Рішення № 137994877, 07.07.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

______________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" липня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/959/26

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу

за позовом: Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (код ЄДРПОУ 01125672, 68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 6)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Логістік Оіл" (код ЄДРПОУ 41055260, 68000, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 8, оф. 33/4)

про стягнення 14309,50 грн.

Позивач Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Логістік Оіл" про стягнення 14309,50 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору про відшкодування (компенсацію) земельного податку №24/10-д/нд від 27.03.2024.

Ухвалою суду від 30.03.2026 позовну заяву Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та вирішено інші процесуальні питання.

01.04.2026 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

10.04.2026 від позивача надійшла відповідь на відзив.

За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).

Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на зазначене, з метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, враховуючи обставини, пов`язані із запровадженням в Україні воєнного стану, постійні тривалі повітряні тривоги, приймаючи до уваги навантаження суду, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа розглянута поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, але, у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи.

У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 27.03.2024 між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (далі - підприємство) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Логістік Оіл" (далі - орендар) укладено договір про відшкодування (компенсацію) земельного податку (договір), за умовами п. 1.1. якого орендар бере на себе зобов`язання по відшкодуванню (компенсації) підприємству частини земельного податку, який підприємство сплачує за наступні земельні ділянки:

- частина земельної ділянки з кадастровим номером: 5110800000:03:001:0426, загальною площею 22751,00 кв.м., на якій знаходяться об`єкти нерухомості - частина офісних приміщень будівель та споруд митно-складського комплексу (інв. №13083), загальною площею 2558,90 кв.м., критий склад в будівлі та споруди митно-складського комплексу (інв.№13083), загальною площею 3806,40 кв.м., розташовані за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул.Транспортна, 30, що обліковуються на балансі ДП "Морський торговельний порт "Чорноморськ", передані орендарю в оренду відповідно до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 28.05.2021, за обліковим номером Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях: 209840912071 (реєстр. №21/41-д/нд) (далі - договір оренди), в частині площі - 6412,00 кв.м., за яку земельний податок підлягає відшкодуванню орендарем;

- частина земельної ділянки з кадастровим номером: 5110800000:03:001:0238, загальною площею 6518,00 кв.м., на якій знаходиться об`єкт нерухомості - будівля кам`яного складу, 27-Б, загальною площею 3452,20 кв.м. (інв. №13107), розташована за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул.Транспортна, 30-А, що обліковується на балансі ДП "Морський торговельний порт "Чорноморськ", переданий орендарю в оренду відповідно до договору оренди, в частині площі - 3711,00 кв.м., за яку земельний податок підлягає відшкодуванню орендарем.

Відповідно до п. 1.2. договору, загальна площа земельних ділянок, на яких розміщені об`єкти нерухомості, передані орендарю у строкове платне користування відповідно до договору оренди, складає - 10123,00 кв.м. з урахуванням положень п.п. 1.1. цього договору. Сума відшкодування земельного податку, сплаченого підприємством по 29.02.2024 (включно), складає - 316476,54 грн., без ПДВ, з урахуванням положень п.п. 2.4. цього договору.

Згідно з п.2.1. договору, розрахунковим періодом є календарний місяць. У разі користування об`єктом оренди протягом неповного календарного місяця (першого та/або останнього місяця оренди), коли період, за який розраховується орендарю відшкодування (компенсація) земельного податку, менше календарного місяця (першого та/або останнього місяця оренди), відшкодування (компенсація) земельного податку розраховується у розмірі, пропорційному дням користування об`єктом оренди за відповідний місяць.

Пунктом 2.2. визначено, що розмір земельного податку визначається згідно діючого законодавства України.

Відповідно до п.2.3. договору, відшкодування земельного податку здійснюється щомісячно та коригується відповідно до індексу інфляції за поточний рік, у випадку якщо він впливає на розмір нормативно-грошової оцінки земельної ділянки. Підприємство має право в односторонньому порядку змінювати розмір відшкодування (компенсації) земельного податку відповідно до договору у разі змін нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, коефіцієнту індексації, ставок земельного податку та в інших випадках, передбачених чинним законодавством України.

