Рішення № 137994878, 06.07.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

______________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" липня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/844/26

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу

за позовом: Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (код ЄДРПОУ 38727770, 01135, м. Київ, пр. Берестейський, буд. 14) в особі Південної філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація морського порту Південний) (код ЄДРПОУ ВП 38728549, 65481, Одеська обл., м. Південне, вул. Берегова, буд. 11)

до відповідача: Акціонерного товариства "Одеський припортовий завод" (код ЄДРПОУ 00206539, 65481, Одеська обл., м. Южне (м. Південне), вул. Заводська, буд. 3)

про стягнення 1468,07 грн.

Позивач Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Південної філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Акціонерного товариства "Одеський припортовий завод" про стягнення 1468,07 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем договору про відшкодування витрат з прийому господарсько-побутових та технологічних стічних вод від 03.02.2023 №5-П-ПВФ-23.

Ухвалою суд від 12.03.2026 позовну заяву Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Південної філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація морського порту Південний) прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи; вирішено інші процесуальні питання.

Згідно з ч.ч.4 та 5 ст.6 ГПК України, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Частиною 7 статті 6 ГПК України передбачено, що особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Згідно з ч.ч. 5, 11 ст. 242 ГПК України, учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі шляхом надсилання до електронного кабінету у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, в тому числі, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Ухвала господарського суду від 12.03.2026 була направлена та доставлена відповідачу до його Електронного кабінету 12.03.2026 о 19:55.

За наведеного суд констатує, що судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення відповідача про розгляд даної справи.

Разом з тим, відзив на позовну заяву від відповідача не надходив, отже останній не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.

Водночас, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ст.13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

З урахуванням наведеного, розгляд справи проводився за наявними матеріалами.

За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).

Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на зазначене, з метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, враховуючи обставини, пов`язані із запровадженням в Україні воєнного стану, постійні тривалі повітряні тривоги, приймаючи до уваги навантаження суду, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа розглянута поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, але, у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи.

Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 03.02.2023 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Південної філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрації морського порту Південний) (далі - виконавець) та Публічним акціонерним товариством "Одеський припортовий завод" (далі - замовник) укладено договір про відшкодування витрат з прийому господарсько-побутових та технологічних стічних вод №5-П-ПВФ-23.

Відповідно до п.1.1 договору, виконавець зобов`язується приймати від замовника господарсько-побутові та технологічні стічні води відповідно з додатком №1 - "Розрахунок витрат води для об`єктів АТ "ОПЗ", розташованих на території ПФ ДП "АМПУ" (Адміністрації морського порту Південний) та додатком №2 - "Вимоги до складу стічних вод", які є невід`ємною частиною цього договору, та здійснювати їх передачу до мереж водовідведення замовника.

Згідно з п.1.2 договору, замовник зобов`язується здійснювати плату за отримані послуги з прийому та передачі господарсько-побутових та технологічних стічних вод в терміни і на умовах, передбачених цим договором, згідно з виставленими виконавцем рахунками.

Умовами п.5.1 договору визначено, що розрахунковим періодом є календарний місяць.

Відповідно до п.5.2 договору, замовник відшкодовує виконавцю вартість витрат, пов`язаних з прийманням господарсько-побутових та технологічних стічних вод, що були скинуті об`єктами замовника.

Згідно з п.5.3 договору, вартість послуг з прийому господарсько-побутових та технологічних стічних вод становить 70,15 грн. за 1 м.куб без урахування ПДВ (84,18 грн. з урахуванням ПДВ) - тариф АТ "ОПЗ".

За умовами п. 5.4 договору, загальна сума цього договору становить 81991,32 грн. з ПДВ.

Пунктом 5.5 договору передбачено, що виконавець складає і підписує останнім днем поточного місяця акт приймання-передачі виконаних послуг (у 2-х примірниках) та направляє його разом із рахунком замовнику в термін до 5 числа місяця наступного за звітним.

Відповідно до п.5.6 договору, замовник здійснює оплату по кожному розрахунковому періоду на підставі тарифу не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, в безготівковій формі, шляхом перерахування коштів на рахунок виконавця.

За умовами п.5.7 договору, ПДВ сплачується по ставці, встановленій відповідно до Податкового кодексу України у відповідному періоді.

