Вирок № 138100508, 24.06.2026, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/28907/24-к

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24.06.2026 Печерський районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

при секретарі судового засідання - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві та в режимі відеоконференцзв`язку в порядку спеціального судового провадження кримінальне провадження № 62024100120000512 від 17.06.2024 року, за обвинуваченням:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Льгунськ, громадянки України, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.

Учасники судового провадження: прокурор - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , захисник - адвокат ОСОБА_7 ,

В С Т А Н О В И В:

24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН).

До складу ООН входять Україна, російська федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.

Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН усі Члени вказаної організації утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та обмеження їх суверенітету; від 24 жовтня 1970 року № 2625 (XXV), що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), що містить визначення агресії, установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов`язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.

Крім того, у статтях 1-5 Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено, що свідченням акту агресії є:

застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави;

застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН.

Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:

вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;

бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;

застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;

дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;

засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам.

Жодні міркування будь-якого характеру, з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.

Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також в Заключному Акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є російська федерація.

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом територія України є неподільною та недоторканною.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і російська федерація.

Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні своє зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язалися утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

Відповідно до пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, що укладений між державами СНД, серед яких є Україна та російська федерація, держави підтвердили непорушність існуючих кордонів один одного та зобов`язалися виступати проти будь-яких дій, що підривають їхню непорушність, а також вирішувати усі суперечки, що виникають з питань кордонів і територій, тільки мирними засобами. Держави також зобов`язалися не підтримувати на території інших держав-учасниць сепаратистські рухи, а також сепаратистські режими, якщо такі виникнуть; не встановлювати з ними політичних, економічних та інших зв`язків; не допускати використання ними територій і комунікацій держав-учасниць Співдружності; не надавати їм економічної, фінансової, військової та іншої допомоги.

31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань згідно із Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та російська федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР та Федеральним Законом російської федерації від 2 березня 1999 року № 42-ФЗ). Відповідно до статей 2-3 зазначеного Договору російська федерація зобов`язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та зобов`язалася будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, у тому числі економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та російською федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований російською федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей належить до території України.

Статтями 1-2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Упродовж 2013 року у зв`язку з демократичними процесами, які відбувалися на території України, у представників влади рф та службових осіб із числа керівництва збройних сил рф, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, виник злочинний умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.

Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які були розцінені представниками влади і збройних сил рф як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам рф, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту рф на території України - в АР Крим та м. Севастополі.

Свою злочинну мету співучасники із числа представників влади та збройних сил рф вирішили досягти шляхом розв`язання та ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців збройних сил рф, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території АР Крим і м. Севастополя, а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та рф, створення і фінансування не передбачених законом збройних формувань та вчинення інших злочинів.

При цьому вони усвідомлювали, що такі протиправні дії призведуть до порушення суверенітету і територіальної цілісності України, незаконної зміни меж її території та державного кордону, заподіяння значних матеріальних збитків та інших тяжких наслідків, передбачали і прагнули їх настання.

З метою реалізації вказаного умислу впродовж 2013 року на території рф службові особи Генерального штабу збройних сил російської федерації на виконання наказів та під безпосереднім керівництвом представників влади та службових осіб збройних сил рф, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, розробили злочинний план, яким передбачалося досягнення військово-політичних цілей рф, які, на думку співучасників, були прямо пов`язані з необхідністю незаконної окупації та подальшої анексії АР Крим, м. Севастополя та південно-східних регіонів України та, поряд із застосуванням політичних, дипломатичних, економічних та інформаційних заходів, використанням протестного потенціалу населення південно-східних регіонів України для організації сепаратистських референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.

Так, починаючи з 20 лютого 2014 року, для реалізації вищезазначеного умислу, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури для забезпечення військової окупації та подальшої анексії рф території АР Крим і м. Севастополя, усупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, статей 2, 3 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, а також всупереч вимогам частини четвертої статті 2 Статуту ООН, Декларації Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та декларацій, затверджених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету, № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, № 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить визначення агресії, статей 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статей 1, 2, 68 Конституції України, на територію суверенної держави Україна, а саме АР Крим і м. Севастополь, здійснено вторгнення військовим, морським та повітряним транспортом окремих підрозділів збройних сил рф.

У подальшому представниками влади рф вчинено ряд дій, унаслідок чого здійснено окупацію частини території України - Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, та спробу легітимізувати вказані дії.