Згідно з п.2.4. договору, відшкодування (компенсація) орендарем земельного податку починається з дати підписання Акта приймання - передачі майна відповідно до умов договору оренди, в силу узгодженостей, досягнутих між сторонами, викладених в п.п.4.1. цього договору. Протягом 5-ти календарних днів з дати направлення підприємством рахунку щодо відшкодування (компенсації) земельного податку за відповідну земельну ділянку орендар в повному обсязі проводить оплату компенсації такого земельного податку, а саме: за частину земельної ділянки, зазначеної в п.п.1.1.1. цього договору, за період з 28.05.2021 по 29.02.2024 (включно), розмір якого складає 194904,64 грн., без ПДВ; за частину земельної ділянки, зазначеної в п.п.1.1.2. цього договору, за період з 28.05.2021 по 29.02.2024 (включно), розмір якого складає 121571,90 грн., без ПДВ.

Пунктом 2.6. договору передбачено, що компенсація (відшкодування) земельного податку здійснюється орендарем на підставі наданих підприємством рахунків на відшкодування (компенсацію) земельного податку.

Відповідно до пунктів 2.7. та 2.8. договору, підприємство щомісячно, не пізніше 5 календарних днів місяця, наступного за розрахунковим, формує Акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) та рахунок. Сформовані підприємством рахунок та Акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) направляються електронною поштою на електронну адресу орендаря, що зазначена в цьому договорі. Поточні та остаточні розрахунки компенсації земельного податку за даним договором здійснюються орендарем протягом 5-ти календарних днів з моменту отримання рахунка. Моментом отримання орендарем виставлених рахунків та актів вважається дата їх направлення підприємством на електронну адресу орендаря, зазначену в цьому договорі.

Згідно п. 2.9. договору, орендар зобов`язаний не пізніше третього робочого дня після отримання інформації (рахунку та акту) на свою електронну адресу направити до підприємства свого представника для отримання оригіналів рахунка на оплату та акта здачі-прийняття робіт (надання послуг), та протягом 5-ти діб після отримання повернути підприємству підписаний та засвідчений власною печаткою належний підприємству екземпляр акта або у той самий строк надати вмотивовану письмову відмову. У разі невиконання орендарем зазначених зобов`язань акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) вважається прийнятим ним без зауважень і має силу документа, підписаного орендарем.

Прийом-передача оригіналів актів для підпису та рахунків підприємству здійснюється шляхом передачі уповноваженому представнику орендаря під особистий підпис у реєстрі пред`явлених рахунків. Підтвердження повноважень представника є видане орендарем доручення.

Згідно з п.2.10. договору, у разі неотримання орендарем акту здачі-прийняття робіт (надання послуг) та рахунку відповідно до п. 2.9 цього договору, акт здачі-приймання робіт (наданих послуг) та рахунок вважаються врученими належним чином з моменту їх направлення підприємством на електронну адресу орендаря, зазначену в цьому договорі.

Пунктом 2.13. договору визначено, що ПДВ нараховується згідно чинного законодавства України.

Розділом 3 договору передбачені права та обов`язки сторін.

Зокрема, п. 3.4.3. договору передбачено, що за порушення строків оплати орендарем підприємство має право стягнути пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, сукупний індекс інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

Відповідно до п. 4.1. договору, цей договір набирає чинності з моменту його підписання та, на підставі ст. 631 Цивільного кодексу України, регламентує положення цього договору до відносин між сторонами, що виникли з 28.05.2021, а саме з дати підписання акту приймання-передачі майна за договором оренди відповідно до ст.796 та ст.797 Цивільного кодексу України, та діє протягом строку дії договору оренди до моменту повернення орендованого майна.

Згідно з п. 5.1., сторони договору несуть відповідальність відповідно до норм чинного законодавства України та відповідно п.п. 3.4.3. цього договору.

Договір підписано між сторонами без будь-яких зауважень, підписи скріплено печатками.

