 (далі ТЗ).

Проте, відповідно до згаданої постанови митним органом вирішено повернути ТЗ власнику.

ОСОБА_1 (далі Позивачка) у теперішній час є одноосібним власником ТЗ, що підтверджується паспортом технічного засобу, техпаспортом та відповідною довідкою, з перекладами на українську мову.

Між тим, у даний час Позивачці стало відомо, що згадана вище постанова Закарпатської митниці ДФС від 18.11.2020р. №1457/30500/20 перебуває на виконанні в Ужгородському відділі Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі Відділ ДВС) і примусово виконується у виконавчому провадженні № 64656873.

28 листопада 2023 року державним виконавцем Відділу ДВС винесено постанову про опис й арешт майна боржника, а саме ТЗ.

При цьому, листом від 19.12.2023р. №64656873-10 Відділ ДВС повідомив, що державним виконавцем і надалі будуть вживатись заходи, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» для повного виконання рішення.

03 січня 2024 року Позивачка звернулася до Відділу ДВС та Закарпатської митниці з заявою про повернення їй ТЗ і зняття з нього арешту, надавши докази, які підтверджують факт перебування у її власності ТЗ. Разом з тим, Позивачка просила надати їй копії всіх документів, які містяться у матеріалах виконавчого провадження № 64656873.

Однак, листом від 22.01.2024р. №64656873-10 Відділ ДВС відмовив в задоволенні цієї заяви.

Закарпатська митниці також відмовила у задоволенні заяви Позивачки, покликаючись на ч.1 ст.59 Закону України «Про виконавче провадження», згідно з якою особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

З огляду на викладене, Позивачка звернулася до суду із цим позовом.

За ухвалою від 27.09.2024 року судом було звалено позовну заяву без руху.

За ухвалою від 07.10.2024 року було відкрите провадження у справі № 308/15708/24 у порядку загального позовного провадження та призначене підготовче судове засідання; клопотання представника позивача громадянки Угорщини ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) адвоката Розмана С. про витребування доказів задоволено; витребувано від Ужгородського відділу Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження № 64656873.

Зазначена ухвала була виконана, із супровідним листом від 04.11.2024 року № 78663 Ужгородський відділ Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції надав суду належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження № 64656873.

31.10.2024 року та 19.12.2025 року від представника позивача громадянки Угорщини ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) - адвоката Розмана С.Ю. надходили заяви про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, згідно якої він просить провести судове усі судові засідання у справі в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів.

За ухвалою від 31.10.2024 року та від 22.12.2025 року судом було відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача громадянки Угорщини ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) - адвоката Розмана С.Ю., про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів у справі № 308/15708/24 через відсутність вільних залів.

12.02.2025 року від представника позивача адвоката Розмана С.Ю. до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивачки та її представника.

12.02.2025 року від представника другого відповідача - Державної митної служби України в особі Закарпатської митниці також надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

За ухвалою від 12.02.2025 року судом було закрите підготовче провадження у цій справі та призначено справу до розгляду по суті.

12.03.2025 року від представника позивача адвоката Розмана С.Ю. до суду повторно надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивачки та її представника.

Судове засідання у справі було призначене на 15.07.2026 року на 09 год. 40 хв., однак через неявку в судове засідання всіх учасників справи судом у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

У відповідності до ч. 6 ст. 259 ЦПК України складання рішення суду було відкладено на строк не більш як п`ять днів, тому у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення, якою є 20.07.2026 року.

Суд, дослідивши матеріали цивільної справи та наявні у справі докази, встановив наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з постанови в справі про порушення митних правил №1457/30500/20 від 18.11.2020 року, винесеної першим заступником начальника Закарпатської митниці Держмитслужби Баланом В.І., громадянина ОСОБА_3 було визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбаченого статтею 485 Митного кодексу України. Вилучений протоколом про порушення митних правил № 1457/30500/20 від 17.09.2020 року легковий автомобіль марки Мersedes-benz», модель «GL 450 4 MATIC», кузов номер: НОМЕР_2 , реєстраційний номерний знак Угорщини НОМЕР_1 та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу № НОМЕР_3 було повернуто ОСОБА_3 . На громадянина ОСОБА_3 накладене адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів 985 889,25 грн.

Роз`яснення порядок оскарження цієї постанови та набуття нею законної сили.

Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, зазначена постанова була оскаржена ОСОБА_3 до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, як адміністративного суду першої інстанції.

За постановою від 15.01.2021 року у справі № 308/12692/20 судом було відмовлено у задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 до Закарпатської митниці Держмитслужби України про визнання протиправною та скасування постанови № 1457/30500/20 від 18.11. 2020 року про порушення митних правил.

За постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2021 року у справі № 308/12692/20 було Апеляційну скаргу ОСОБА_4 (ОСОБА_2) залишено без задоволення, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 січня 2021 року у справі № 308/12692/20 без змін.

При цьому судом апеляційної інстанції встановлено, що: ОСОБА_6 має паспорт як громадянина України, так і паспорт громадянина Угорщини. В судовому засіданні представник апелянта це не заперечує.

Відтак аналізуючи наведене вище колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що ОСОБА_6 є резидентом України

З врахуванням наведеного колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що позивач, як громадянин України, при ввезенні на територію України автомобіля марки «Mercedes-benz», модель «GL 450 4 МАТІС» реєстраційний номерний знак Угорщини НОМЕР_1 , повинен був сплатити передбачені законодавством митні платежі, оскільки він є резидентом України.

Колегія суддів зазначає, що частиною 1статті 458 МК встановлено, що порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, а саме протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред`явлення їх органам доходів і зборів для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на органи доходів і зборів цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність.

Приписами статті 485 МК встановлено, що заявлення в митній декларації з метою неправомірного звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їх розміру неправдивих відомостей щодо істотних умов зовнішньоекономічного договору (контракту), ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача товару, неправдивих відомостей, необхідних для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД та його митної вартості, та/або надання з цією ж метою органу доходів і зборів документів, що містять такі відомості, або несплата митних платежів у строк, встановлений законом, або інші протиправні дії, спрямовані на ухилення від сплати митних платежів, а так само використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати митних платежів, в інших цілях, ніж ті, у зв`язку з якими було надано такі пільги, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів.

При цьому, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції у тому, що склад правопорушення, передбаченого статтею 485 МК, передбачає вчинення особою умисних цілеспрямованих дій з метою неправомірного звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їх розміру.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що громадянин ОСОБА_7 - має статус резидента, а тому не мав права ввозити транспортний засіб марки Mercedes-benz, модель «GL 450 4 МАТІС» кузов номер; НОМЕР_2 , реєстраційний номерний знак Угорщини НОМЕР_1 , в режимі «тимчасове ввезення до 1 року», в порядку встановленому ч. 1 ст. 380 МК України.

Щодо посилань апелянта на відсутність умислу в його діях, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно положень статті 10 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КупАП) адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Статтею 11 КУпАП передбачено, що адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Аналізуючи матеріали справи, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що позивач - ОСОБА_6 , будучи громадянином України, маючи постійне місце проживання в АДРЕСА_1 , про що свідчить паспорт гр. України в формі картки № НОМЕР_3 , виданий Ужгородським РВ 24.09.2019 року, довідка ГУДМСУ в Закарпатській області від 04.03.2020року за №2101.3.7-1837/21.3-20 на запит митного органу та довідка Чопської міської ради Закарпатської області №03-15/581 від 28.02.2020року, про його реєстрацію, усвідомлював протиправний характер своїх дій, передбачав її шкідливі наслідки і бажав та/або свідомо допускав настання цих наслідків, тобто діяв умисно.

Посилання апелянта на незгоду з визначеною митною вартістю автомобіля, колегія суддів відхиляє, оскільки в матеріалах справи наявний Експортний висновок №1420003800-0308 від 29.10.2020р. щодо вартості вказаного вище автомобіля (а.с.85-90).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, зробивши системний аналіз положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову, а тому апеляційну скаргу слід відхилити.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як зазначено у ст. 534 МК України постанови митних органів про накладення адміністративних стягнень за порушення митних правил є обов`язковими для виконання.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 535 МК України постанова митного органу про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил підлягає виконанню після закінчення строку оскарження, зазначеного у статті 529 цього Кодексу. Митний орган, який виніс постанову про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил, виконує її самостійно або через державного виконавця.

Зазначена постанова була звернута до примусового виконання митним органом.

За постановами від 26.02.2021 року державного виконавця Ужгородського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Галочкіної С.В. було відкрите виконавче провадження ВП № 64656873 з примусового виконання постанови від 18.11.2020 року № 1457/30500/20 та визначений розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у розмірі 138,72 грн. і постановлено стягнути з ОСОБА_3 98 588,20 грн. виконавчого збору.

За листом від 30.06.2021 року Закарпатська митниця просила Ужгородський РВ ДВС стягнення штрафу у справі ПМП № 1457/30500/20 від 17.09.2020 року здійснити за рахунок коштів від реалізації автомобіля Mercedes-Benz, модель «GL 450 4 МАТІС» реєстраційний номерний знак Угорщини НОМЕР_1 .

За постановою від 05.07.2021 у ВП № 64656873 ДВС у межах сум звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів 1 084 678,17 грн. наклав арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_3 .