Також представниками влади і зс рф вчинялися дії щодо зміни меж території та державного кордону України на решті території держави.

Так, указаними особами організовувалися та проводилися у березні -квітні 2014 року антиурядові протестні акції, найбільш масові з яких - у Луганській, Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській областях. Основою їх метою було поширення сепаратистських проросійських гасел та здійснення силового захоплення адміністративних будівель органів державної влади для подальшої організації незаконних референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.

З метою гарантованого досягнення указаних цілей та створення видимості того, що в Україні триває внутрішній конфлікт, представники влади та збройних сил рф вирішили створити на її території терористичні організації, які поряд з основною функцією - здійснення терористичної діяльності повинні створити враження діяльності в межах Донецької та Луганської областей опозиційних сил, які нібито від імені та за цілковитої підтримки місцевого населення відстоюють їх право на самовизначення та незалежність, що прямо суперечить Конституції України і нормам міжнародного права.

Так, під безпосереднім керівництвом та контролем не встановлених на цей час представників влади та збройних сил рф 7 квітня 2014 року на території Донецької області України створено терористичну організацію «Донецька народна республіка» (далі - «ДНР»), а 27 квітня 2014 року на території Луганської області України - терористичну організацію «Луганська народна республіка» (далі - «ЛНР»), у складі яких утворені незаконні збройні формування.

Контроль та координація діяльності цих терористичних організацій, як і їх фінансове та матеріальне забезпечення, у тому числі зброєю, боєприпасами, військовою технікою, здійснюється представниками влади та збройних сил рф.

Основними завданнями учасників указаних терористичних організацій є насильницьке повалення конституційного ладу, захоплення державної влади в Україні, зміна меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, шляхом застосування зброї, вчинення терористичних актів - здійснення вибухів, підпалів та інших дій, які створюють небезпеку для життя та здоров`я людини, загрозу заподіяння значної майнової шкоди та настання інших тяжких наслідків.

Ураховуючи викладене, «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка» є стійкими об`єднаннями невизначеної кількості осіб (більше трьох), створені з метою здійснення терористичної діяльності, у межах яких здійснено розподіл функцій, встановлено правила поведінки, обов`язкові для цих осіб під час підготовки і вчинення терористичних актів, а тому відповідно до ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є терористичними організаціями.

7 квітня 2014 року за поданням керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим із Головою Служби безпеки України, на території Донецької і Луганської областей розпочато проведення антитерористичної операції (далі - АТО).

13 квітня 2014 року через посилення сепаратистських виступів та захоплення державних установ на сході України виконувач обов`язків Президента України Указом від 14 квітня 2014 року № 405/2014 затвердив Рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» та Україною розпочато на території Донецької і Луганської областей широкомасштабну АТО із залученням Збройних Сил України та інших військових формувань.

Визнання Верховною Радою України «Донецької народної республіки» і «Луганської народної республіки» терористичними організаціями, як і численні злочини, вчинені їх представниками, знайшли своє відображення у Заяві Верховної Ради України «Про трагічну загибель людей внаслідок терористичного акту над територією України», схваленій постановою Верховної Ради України від 22 липня 2014 року № 1596-VII, Заяві Верховної Ради України «Щодо протидії поширенню підтримуваного російською федерацією міжнародного тероризму», схваленій постановою Верховної Ради України від 22 липня 2014 року № 1597-VII, Зверненні Верховної Ради України до Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав - членів ЄЄ, США, Канади, Японії та Австралії щодо масового розстрілу людей під Волновахою в Україні, затвердженому постановою Верховної Ради України від 14 січня 2015 року № 106-VIII, Заяві Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», схваленій постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII.

Отже, Верховною Радою України як єдиним законодавчим органом державної влади констатовано віднесення «ДНР» і «ЛНР» до терористичних організацій, а відповідних осіб, які забезпечують їх функціонування, як учасників терористичної організації.

Керівники терористичних організацій «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка» за сприяння та координації представників влади рф провели фіктивні референдуми про відокремлення Донецької і Луганської областей від України та проголошення їх незалежними «державами».

Незаконні збройні формування терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР», іррегулярні збройні формування рф та військовослужбовці збройних сил рф чинять збройний опір Україні у відновленні територіальної цілісності та забезпеченні правопорядку, при цьому учасники політичного блоку вказаних терористичних організацій, за підтримки та сприяння представників влади РФ, під виглядом органів державної влади створили окупаційні адміністрації російської федерації, які забезпечують подальшу окупацію та здійснюють управління вказаними територіями на місцевому рівні.