Для здійснення оплати суми компенсації земельного податку позивачем були виставлені відповідачу рахунки:

- №Пр/3982 від 31.08.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/4601 від 30.09.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/5240 від 31.10.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/5870 від 30.11.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/6401 від 31.12.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/327 від 31.01.2026 на загальну суму 13159,64 грн. (10966,37 грн. без ПДВ та 2193,27 ПДВ).

В матеріалах справи також наявні акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) та податкові накладні на загальну суму 74088,14 грн. за спірний період.

Позивач зазначає, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Логістік Оіл" оплатило частково рахунки, про що свідчать платіжні доручення, долучені до матеріалів справи:

- №ЦБ000004066 від 02.09.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000004845 від 14.10.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000005509 від 20.11.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000005997 від 11.12.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000000090 від 09.01.2026 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000000534 від 10.02.2026 на суму 10966,37 грн. без ПДВ.

Таким чином, за твердженнями позивача, залишок заборгованості відповідача становить 12348,02 грн., у т.ч. ПДВ, що і зумовило нарахування на суму заборгованості 146,19 грн. 3% річних, 320,79 грн. збитків від інфляції, 1494,50 грн. пені та звернення до суду із даним позовом.

Заперечуючи проти задоволення позову відповідач у відзиві та запереченні зазначає, що, фактично, даний спір стосується правомірності нарахування ПДВ на компенсацію земельного податку, що ТОВ "Логістік Оіл" вважає безпідставним та незаконним, як і виставлення позивачем до оплати відповідних сум.

Так, предметом укладеного між сторонами договору є виключно компенсація позивачу земельного податку, сам договір не містить жодного посилання на те, що за ним позивачем надається будь-яка послуга, яка підлягала б оплаті та могла виступати об`єктом оподаткування.

Відповідач наголошує, що розділами 1 та 2 договору №24/10-д/нд від 27.03.2024 по земельним ділянкам визначено розмір відповідної компенсації з чіткою вказівкою без ПДВ.

На спростування посилань позивача на п.2.13. договору відповідач наголошує, що укладаючи вказаний договір сторони виходили з того, що станом на дату його укладення мало місце обопільне розуміння того, що чинним податковим законодавством не визначено нарахування ПДВ на компенсацію земельного податку, про що свідчать інші положення договору, визначені розділом 2, і, разом з тим, сторони домовились про нарахування та сплату ПДВ на таку компенсацію якщо законодавством такий обов`язок буде передбачений у майбутньому.

Відповідач вважає, що ні за договором № 24/10-д/нд від 27.03.2024, ні за законом, в тому числі й за ПК України, у відповідача не виникло зобов`язання щодо відшкодування позивачу нарахованих сум ПДВ на земельний податок, що компенсується в договірному порядку. Та обставина, що позивач вважає себе зобов`язаною особою щодо нарахування ПДВ за договором, за яким товари або послуги не постачаються взагалі, визначив компенсацію земельного податку як надану послугу і відобразив це в податковій накладній, не є підставою для виникнення обов`язку у відповідача щодо відшкодування цієї суми.

Відповідач заперечує проти прийняття актів здачі-прийняття робіт (наданих послуг) зі свого боку, попри те, що відповідно до положень договору №24/10-д/нд від 27.03.2024 такі акти вважаються прийнятими. Відповідач не скористався правом на письмові заперечення, однак такі заперечення висловлювались на рівні відповідальних бухгалтерів сторін, однак в силу різного тлумачення податкового законодавства це питання не було вирішено. Незгода відповідача з нарахованим позивачем ПДВ підтверджується і платіжними дорученнями, на підставі яких було здійснено оплату відшкодування земельного податку без суми нарахованого ПДВ.

