Рішення № 138077539, 30.06.2026, Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

ун. № 759/5877/26

пр. № 2/759/7824/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Єросової І.Ю.,

при секретарі Біляку М.О.,

за участю представника позивача - адвоката Хоменко І.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у порядку спрощеного позовного провадження із викликом учасників справи у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ), третя особа: Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація (03115, м. Київ, пр-т. Берестейський, 97), Київська міська рада (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

04.03.2026 адвокат Хоменко І.П., діючи в інтересах позивача ОСОБА_1 , звернулася до Святошинського районного суду м. Києва із вищевказаним позовом, в якому просить визнати відповідача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 .

Дану позовну заяву представник позивача обґрунтовує тим, що відповідно до Розпорядження Печерської районної державної адміністрації міста Києва №165 від 08 лютого 2003 року позивачу ОСОБА_1 та його брату, ОСОБА_5 , було надано право займати житлове приміщення, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується ордером на жиле приміщення №29844 від 01 квітня 2003 року.

Згідно з технічним планом квартира за адресою:

АДРЕСА_3 , загальною площею 52.1 кв. м., складається з однієї кімнати, площею 21,4

Кв.М.

07.11.2003 року між позивачем та відповідачкою було укладено шлюб, зареєстрований Виконкомом Гаспаринської селищної ради м. Ялти, Республіка Крим, Україна, про що складено актовий запис N? 53 та видано свідоцтво про шлюб НОМЕР_3 від 07.11.2003 року.

У шлюбі народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується актовим записом №2873 та свідоцтвом, виданий відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції міста Києва, серії НОМЕР_4 від 25.11.2005 року.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва шлюб між сторонами

було розірвано, про що відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві складено актовий запис №660 від 14.08.2009

року.

Квартира не приватизована. ОСОБА_4 була зареєстрована в спірній

квартирі 22 листопада 2005 року , а син - після народження. Відповідно до Витягу з Реєстру територіальної громади в квартири АДРЕСА_2 зареєстровані три особи: позивач, його колишня дружина та їх син. Відповідачі фактично в квартирі не проживають з 2008 року. Після розлучення ОСОБА_4 разом із сином ОСОБА_3 повернулася до місця свого народження та дошлюбного місця проживання в місто Ялта, Республіка Крим, Україна.

09 січня 2010 року ОСОБА_4 уклала шлюб з

ОСОБА_6 , 1987 р. н., про що відділом реєстрації актів цивільного стану

Ялтинського міського управління юстиції Автономної республіки Крим складено

актовий запис №102.

13.03.2014 року ОСОБА_4 зареєстровала своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується відповідною відміткою в паспорті відповідачки. Син сторін, ОСОБА_3 , в 2009 році разом з матерію виїхав з м. Київ в м. Ялта, і був зареєстрований за вищевказаною адресою в м. Ялта. Ніяких заяв про збереження за відповідачами житла не має.

Враховуючи, що відповідачі добровільно виїхали із квартири та знялися із реєстрації у березні 2014 року, однак інформація про таке з невідомих причин у реєстрі відсутня, позивач вимушений звертатися до суду із даним позовом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.03.2026 для розгляду даної позовної заяви визначено суддю Святошинського районного суду м. Києва Єросову І.Ю.

Ухвалою від 19.03.2026 відкрито провадження у справі, розгляд вирішено проводити у порядку спрощеного позовного провадження із викликом учасників справи у судове засідання.

Судом на виконання вимог ухвали про відкриття провадження було скеровано сторонам копію ухвали про відкриття провадження. Враховуючи, що позовну заяву подано до суду у паперовому вигляді, судом скеровано відповідачам копію позовної заяви долученими до неї документами. Однак, відповідачі не отримали вказані документи у зв`язку із закінченням терміну зберігання поштового відправлення.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 272 ЦПК України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

У свою чергу, днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Отже, за змістом наведених положень процесуального закону повернення поштового відправлення, здійсненого судом, з відміткою поштового оператора про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси, вважається підтвердженням належного повідомлення учасника справи, а днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки.

Суд вважає за необхідне нагадати, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У свою чергу, згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).

До основних засад судочинства частиною третьої статті 2 ЦПК України віднесено розумність строків розгляду справи судом, пропорційність, диспозитивність, змагальність сторін.

Виходячи зі змісту ст. 12, ч. 3 ст. 13 ЦПК України, кожна сторона реалізує свої процесуальні права на власний розсуд з метою досягнення бажаного процесуального результату.

Таким чином, суд доходить висновку про належне сповіщення відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про розгляд даного провадження, забезпечення останнім можливості скористуватися наданим ЦПК України правом на подачу відзиву на позовну заяву, яким останні у наданий судом строк не скористалися.

Ухвалою від 19.05.2026 витребувано від Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації (03115, м. Київ, пр-т. Берестейський, 97) інформацію:

- чи здійснювалося уповноваженими особами Святошинської РДА зняття з реєстрації місця проживання відповідачів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 ;

- чи є дійсним місцем реєстрації проживання відповідачів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - АДРЕСА_5 ;

- чи було внесено до Реєстру територіальної громади м. Києва відомості про зняття відповідачів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , із реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 ;

- чому відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , відображена у Реєстрі територіальної громади м. Києва як зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , враховуючи, що остання має місце реєстрації: АДРЕСА_5 , з 13.03.2014 року.