З огляду на викладене між державами рф та Україна з 20 лютого 2014 року триває збройний конфлікт міжнародного характеру.

Частиною другою статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 № 1207-VІІ констатовано, що тимчасова окупація території України розпочалася 19 лютого 2014 року.

Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 № 1207-VII визначено, що збройна агресія російської федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств російської федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, а 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабне збройне вторгнення на суверенну територію України; російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих російською федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації російської федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні російській федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

Продовжуючи реалізацію злочинного плану, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами російської федерації та світовою спільнотою 21 лютого 2022 року рф визнано «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» незалежними державами.

22 лютого 2022 року Президент російської федерації, реалізуючи злочинний план, направив до ради федерації звернення про використання збройних сил рф за межами рф, яке було задоволено.

24 лютого 2022 року о 5 годині Президент російської федерації оголосив про рішення розпочати «військову операцію» в Україні.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

У подальшому Указом Президента України від 01.05.2023 № 254/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб. Законом України № 3057-IX від 02.05.2023 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 (в редакції від 07.05.2022, далі за текстом - Закон №1207-VII), тимчасово окупована російською федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тимчасова окупація російською федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості, є незаконною і не створює для російської федерації жодних територіальних прав.

Крім того, відповідно до п. 6 ст. 11 Закону: окупаційна адміністрація російської федерації - сукупність державних органів і структур російської федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних російській федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб`єктів адміністративних послуг.

А також, згідно з п. 7 ст. 11 Закону: тимчасово окупована російською федерацією територія України - це частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або: в межах яких збройні формування російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації російської федерації.

Достовірно знаючи про вищевказані обставини, ОСОБА_4 , будучи громадянкою України, достеменно знаючи про факт окупації території Донецької області збройними силами російської федерації, знаючи, що суверенітет України поширюється на всю її територію, що Україна є унітарною державою, а її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною, будучи обізнаним про те, що місто Луганськ та Луганська область є невід`ємною складовою частиною України, перебуваючи у невстановленому досудовим розслідуванням місці та у невстановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше 01.03.2023, будучи обізнаною із діяльністю поліції в Луганській області, оскільки є колишнім працівником МВС України, діючи умисно, усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій, діючи всупереч інтересам держави Україна, її суверенітету та територіальній цілісності, підтримуючи агресію російської федерації на території України, погодилась на пропозицію представників держави-агресора - російської федерації добровільно зайняти посаду «эксперта» у структурному підрозділі незаконного правоохоронного органу, створеному на тимчасово окупованій території України, а саме: у так званому «Экспертно-криминалистическом центре МВД по Луганськой Народной Республике».

Надавши добровільну згоду на виконання функцій працівника правоохоронного органу у незаконно створеному правоохоронному органі, ОСОБА_4 , у невстановленому досудовим розслідуванням місці та у точно невстановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше 01.03.2023, висловила підтримку держави-агресора, її збройних формувань та уникнення нею відповідальності за збройну агресію проти України, інформуючи суспільство про свою діяльність та зайняття посади експерта «експертно-криміналістичного центру міністерстві внутрішніх справ по Луганській народній республіці», створеного на тимчасово окупованій території України.

Кримінальна відповідальність за вказане кримінальне правопорушення передбачена ч. 7 ст. 111-1 КК України, як добровільне зайняття громадянином України посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території.

Прокурор у судовому засіданні обставини, викладені в обвинувальному акті підтримав у повному обсязі, в обґрунтування винуватості обвинуваченої зазначив, що подані письмові докази, а також показання свідків підтверджують протиправність злочинних дій ОСОБА_4 , а кваліфікація кримінального правопорушення є вірною для того, щоб довести винуватість її "поза розумним сумнівом".

Відтак, прокурор просив суд визнати ОСОБА_4 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років, з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк п`ятнадцять років та з конфіскацією майна

Судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченої (in absentia), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка показань суду не надала, та будь-яких клопотань від останньої на адресу суду також не надходило.

При цьому, дане кримінальне провадження здійснювалось за обов`язковою участю захисника, який був забезпечений державою з Північного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги.