Додатково відповідач зауважує, що позивачем не розкрито структуру правовідносин з Фондом державного майна України, який є власником нерухомості, що передано в оренду відповідачу, оскільки щодо орендодавця та власника нерухомості (Фонду державного майна України), що розміщена на землі позивача, ПК України застосовне пряме виключення щодо визначення бази оподаткування в частині будь-яких компенсаційних витрат орендодавця - до бази оподаткування включаються вартість товарів/послуг, які постачаються (за виключенням суми компенсації на покриття різниці між фактичними витратами та регульованими цінами (тарифами) у вигляді виробничої дотації з бюджету та/або суми відшкодування орендодавцю - бюджетній установі витрат на утримання наданого в оренду нерухомого майна, на комунальні послуги та на енергоносії), та вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо отримувачем товарів/послуг, поставлених таким платником податку (п. 188.1 ПК України).

Відповідач у відзиві посилається на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи договору про компенсацію витрат зі сплати земельного податку та безпідставності нарахування ПДВ на такі витрати.

У відповіді на відзив ДП "МТП "Чорноморськ" не погоджується з доводами відповідача щодо відсутності підстав нарахування суми ПДВ, оскільки п.2.6. договору передбачено, що компенсація (відшкодування) земельного податку здійснюється орендарем на підставі наданих підприємством рахунків на відшкодування (компенсацію) земельного податку, а п.2.13. договору визначено, що ПДВ нараховується згідно чинного законодавства України, тобто, умовами договору визначено, що компенсація (відшкодування) земельного податку здійснюється орендарем на підставі наданих підприємством рахунків на відшкодування (компенсацію) земельного податку, а ПДВ нараховується згідно чинного законодавства України.

Позивач вважає, що орендна плата та компенсація витрат (комунальні послуги, експлуатаційні витрати) є складовими загальної вартості послуги з оренди нерухомості. Для податкових цілей ці компенсації зазвичай розглядаються як частина оплати за послугу з оренди, тому вони включаються до бази оподаткування ПДВ та доходу орендодавця.

Зазначає, що з урахуванням норм пункту 188.1 статті 188 ПК України, у випадку, якщо орендодавцем є інша особа, то кошти, що отримуються від орендаря як відшкодування (компенсація) будь-яких витрат, передбачених договором оренди, включаються орендодавцем до бази оподаткування та оподатковуються податком на додану вартість у загальновстановленому порядку, оскільки є складовою частиною операцій з постачання послуг при наданні в оренду рухомого/нерухомого майна.

Наголошує, що оскільки грошові кошти, отримані у вигляді відшкодування (компенсації) понесених витрат зі сплати земельного податку (за виключенням суми відшкодування орендодавцю - бюджетній установі витрат на утримання наданого в оренду нерухомого майна, на комунальні послуги та на енергоносії), за своєю економічною сутністю є оплатою вартості поставлених товарів/послуг (у тому числі послуг з користування земельною ділянкою), то такі кошти включаються до бази оподаткування ПДВ їх отримувачем і оподатковуються ПДВ у загальновстановленому порядку, у тому числі за умови, якщо між орендодавцем та орендарем укладено окремі договори про надання орендарем компенсації таких витрат.

Позивач зазначає, що він є суб`єктом господарювання, метою діяльності якого, як учасника господарських відносин, є досягнення економічних та соціальних результатів і одержання прибутку відповідно до частини другої статті 3 ГК України, а не бюджетною установою, яка є розпорядником бюджетних коштів та фінансується за рахунок бюджетних асигнувань.

Вважає, що у вартості орендної плати за рухоме/нерухоме майно орендар має здійснювати економічне відшкодування (компенсацію) всіх елементів витрат, пов`язаних з послугами з надання майна в оренду, у тому числі й такої складової, як земельний податок.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на наступне.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Укладений між сторонами договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків, в тому числі для відповідача - обов`язку своєчасного та в повному обсязі відшкодування земельного податку в обумовленому договором розмірі.

Судом встановлено, що в межах виконання даного договору для здійснення оплати суми компенсації земельного податку позивачем були виставлені відповідачу рахунки:

- №Пр/3982 від 31.08.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/4601від 30.09.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/5240 від 31.10.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/5870 від 30.11.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/6401 від 31.12.2025 на загальну суму 12185,70 грн. (10154,75 грн. без ПДВ, 2030,95 грн. ПДВ);

- №Пр/327 від 31.01.2026 на загальну суму 13159,64 грн. (10966,37 грн. без ПДВ та 2193,27 ПДВ).

