Рішення № 138185577, 14.07.2026, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2026 року Справа № 915/2070/25

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області, у складі судді Семенчук Н.О.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, справу

за позовом: Миколаївської міської ради, вул. Адміральська, 20, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 26565573

до відповідача: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1

про: стягнення 34 755,64 грн.

Миколаївська міська рада звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою № 28061/02.02.01-22/02/012/25 від 27.10.2025 (вх. № 17462/25 від 08.12.2025), в якій просить суд:

- стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Миколаївської міської ради кошти в сумі 34 755,64 грн за безоплатне користування з 27.12.2017 до 01.03.2025 земельною ділянкою з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 за адресою: м. Миколаїв, проспект Героїв України, № 15/2 (отримувач УК у м. Миколаїв/ Центральний р-н/24062200; банк отримувача Казначейство України (ЕАП): код в ЄДРПОУ отримувача 37992030: рахунок № UA588999980314000611000014483).

- стягнути з Відповідача на користь Миколаївської міської ради через виконавчий комітет Миколаївської міської ради сплачений судовий збір у розмірі 3028,00 грн (банк отримувача ДКСУ м. Київ, код в ЄДРПОУ отримувача 04056612, рахунок № UA448201720344230028000027733).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з 26.12.2017 відповідач набула речове право власності на нерухоме майно площею 23,40 кв.м. за адресою: м. Миколаїв, проспект Героїв України, будинок 15/2, яке розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 загальною площею 811 кв.м. з визначенням ідеальної частки, що складає 40 кв.м. Враховуючи викладене, як зазначає позивач, у період з 26.12.2017 по теперішній час фактичним користувачем земельної ділянки загальною площею 811 кв.м. з визначенням ідеальної частки, що складає 40 кв.м., з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006, на якій розташований нежитловий об`єкт нерухомого майна є відповідач, який не сплачував кошти до міського бюджету за користування нею, чим були порушені права Миколаївської міської ради як органу місцевого самоврядування та власника земельної ділянки щодо неодержання коштів за час безоплатного використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

Позовні вимоги обґрунтовані приписами ст.ст. 13, 181, 377, 1212 Цивільного кодексу України, ст.ст. 11, 14, 269-271, 286-288 Податкового кодексу України, ст.ст. 12, 80, 83, 120, 125, 206 Земельного кодексу України, ст.ст. 1, 13, 15 Закону України «Про оренду землі».

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 15.12.2025 позовну заяву Миколаївської міської ради № 28061/02.02.01-22/02/012/25 від 27.10.2025 (вх. № 17462/25 від 08.12.2025) було залишено без руху; постановлено позивачу усунути встановлені при поданні позовної заяви недоліки в строк, який не перевищує 10 днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху; роз`яснено позивачу, що при невиконанні вимог даної ухвали, позовна заява вважається неподаною та повертається позивачу.

24.12.2025 до суду від Миколаївської міської ради надійшла така кореспонденція:

- заява б/н та без дати (вх. № 18756/25 від 24.12.2025) про усунення недоліків;

- позовна заява (уточнена) № 33809/02.02.01-22/02/012/25 від 23.12.2025 (вх. № 18757/25 від 24.12.2025.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 26.12.2026, після усунення позивачем недоліків позовної заяви, останню було прийнято судом до розгляду та відкрито провадження у справі № 915/2070/25 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання за наявними матеріалами справи. Постановлено провести розгляд справи №915/2070/25 поза межами встановленого Господарським процесуальним кодексом України строку у розумний строк, тривалість якого визначається з урахуванням існування в Україні воєнного стану. Встановлено для сторін процесуальні строки для подання заяв по суті справи.

Копія вказаної ухвали була направлена учасникам справи у відповідності до приписів Господарського процесуального кодексу України.

Так, копію ухвали було надіслано позивачу та відповідачу в електронні кабінети в системі «Електронний суд». Документ доставлено до електронного кабінету позивача 26.12.2025 о 16:50, що підтверджується наявною в матеріалах справи відповідною довідкою. За змістом ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення. Враховуючи наведене, слід вважати, що копію ухвали Господарського суду Миколаївської області від 26.12.2025 у справі № 915/2070/25 позивач отримав 26.12.2025.

Копія вказаної ухвали, направлена засобами поштового зв`язку на адресу місцезнаходження відповідача, встановлену судом за даними Єдиного державного демографічного реєстру (поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором R0670713 87892), була повернута поштовим відділенням зв`язку за зворотною адресою з проставлянням відділенням поштового зв`язку відмітки про причини повернення «за закінченням терміну зберігання».

