Рішення № 137926752, 17.06.2026, Господарський суд Чернігівської області

РІШЕННЯ

Іменем України

17 червня 2026 року м. Чернігівсправа № 927/321/26

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Моцьора В.В., за участю секретаря судового засідання Гринчук О.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження господарську справу

за позовом: Прилуцької окружної прокуратури

вул. В`ячеслава Чорновола, 50-а, Чернігівська обл., Прилуцький район, м. Прилуки, 17500,

код ЄДРПОУ 0291011425

в інтересах держави в особі

позивача: Сухополов`янської сільської ради

вул. Чернігівська, буд. 32, Чернігівська обл., Прилуцький район, с. Сухополова, 17542,

код ЄДРПОУ 04415867

до відповідача 1: ОСОБА_1

АДРЕСА_1 ,

РНОКПП НОМЕР_1

відповідача 2: Фермерського господарства «ВОЛОШКА»

вул. Космонавтів, буд. 20, с. Рудівка, Прилуцький район, Чернігівська обл., 17570,

код ЄДРПОУ 24842838

про зобов`язання повернути земельні ділянки

представники учасників справи:

прокуратури: Лепська Н.П.

позивача: не прибув

відповідачів: Чередниченко О.М.

Дії суду щодо розгляду справи.

Прилуцькою окружною прокуратурою подано позов в інтересах держави в особі Сухополов`янської сільської ради до ОСОБА_1 та Фермерського господарства ВОЛОШКА про зобов`язання повернути земельні ділянки:

- 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га, розташовану в адміністративних межах Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району;

- 7424187600:03:000:0319 площею 18 га, розташовану в адміністративних межах Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району;

- 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га, розташовану в адміністративних межах Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району.

Ухвалою суду від 13.04.2026, після усунення позивачем недоліків, позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 12.05.2026. Також даною ухвалою встановлено сторонам строки на подання заяв по суті справи.

Учасники справи належним чином повідомлені про відкриття провадження у справі та встановлені строки для подання заяв по суті справи, про що свідчать довідки про доставку прокурору, позивачу та відповідачу-2 електронного листа та рекомендоване повідомлення №R068083893625 про вручення відповідачу-1 поштового відправлення, які містяться в матеріалах справи.

У встановлений судом строк від учасників справи надійшли спільний відзив відповідачів на позовну заяву, відповідь прокурора на відзив відповідачів та заперечення відповідачів на відповідь на відзив, які прийнято судом до розгляду та долучено до матеріалів справи.

12.05.2026 суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 28.05.2026.

28.05.2026 від позивача, в особі начальника відділу юридичної роботи сільської ради Коваленка О.Ю. (довіреність №04-15/80 від 09.01.2026), надійшла заява про розгляд справи без участі представника сільської ради, яка задоволена судом. У заяві позивач підтримує позовні вимоги прокурора в повному обсязі, не заперечує проти їх задоволення.

28.05.2026 суд оголосив перерву у судовому засіданні до 16.06.2026.

15.06.2026 від позивача, в особі Росовського Д.М., надійшла заява, в якій позивач не підтримує позовні вимоги прокурора та вважає, що заявлений позов не підлягає задоволенню. До заяви додано ордер на надання правничої (правової) допомоги адвокатом Росовським Д.М. від 02.08.2023, сформований в Електронному суді, який не містить серії та номеру. Доказів, що Росовський Д.М. є адвокатом (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю) до заяви не додано.

Враховуючи, що Росовський Д.М., особа, яка підписала та подала дану заяву, не підтвердила своїх повноважень (статусу адвоката) у встановленому законом порядку, суд залишив її без розгляду.

16.06.2026 суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

17.06.2026 проголосив скорочене рішення (вступну та резолютивну частини рішення).

