Рішення № 138334301, 20.07.2026, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 липня 2026 рокусправа № 380/6925/26Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гулкевич І.З., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

встановив:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просити суд:

-визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, а саме: у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за рідною матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю 1 групи та потребує постійного стороннього догляду, що підтверджується довідкою МСЕК Серія 12 ААГ №874736 від 11.09.2024;

-зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виключити зі списків особового складу та звільнити з військової служби ОСОБА_1 через сімейні обставини або інші поважні причини, а саме: у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за рідною матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю 1 групи та потребує постійного стороннього догляду, що підтверджується довідкою МСЕК Серія 12 ААГ №874736 від 11.09.2024.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Позивач зазначає, що 04.02.2026 звернувся з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту 12 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу через сімейні обставини або з інших поважних причин, а саме у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за рідною матір`ю. 26.03.2026 на даний рапорт позивач отримав відповідь відповідача, якою йому відмовлено у звільненні з військової служби, у зв`язку з наявністю рідної сестри, яка може здійснювати догляд за матір`ю. Позивач зазначає, що ним відповідачу надано всі передбачені чинним законодавством документи, що підтверджують наявність підстав для звільнення з військової служби, проте відповідач безпідставно відмовив у задоволенні його рапорту чим порушив його права. З урахуванням викладеного у позовній заяві, позивач просив задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою суду від 20.04.2026 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами та відповідачу запропоновано надати суду відзив на позовну заяву у п`ятнадцятиденний строк, з дня отримання цієї ухвали.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він посилається на те, що 16.02.2026 на адресу Військової частини НОМЕР_1 надійшов рапорт ОСОБА_1 за формою, визначеною у додатку 22 до Інструкції щодо скерування запиту з метою перевірки сімейного стану та оформлення акту перевірки сімейного стану. На виконання вимог даного рапорту військовою частиною НОМЕР_1 скеровано запит до військовослужбовця ІНФОРМАЦІЯ_1 . Як вбачається із акту обстеження ІНФОРМАЦІЯ_1 від 12.02.2026 №1895/1619 встановлено наявність дочки ОСОБА_3 . За результатами розгляду акту перевірки сімейного стану військовослужбовця та рапорту про повідомлення підстав для звільнення та скерування запиту до ІНФОРМАЦІЯ_2 солдата ОСОБА_1 надано відповідь вих. №6306 від 26.03.2026.

Позивач з рапортом визначеним пунктом 233 Положення 1153/2008 не звертався. В рапорті від 16.02.2026 не зазначено посади військовослужбовця, до рапорту не долучені копії документів завірені адвокатом 02.04.2026. Позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів подання рапорту про звільнення з військової служби відповідно до вимог чинного законодавства. Також зазначає, що згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) 03.04.2026 №98 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та направлено для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 . Позивач не позбавлений права на звернення із рапортом про звільнення з військової служби за новим місцем проходження військової служби та за наявності, належних доказів, що підтверджують підстави для такого звільнення. За вказаних умов військова частина НОМЕР_1 не вправі приймати будь-які рішення, пов`язані з виконанням позивачем обов`язків публічної служби. У зв`язку з цим, відповідач просить відмовити у задоволенні позову повністю.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Позивач, ОСОБА_1 , є громадянином України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 . Батько ОСОБА_4 , мати ОСОБА_2 .

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 17.08.2021.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 30.01.2026 по 03.04.2026 за призовом під час мобілізації.

Згідно із довідкою до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №874736 від 23.10.2024 ОСОБА_2 встановлено І групу інвалідності довічно. Висновок про умови і характер праці потребує постійного стороннього догляду.

Згідно із відомостями про зареєстрованих осіб від 29.01.2026 №24, виданими виконавчим комітетом Буської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Згідно із актом перевірки сімейного стану військовослужбовця від 12.02.2026 №1618, складеним ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_2 є матір`ю військовослужбовця ОСОБА_1 . Інші члени сім`ї першого ступеня споріднення відсутні.