Відповідно до п.5.8 договору, у разі зміни тарифів АТ "ОПЗ" на послуги, оплата замовником здійснюється після внесення відповідних змін до цього договору, шляхом укладення додаткової угоди.

Умовами п. 8.1 договору передбачено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками та діє до 31.12.2023 (включно), але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. Сторони домовились, що згідно з ч. 3 ст. 631 Цивільного кодексу України, умови цього договору застосовуються до відносин між ними, які виникли з 01.01.2023.

Відповідно до п.9.4 договору, усі правовідносини сторін, що виникають у зв`язку з виконанням умов цього договору і не врегульовані ним, регламентуються нормами чинного законодавства України.

Договір підписано між сторонами без будь-яких зауважень, підписи скріплені печатками.

Додатком №1 до договору передбачений розрахунок витрат води для об`єктів АТ "ОПЗ", розташованих на території ПФ ДП "АМПУ" (Адміністрації морського порту Південний), а додатком № 2 - вимоги до складу стічних вод.

26.12.2023 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Південної філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрації морського порту Південний) та Публічним акціонерним товариством "Одеський припортовий завод" було укладено додаткову угоду №1 до договору, в якій сторони дійшли згоди викласти п. 5.4 та 8.1 договору у такій редакції:

- "5.4. Загальна сума договору становить 163982,64 грн. з урахуванням ПДВ 20%";

- "8.1. Цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін та діє до 31.12.2024 (включно), але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. Сторони домовились, що згідно з ч. 3 ст. 631 Цивільного кодексу України умови цього договору застосовуються до відносин між ними, які виникли з 01.01.2023".

Додаткова угода підписана між сторонами без будь-яких зауважень.

31.12.2024 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Південної філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрації морського порту "Південний") та Публічним акціонерним товариством "Одеський припортовий завод" було укладено додаткову угоду №2 до договору, в якій сторони дійшли згоди викласти п. 5.3, 5.4 та 8.1 договору у такій редакції:

- "5.3. Вартість послуг з прийому господарсько-побутових та технологічних стічних вод становить 87,53 грн. за 1 м.куб без урахування ПДВ (105,04 грн. з урахуванням ПДВ) - тариф АТ"ОПЗ";

- "5.4. Загальна сума цього договору становить 266291,60 грн. з урахуванням ПДВ 20%";

- "8.1. Цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін та діє до 31.12.2025 (включно), але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. Сторони домовились, що згідно з ч.3 статті 631 Цивільного кодексу України, умови цього договору застосовуються до відносин між ними, які виникли з 01.01.2023".

Також у вказаній додатковій угоді сторони дійшли згоди змінити назву міста по тексту договору з м. Южне на м. Південне (у всіх відмінках).

Додаткова угода підписана між сторонами без будь-яких зауважень.

В матеріалах справи наявні акти приймання-передачі послуг за липень-вересень 2025 року, що підписані представниками обох сторін.

Відповідно до умов договору позивачем були виставлені відповідачу наступні рахунки: від 31.07.2025 № 0204 на суму 945,32 грн. з ПДВ; від 31.07.2025 № 0205 на суму 7562,59 грн. з ПДВ; від 31.08.2025 № 0238 на суму 945,32 грн. з ПДВ; від 31.08.2025 № 0239 на суму 7562,59 грн. з ПДВ; від 30.09.2025 № 0271 на суму 645,32 грн. з ПДВ; від 30.09.2025 № 0272 на суму 7562,59 грн. з ПДВ.

До матеріалів справи позивачем долучено докази направлення/вручення рахунків та актів-приймання передачі послуг за спірний період.