Господарським судом Миколаївської області було постановлено ухвалу від 26.01.2026 про повторне направлення на поштову адресу місцезнаходження відповідача, із проставленням на ній відмітки «Судова повістка» ухвали Господарського суду Миколаївської області від 20.11.2025 про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі (поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором R067088812317).

Копія ухвали Господарського суду Миколаївської області від 26.12.2025, повторно направлена на адресу місцезнаходження відповідача, встановлену судом за даними з Єдиного державного демографічного реєстру, 07.02.2026 повернута поштовим відділенням зв`язку до суду із відміткою про причину невручення: «адресат відсутній».

Відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

У відповідності до ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.

Крім того, судом взято до уваги висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.09.2024 у справі № 990/152/24, відповідно до яких день проставлення у поштовому повідомленні відмітки «про відсутність адресата за вказаним нею місцем проживання (перебування)», може вважатися днем вручення копії ухвали.

За такого, суд дійшов висновку про те, що копію ухвали від 26.12.2025 про відкриття провадження у справі слід вважати врученою відповідачу 07.02.2026.

Також, необхідно зауважити, що за змістом ст. 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі. Ухвали Господарського суду Миколаївської області від 26.12.2025 та від 26.01.2026 були оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.

Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України»).

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про належне повідомлення відповідача у даній справі.

Разом із тим, відповідач своїм правом у визначений судом строк на подання відзиву на позов оформлений згідно вимог ст.165 Господарського процесуального кодексу України разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення не скористався.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За приписами ч. 1 ст. 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі, крім випадку, передбаченого частиною другою цієї статті.

Водночас, згідно з приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах «Савенкова проти України» від 02.05.2013, «Папазова та інші проти України» від 15.03.2012).

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Враховуючи необхідність повного та всебічного розгляду справи із забезпеченням принципу змагальності та створення сторонам, які беруть участь у справі, необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, вказана справа розглядалась судом у розумний строк.

Згідно із частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив таке.

Територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на праві власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 площею 0,0811 га, з місцем розташування: Миколаївська область, м. Миколаїв, проспект Героїв України, № 15/2, що вбачається з Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку.

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 23.05.2008 належали нежитлові приміщення торгових павільйонів, що знаходяться за адресою АДРЕСА_2 (на праві спільної часткової власності із розміром частки 78/1000).

За змістом Технічного паспорту на торговельний павільйон за адресою: АДРЕСА_2 відображено, що Барахтенко Поліні Федорівні належить частка у власності в розмірі 78/1000 (паспорт виготовлено станом на 22.05.2009), яка складається з літ. «Б» загальною площею 23,4 кв.м.

19.08.2010 між Миколаївською міською радою, як орендодавцем, та Фізичною особою-підприємцем Барахтенко Поліною Федорівною, як орендарем, було укладено Договір оренди землі № 7801, відповідно до предмету якого Миколаївська міська рада на підставі рішення від 25.06.10 за № 47/44 передає ФОП Барахтенко Поліні Федорівні в оренду із співвласниками будівель земельну ділянку для обслуговування торговельного павільйону по АДРЕСА_3 без права оформлення свідоцтва про права власності на нерухоме майно /Центральний район/.

За умовами п. 2.1Договору оренди № 7801 від 19.08.2010 в оренду передається земельна ділянка загальною площею 811 кв.м., у тому числі 489 кв.м. під капітальною забудовою, 322 кв.м. під проходами, проїздами та площадками, з визначенням ідеальної частки ФОП Барахтенко Поліні Федорівні 49/1000 від земельної ділянки площею 811 кв.м., що складає 40 кв.м. без права передачі її в суборенду.

Відповідно до п. 2.2 Договору оренди № 7801 від 19.08.2010 було передбачено, що на земельній ділянці знаходяться приміщення торговельного павільйону та інші будівлі і споруди, що належать ФОП Барахтенко Поліні Федорівні із співвласниками будівель.

З матеріалів справи, зокрема, ситуаційної схеми, вбачається, що земельна ділянка, частина якої передана в оренду за Договором № 7801 від 19.08.2010 має кадастровий номер 4810137200:15:006:0006.

Крім того, зі змісту Акта відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та прийому-передачі межових знаків під охорону та зберігання, а також Розрахунку частки земельної ділянки, в межах ділянки площею 811 кв.м., наданої рішенням Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/55, з метою передачі її в оренду зі співвласниками строком на 3 роки для обслуговування торговельного павільйону по пр. Героїв Сталінграду, поблизу житлового будинку № 15-в в Центральному районі міста Миколаєва, вбачається, що ідеальна земельна частка торговельного кіоску ФОП Барахтенко Поліни Федорівни у земельній ділянці з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 складає 49/1000 40 кв.м.