Позивач звернувся до відповідача із рапортом від 04.02.2026, у якому просив надіслати до ІНФОРМАЦІЯ_6 запит з метою перевірки його сімейного стану та оформлення акту перевірки сімейного стану військовослужбовця та в подальшому звільнити з військової служби.

До рапорту було долучено: копію паспорта, РНОКПП та свідоцтва про народження позивача; копію паспорта, РНОКПП та пенсійного посвідчення ОСОБА_2 ; акт про встановлення факту проживання; копію довідки до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №874736 від 11.09.2024 ОСОБА_2 ; відомості про зареєстрованих у житловому приміщення; акт перевірки сімейного стану; копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 17.08.2021.

Листом від 26.03.2026 надано відповідь на рапорт. У вказаному листі зазначено, що згідно із акту обстеження сімейного стану ІНФОРМАЦІЯ_7 від 12.02.2026 у ОСОБА_2 наявна дочка ОСОБА_3 . Згідно нотаріально завіреної заяви ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_8 , понад 15 років за межами України, із матір`ю не проживає, участі в утриманні та догляді не бере, матеріальної допомоги не надає, сімейних відносин із матір`ю не підтримує, місце проживання фактично не відоме. Однак, проживання за межами України не позбавляють повнолітню доньку ні обов`язку, визначеного законом, піклуватися про свою непрацездатну матір, ні можливості виконувати такий обов`язок. Жодних доказів того, що ОСОБА_3 сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров`я або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи не надано. Тому правові підстави для звільнення ОСОБА_1 на підставі статті 26 частини 12 пункту 3 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу відсутні.

Не погодившись із вказаною відмовою та вважаючи її протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Судом також встановлено, що позивача було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 наказом командира (по стройовій частині) від 03.04.2026 №98 та направлено для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 .

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом. Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Частинами 1-4 статті 17 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Відповідно до статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно із статтею 1 Закону України Про оборону України від 6 грудня 1991 року №1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до статті 1 Закону України Про правовий режим воєнного стану від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, було введено воєнний стан. Строк дії Указу в подальшому продовжено. Станом на дату розгляду справи воєнний стан в Україні триває.

Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 Про загальну мобілізацію оголошено загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію від 21.10.1993 р. №3543-XII (далі - Закон №3543-ХІІ).

Згідно із статтею 1 Закону №3543-ХІІ мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-XII Про військовий обов`язок і військову службу (далі Закон №2232-ХІІ).

Відповідно до частин 1, 2 статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною шостою статті 2 Закону №2232-XII визначені види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Як уже встановлено судом, позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 за призовом під час мобілізації на момент подання ним рапорту про звільнення з військової служби.

Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі, відносини, що виникають у зв`язку з проходженням у Збройних Силах України кадрової військової служби особами офіцерського складу до їх переходу в установленому порядку на військову службу за контрактом або звільнення з військової служби врегульовано Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі Положення №1153). Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту виконання вимог Положення №1153 передбачено Інструкцією про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженою Наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170 (далі - Інструкція №170).

Відповідно до абзацу другого пункту 12 Положення №1153 право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Підстави для звільнення військовослужбовців з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану визначені у пункті 3 частини 12 статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу. Зокрема, абзацом 13 вказаного пункту передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Пунктом 233 Положення №1153 визначено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Пунктом 14 Закону України Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України визначено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

З наведеного випливає, що звільнення військовослужбовця зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка розподіляється на такі етапи: подання військовослужбовцем рапорта про звільнення з наданням підтверджуючих для цього підстав документів, безпосередньо своєму командиру; розгляд рапорта про звільнення; прийняття наказу щодо звільнення зі служби.

При цьому здійснюється перевірка документів, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин щодо дотримання пункту 14.10 розділу XIV Інструкції №170, уточнюються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби. Проект наказу про звільнення зі служби до подання їх на підпис командирам перевіряється безпосереднім керівником кадрового органу або особою, на яку відповідно до письмового наказу покладено тимчасове виконання обов`язків за цією посадою та проходить правову експертизу в юридичній службі.