Позивач стверджує, що відповідач систематично допускав порушення умов договору в частині своєчасної плати за надані послуги, а саме:

- рахунок від 31.07.2025 №0204 було отримано відповідачем 07.08.2025. Відповідно до пункту 5.6. договору, відповідач був зобов`язаний здійснити оплату виставленого рахунку у строк до 20.08.2025, однак зазначений рахунок оплачений відповідачем лише 13.11.2025;

- рахунок від 31.07.2025 №0205 було отримано відповідачем 07.08.2025. Відповідно до пункту 5.6. договору, відповідач був зобов`язаний здійснити оплату виставленого рахунку у строк до 20.08.2025, однак оплата зазначеного рахунку була здійснена лише 14.11.2025;

- рахунок від 31.08.2025 №0238 отримано відповідачем 08.09.2025. Відповідно до пункту 5.6. договору, відповідач був зобов`язаний здійснити оплату виставленого рахунку у строк до 20.09.2025, однак оплата рахунку була здійснена лише 13.11.2025;

- рахунок від 31.08.2025 №0239 отримано відповідачем 08.09.2025. Відповідно до пункту 5.6. договору, відповідач був зобов`язаний здійснити оплату виставленого рахунку у строк до 20.09.2025, однак оплата зазначеного рахунку була здійснена лише 14.11.2025;

- рахунок від 30.09.2025 №0271 направлено відповідачу 08.10.2025 (отримано 12.10.2025). Відповідно до пункту 5.6 договору, відповідач був зобов`язаний здійснити оплату виставленого рахунку у строк до 20.10.2025, однак оплата зазначеного рахунку була здійснена лише 13.11.2025;

- рахунок від 30.09.2025 №0272 направлено відповідачу 08.10.2025 (отримано 12.10.2025). Відповідно до пункту 5.6. договору, відповідач був зобов`язаний здійснити оплату виставленого рахунку у строк до 20.10.2025, однак оплата зазначеного рахунку була здійснена лише 14.11.2025.

Окрім направлення супровідними листами рахунків та актів позивач звертався до відповідача з претензіями про оплату заборгованості за рахунками:

- 08.10.2025 позивач направив на адресу відповідача претензію щодо необхідності сплати заборгованості за рахунками від 31.07.2025 №0204 та №0205, від 31.08.2025 №0238 та №0239;

- 30.10.2025 позивач направив на адресу відповідача претензію щодо необхідності сплати заборгованості за рахунками від 31.09.2025 №0271 та №0272.

Також до матеріалів справи позивачем долучено картку взаєморозрахунків по відповідачу за період з 01.07.2025 по 30.11.2025.

У позовній заяві позивач наголошує, що оскільки відповідач впродовж тривалого періоду систематично допускав порушення умов договору в частині своєчасної оплати виставлених рахунків, позивач, відповідно до умов договору та законодавства України, має право на нарахування пені, 3% річних та інфляційних збитків, що і зумовило звернення до суду із даним позовом.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Укладений між сторонами договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків, та за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання Глави 63 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

За умовами ст.903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов`язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов`язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, правовідносини між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Південної філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація морського порту Південний), як виконавцем, та Акціонерним товариством "Одеський припортовий завод", як замовником, виникли на підставі договору про відшкодування витрат з прийому господарсько-побутових та технологічних стічних вод №5-П-ПВФ-23 від 03.02.2023.

Разом з цим, відповідач, в порушення взятих на себе зобов`язань за договором, несвоєчасно вносив плату за отримані послуги.

Відповідно до п.5.6 договору, замовник здійснює оплату по кожному розрахунковому періоду на підставі тарифу не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, в безготівковій формі, шляхом перерахування коштів на рахунок виконавця.

Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем рахунки за період липень-вересень 2025 року сплачені з порушенням строків, визначених п. 5.6. договору.

Станом на день розгляду цієї справи судом відповідач доказів на спростування позовних вимог не надав.

Відповідно до п. 9.4 договору, усі правовідносини сторін, що виникають у зв`язку з виконанням умов цього договору і не врегульовані ним, регламентуються нормами чинного законодавства України.

Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Положеннями п.3 ч.1 ст.611 ЦК України передбачено, що одним із наслідків порушення зобов`язання є сплата неустойки.

За приписами ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

У постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.

Так позивачем заявлено до стягнення з відповідача 1175,41 грн. пені, 113,76 грн. 3% річних та 178,90 грн. збитків від інфляції.

В частині вимог про стягнення пені суд зауважує наступне.

Згідно ч.1 ст.546, ст.547 ЦК України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Частиною 1 ст.548 Цивільного кодексу України передбачені загальні умови забезпечення виконання зобов`язання. Одна з цих умов передбачає забезпечення виконання зобов`язання (основного зобов`язання), якщо це встановлено договором або законом. Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є неустойка (ч.1 ст.546 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання (частина 1 статті 550 ЦК України).