Як слідує з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Логістік Оіл" здійснило оплату означених рахунків на підставі платіжних доручень:

- №ЦБ000004066 від 02.09.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000004845 від 14.10.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000005509 від 20.11.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000005997 від 11.12.2025 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000000090 від 09.01.2026 на суму 10154,75 грн. без ПДВ;

- №ЦБ000000534 від 10.02.2026 на суму 10966,37 грн. без ПДВ.

З наведеного слідує, що відповідачем було погашено основну заборгованість в повному обсязі, без врахування ПДВ. Загальна сума несплаченого ПДВ складає 12348,02 грн. (2193,27 грн. за січень 2026 року та по 2030,95 грн. за серпень-грудень 2025 року), і саме на стягненні цієї суми наполягає позивач.

В свою чергу, відповідач нарахування ПДВ на компенсацію земельного податку вважає безпідставним та незаконним, як і виставлення до оплати позивачем відповідних сум.

Суд погоджується з позицією відповідача та зауважує наступне.

Так, за приписами ст.9 Податкового кодексу України, до загальнодержавних податків належить, зокрема, податок на додану вартість.

Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України (далі - ПК України). Статтею 185 ПК України, яка входить до цього розділу, об`єктом оподаткування ПДВ визначено: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст.186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст. 186 ПК України; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Відповідно до п.188.1 ст.188 ПК України, база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв`язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками суб`єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв`язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних від простроченої суми та інфляційні витрати, відшкодування шкоди, у тому числі відшкодування упущеної вигоди за рішеннями міжнародних комерційних та інвестиційних арбітражів або іноземних судів, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов`язань.

Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо).

Додана вартість (Value Added) - це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва, які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

Згідно з пп. 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, податок на додану вартість - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

Постачання послуг - це будь-яка операція, що не є постачанням товарів, чи інша операція з передачі права на об`єкти права інтелектуальної власності та інші нематеріальні активи чи надання інших майнових прав стосовно таких об`єктів права інтелектуальної власності, а також надання послуг, що споживаються в процесі вчинення певної дії або провадження певної діяльності (пп. 14.1.185 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).

Згідно з пп."а" п. 98.1 ст.198 Податкового кодексу України, до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів та послуг.

Підпунктом 10.1.1 п.10.1 ст.10 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю в складі податку на майно належить до місцевих податків та в силу вимог пп.14.1.147 п.14.1 ст.14 цього Кодексу справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до п. 269.1 ст. 269 Податкового кодексу України, платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно пп.14.1.73 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, землекористувачі - це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності.

Так, у справі №904/4507/18 Велика Палата Верховного Суду погодилась із прийнятим рішенням суду апеляційної інстанції зазначивши, що суд правильно вказав, що позивач безпідставно нарахував на суму компенсації та заявив до стягнення податок на додану вартість, та з урахуванням цього, позовні вимоги в частині орендної плати та інших нарахованих платежів задовольнив частково (постанова від 12.05.2020 у справі №904/4507/18).

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 21.10.2021 у справі №804/5847/16.

Верховний Суд у постанові від 27.08.2019 у справі №804/5226/16 сформулював правовий висновок про те, що відносини з користування земельною ділянкою (її частиною), належної позивачу на праві постійного користування, які виникли на підставі договорів про компенсацію земельного податку, не мають істотних ознак орендних відносин, зазначених у ст. 6 Закону України "Про оренду землі", тим більше відносин постійного землекористування, а є так званими "зобов`язальними правовідносинами" (користування земельними ділянками без надання відповідного титулу на основі дозволу на використання ділянки). Відтак, правові підстави для включення сум компенсації земельного податку до бази оподаткування ПДВ, визначеної п. 188.1 ст. 188 Податкового кодексу України, відсутні.

За умовами укладеного між сторонами договору від 27.03.2024 відповідач сплачує позивачу компенсацію в розмірі діючої ставки місцевого земельного податку, пропорційно розміру земельної ділянки. Тобто, відповідач компенсує позивачу плату за землю, законодавчий обов`язок сплати якої покладено на позивача, а не надані йому позивачем будь-які товари чи послуги.

