Рішення № 138184470, 14.07.2026, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/9582/25

Провадження №: 2/755/8815/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" липня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:

Головуючого судді - Хромової О.О.

при секретарі - Бовкун М.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою Приватного акціонерного товариства «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником,

В С Т А Н О В И В:

До Дніпровського районного суду міста Києва надійшла позовна заява Приватного акціонерного товариства «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» (далі - ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту») до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 з 25 лютого 2019 року перебував у трудових відносинах із ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту», обіймаючи посаду заступника начальника Київ-Дніпровського виробничого підрозділу. Наказом від 01 листопада 2021 року № 378/ОС на нього було покладено тимчасове виконання обов`язків начальника зазначеного виробничого підрозділу, а наказом від 03 квітня 2023 року № 24-ОС призначено начальником Київ-Дніпровського виробничого підрозділу. Наказом від 06 березня 2024 року № 101/ОС відповідача звільнено за угодою сторін.

Позивач зазначає, що під час виконання обов`язків начальника виробничого підрозділу відповідачем було видано наказ від 29 квітня 2022 року № 47 про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_2 та наказ від 25 травня 2022 року № 66 про призупинення дії трудового договору із

ОСОБА_3 . У подальшому наказами від 31 серпня 2022 року № 15/ОС та від 17 листопада 2022 року

№ 20/ОС дію трудових договорів із зазначеними працівниками було поновлено.

Як зазначено у позовній заяві, у 2024 році ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Центрального міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці зі скаргами щодо порушення їх трудових прав у зв`язку із призупиненням дії трудових договорів. За результатами проведених позапланових перевірок органом Держпраці встановлено порушення вимог статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» при виданні наказів від 29 квітня 2022 року

№ 47 та від 25 травня 2022 року № 66, у зв`язку з чим позивачу були внесені приписи про необхідність їх скасування.

На виконання зазначених приписів наказами від 31 травня 2024 року № 105 та від 19 грудня

2024 року № 236 позивач скасував накази про призупинення дії трудових договорів та одночасно здійснив виплату працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Відповідно до наданих розрахунків середній заробіток ОСОБА_2 за період з 01 травня 2022 року по 31 серпня 2022 року становив 42 207,49 грн, а середній заробіток ОСОБА_3 за період з 26 травня 2022 року по 30 листопада 2022 року - 81 355,12 грн. Загальна сума виплачених коштів склала 123 562,61 грн.

Позивач вважає, що зазначені виплати є матеріальною шкодою, завданою підприємству неправомірними діями відповідача. При цьому посилається на те, що чинне законодавство не містить спеціального правового регулювання щодо виплати середнього заробітку у випадку незаконного призупинення дії трудового договору, однак Верховний Суд у своїх постановах дійшов висновку про застосування до таких правовідносин за аналогією положень частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, відповідно до яких працівнику підлягає виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На думку позивача, відповідач, будучи службовою особою підприємства та діючи в межах наданих йому посадових повноважень, видав накази з порушенням вимог трудового законодавства, що підтверджується результатами перевірок Держпраці та подальшим скасуванням цих наказів самим підприємством. У зв`язку із цим підприємство було змушене здійснити виплату середнього заробітку працівникам, яка, на переконання позивача, перебуває у прямому причинному зв`язку з неправомірними діями відповідача.

Посилаючись на положення статей 92, 1166 Цивільного кодексу України, пункту 8 частини першої статті 134, статті 237 Кодексу законів про працю України, позивач зазначає, що у діях відповідача наявні всі елементи складу цивільного правопорушення, необхідні для покладення обов`язку з відшкодування шкоди, а саме: наявність шкоди, протиправної поведінки, причинного зв`язку між діями відповідача та заподіяною шкодою, а також вини, яка відповідно до частини другої статті 1166 ЦК України презюмується.

З огляду на викладене позивач просить прийняти позовну заяву до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, стягнути з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» матеріальну шкоду у розмірі 123 562,61 грн, а також покласти на відповідача судові витрати.

У зв`язку з викладеним просить позовні вимоги задовольнити.

У порядку автоматизованого розподілу судової справи між суддями заяву передано на розгляд судді Хромовій О.О.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 09 червня 2025 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

18 серпня 2025 року (вх. № 48540) до суду надійшла відповідь на відзив, подана представником позивача ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» - Ревенком О.В.