Статтею 551 ЦК України передбачено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Суд зазначає, що умовами договору не передбачено право позивача здійснювати нарахування пені за прострочення відповідачем оплати наданих послуг, сторонами не погоджено розмір такої пені.

Пункт 3.3.2 договору містить лише умову про те, що замовник несе відповідальність за несвоєчасне виконання розрахунків за приймання господарсько-побутових та технологічних стічних вод згідно з чинним законодавством України.

При обґрунтуванні позовної заяви позивач посилається на положення частини 3 статті 549 ЦК України, відповідно до якої пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір (подібний висновок міститься у пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 та постанови Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).

Верховний Суд у постанові від 02.07.2025 у справі № 910/9181/24 зазначив, що розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Верховний Суд у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 висновував, що ГК України (в період чинності якого укладено договір), також як і ЦК України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом. Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов`язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов`язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми.

Частинами 4 та 6 ст. 231 ГК України, яка була чинною на момент укладення договору, встановлено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому співвідношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Водночас, Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається (частина перша статті 231 ГК України).

Відповідно до частини другої статті 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі 20 % вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг) (абзац другий);

- за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 % вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 % вказаної вартості (абзац третій).

Тлумачення приписів наведеної норми права дозволяє зробити висновок, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов`язання, санкції у виді пені, передбаченого абзацом третім частини другої статті 231 ГК України, можливе за сукупності таких умов:

- якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом;

- якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки;

- якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховують у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Такий правовий висновок зробив Верховний Суд України у постанові від 04.02.2014 року у справі № 3-1гс14 і цей висновок послідовно застосовує Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, зокрема у постановах від 23.08.2022 у справі № 910/9375/21, від 28.03.2024 у справі № 905/405/22, від 04.05.2023 справі № 910/21298/21 та багатьох інших.

Практика суду касаційної інстанції щодо застосування абзацу третього частини другої ст.231 ГК України є усталеною та підстав переглядати її Велика Палата Верховного Суду у постанові 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 ( п. 51 ) не встановила.

Отже, частина друга ст. 231 ГК України не встановлює розміру штрафних санкцій за порушення саме грошового зобов`язання, а містить лише уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов`язання) у господарському зобов`язанні, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором (п. 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 (провадження № 12-4гс24 ).

У даній справі предметом спору є, в тому числі, вимога Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Південної філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" до Акціонерного товариства "Одеський припортовий завод" про стягнення пені за прострочення виконання відповідачем зобов`язання з оплати за надані послуги з прийому та передачі стічних вод.

Згідно з правилами глави 47 розділу І книги п`ятої ЦК України, грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов`язання зі сплати коштів.

Отже, грошовим є будь-яке зобов`язання, що складається, зокрема, у правовідносинах, в яких праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Правовідношення, в якому замовник зобов`язаний оплатити отримані послуги, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, є грошовим зобов`язанням.

Суд враховує, що між сторонами у цій справі виникло зобов`язання з оплати наданих послуг за відповідним договором, тобто грошове зобов`язання, відповідальність за порушення якого регулюють приписи частини 6 ст. 231 ГК України, за змістом якої штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Як вже зазначено вище, пунктом 3.3.2 договору сторони погодили, що замовник несе відповідальність за несвоєчасне виконання розрахунків за приймання господарсько-побутових та технологічних стічних вод згідно з чинним законодавством України.

Отже умовами укладеного між сторонами договору не передбачено відповідальності у вигляді пені за порушення виконання замовником зобов`язань з оплати отриманих послуг за договором.

При цьому, незважаючи на те, що стороною договору є суб`єкт господарювання, що належить до державного сектора економіки (позивач), приймаючи до уваги висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 (провадження № 12-4гс24), суд також констатує про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин частини 2 ст. 231 ГК України.

Суд зазначає, що законодавець пов`язує можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов`язань саме з умовами їх встановлення договором за відсутності законодавчого врегулювання розміру таких санкцій. Зобов`язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним сторонами договором, інакше буде порушуватися принцип свободи договору, оскільки сторони мають право і не встановлювати жодних санкцій за порушення зобов`язань.