Позиції сторін.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 19.06.2015 «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки» Редьці В.В. у користування на умовах оренди для ведення фермерського господарства передано земельні ділянки з кадастровими номерами: 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; 7424187600:03:000:0319 площею 18 га;

7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га, з порушенням вимог земельного та цивільного законодавства, оскільки до їх отримання Редька В.В. у 1997 році отримав у постійне користування земельну ділянку з кадастровим номером 7424187600:04:000:0286 з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства на території Сухополов`янської ОТГ Прилуцького району Чернігівської області площею 49,7 га та в подальшому, з метою її використання за цільовим призначенням, створив Фермерське господарство «ВОЛОШКА». Будучи засновником ФГ Редька В.В. не мав права поза конкурсом отримувати інші земельні ділянки для ведення фермерського господарства

ОСОБА_1 укладено договори оренди спірних земельних ділянок за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини другої статті 134 ЗК України, без дотримання конкурентних засад, вказані правочини спрямовані на незаконне заволодіння земельними ділянками державної власності та згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним. Наявні правові підстави для зобов`язання відповідачів повернути у комунальну власність Сухополов`янської сільської ради спірні земельні ділянки у порядку ст. 391 ЦК України, ст. 152 ЗК України.

Позивач у заяві від 27.05.2026 підтримує позовні вимоги в повному обсязі з підстав, зазначених у позовній заяві, не заперечує проти їх задоволення.

Відповідачі вважають, що у прокурора відсутні повноваження на звернення до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Сухополов`янської сільської ради, оскільки позивач у справі є самостійним суб`єктом господарювання та наділений правом на звернення до суду з даним позовом, якщо вважає, що його право є порушеним, а відповідно позовна заява підлягає залишенню без розгляду на підставі п.2 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

Передача ОСОБА_1 земельної ділянки в 1997 році здійснювалась на підставі Закону України «Про селянське (фермерське) господарство». Земельна ділянка була передана в постійне користування відповідача для ведення селянського (фермерського) господарства, а не в оренду для ведення фермерського господарства що є істотно відмінним. При наданні відповідачу земельної ділянки в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства площею 49,7 га максимальний розмір був обмежений Законом і не міг перевищувати 50 га ріллі. Наразі такий розмір земельної ділянки при створенні фермерського господарства не є обмеженим, а відповідно це ставить у нерівне становище громадян, яким земельна ділянка надавалась у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», та громадян, яким земельна ділянка надавалась і надається на підставі Закону України «Про фермерське господарство».

Оскільки Закон України «Про фермерське господарство» фактично призвів обмеження права відповідача ОСОБА_1 на отримання земельної ділянки поза конкурсом у розмірі більшому ніж це передбачав Закон України «Про селянське (фермерське) господарство», то відповідно Закон України «Про фермерське господарство» не має зворотної в дії в часі відносно права громадян на отримання земельної ділянки поза конкурсом, які реалізували на отримання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства під час дії обмеженого права на розмір такої земельної ділянки згідно Закону України «Про селянське (фермерське) господарство».

Прокурором неправильно обрано спосіб захисту в даних правовідносинах шляхом пред`явлення негаторного позову, що відповідно є підставою для відмови в позові.

Спірні договори оренди земельних ділянок не є нікчемними, а є оспорюваними, оскільки відповідач ОСОБА_1 отримав спірні земельні ділянки до набрання чинності Законом України «Про внесення змін по Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів» від 18.02.2016 №1012-VІІІ, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів.

Прокурор звернувся до суду з даним позовом з істотний пропуском позовної давності. Відповідачі заявляють і просять суд застосувати наслідки спливу позовної давності до вимог про застосування наслідків нікчемних правочинів.

Прокурор у відповіді на відзив зазначає, що Прилуцькою окружною прокуратурою у позовній заяві детально обґрунтовано виключність даного випадку для представництва інтересів держави прокурором.

Прокурором не оспорюється факт набуття права постійного користування на зазначену земельну ділянку Редькою В.В. на підставі Закону України «Про селянське (фермерське) господарство». Проте, положення зазначеного Закону втратили чинність з прийняттям Закону України «Про фермерське господарство» 29.07.2003, а отримання спірних земельних ділянок відповідачем відбувалось на підставі Земельного кодексу України, а тому до спірних правовідносин мають застосовуватись положення Закону, який діяв на момент їх виникнення.

Даний позов є таким, що спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто негаторним. Негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. Підстави для застосування строків позовної давності у даному випадку відсутні.

Відповідачі у запереченнях підтримують заперечення проти позову та з цих підстав просять відмовити у позові у повному обсязі.

Обставини справи.