За листом від 05.07.2021 року № 12/3/64656873 ДВС викликала ОСОБА_3 до ДВС та просила надати документи та пояснення.

За листами від 06.07.2021 року № 12-3/64656873 та від 14.12.2021 року № 12-3/64656873 ДВС просила Закарпатську митницю надати доступ до автомобіля ОСОБА_3 з метою проведення його опису.

За листом від 16.12.2021 року № 12-3/64656873 ВДВС просила Державну прикордонну службу України надати доступ до автомобіля ОСОБА_3 з метою його опису.

За заявою від 24.08.2023 року ОСОБА_3 повідомив ВДВС, що органом митниці ще в кінці 2020 року від нього було вилучено належний йому транспортний засіб марки «Mercedes-Benz» моделі «GL 450 4 Matic», реєстр, н/з Угорської республіки НОМЕР_1 , та просив ДВС, з метою якнайшвидшого виконання виконавчого документа, зняття з його майна арешту та виключення його з реєстру боржників, негайно вжити всіх дій щодо примусової реалізації зазначеного вище транспортного засобу.

За листом від 27.10.2023 року № 10-64656873 ВДВС просив Закарпатську митницю надати розрахунок митних платежів.

За листом від 27.10.2023 року № 10-64656873 ВДВС просив Закарпатську митницю забезпечити проведення виконавчих дій з вилучення, опису та передачі на відповідальне зберігання автомобіля.

За листом від 01.11.2023 року № 7.7-08-1/21/26/8015 Закарпатська митниця надала ВДВС Довідку про визначення вартості майна після нарахування усіх податків і зборів, що підлягають сплаті при переміщенні майна через кордон України.

За листом від 21.11.2023 року № 10-64656873 ВДВС повідомив Закарпатську митницю про час вчинення виконавчих дій з опису автомобіля.

За постановою від 28.11.2023 року АСВП № 64656873 ВДВС було проведено опис та накладення арешту на майно, що належить боржнику: транспортний засіб марки Mercedes-Benz, модель «GL 450 4 МАТІС», кузов номер: НОМЕР_2 , реєстраційний номерний знак Угорщини НОМЕР_1 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу № НОМЕР_3 .

За заявою від 04.12.2023 року ОСОБА_3 звертався до ВДВС із проханням негайно повідомити про хід виконання за його заявою від 04.12.2023 року, на яку отримав відповідь від 19.12.2023 року № 64656873-10 про проведені виконавчі дії, в тому числі: опис і вилучення ТЗ.

Проте, вже 03.01.2024 року позивач у цій справі - ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) звернулася до ВДВС із заявою про повернення їй цього автомобіля та зняття з нього всіх арештів. В обґрунтування заяви додала паспорт транспортного засобу, з якого вбачається, що вона лише 20.07.2021 року, тобто після набуття законної сили остаточним рішенням суду у цій справі, стала власником цього транспортного засобу. На заяву ВДВС їй була надана відповідь від 22.01.2024 року № 64656873 про те, що вона не є стороною виконавчого провадження, тому може звернутися до суду з відповідними вимогами.

З наданої позивачем довідки від 15.06.2023 року Урядової установи області Саболч Сатмар Берег від 15.06.2023 року вбачається, що ОСОБА_1 є власником спірного транспортного засобу.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Цивільний кодекс України не містить окремої норми, що прямо визначала б фраудаторність. Проте вже усталена практика, особливо на рівні Верховного Суду, свідчить: існує чіткий підхід до кваліфікації таких дій як недобросовісних і таких, що суперечать основам цивільного права.

Фраудаторні правочини - це дії боржника, які формально виглядають як звичайні цивільні правочини, але мають одну приховану мету - уникнути виконання зобов`язань перед кредитором. Тобто йдеться про продаж, дарування або іншу передачу майна, яка покликана зменшити активи боржника й зробити його «юридично порожнім» для подальшого стягнення.

Так у постанові від 04.02.2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) Велика Палата Верховного Суду навела наступні висновки.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, рецисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Про природу фраудаторного правочину

Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці допускає кваліфікацію правочину як фраудаторного, зокрема, як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та зловживаючи правом (статті 3, 13 ЦК України) і така практика є усталеною.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України.

У цьому Рішенні вказано: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку.

Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними.

У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використала / використали право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.

Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір.

Такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.

Проте у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній.

Велика Палата Верховного Судув постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц дійшла висновку, що Верховний Суд вже неодноразово застосовував принцип добросовісності та конструкцію недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Цивільно-правовий договір (зокрема й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (зокрема вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц також наголосила, що за змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Про співвідношення фраудаторного і фіктивного правочинів

Велика Палата дійшла висновку про те, що фіктивний правочин і фраудаторний поєднує невідповідність принципу добросовісності, проте не кожен фіктивний правочин є фраудаторним, як і не кожен фраудаторний правочин є фіктивним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Зокрема, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, зокрема сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.