Ухвалою суду від 27.11.2024 року кримінальне провадження № 62024100120000512 від 17.06.2024 року, за обвинуваченням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України призначено до судового розгляду і постановлено здійснювати розгляд за відсутності обвинуваченої (in absentia) в порядку спеціального судового провадження.

Повістки про виклик обвинуваченої ОСОБА_4 , а також інформацію про процесуальні документи надсилались та публікувались відповідно до вимог ст. 323 КПК України.

Таким чином, суд вважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову обвинуваченої, яка в свою чергу повинна була знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчить про її наміри від ухилення від кримінальної відповідальності.

В той же час, ухилення обвинуваченої ОСОБА_4 від правосуддя, суд оцінює як реалізацію останньою її невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п.«g» п.3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.

Захисник ОСОБА_7 у судових засіданнях зазначав, що не мав можливості зв`язатися з обвинуваченою і з`ясувати в неї правову позицію щодо пред`явленого обвинувачення. Водночас, захисник належним чином приймав участь у реалізації права на захист обвинуваченої під час судового розгляду та висловив свою позицію з приводу всіх процесуальних питань, що відбулись в судових засіданнях.

Захисник у судовому засіданні просив виправдати ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, у зв`язку з недоведеністю прокурором вчинення останьої кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.

Судом визнано загальновідомим і таким, що не потребує доказуванню в межах даного провадження, що тимчасова окупація з боку рф частини території України, яка розпочалася із збройного конфлікту, викликаного російською військовою агресією, починаючи з 20 лютого 2014 року та повномасштабного вторгнення рф на територію України 24 лютого 2022 року, а також анексія з боку рф частини території України є загально відомими фактами, які за хронологією подій: а) констатовані нормативними, хоча і засудженими з точки зору міжнародного права, актами рф, а також «нормативними актами» самопроголошених суб`єктів на території України, законність яких не визнається державою Україна, проте прийнятих судом у даному випадку до уваги, оскільки вирішується питання про відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, внаслідок якого були прийняті такі акти; б) встановлені національними нормативно-правовими актами, які є обов`язковими для застосування на території України; в) засуджені міжнародними актами колективного реагування, - а відтак ці факти не потребують окремого судового доказування.

На підтвердження винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України, стороною обвинувачення надано наступні докази, які були досліджені судом.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 підтвердив факт проведення за участі з ним слідчих дій пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 30.04.2024 та огляду публікації викладеного на офіційному телеграм каналі «МВД ЛНР» від 13.04.2024, де на фото і відео він пізнав свою колишню колегу експерта сектору технічних досліджень документів та почерку відділу криміналістичних досліджень НДЕКЦ при ГУМВС України у Луганській області ОСОБА_4 , яка станом на момент огляду та впізнання обіймала посади у незаконному правоохоронному органі створеному на тимчасово окупованій території України. Зазначив, що він працював з нею разом у НДЕКЦ при ГУМВС України у Луганській області та остання обіймала посаду експерта сектору технічних досліджень документів і почерку відділу криміналістичних досліджень. Підтвердив, що їм надавалася пропозиція виїхати на підконтрольну територію України, де весь склад буде забезпечений відповідними посадами. Оскільки він не перебував в дружніх стосунках з обвинуваченою, то і достаменно не знав, чи виїхала остання з окупованої території. Також зазначив, що йому не відомі випадки застосування відносно ОСОБА_4 чи інших осіб, представниками незаконних формувань сили чи примусу. Крім того, свідок зазначив, що про те, що ОСОБА_4 займає посаду у так званому «МВД ЛНР» він дізнався від колег, які скинули йому посилання на групу в телеграм каналі, де він впізнав обвинувачену.

Окрім допиту свідка, судом безпосередньо досліджені письмові докази, зокрема:

- протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 10.04.2024 року, згідно якого ОСОБА_8 , з чотирьох фотознімків осіб, впізнав ОСОБА_4 на фототаблиці під № 4;

- протокол огляду від 13.04.2024 публікацій з відеозаписом на офіційному телеграм каналі «МВД ЛНР» від 13.04.2024, де на фото і відео ОСОБА_8 пізнав свою колишню колегу експерта сектору технічних досліджень документів та почерку відділу криміналістичних досліджень НДЕКЦ при ГУМВС України у Луганській області ОСОБА_4

- протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками за участю ОСОБА_9 від 10.04.2024, згідно якого ОСОБА_10 з чотирьох фотознімків осіб, впізнав ОСОБА_4 на фототаблиці під № 4;