У відповіді на відзив представник позивача зазначає, що доводи відзиву є необґрунтованими та не спростовують заявлених позовних вимог. Посилається на те, що позов ґрунтується на спеціальних нормах трудового законодавства, зокрема, статтях 134 та 237 КЗпП України, які регулюють матеріальну відповідальність службових осіб за шкоду, заподіяну підприємству.

Крім того, представник позивача зазначає, що існує та доведено фактичний причинно-наслідковий зв`язок між незаконним призупиненням відповідачем дії трудових договорів та витратами позивача на виплату працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначає, що незаконність призупинення трудових договорів була встановлена за результатами перевірок Держпраці, на виконання приписів якої позивач скасував відповідні накази, поновив дію трудових договорів та здійснив виплату працівникам середнього заробітку, що підтверджується наказами, платіжними інструкціями та іншими письмовими доказами.

Також представник позивача посилається на правові висновки Верховного Суду щодо застосування аналогії закону у спорах, пов`язаних із незаконним призупиненням дії трудового договору, та зазначає, що виплачений працівникам середній заробіток становить шкоду, завдану підприємству, яка підлягає відшкодуванню відповідачем.

Крім цього, представник позивача зазначає, що позов подано в межах річного строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України, до позовної заяви додано всі розрахунки та докази, які підтверджують розмір заявленої до стягнення шкоди, а також звертає увагу на пропуск відповідачем строку для подання відзиву.

У зв`язку з наведеним представник позивача просить долучити відповідь на відзив до матеріалів справи та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

28 серпня 2025 року (вх. № 50716) до суду надійшов відзив на позовну заяву, поданий представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Троценком З.О.

У відзиві представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що позивач неправильно визначив правову природу спірних правовідносин, безпідставно застосувавши до них положення статті 1166 ЦК України поряд зі спеціальними нормами Кодексу законів про працю України, хоча питання матеріальної відповідальності працівника регулюються виключно нормами глави IX КЗпП України. На підтвердження зазначеної позиції представник відповідача посилається на правові висновки Верховного Суду.

Крім того, зазначає, що позивачем не доведено наявності всіх елементів матеріальної відповідальності працівника, а саме: прямої дійсної шкоди, протиправності дій відповідача, причинно-наслідкового зв`язку між його діями та шкодою, а також вини відповідача. На думку представника відповідача, виплата середнього заробітку працівникам була здійснена на підставі наказів самого позивача, виданих у 2024 році, що виключає наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між наказами відповідача, виданими у 2022 році, та понесеними підприємством витратами.

Також представник відповідача зазначає, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» запровадив спеціальний механізм призупинення дії трудового договору, який не є тотожним незаконному звільненню чи переведенню працівника. У зв`язку з цим накази про призупинення дії трудових договорів були прийняті в умовах воєнного стану відповідно до положень зазначеного Закону, а сам факт їх подальшого скасування не свідчить автоматично про протиправність дій відповідача та наявність його вини. Крім того, представник відповідача вважає, що у справі відсутні всі необхідні умови для покладення на ОСОБА_1 матеріальної відповідальності, передбачені статтями

130-134 КЗпП України, а саме: протиправність поведінки, вина, пряма дійсна шкода та причинно-наслідковий зв`язок між його діями і заявленими позивачем збитками.

Крім цього, у відзиві зазначено, що позивачем не надано належних доказів фактичної виплати працівникам відповідних сум та не підтверджено наявність прямої дійсної шкоди, а також не доведено правильність здійсненого розрахунку середнього заробітку відповідно до Порядку № 100.

Представник відповідача також звертає увагу, що положення статті 237 КЗпП України регулюють випадки незаконного звільнення або переведення працівника, тоді як спірні правовідносини стосуються призупинення дії трудових договорів, а судового рішення про незаконність звільнення чи поновлення працівників не існує.

Окрім цього, представник відповідача просить застосувати наслідки пропуску позивачем спеціального однорічного строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України. У зв`язку з наведеним просить у задоволенні позову відмовити повністю, а у разі незгоди суду із такими доводами - зменшити розмір заявлених до стягнення вимог як недоведених та/або застосувати наслідки пропуску строку звернення до суду.

Також, 28 серпня 2025 року (вх. № 50723) до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, подані представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Троценком З.О.