Таким чином, грошові кошти, які отримуються позивачем у вигляді компенсації понесених витрат зі сплати земельного податку, за своєю економічною сутністю не є оплатою вартості поставлених товарів/послуг і, як наслідок, об`єктом оподаткування ПДВ в розумінні п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України.

Крім того суд зауважує, що статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, відповідно до п.3.1.1. договору, орендар зобов`язаний вчасно і у повному розмірі оплачувати рахунки підприємства на відшкодування (компенсацію) земельного податку відповідно до умов даного договору.

Умовами п.2.2 сторони визначили, що розмір земельного податку визначається згідно діючого законодавства України. При цьому, згідно п.2.13 договору, ПДВ нараховується згідно чинного законодавства України.

Водночас суд зауважує, що податковим законодавством не визначено грошові кошти з компенсації земельного податку в якості об`єкту оподаткування ПДВ.

За наведеного суд констатує про безпідставне включення суми ПДВ до суми відшкодування витрат зі сплати земельного податку.

Щодо наявних у матеріалах справи податкових роз`яснень.

Так, у матеріалах справи наявний лист Державної фіскальної служби України від 15.02.2018 вих.№622/6/99-99-15-03-02-15/ІПК "Податкова консультація" про оподаткування ПДВ, який наданий ДП "МТП "Чорноморськ" на звернення останнього, та яким порт, у тому числі, обґрунтовує свою позицію.

Суд зауважує, що цей лист не є нормативно-правовим актом та не створює правила поведінки, оскільки, як зазначалось вище, податкове законодавство не визначає відшкодування земельного податку об`єктом оподаткування ПДВ в розумінні п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому така консультація надана, ураховуючи те, що в матеріалах справи відсутній запит на таку консультацію з викладенням відповідного переліку питань, з якого могло б вбачатись, наскільки така консультація органу ДФС є релевантною спірним правовідносинам.

В свою чергу, відповідно до п.52.2 ст.52 ПК України, індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення з відповідача 12348,02 грн. заборгованості, що складається виключно із суми ПДВ, є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.

Що стосується вимог в частині стягнення пені, 3% річних та збитків від інфляції.

Відповідно до приписів ст.509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За умовами ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст.ст. 610, 612 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), а боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом, та якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Згідно ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Нормами статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є фінансовими санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів (девальвації грошової одиниці України) та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ця міра відповідальності нараховується незалежно від наявності вини боржника, оскільки передбачена законом і є частиною грошового зобов`язання боржника до моменту його припинення згідно норм матеріального права України.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України). При цьому, законодавець передбачив, що спрямування сторін договору має презюмувати беззаперечне виконання договірних зобов`язань.

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

Так, у постанові від 04.06.2019 у справі №916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.

Так, умовами укладеного між сторонами договору передбачено, що підприємство щомісячно, не пізніше 5 календарних днів місяця, наступного за розрахунковим, формує Акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) та рахунок. Сформовані підприємством рахунок та Акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) направляються електронною поштою на електронну адресу орендаря, що зазначена в цьому договорі. Поточні та остаточні розрахунки компенсації земельного податку за даним договором здійснюються орендарем протягом 5-ти календарних днів з моменту отримання рахунка. Моментом отримання орендарем виставлених рахунків та актів вважається дата їх направлення підприємством на електронну адресу орендаря, зазначену в цьому договорі (п.2.7, 2.8 договору).

Згідно п.5.1, сторони договору несуть відповідальність відповідно до норм чинного законодавства України та відповідно до п.3.4.3 цього договору.

Відповідно до п.3.4.3. договору, за порушення строків оплати орендарем підприємство має право стягнути пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, сукупний індекс інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

У зв`язку із відмовою у задоволенні позову в частині стягнення основної заборгованості зі сплати ПДВ, вимоги в частині стягнення пені, 3% річних та збитків від інфляції, нараховані саме на суму простроченої оплати ПДВ, не підлягають задоволенню.