- протокол огляду публікацій з відеозаписом на офіційному телеграм каналі «МВД ЛНР» від 13.04.2024 року, згідно з яким на 00 год. 00 хв 39 сек. касера фіксує колишнього експерта сектору технічних досліджень документів та почерку відділу кримінлістичних досліджень НДЕКЦ при ГУМВС України у Ліганській області ОСОБА_4 , яка перебуває у формі працівника поліції МВД так званого "ЛНР"

- повідомлення про підозру від 08.05.2024 року;

- висновок експерта від 01.07.2024 № СЕ-19/102-24/10458-ФП, відповідно до якого на відеозаписах що містяться у файлах Формату МР4 під назвами «ЭКЦ_готов» та зображенні, що міститься в електронній особовій картці на ім`я ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ймовірно зображена одна і таж особа.

Прокурором також долучено у судовому засіданні процесуальні документи, складені під час проведення досудового розслідування, на підтвердження законності вчинення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень.

Одночасно слід зазначити, що суд не покладає в обґрунтування даного вироку в якості доказів вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України, наступні матеріали та процесуальні документи, що надані стороною обвинувачення: витяги з ЄРДР, постанову про визначення групи прокурорів, постанова про виділення матеріалів і визначення підслідності, постанова про доручення здійснення досудового розслідування від 25.08.2023 року, постанови про визначення слідчих, постанови про оголошення у розшук підозрюваної ОСОБА_11 , постанову про зміну правової кваліфікаціх кримінального правопорушення, повістки про виклик підозрюваної ОСОБА_11 , доручення про надання безоплатної правової допомоги, постанови про доручення призначити захисника для здійснення безоплатної правової допомоги у кримінальному провадженні, доручення, запити, тощо, оскільки за своїм змістом вказані документи не містять ознак доказів, що мають значення для вирішення кримінального провадження, а лише засвідчують відповідність окремих проведених слідчих та процесуальних дій вимогам закону та належними особами.

У судовому розгляді відповідно до вимог ст. 358 КПК України було досліджено всі надані стороною обвинувачення письмові докази.

Клопотань про додаткове дослідження з боку учасників та сторін кримінального провадження не надходило.

Відповідно до ст. 94 КПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Суд приходить до висновку, що надані стороною обвинувачення і досліджені безпосередньо в суді докази, взаємопов`язані і в сукупності підтверджують всі обставини, що підлягають доказуванню, ними встановлено подію кримінальних правопорушень, винуватість обвинуваченого та інші обставини, зазначені у ст. 91 КПК України, вони зібрані у порядку, встановленому ст. 93 КПК України, жодних обставин, передбачених ст. 87 КПК України, з якими закон пов`язує недопустимість доказів як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, судом не встановлено, у зв`язку з чим підстави для визнання цих доказів недопустимими відсутні.

Таким чином, розглянувши кримінальне провадження з дотриманням положень ч. 1 ст. 337 КПК України, в межах висунутого обвинувачення, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ, наданий стороною обвинувачення, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, вважає зазначені докази належними, допустимими, достовірними та в сукупності достатніми для прийняття рішення про винуватість обвинуваченої ОСОБА_11 у вчиненні неї інкримінованого кримінального правопорушення, поза розумним сумнівом.

У суду не виникає сумніву в тому, що ОСОБА_4 безумовно усвідомлював факт окупації та агресії з боку РФ та створення окупаційною владою незаконних органів. Так, маючи достатній рівень освіти, життєвого досвіду та спеціальних знань, ОСОБА_11 є кодишнім працівником МВС Укрїани, не могля не розуміти незаконності вчинених нею дій та їх наслідків.

Аналізуючи, чи наявна у діях обвинуваченої ознака добровільності, суд враховує постанову Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 31.01.2024 у справі 638/5446/22, у якій зазначено, що у кримінальному праві добровільним вважається діяння, яке вчинено при можливості вибрати декілька варіантів поведінки, з урахуванням сукупності обставин, які можуть виключати кримінальну протиправність за приписами статей 39, 40 КК України.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_11 примушували до зайняття посади у вищезазначеному незаконному органу, створеному на тимчасово окупованій території. Також відсутні докази того, що ОСОБА_11 перебувала під фізичним та/або психічним примусом з боку осіб, які представляли іноземну державу - РФ, чи відносно іі родини вчинялися такі заходи.