У поданих запереченнях представник відповідача зазначає, що відповідь позивача на відзив не спростовує наведених у відзиві доводів та не містить належних правових і фактичних підстав для задоволення позову. Посилається на те, що питання матеріальної відповідальності працівника регулюються спеціальними нормами Кодексу законів про працю України, а тому саме на позивача покладається обов`язок доведення всіх умов матеріальної відповідальності працівника, передбачених статтями 130-138 КЗпП України.

Крім того, представник відповідача зазначає, що призупинення дії трудових договорів здійснювалося в умовах воєнного стану відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» за наявності, на його думку, об`єктивних економічних та організаційних підстав, а ОСОБА_1 , видаючи відповідні накази, діяв відповідно до внутрішніх положень підприємства, які надавали йому відповідні повноваження.

Також представник відповідача вказує на відсутність належних доказів причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та понесеними позивачем витратами, наголошує, що акт перевірки Держпраці не має преюдиційного значення та підлягає оцінці судом разом з іншими доказами, а також зазначає, що позивач не надав належних первинних бухгалтерських документів, які б підтверджували фактичне здійснення виплат працівникам, їх системність та розмір заявленої до стягнення шкоди.

Окрім цього, представник відповідача повторно зазначає, що відзив на позов був поданий у межах процесуального строку з урахуванням проходження відповідачем військової служби, просить долучити подані заперечення до матеріалів справи, відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, а в разі незгоди суду - зменшити розмір заявлених вимог як недоведених та дозволити виконання рішення шляхом сплати присудженої суми рівними частинами протягом двадцяти чотирьох місяців.

Враховуючи те, що розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, керуючись частиною другою статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази, суд приходить до таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.

Судом встановлено, що наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 31 січня 2023 року № 33/ос ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Київ-Дніпровського виробничого підрозділу ПрАТ «Київ-Дніпровське МППЗТ» з 01 лютого 2023 року.

До матеріалів справи також долучено особову картку працівника, наказ від 02 лютого 2023 року

№ 34/ос про переведення та наказ від 26 березня 2024 року № 191/ос про звільнення ОСОБА_1 .

Як убачається з матеріалів справи, під час виконання обов`язків начальника Київ-Дніпровського виробничого підрозділу ОСОБА_1 видав накази від 29 квітня 2022 року № 47, від 25 травня

2022 року № 66, від 29 вересня 2022 року № 134/ос та від 30 листопада 2022 року № 184/ос про призупинення дії трудових договорів окремих працівників підприємства у зв`язку з військовою агресією російської Федерації проти України та неможливістю надання і виконання роботи.

З матеріалів справи також убачається, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної служби України з питань праці проведено перевірку ПрАТ «Київ-Дніпровське МППЗТ», за результатами якої складено акт та винесено припис від 14 травня 2024 року № Ц/КВ/10696/15/П/СК про усунення порушень законодавства про працю. У зазначеному приписі вказано, що підприємством неправомірно застосовано положення статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», оскільки не доведено абсолютної неможливості надання та виконання роботи працівниками, у зв`язку із чим накази про призупинення дії трудових договорів підлягають скасуванню.

У подальшому Центральним міжрегіональним управлінням Державної служби України з питань праці винесено припис від 20 листопада 2024 року № Ц/КВ/26436/15/П/СК, яким також зобов`язано усунути виявлені порушення трудового законодавства.

На виконання зазначених приписів наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське МППЗТ» від 31 травня

2024 року № 105 скасовано наказ від 29 квітня 2022 року № 47 про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_2 , вирішено виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу та вчинити інші дії, необхідні для поновлення її трудових прав.

Судом також досліджено Положення про Київ-Дніпровський виробничий підрозділ ПрАТ «Київ-Дніпровське МППЗТ», посадову інструкцію начальника виробничого підрозділу, посадову інструкцію заступника начальника виробничого підрозділу та довіреність, видану ОСОБА_1 .

Відповідно до Положення про Київ-Дніпровський виробничий підрозділ начальник виробничого підрозділу здійснює поточне керівництво діяльністю підрозділу, організовує його виробничо-господарську діяльність, забезпечує виконання покладених на підрозділ завдань, діє від імені товариства в межах наданих повноважень, видає накази та розпорядження, обов`язкові для виконання працівниками підрозділу, приймає кадрові рішення в межах наданих повноважень та несе персональну відповідальність за результати діяльності підрозділу.