При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц погодилася з тим, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, зокрема таким, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Поняття фраудаторності правочинів знайшло своє відображення і в інших постановах Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 (пункт 155).

Так, у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 Велика Палата Верховного Суду, кваліфікуючи правочин як фраудаторний і визначаючи правові підстави для визнання його недійсним, застосовувала норми пункту 6 частини першої статті 3, частин першої - четвертої статті 13, частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Отже, можна дійти висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою.

При цьому слід наголосити, що оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що у своїй постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 вона виснувала, що в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду з позовною заявою про оспорення фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення.

Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

Обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.

Повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину).

Постановою від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 Велика Палата Верховного Суду підтримала сформульовані нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 висновки про те, що покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

Велика Палата Верховного Суду врахувала, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а винятково службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов`язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.

Водночас забезпечення найбільш сприятливої ситуації для виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим та/або немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.

Наведене не означає, що виконавець у виконавчому провадженні зобов`язаний діяти лише в інтересах стягувача, адже всі виконавчі дії повинні вчинятися з дотриманням прав усіх сторін виконавчого провадження, зокрема й боржника. Проте оскільки метою здійснення виконавчого провадження є повне та своєчасне виконання судового рішення, то вжиття виконавцем усіх необхідних заходів для досягнення цієї мети потрібно розглядати як таке, що відповідає як загальним засадам верховенства права і обов`язковості судових рішень, так і правомірним інтересам стягувача у конкретному виконавчому провадженні.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 виснувала, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.

З цих же міркувань у разі наявності спору про право на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, позов про визначення частки боржника у такому майні також пред`являється виконавцем в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, оскільки як вимоги, спрямовані на повернення майна у власність боржника (спільну власність боржника та інших осіб), так і вимоги щодо визначення частки боржника у такому майні мають на меті забезпечення повного та своєчасного виконання судового рішення у спосіб звернення стягнення на майно боржника, що відповідає майновим інтересам стягувача.

Між тим, варто акцентувати увагу на тому, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 вкотре наголосила, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні.

Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вчергове резюмує, що право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов`язанні та пред`явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що стягувач самостійно як заінтересована особа, яка заперечує дійсність договору на підставах, встановлених законом, має право на звернення з позовом про визнання такого правочину недійсним, як передбачено частиною третьою статті 215 ЦК України.

Частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» прямо передбачає, що укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників.

Як вбачається з досліджених судом доказів, боржник ОСОБА_3 був обізнаний про хід як судової справи, так і проведення виконавчих дій у цій справі про порушення митних правил, а також про накладення арештів на все рухоме та нерухоме майно за постановою ВДВС від 05.07.2021 року. Більш того, вже після продажу транспортного засобу 20.07.2021 року, він 24.08.2023 року звертався до ДВС із заявою про вжиття всіх дій щодо примусової реалізації цього ж транспортного засобу, тобто свідомо вводив ВДВС у оману, приховуючи той факт, що вчинив правочин купівлі продажу цього транспортного засобу на шкоду кредиторові Державі Україна. Суд також приймає до уваги той факт, що доказів сплати штрафу у повному обсязі ОСОБА_3 суду не надано.

Перехід права власності на транспортний засіб був здійснений між боржником та позивачкою лише 20.07.2021 року, тобто після 29.04.2021 дати набрання рішення апеляції законної сили, і після 05.07.2021 року дати накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_3 , що також свідчить про грубе порушення діючого законодавства та свідоме ухилення боржника від виконання постанови митного органу, що має всі ознаки фраудаторного правочину, оскільки цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили.

Позивач не надала суду договір купівлі продажу транспортного засобу від 19.07.2021 року, тому суд позбавлений його проаналізувати більш ретельно та визнати недійсним, як фраудаторний правочин, проте наявні всі підстави задля відмови у позові, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами той факт, що він є добросовісним набувачем майна, набув транспортний засіб на законних підставах та не був обізнаний, що такими діями завдає шкоду кредиторові Державі Україна.

Витрати із сплати судового збору у відповідності до ст. 141 ЦПК України слід покласти на позивача у зв`язку з відмовою у позові.

Керуючись ст.ст. 10, 81, 89, 141, 263-265, 272, 273, 354, 355 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Відмовити повністю у задоволенні позовної заяви громадянки Угорщини ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до першого відповідача Ужгородського відділу Державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції, другого відповідача Державної митної служби України в особі Закарпатської митниці, про визнання права власності на транспортний засіб та зняття арештів з майна.

Витрати із сплати судового збору покласти на позивача.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 20.07.2026 року.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду Н.В. Наумова