Також суд зауважує, що рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 2196 від 25.11.2005 «Про зміну та надання адрес» комплексу торгових павільйонів, який розташований поблизу житлового будинку по АДРЕСА_3 було надано нову адресу: АДРЕСА_2 .

Умовами Договору оренди № 7801 від 19.08.2010 було передбачено, що договір діє протягом 3 років з дати його державної реєстрації.

26.02.2015 між Миколаївською міською радою та Фізичною особою-підприємцем Барахтенко Поліною Федорівною було укладено Договір про зміни № 36-15 до Договору оренди землі № 7801 від 19.08.2010, за змістом якого сторони погодили, зокрема, те, що Договір діє 08.09.2016.

За даними позивача, вказаний договір в подальшому продовжений не був.

При цьому, з матеріалів справи, а саме Інформаційної довідки № 416469696 від 05.03.2025 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вбачається, що право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_2 з 26.12.2017 набуто у спільну часткову власність Марунич Галиною Віталіївною з розміром частки 78/1000 на підставі договору дарування, серія та номер: 2199, виданий 26.12.2017, видавник: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Бороздіна О.Г. (відповідно до додатковий відомостей, що містяться в інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05.03.2025 № 416469696 власнику належить торгівельний павільйон за літ. Б загальною площею 23,40 кв.м.).

За такого, позивач зазначає, що з 26.12.2017 Марунич Галина Віталіївна набула речове право власності на нерухоме майно площею 23,40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 , яке розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 загальною площею 811 кв.м. з визначенням ідеальної частки, що складає 40 кв.м., та, відповідно, у період з 26.12.2017 по теперішній час є фактичним користувачем відповідної земельної ділянки, при цьому не сплачуючи кошти до міського бюджету за користування земельною ділянкою.

За розрахунком позивача розмір безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за безоплатне використання земельної ділянки громадянкою Марунич Галиною Віталіївною у період з 27.12.2017 до 01.03.2025 становить 34 755,64 грн.

З метою досудового врегулювання спору Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради було направлено на ім`я Галини Марунич листа за вих. № 6034/02.02.01-22/12/3/25 від 10.03.2025 щодо сплати безпідставно збережених коштів у розмірі 34 755,64 грн.

Водночас, матеріали справи не містять доказів реагування відповідача на вказане звернення міської ради, ні у формі сплати відповідних коштів, ні у формі подання будь-якої відповіді/пояснень/заперечень.

Вказані обставини спонукали Миколаївську міську раду звернутись до суду з відповідним позовом про стягнення коштів за час безоплатного використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що відповідно до приписів ст. 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України встановлено, що плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

За правилами пункту 287.7 статті 287 Податкового кодексу України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності».

Відповідач у спірний період (з 27.12.2017 до 01.03.2025) не був ні власником, ні постійним землекористувачем земельної ділянки з кадастровим номером з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 загальною площею 811 кв.м., з визначенням ідеальної частки, що складає 40 кв.м., у зв`язку із чим не міг бути платником плати за землю у формі земельного податку, тому єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього була орендна плата.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним Кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно - правовими актами.

Стаття 13 Конституції України визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом ч. 1, п. «а» ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Відповідно до положень ст. 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю щодо земель комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

За змістом ст.ст. 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оренду землі».

Водночас Земельний кодекс України регламентує перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду. Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Вказана норма закріпила загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду. Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі № 6-2225 цс 16.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна. Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 у справі № 924/856/20.

Водночас, оскільки право власності на нерухоме майно площею 23,40 кв.м. за адресою: м. Миколаїв, проспект Героїв України, будинок 15/2, яке розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 загальною площею 811 кв.м. з визначенням ідеальної частки, що складає 40 кв.м., у спірний період було зареєстровано за відповідачем, Миколаївська міська рада була позбавлена можливості передати таку земельну ділянку в оренду іншим особам та отримувати від цього прибуток.

Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа, яка придбала такий об`єкт, стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді плати за землекористування є за своїм змістом кондикційними.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 22/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

Із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна відповідач як власник такого майна став фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташоване майно, тому саме із дати набуття права власності на нерухоме майно у відповідача виник як обов`язок належним чином оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (укласти відповідний договір та оформити речові права на земельну ділянку), так і обов`язок оплачувати користування земельною ділянкою, на якій розташовано майно.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі №922/207/15, Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 №922/3412/17.