Посадовою інструкцією начальника виробничого підрозділу передбачено, що начальник організовує роботу підрозділу, забезпечує додержання вимог законодавства про працю, правил охорони праці, здійснює контроль за діяльністю підрозділу, приймає управлінські рішення та несе відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов`язків.

Згідно з довіреністю ПрАТ «Київ-Дніпровське МППЗТ» ОСОБА_1. був уповноважений діяти від імені товариства в межах визначених повноважень, зокрема, підписувати документи, видавати накази та розпорядження, представляти інтереси товариства перед державними органами, підприємствами, установами та організаціями.

Таким чином, досліджені письмові докази підтверджують, що ОСОБА_1 був наділений організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими повноваженнями щодо управління Київ-Дніпровським виробничим підрозділом, діяв у межах наданих йому повноважень та мав право видавати відповідні накази.

Судом також досліджено розрахунки середньої заробітної плати працівників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , складені ПрАТ «Київ-Дніпровське МППЗТ».

Відповідно до зазначених розрахунків середньоденний заробіток ОСОБА_2 становив 59,89 грн, а середньомісячна заробітна плата - 11 064,68 грн. Середньоденний заробіток ОСОБА_3 становив

78,68 грн, а середньомісячна заробітна плата - 12 982,20 грн.

На підтвердження здійснення виплат до матеріалів справи долучено платіжні інструкції ПрАТ «Київ-Дніпровське МППЗТ», які підтверджують перерахування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошових коштів.

Крім того, матеріали справи містять довідку від 17 січня 2025 року № 3004-5/40/25-14706 про взяття ОСОБА_1 на облік як внутрішньо переміщеної особи, копію картки фізичної особи - платника податків, а також опис вкладення до цінного листа та фіскальний чек АТ «Укрпошта», що підтверджують направлення відповідачу копії позовної заяви з доданими до неї документами.

Оцінюючи наведені докази у їх сукупності, суд виходить із того, що відповідно до статті 130 КЗпП України матеріальна відповідальність працівників настає лише за пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству внаслідок винного протиправного порушення покладених на працівника трудових обов`язків. Для покладення на працівника матеріальної відповідальності необхідною є наявність сукупності таких умов: протиправної поведінки працівника, прямої дійсної шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою, а також вини працівника. Обов`язок доведення зазначених обставин покладається на роботодавця.

Вирішуючи спір, суд насамперед виходить із того, що між сторонами виникли правовідносини щодо матеріальної відповідальності працівника перед роботодавцем за шкоду, яка, на думку позивача, заподіяна під час виконання трудових обов`язків.

Відповідно до статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин лише у випадках, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Матеріальна відповідальність працівників перед роботодавцем врегульована спеціальними нормами глави IX Кодексу законів про працю України, які визначають підстави, умови та межі такої відповідальності. Відтак саме норми трудового законодавства підлягають застосуванню при вирішенні цього спору.

Посилання позивача поряд із нормами Кодексу законів про працю України на положення статей

92, 1166 Цивільного кодексу України саме по собі не впливає на правильність вирішення спору, оскільки відповідно до принципу jura novit curia суд самостійно визначає норми матеріального права, які підлягають застосуванню до встановлених правовідносин.

Обов`язок доведення наявності зазначених умов відповідно до статей 12, 81 ЦПК України покладається на позивача як на сторону, яка заявила вимогу про відшкодування шкоди.

Суд також враховує, що позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на статтю 237 КЗпП України.

Разом із тим зазначена норма передбачає покладення матеріальної відповідальності на службову особу у разі незаконного звільнення або переведення працівника, що спричинило оплату часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи.

У цій справі спір виник у зв`язку із виданням наказів про призупинення дії трудових договорів, що є окремим правовим інститутом, запровадженим Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», та не є тотожним ні незаконному звільненню, ні незаконному переведенню працівника.

Посилання позивача на можливість застосування положень статті 237 КЗпП України до спірних правовідносин саме по собі не звільняє його від обов`язку довести всі передбачені статтею 130 КЗпП України умови матеріальної відповідальності працівника.

З огляду на наведене суд перевіряє, чи доведено позивачем наявність кожної із зазначених умов матеріальної відповідальності відповідача окремо.