При цьому судом встановлено, що наразі має місце порушення строків оплати відшкодування земельного податку за рахунками №4601 від 30.09.2025, №5240 від 31.10.2025, №5870 від 30.11.2025, №6401 від 31.12.2025 та №327 від 31.01.2026.

Разом з тим, суд вважає помилковим визначення позивачем кінцевої дати нарахування пені, збитків від інфляції та річних дату фактичної оплати рахунку, оскільки з огляду на приписи статей 253, 254 Цивільного кодексу України, день фактичного виконання зобов`язання не включається до періоду прострочення (аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.02.2024 у справі № 910/19787/21).

З урахуванням дати вручення рахунку та здійсненої відповідачем оплати суд здійснив власний розрахунок пені, 3% річних та збитків від інфляції. При цьому останні нараховані на суму основної заборгованості без ПДВ.

1) рахунок №4601 від 30.09.2025, період 05.10.2025 - 13.10.2025

пеня: 05.10.2025 - 13.10.2025 : 15,50 (облікова ставка НБУ)

10154,75 (сума боргу) x (2 x 15,50 : 365) x 9 днів (прострочення) : 100 = 77,62 грн.

збитки від інфляції: 10154,75 x 1.00000000 - 10154,75 = 0,00 грн.

3% річних: 10154,75 x 3 % x 9 : 365 : 100 = 7,51 грн.

2) рахунок №5240 від 31.10.2025, період 08.11.2025-19.11.2025

пеня: 10154,75 (сума боргу) x (2 x 15,50 : 365) x 12 днів (прострочення) : 100 = 103,49 грн.

збитки від інфляції: 10154,75 x 1.00400000 - 10154,75 = 40,62 грн.

3% річних: 10154,75 x 3 % x 12 : 365 : 100 = 10,02 грн.

3) рахунок №5870 від 30.11.2025, період 06.12.2025-10.12.2025

пеня: 10154,75 (сума боргу) x (2 x 15,50 : 365) x 5 днів (прострочення) : 100 = 43,12 грн.

збитки від інфляції: 10154,75 x 1.00000000 - 10154,75 = 0,00 грн.

3% річних: 10154,75 x 3 % x 5 : 365 : 100 = 4,17 грн.

4) рахунок №6401 від 31.12.2025, період 07.01.2026-08.01.2026

пеня: 10 154,75 (сума боргу) x (2 x 15,50 : 365) x 2 днів (прострочення) : 100 = 17,25 грн.

збитки від інфляції: 10154,75 x 1.00000000 - 10154,75 = 0,00 грн.

3% річних: 10154,75 x 3 % x 2 : 365 : 100 = 1,67 грн.

5) рахунок №327 від 31.01.2026, період 09.02.2026-09.02.2026

пеня: 10966,37 (Сума боргу) x (2 x 15,00 : 365) x 1 днів (прострочення) : 100 = 9,01

збитки від інфляції: 10966,37 x 1.00000000 - 10 966,37 = 0,00 грн.

3% річних: 10966,37 x 3 % x 1 : 365 : 100 = 0,90 грн.

Таким чином, належними до стягнення є 250,49 грн. пені, 40,62 грн. інфляційних втрат та 24,27 грн. 3% річних. У задоволенні решти вимог в цій частині слід відмовити.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

У зв`язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст.ст. 13, 73-79, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Логістік Оіл" (код ЄДРПОУ 41055260, 68000, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 8, оф. 33/4) на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (код ЄДРПОУ 01125672, 68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 6) - 250 (двісті п`ятдесят) грн. 49 коп. пені, 40 (сорок) грн. 62 коп. інфляційних втрат, 24 (двадцять чотири) грн. 27 коп. 3% річних, 58 (п`ятдесят вісім) грн. 84 коп. судового збору.

3. У задоволенні решти позову відмовити.

4. Судові витрати зі сплати 2603,56 грн. судового збору покласти на позивача.

5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України

Рішення складено та підписано 07 липня 2026 р.