З урахуванням наведеного, суд погоджується з доводами позивача про те, що із часу виникнення права власності на нерухоме майно у відповідача виник обов`язок щодо сплати коштів за користування земельною ділянкою, який відповідач не виконав, а отже без законних підстав зберіг у себе майно - кошти за використання земельної ділянки, які підлягають стягненню у судовому порядку.

Крім того, судом було враховано, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 площею 811 кв.м. (зокрема, з визначенням ідеальної частки 49/1000, що складає 40 кв.м.), спеціально формувалась органом місцевого самоврядування для обслуговування нерухомого майна ФОП Барахтенко П.Ф., яке в подальшому було відчужено Марунич Г.В. Вказана земельна ділянка визначена на місцевості, її межі чітко виділені і зрозуміло, що земельна ділянка призначена для обслуговування нерухомого майна відповідача, в зв`язку з чим не має правового значення той факт, що площа земельної ділянки, яка безпосередньо зайнята майновим комплексом, є більшою ніж площа об`єкту нерухомого майна, яке належить відповідачу.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 02.06.2021 у справі № 201/2956/19.

Щодо розрахунку заявлених вимог, судом враховано, що відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про оцінку земель» розмір орендної плати за земельні ділянки комунальної власності визначається на підставі нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

Відповідно до пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який у будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20 від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок - це капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений за встановленими і затвердженими нормативами.

Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки - це роздруковані за допомогою програмного забезпечення актуальні дані про земельну ділянку, які є у Державному земельному кадастрі та технічній документації з нормативної грошової оцінки земель станом на певну дату. Витяг з нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути доказом проведення такої оцінки та визначати дані про таку оцінку як на момент його видачі, так за попередній період за умови, що нормативно-грошова оцінка земельної ділянки була сталою та не зазнала змін у цей період.

Отже, технічна документація на конкретну земельну ділянку, яка виготовляється на замовлення землекористувача (власника), відповідно до статті 20 Закону України «Про оцінку земель», є джерелом інформації про нормативну грошову оцінку певної земельної ділянки.

При цьому власник (землекористувач) може використати технічну документацію на обґрунтування нормативної грошової оцінки, надавши суду її оригінал або належно засвідчену копію. Так, технічна документація, виготовлена на конкретну земельну ділянку уповноваженим органом, може бути належним доказом на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка набула статусу об`єкта цивільних прав (постанова Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20).

Зважаючи на викладене, як положення Податкового кодексу України, так і законодавство про оцінку земель визнають належними доказами на обґрунтування оцінки землі довідку, витяг із Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки, яка є об`єктом плати за землю, та технічну документацію на земельну ділянку, виготовлену компетентним органом.

З огляду на те, що земельне законодавство і Податковий кодекс України не обмежують можливості подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом із Державного земельного кадастру, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка із Державного земельного кадастру, витяг із Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, наданий відповідно до статей 98- 103 ГПК України, які містять інформацію щодо предмета спору в цій справі.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20.

Позивачем долучено до матеріалів справи:

- копію витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 27.01.2012 за № 302-04, зі змісту якого вбачається, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки під забудовою за адресою м. Миколаїв, пр. Героїв Сталінграду, поблизу ж/б № 15-в площею 40 кв.м. складає 49 105,20 грн;

- копію витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 11.08.2020 за № 6941, зі змісту якого вбачається, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 загальною площею 811,00 кв.м. складає 2 124 909,21 грн.

Судом взято до уваги, що згідно зі ст. 11 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до рішення Миколаївської міської ради №48/9 від 18.06.2015 «Про встановлення місцевих податків та зборів на території міста Миколаєва», зі змінами та доповненнями, розмір річної орендної плати для обслуговування об`єктів нерухомості, для розміщення та обслуговування кіосків, павільйонів та прилеглої території, комплексів торговельних кіосків, павільйонів та торговельних рядів становить 5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у поточному році.

Крім того, судом взято до уваги, що індексація нормативної грошової оцінки здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, із застосуванням певної методики (стаття 289 ПК України).

Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель. Отже, за змістом вказаних норм, для визначення суми податкових зобов`язань з земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності використовується нормативна грошова оцінка земель. Відповідно до законодавства, вона проводиться раз у 5-7 років, а для визначення поточних зобов`язань необхідно проіндексувати її на коефіцієнт індексації, який щороку розраховує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин за індексом споживчих цін за попередній рік. При цьому, коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно (тобто накопичувально) залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель, а не від дати набрання чинності рішенням ради про затвердження нормативної грошової оцінки.