Відповідно до частини першої статті 130 КЗпП України матеріальна відповідальність працівників настає лише за пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству, установі чи організації.

Під прямою дійсною шкодою у розумінні трудового законодавства слід розуміти реальне зменшення наявного майна роботодавця, погіршення його стану або необхідність для роботодавця здійснити витрати на відновлення порушеного права, які безпосередньо викликані неправомірними діями працівника. Неодержані доходи (упущена вигода), можливі або ймовірні майбутні витрати не можуть розглядатися як пряма дійсна шкода.

Позивач зазначає, що прямою дійсною шкодою є виплата ОСОБА_2 та ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в загальному розмірі 123 562,61 грн, здійснена на виконання приписів Державної служби України з питань праці після скасування наказів про призупинення дії трудових договорів.

На підтвердження зазначених обставин до матеріалів справи долучено накази про скасування наказів щодо призупинення дії трудових договорів, розрахунки середнього заробітку працівників та платіжні інструкції.

Оцінюючи зазначені докази, суд виходить із того, що сам по собі факт здійснення роботодавцем відповідних виплат ще не свідчить про автоматичне виникнення у працівника обов`язку відшкодувати їх у порядку матеріальної відповідальності.

Разом із тим із наданих позивачем доказів убачається, що на виконання приписів органу Держпраці підприємство було зобов`язане скасувати накази про призупинення дії трудових договорів та здійснити працівникам виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З матеріалів справи також вбачається, що такі виплати були фактично проведені, що підтверджується наданими платіжними інструкціями та відповідними розрахунками.

За таких обставин, суд доходить висновку, що понесені позивачем витрати, пов`язані з виплатою працівникам середнього заробітку, свідчать про фактичне зменшення майна підприємства, а відтак можуть розглядатися як пряма дійсна шкода у розумінні статті 130 КЗпП України.

Разом із тим, встановлення самого факту наявності шкоди не є достатньою підставою для покладення на відповідача матеріальної відповідальності, оскільки позивач повинен також довести наявність інших обов`язкових умов такої відповідальності, а саме: протиправності поведінки працівника, причинного зв`язку між його діями та заподіяною шкодою, а також вини працівника.

Щодо протиправності поведінки відповідача, однією з обов`язкових умов покладення на працівника матеріальної відповідальності є встановлення факту протиправного порушення ним покладених трудових обов`язків.

Позивач обґрунтовує протиправність поведінки відповідача тим, що накази про призупинення дії трудових договорів були видані з порушенням вимог статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», що встановлено за результатами перевірок Центрального міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці, а також підтверджується подальшим скасуванням зазначених наказів самим позивачем.

Із матеріалів справи вбачається, що оспорювані накази були видані відповідачем у 2022 році в умовах дії воєнного стану на підставі статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яка на той час передбачала можливість призупинення дії трудового договору у разі неможливості надання роботодавцем та виконання працівником роботи у зв`язку зі збройною агресією проти України.

Сама по собі подальша зміна оцінки правомірності прийнятих управлінських рішень, викладена у приписах органу Держпраці, не свідчить автоматично про протиправність дій службової особи, яка приймала такі рішення.

Приписи та акти перевірки Державної служби України з питань праці є письмовими доказами у справі та підлягають оцінці судом нарівні з іншими доказами відповідно до статті 89 ЦПК України, однак не мають преюдиційного значення та не звільняють позивача від обов`язку доведення всіх елементів матеріальної відповідальності працівника.

Сам факт скасування роботодавцем у 2024 році наказів, виданих у 2022 році, також не є безумовним доказом неправомірності дій відповідача, оскільки відповідне рішення було прийняте самим позивачем на виконання приписів контролюючого органу.

Самі по собі приписи Держпраці та подальше скасування наказів не є достатніми доказами для покладення на відповідача матеріальної відповідальності без встановлення інших обов`язкових умов, передбачених статтею 130 КЗпП України.

Щодо наявності причинного зв`язку між діями відповідача та заподіяною шкодою, необхідною умовою покладення на працівника матеріальної відповідальності є наявність прямого причинного зв`язку між його протиправною поведінкою та шкодою, заподіяною роботодавцю. Такий причинний зв`язок повинен бути безпосереднім, а шкода має бути закономірним наслідком саме дій чи бездіяльності працівника.