Крім того, ухвалою від 19.05.2026 залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Київську міську раду.

На виконання вимог ухвали судом скеровано залученій третій особі копію ухвали від 19.05.2026 та позовної заяви з додатками, однак у наданий судом строк Київська міська рада не скерувала до суду процесуальних документів, в яких би висловила позицію щодо спору.

25.05.2026 на електронну адресу суду надійшла відповідь Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , із 22.11.2005, а ОСОБА_3 - з 06.12.2005 року. Уповноваженими особами адміністрації не вносилися відомості про зняття останніх із реєстрації за вказаною адресою. Відтак, вказана адреса у м. Києві є їх чинним та офіційним місцем реєстрації згідно з обліком адміністрації. Щодо наявності у паспортних даних ОСОБА_2 відомостей про реєстрацію місця проживання у м. Ялта АР Крим, Україна, у березні 2014 року представник адміністрації вказує, що цей період припадає на початок тимчасової окупації АРК рф. За встановленим на той час законодавчим порядком, внесення змін до реєстраційних баз за попереднім місцем проживання особи здійснюється виключно на підставі офіційних повідомлень та відривних талонів, які мали надходити від органу реєстрації місця проживання за новою адресою проживання (Наказ МВС України «1077 від 22.11.2012). Будь-які офіційні документи чи повідомлення від реєстраційних органів м. Ялти до Святошинської РДА не надходили. Враховуючи відсутність підстав для зняття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із реєстрації у м. Києві, уповноваженими особами адміністрації не було вчинено таких дій. Через незавершеність процедури зняття вказаних осіб із реєстрації у м. Києві останні продовжують обліковуватися у Реєстрі територіальної громади м. Києва як зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 .

У судовому засіданні представник позивача - адвокат Хоменко І.П. просить задовольнити позов. Вказує, що позивач на підставі ордеру набув право користування квартирою АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали шлюб, в якому у них народився син ОСОБА_3 . Всі троє зареєстровані за вказаною адресою. У подальшому шлюб між позивачем та відповідачем ОСОБА_4 було розірвано, а остання разом із сином переїхала на постійне проживання до м. Ялти АРК. З 2008 року відповідачі не проживають у спірному житловому приміщенні. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували своє місце проживання у м. Ялті АРК, що підтверджується наявною у паспорті ОСОБА_4 відміткою. Заяви про інтерес щодо квартири не заявляють. За таких обставин вбачає достатні підстави для зняття відповідачів із реєстрації за вказаною адресою.

На запитання суду адвокат повідомила, що не мала у своєму розпорядженні оригіналу паспорту відповідача ОСОБА_2 , які завірила власноручним підписом. Наведена інформація підтверджується самим відповідачем та відповіддю Святошинської РДА. Довіряє інформації, що надана клієнтом. Незавершена процедура зняття із місця реєстрації свідчить про відсутність у відповідачів інтересу до вказаної квартири, останні добровільно залишили місце проживання та переїхали у м. Ялта АРК. Обставини, викладені у позові підтверджуються також актами сусідів, які достовірно стверджують про не проживання відповідачів у кв. АДРЕСА_2 . Інших доказів, які підтверджують, що відповідачі проживають у м. Ялта АРК у сторони позивача немає, на запити адвоката чи суду будь-які докази неможливо отримати. Копія паспорту відповідача ОСОБА_2 була отримана позивачем до початку повномасштабного вторгнення рф на територію України.

Зазначає, що не заперечує щодо ухвалення у даній справі заочного рішення.

Відповідачі та треті особи, будучи своєчасно та належним чином повідомленими про дату і час розгляду справи, у призначений час до суду не прибули, жодних заяв чи клопотань, у тому числі й про відкладення, на адресу суду не надсилали.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

В силу приписів п. 1 ч. 3 вказаної статті, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Положення ч. 4 ст. 223 ЦПК України передбачають, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов:

1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;

2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин;

3) відповідач не подав відзив;

4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Суд звертає увагу, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , своєчасно на належним чином повідомлені про дату та час розгляду пред`явленого до них позову, до суду у призначений час не прибули, про причини неявки та їх поважність суд не повідомили, у наданий судом строк не скерували до суду відзиву або своїх заперечень, при цьому, уповноважений представник позивача у судовому засіданні зазначила, що не заперечує стосовно ухвалення у даному провадженні заочного рішення.

Беручи до уваги, що умови ухвалення заочного рішення, закріплені ч. 1 ст. 280 ЦПК України, у даному випадку дотримані, суд доходить висновку про можливість ухвалення у даній справі заочного рішення суду, яке може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідачів, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суд, вислухавши позицію представника позивача, дослідивши наявні у розпорядженні суду матеріали, оцінивши зібрані та надані у сукупності докази, доходить таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Приписами ст. 13 ЦПК України закріплено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В силу приписів ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожен доказ повинен відповідати законодавчо закріпленим вимогам, а саме - бути належними, допустимими, достатніми та достовірними.