За змістом позовних вимог позивач звернувся до відповідача із рапортом, у якому просив звільнити його з військової служби на підставі підпункту г пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII Про військовий обов`язок і військову службу.

Так, підпунктом г пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII (в редакції, яка була чинна на момент звернення позивача із рапортом про звільнення з військової служби) визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Абзацом 13 підпунктом 3 частини 12 цієї ж статті передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану на таких підставах, як необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Зі змісту наведеної норми висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

З матеріалів справи судом встановлено, що у позивача є матір, ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю І групи. Позивач зазначає, що його матір потребує постійного стороннього догляду, а інші члени сім`ї першого та другого ступеня, які можуть здійснювати за нею догляд, відсутні.

Однак, відповідно до фактичних обставин справи встановлена наявність у матір`ї позивача дочки ОСОБА_3 (член сім`ї першого ступеня споріднення).

Статтею 51 Конституції України визначено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Згідно з частиною першою статті 172 Сімейного кодексу України дитина, повнолітні дочка, син зобов`язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.

Частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України визначено, що повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Згідно зі статтею 203 Сімейного кодексу України дочка, син крім сплати аліментів зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

Отже, дочка ОСОБА_3 - в силу вказаних норм Сімейного кодексу України зобов`язана піклуватися та утримувати свою матір нарівні з позивачем.

Суд зауважує, що абзацом 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-XII не передбачена можливість особи з інвалідністю I чи II групи вибору конкретної особи з числа членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення щодо здійснення постійного догляду за нею, зокрема шляхом написання нотаріально завіреної заяви.

Обставина щодо проживання ОСОБА_3 поза межами України не позбавляє її як повнолітню доньку ні обов`язку, визначеного законом, піклуватися про свою непрацездатну матір, ні можливості виконувати такий обов`язок.

Тож донька, яка проживає за кордоном, не позбавлена об`єктивної можливості здійснювати необхідний догляд за ОСОБА_2 .

Висновки Верховного Суду у постанові від 27.02.2025 у справі №380/16966/24 на які покликається позивач, не є релевантними для вирішення спору у цій справі, позаяк проживання доньки за кордоном не накладає на неї суворих обмежень, зокрема щодо свободи пересування чи виконання будь-яких інших додаткових обов`язків, передбачених законами, від виконання яких вона відмовитися не може, як наприклад у випадках перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби тощо, про що вказував Верховний Суд у згаданій постанові.

Єдиною іншою альтернативною умовою застосування норми абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-XII є наявність у особи, яка потребує постійного догляду, інших членів сім`ї першого та другого ступеня споріднення, які самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Проте, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_3 сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Також матеріали справи не містять доказів відсутності у ОСОБА_2 інших членів сім`ї другого ступеня споріднення.

У сукупності вищенаведеного, суд дійшов висновку, що фактично відмовляючи позивачу в звільненні з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-XII, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України.

Суд також враховує, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.04.2026 №98 позивача було виключено зі списків особового складу вказаної військової частини та направлено для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 . Отже, станом на момент розгляду справи позивач був направлений для проходження військової служби до іншої військової частини, а правовідносини між ним та вказаним відповідачем з приводу проходження військової служби припинилися. За вказаних умов первинний відповідач не вправі приймати будь-які рішення, пов`язані з виконанням позивачем обов`язків публічної служби. При цьому доказів звернення до військової частини НОМЕР_2 , тобто за новим місцем проходження служби, із рапортом про звільнення з військової служби позивачем на наведено, а судом не встановлено.

Водночас суд зазначає, що позивач не позбавлений права на звернення із рапортом про звільнення з військової служби за новим місцем проходження військової служби та за наявності належних доказів, що підтверджують підстави для такого звільнення.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. У контексті оцінки доводів позову суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

При цьому, суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини першої статті 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 242-246, 250, 257-262 КАС України, суд

ухвалив:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СуддяГулкевич Ірена Зіновіївна