Позивач вважає, що понесені ним витрати на виплату працівникам середнього заробітку перебувають у прямому причинному зв`язку з виданням відповідачем наказів про призупинення дії трудових договорів.

Як убачається з матеріалів справи, після проведення перевірок Держпраці саме позивачем були прийняті накази від 31 травня 2024 року № 105 та від 19 грудня 2024 року № 236, якими скасовано накази про призупинення дії трудових договорів та одночасно вирішено здійснити виплату працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Виплата середнього заробітку була здійснена позивачем на виконання приписів органу державного нагляду та прийнятих на їх виконання наказів підприємства. Сам по собі факт видання відповідачем наказів про призупинення дії трудових договорів не свідчить про наявність прямого причинного зв`язку між його діями та понесеними позивачем витратами.

При цьому матеріали справи не містять судового рішення, яким було б покладено на позивача обов`язок здійснити відповідні виплати чи встановлено незаконність дій відповідача. Виплата середнього заробітку була проведена позивачем після прийняття ним власних управлінських рішень щодо скасування наказів про призупинення дії трудових договорів.

Таким чином, між виданням відповідачем наказів у 2022 році та понесеними позивачем у 2024 році витратами існує низка самостійних юридично значимих обставин, зокрема проведення перевірок Держпраці, винесення приписів, прийняття позивачем наказів про скасування попередніх управлінських рішень та здійснення виплат працівникам.

За таких обставин суд доходить висновку, що позивачем не доведено існування саме прямого причинного зв`язку між діями відповідача та заявленою до стягнення шкодою. Надані докази свідчать лише про послідовність певних подій, однак самі по собі не підтверджують, що понесені позивачем витрати є безпосереднім та неминучим наслідком дій відповідача.

Отже, одна з необхідних умов покладення на відповідача матеріальної відповідальності, а саме причинний зв`язок між його діями та заподіяною шкодою, позивачем належними та допустимими доказами не доведена.

Щодо вини відповідача, то суд зазначає, що вина працівника є обов`язковою умовою покладення на нього матеріальної відповідальності та полягає у психічному ставленні особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків у формі умислу або необережності.

Обов`язок доведення вини працівника покладається на роботодавця, який звернувся до суду із вимогою про відшкодування заподіяної шкоди.

Позивач вважає, що вина відповідача підтверджується тим, що останній, перебуваючи на посаді начальника Київ-Дніпровського виробничого підрозділу, видав накази про призупинення дії трудових договорів, які у подальшому були скасовані на виконання приписів Центрального міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці.

Разом із тим, суд зазначає, що сам по собі факт скасування наказів та виконання приписів органу державного нагляду не є достатнім доказом вини відповідача.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 , видаючи відповідні накази, умисно чи з необережності порушив покладені на нього трудові обов`язки, усвідомлював неправомірність своїх дій або мав можливість діяти іншим чином.

Інших належних та допустимих доказів, які б свідчили про умисне чи необережне порушення відповідачем покладених на нього трудових обов`язків та підтверджували наявність його вини у заподіянні заявленої шкоди, матеріали справи не містять.

За таких обставин, суд доходить висновку, що позивачем не доведено наявності вини відповідача у заподіянні заявленої до відшкодування шкоди.

Таким чином, хоча позивачем доведено факт здійснення виплат працівникам середнього заробітку, ним не доведено сукупності необхідних умов для покладення на відповідача матеріальної відповідальності, передбачених статтею 130 КЗпП України.

Зокрема, надані докази не дають підстав для висновку про доведеність усіх елементів матеріальної відповідальності працівника, необхідних для задоволення позову.

Відсутність хоча б однієї з передбачених законом умов виключає можливість покладення матеріальної відповідальності на працівника, у зв`язку з чим підстави для задоволення позову відсутні.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено повністю, понесені позивачем судові витрати покладаються на нього та відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 274 ЦПК України, статтями 130-134 Кодексу законів про працю України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником, відмовити.

Судові витрати покласти на позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: Приватне акціонерне товариство «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту», ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 04737111, місце знаходження: вул. Алмаатинська, буд. 37, м. Київ, 02092.

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання:

АДРЕСА_1 .

Повне рішення суду виготовлено 14 липня 2026 року.

Суддя О.О. Хромова