Якщо сторони не передбачили умовами договору можливість сплати пені за порушення строків виконання зобов`язань та не визначали її розміру, то немає підстав для стягнення пені у розмірі, не погодженому в договірному порядку та прямо не встановленому законом (постанова КГС Верховного Суду від 15.05.2024 у cправі №910/8552/23).

За наведеного, вимоги позивача в частині стягнення пені є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо можливості стягнення суми пені на підставі ч.3 ст.549 ЦК України (в редакції, введеній в дію 28.08.2025 року), на яку посилається позивач, суд зауважує наступне.

Частину третю статті 549 ЦК України доповнено абзацом другим згідно із Законом України "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб" № 4196-IX від 09.01.2025, який набрав чинності 28.02.2025 року, однак введений в дію 28.08.2025 року.

В силу чинної редакції ч.3 ст.549 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.

Відповідна норма діє з 28.08.2025 року, охоплюючи період нарахування пені позивачем з 28.08.2025 по 13.11.2025.

Оцінюючи застосування цієї норми, суд зазначає, що викладення ч. 3 ст. 549 ЦК України в зобов`язальній формі та встановлення можливості лише зменшення пені умовами договору не може застосовуватись самостійно, без урахування загальних положень ЦК України, які регулюють підстави виникнення акцесорного зобов`язання.

Так, правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Тобто, ч. 3 ст. 549 ЦК України у зміненій редакції не відміняє застосування ст. ст. 547, 548 ЦК України, якими передбачено узгодження розміру пені у письмовій формі шляхом укладення правочину, а також її встановлення договором або законом.

Також, акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ст. 5 ЦК України).

Таким чином, акт цивільного законодавства може застосовуватись лише до тих відносин, які виникають після набрання ним чинності, поширення його дії на відносини, які уже виникли та продовжують існувати, порушує вимоги ст. 5 ЦК України.

Положення ст. 5 ЦК України втілює у цивільних правовідносинах імперативний припис ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Отже, закон може мати зворотну дію у часі виключно за однієї умови: пом`якшення або скасування відповідальності особи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 09.02.1999 року в рамках розгляду справи №1-7/99 дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб.

Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

З досліджених матеріалів справи встановлено, що умовами договору та чинними нормативно-правовими актами на момент укладення договору, а також виникнення періоду прострочення виконання грошових зобов`язань, не передбачено застосування пені.

Закон України "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб" №4196-IX від 09.01.2025, яким внесено зміни до ч. 3 ст. 549 ЦК України, не містить вказівок стосовно зворотної дії у часі.

Застосування ч. 3 ст. 549 ЦК України у зміненій редакції не відповідатиме вимогам ч. 3 ст. 5 ЦК України, оскільки договірні та спірні відносини виникли до набрання чинності цією нормою.

За відсутності визначеної ставки пені у договорі, застосування ч. 3 ст. 549 ЦК України у зміненій редакції лише посилюватиме відповідальність відповідача, що суперечить положенню ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Щодо заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних збитків, суд здійснив перевірку їх розрахунку і констатує, що його здійснено арифметично правильно.

При цьому відповідачем означені розрахунки не спростовані.

За наведених обставин, вимоги позивача підлягають частковому задоволенню в розмірі 113,76 грн. 3% річних та 178,90 грн. збитків від інфляції.

У задоволенні решти позову в частині стягнення з відповідача 1175,41 грн. пені слід відмовити.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст.76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

У зв`язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Акціонерного товариства "Одеський припортовий завод" (код ЄДРПОУ 00206539, 65481, Одеська обл., м. Южне (м.Південне), вул. Заводська, буд. 3) на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (код ЄДРПОУ 38727770, 01135, м. Київ, пр. Берестейський, буд. 14) в особі Південної філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація морського порту Південний) (код ЄДРПОУ ВП 38728549, 65481, Одеська обл., м. Південне, вул. Берегова, буд. 11) - 113 (сто тринадцять) грн. 76 коп. 3% річних, 178 (сто сімдесят вісім) грн. 90 коп. інфляційних втрат, 530 (п`ятсот тридцять) грн. 88 коп. судового збору.

3. У задоволенні решти позову відмовити.

4. Судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2131,52 грн. покласти на позивача.

5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Рішення складено і підписано 06 липня 2026 р.