Так, показами свідків підтверджується саме добровільне зайняття ОСОБА_11 зазначеної посади за відсутності фізичного чи психічного примусу, суду не надано доказів того, що обвинувачена не мав можливості відмовитися від цієї посади.

Важливо зазначити, що вибір ОСОБА_11 залишитися та проживати на тимчасово окупованій території України, не розглядається, ані судом, ані стороною обвинувачення, як підстава для кримінального переслідування.

Сукупність зазначених обставин дає підстави стверджувати про добровільність дій обвинуваченої, її свідомий вибір та власне волевиявлення щодо зайняття посади у незаконному органу, створеному на тимчасово окупованій території.

Таким чином, суд кваліфікує дії ОСОБА_11 за ч. 7 ст. 111-1 КК України, тобто як добровільне зайняття громадянином України посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території.

Відповідно до вимог ст. ст. 50,65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та наділяють суд правом вибору щодо призначення покарання, завданням якого є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Обираючи обвинуваченій ОСОБА_4 вид та розмір покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке віднесене до категорії особливо тяжких злочинів, обставини його вчинення, характер діяння, форму й ступінь вини, мотив вчинення кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченої та обставини, що пом`якшують та обтяжують її покарання.

Обставин, які б, відповідно до вимог ст. 66 КК України, пом`якшували покарання ОСОБА_4 судом не встановлено.

Обставиною, яка б, відповідно до вимог ст. 67 КК України, обтяжувала покарання ОСОБА_4 судом не встановлена.

Також враховано особу обвинуваченої, яка раніше не судима, відсутність пом`якшуючої обставини, характер, ступінь тяжкості та суспільну небезпеку скоєного кримінального правопорушення, суд вважає, що обвинуваченій ОСОБА_4 необхідно призначити покарання у виді позбавлення волі в межах санкції встановленої ч. 7 ст. 111-1 КК України, з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних органах, з конфіскацією майна належного їй на праві власності.

З огляду на вчинення ОСОБА_4 суспільно-небезпечного кримінального правопорушення у сфері злочинів проти основ Національної безпеки України, а також відсутність обставин, передбачених ст. 66 КК України, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчинених ним кримінального правопорушення, суд, при призначенні покарання не вбачає підстав для застосування положень ст. 69 КК України.

Також, призначаючи покарання суд враховує, що згідно ч.1 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого і що згідно ч.2 ст. 52 КК України конфіскація майна відноситься до додаткових видів покарання.

Таке покарання відносно ОСОБА_4 , на переконання суду, є необхідним та достатнім для її виправлення і попередження вчинення інших кримінальних правопорушень.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_4 необхідно обраховувати з моменту звернення вироку до виконання, тобто із дня фактичного взяття її під варту.

До набрання вироком законної сили, запобіжний захід, обраний відносно ОСОБА_4 в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України, у вигляді тримання під вартою, залишити без змін.

У кримінальному проваджені наявні процесуальні витрати на залучення експерта для проведення судової експертизи (висновок експерта від 01.07.2024 № СЕ-19/102-24/10458-ФП) в розмір 5348 грн. 40 коп., вказану суму суд стягує з обвинуваченого на користь держави.

Речові докази у даному кримінальному провадженні відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 368, 370, 374-376 КПК України, суд,

У Х В А Л И В:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі на строк - 13 (тринадцять) років з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних органах на строк 15 (п`ятнадцять) років з конфіскацією всього належного їй на праві власності майна.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обраховувати з моменту звернення вироку до виконання, тобто із дня фактичного його затримання.

Строк додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади, державного управління, правоохоронних органах та органах місцевого самоврядування, пов`язаних з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій рахувати з моменту відбуття основного покарання.

До набрання вироком законної сили, запобіжний захід, обраний відносно ОСОБА_4 в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України, у вигляді тримання під вартою, залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави витрати на залучення експерта для проведення судової експертизи №СЕ-19/124-25/8723-ФП від 03.07.2025 в розмір 5348 грн. 40 коп.

Вирок може бути оскаржений до Київського апеляційного суду через Печерський районний суд міста Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Копію вироку після його проголошення негайно вручити прокурору та захиснику.

Інформацію про ухвалення вироку опублікувати у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями ст. 297-5 КПК України та на офіційному веб-сайті судової влади.

Головуючий суддя ОСОБА_1