Так, відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У свою чергу, в силу вимог ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наведене являє собою критерій допустимості наданих стороною доказів.

Згідно з ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Приписами ст. 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

У той же час, положеннями ст. 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, що визначена у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється згідно із законом та не є необхідним в демократичному суспільстві. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути співмірним із переслідуваною законною метою.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Враховуючи, що позбавлення особи права користування житловим приміщенням, що породжує за своїм змістом у власника право на виселення із житлового приміщення, є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

У ході розгляду справи судом встановлено, що 08.02.2003 ОСОБА_1 та ОСОБА_1 отримали ордер від Печерської районної державної адміністрації на зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_6 (т. 1 а.с. 15).

07.11.2003 у м. Ялта АРК, України між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено шлюб, про що Виконкомом Гаспринської селищної ради м. Ялти АРК, Україна, зроблено актовий запис №53 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 (т. 1 а.с. 21-22).

Під час шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (т. 1 а.с. 19-20).

14.08.2009 шлюб між сторонами розірвано (т. 1 а.с. 23-24).

Як стверджує сторона позивача, відповідачі не проживають у спірному приміщенні із червня 2008 року, що підтверджують актом по факту проживання/не проживання особи за адресою від 19.02.2026 (т. 1 а.с. 17-18).

Суд критично ставиться до даного доказу, оскільки його зміст не підтверджується іншими допустимими, належними та достатніми доказами. Так, акт від 19.02.2026 підписаний мешканцями квартир №150 , 187 та 174 по АДРЕСА_1 - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 відповідно. Підписанти своїми підписами засвідчили той факт, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у квартирі №191 у вказаному будинку із червня 2008 року. Суду залишається не зрозумілим, яким чином вказані особи встановили даний факт, як довго вказані особи проживають у житлових приміщеннях, вказаних у акті, та на яких правових підставах, аби стверджувати, що саме із вказаної дати відповідачі не з`являлися за місцем реєстрації.

Сторона позивача у ході розгляду справи не заявляла клопотання про допит вказаних осіб як свідків.

Крім того, суд не сприймає долучену до позову копію паспорта відповідача ОСОБА_2 , видача якого датована жовтнем 2009 року, як доказ у справі (т. 1 а.с. 12-13).

Також суд звертає увагу на те, що із актового запису про шлюб вбачається, що один із подружжя отримав свідоцтво про розірвання шлюбу 14.08.2009, а другий - 16.03.2010 року, що свідчить про те, що відповідач ОСОБА_2 перебувала у м. Києві після червня 2008 року. Наведене не підтверджує той факт, що відповідач проживала у спірному житловому приміщенні, але ставить під сумніви викладені у позові обставини.

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).

Тобто при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у порядку статей 71, 72 ЖК України, доведенню сторонами та встановленню судами підлягають обставини тривалості тимчасової відсутності особи у житловому приміщенні, а також поважність причин такої відсутності.

Аналіз положень статей 71, 72 ЖК України свідчить про те, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад встановлений строк, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.

На позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні, а на відповідача - спростувати довготривалу відсутність чи довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

При цьому, початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Відтак, суд звертає увагу на те, що, з огляду на предмет доказування у даній категорії справ, позивачем та його адвокатом не надано суду підтвердження того, що відповідачі не беруть участі в утриманні житлового приміщення, в якому зареєстровані, постійно проживають на тимчасово окупованій території України та є зареєстрованими у м. Ялта АРК, Україна.

Суд не вважає достатнім доказом відповідь Святошинської РДА від 25.05.2026, в якій уповноважена особа вказує на незавершеності процедури зняття відповідачів з реєстрації у м. Києві внаслідок відсутності документів про реєстрацію таких осіб за новим місцем реєстрації проживання.

У постанові від 01.03.2023 у справі №396/1389/21 Верховний Суд наголосив, що при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Приписами ст. 72 ЖК України встановлено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Згідно з п. 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим Постановою КМУ від 07 лютого 2022 року №265, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі, зокрема, рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Таким чином, зняття з реєстрації місця проживання є дискреційними повноваженнями відповідних органів реєстрації, а рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням є безумовною підставою для цих органів щодо зняття відповідача з реєстрації місця проживання.

Враховуючи, що у ході розгляді справи судом не здобуто доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із червня 2008 року постійно не проживають за адресою: АДРЕСА_3 , не беруть участі у утриманні такого житлового приміщення, а позбавлення їх права користування даною квартирою не порушуватиме їх право на мирне користування майном, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання відповідачів такими, які втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 223, 258, 259, 263, 272, 280, 352-355 ЦПК України, ст. 72 ЖК України, ст. 41 Конституції України, суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ), третя особа: Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація (03115, м. Київ, пр-т. Берестейський, 97), Київська міська рада (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - залишити без задоволення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Відповідно до п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Суддя Єросова І.Ю.