Крім того, коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки завжди застосовується ретроспективно. Тобто, кожного року, після 01 січня, для розрахунку бази оподаткування земельним податком враховується чинна нормативна грошова оцінка (яка проводиться раз на 5-7 років) з урахуванням кумулятивного (накопичувального) застосування коефіцієнтів індексації (які визначаються щорічно). Визначальним є те, що саме закон встановлює, що кумулятивне застосування коефіцієнту індексації починається з дати проведення нормативної грошової оцінки. А враховуючи, що нормативна грошова оцінка проводиться раз на 5-7 років, то щорічно, після її проведення, при визначенні бази оподаткування, будуть враховуватись всі коефіцієнти індексації за попередні роки, починаючи від дати проведення нормативної грошової оцінки.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 18.12.2019 № 804/937/16 (К/9901/38469/18).

Суд зазначає, що наведений позивачем за змістом позовної заяви розрахунок безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати, що складає 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки виконано за період з 27.12.2017 до 01.03.2025 на загальну суму 34 75,64 грн, а саме:

- за період з 27.12.2017 по 01.01.2018 в сумі 62,61 грн;

- за період з 01.10.2018 по 01.01.2019 в сумі 4658,13 грн;

- за період з 01.01.2019 по 01.01.2020 в сумі 4658,13 грн;

- за період з 01.01.2020 по 01.01.2021 в сумі 5240,22 грн;

- за період з 01.01.2021 по 01.01.2022 в сумі 5240,22 грн;

- за період з 01.01.2022 по 01.01.2023 орендна плата не нараховувалась відповідно до пп. 69.14 п. 69 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України;

- за період з 01.01.2023 по 01.01.2024 в сумі 6628,88 грн;

- за період з 01.01.2024 по 01.01.2025 в сумі 6966,95 грн;

- за період з 01.01.2025 по 01.03.2025 в сумі 1300,50 грн.

Вказаний розрахунок відповідачем не оспорено, контррозрахунок не надано.

Судом перевірено наведений позивачем розрахунок та встановлено, що такий розрахунок виконаний позивачем правильно.

Таким чином, враховуючи положення Цивільного кодексу України та користування відповідачем спірною земельною ділянкою без правовстановлюючих документів на неї, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно зберіг за рахунок Миколаївської міської ради кошти у розмірі 34 75,64 грн, які підлягали сплаті відповідачем як орендна плата за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 (з визначенням ідеальної частки, що складає 40 кв.м.), у зв`язку з чим позов про стягнення вказаної суми є обґрунтованим і підлягає задоволенню.

Суд зауважує, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Водночас, відповідачем не надано належних доказів в спростування доводів позивача та підтверджених матеріалами справи обставин.

Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При ухваленні рішення в справі, суд у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.

Так, за правилами п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного та беручи до уваги задоволення позову в повному обсязі, витрати зі сплати судового збору у даній справі підлягають покладенню на відповідача.

Судом також враховано, що відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 22 Бюджетного кодексу України за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради. Відповідно до вищевказаного, Миколаївська міська рада не є головним розпорядником коштів та не маг рахунків в органах Державної казначейської служби України, судовий збір за подання відповідної позовної заяви до суду було сплачено виконавчим комітетом Миколаївської міської ради.

Таким чином, є стягнення судових витрат на користь Миколаївської міської ради слід здійснити через Виконавчий комітет Миколаївської міської ради.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 11, 13, 73, 74, 76-79, 86, 165, 210, 220, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Стягнути з Марунич Галини Віталіївни ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Миколаївської міської ради (Україна, 54027, Миколаївська обл., місто Миколаїв, вулиця Адміральська, будинок 20; код ЄДРПОУ 26565573) кошти в сумі 34 755,64 грн за безоплатне користування з 27.12.2017 до 01.03.2025 земельною ділянкою з кадастровим номером 4810137200:15:006:0006 за адресою: м. Миколаїв, проспект Героїв України, 15/2 (отримувач УК у м. Миколаїв/ Центральний р-н/24062200; банк отримувача Казначейство України (ЕАП); код в ЄДРПОУ отримувача 37992030; рахунок № UA588999980314000611000014483).

3. Стягнути з Марунич Галини Віталіївни ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Миколаївської міської ради (Україна, 54027, Миколаївська обл., місто Миколаїв, вулиця Адміральська, будинок 20; код ЄДРПОУ 26565573) через Виконавчий комітет Миколаївської міської ради (Україна, 54001, Миколаївська обл., місто Миколаїв, вулиця Адміральська, будинок 20; код ЄДРПОУ 04056612) судовий збір у розмірі 3 028,00 грн.

Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 14.07.2026.

Суддя Н.О. Семенчук