Наказами Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 19.06.2015 № 25-417/20-15-сг, 25-416/20-15-сг та 25-415/20-15-сг «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки» Редьці Віктору Васильовичу надано в оренду для ведення фермерського господарства строком на 15 років земельні ділянки з кадастровими номерами: 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га, розташовані на територій Рудівської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області.

26.06.2015, на підставі вищезазначених наказів, між ОСОБА_1 (Орендарем) та Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області (Орендодавцем) укладено три договори оренди землі (далі Договори оренди), згідно з якими Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства): з кадастровим номером 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; з кадастровим номером 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; з кадастровим номером 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га.

Договори оренди укладено на 15 років (п.8 Договорів оренди)

Вказані договори зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21.07.2015.

Згідно додатку до Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Чернігівської області» від 12.06.2020 №730-р Рудівська територіальна громада розформована та включена до складу Сухополов`янської сільської територіальної громади Прилуцького району Чернігівської області.

На підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області № 50-ОТГ від 14.12.2020 «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність», передано Сухополов`янській сільській раді Прилуцького району Чернігівської області у комунальну власність Сухополов`янської об`єднаної територіальної громади земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 5703,4296 га, які розташовані за межами населених пунктів на території Сухополов`янської об`єднаної територіальної громади, у тому числі земельні ділянки з кадастровим номером 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; з кадастровим номером 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; з кадастровим номером 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га.

Рішенням Сухополов`янської сільської ради від 24.12.2020 «Про прийняття земельних ділянок державної власності у комунальну власність Сухололов`янської сільської ради» вирішено прийняти у комунальну власність Сухополов`янської сільської ради земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 5703,4295га, які розташовані на території Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 14.12.2020.

Право власності Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області зареєстровано в Державному реєстрі речових прав 18.05.2021.

Прокурор зазначає, що земельні ділянки з кадастровими номерами: 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га, розташовані на територій Рудівської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, передані Редьці В.В. з порушенням вимог земельного та цивільного законодавства.

Так, відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії ЧН 0096 Редьці Віктору Васильовичу на підставі розпорядження Прилуцької РДА № 463 від 24.05.1997 передано на праві постійного користування земельну ділянку для ведення селянського/фермерського господарства загальною площею 49,7 га на території Рудівської сільської ради (тепер Сухополов`янська ОТГ) Прилуцького району Чернігівської області. Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 7424187600:04:000:0286.

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань після отримання земельної ділянки в користування Редькою В.В. 27.03.2000 зареєстровано фермерське господарство «ВОЛОШКА» (код ЄДРПОУ 24842838).

У подальшому встановлено, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-1767/14-15-СГ від 12.03.2015 надано згоду на поділ земельної ділянки з кадастровим номером 7424187600:04:000:0286 з метою подальшої передачі у власність членам фермерського господарства «ВОЛОШКА» в розмірі середньої земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства.

Після поділу земельної ділянки у постійному користуванні ФГ «ВОЛОШКА» залишилась земельна ділянка з кадастровим номером 7424187600:04:000:0294 площею 13,79 га, відомості про право постійного користування на яку внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка № 466119714).

Прокурор вказує, що ОСОБА_1 будучи засновником ФГ не мав права поза конкурсом отримувати спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства та зобов`язаний їх повернути у володіння та розпорядження Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області.

Щодо підстав представництва інтересів держави прокурором в даній справі.

Статтею 1 Закону України Про прокуратуру встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі Ф.В. проти Франції (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти Російської Федерації (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України Про прокуратуру.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття інтерес держави.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України Про прокуратуру.

Таким чином, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області у зв`язку із невиконанням нею своїх обов`язків щодо захисту інтересів держави у суді.

З урахуванням ст. ст. 1, 2, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак, первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до законодавства здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Статтею 172 Цивільного кодексу України передбачено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.

Таким чином, територіальна громада як власник об`єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в інтересах (громади) виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Відповідно до пункту 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції місцевих рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин .

Частиною 5 ст. 60 цього ж Закону передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Таким чином, Сухополов`янська сільська рада Прилуцького району Чернігівської області є органом місцевого самоврядування, представляє Сухополов`янську об`єднану територіальну громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування.

Прилуцькою окружною прокуратурою листом від 15.12.2025 в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомлено Сухополов`янську сільську раду Прилуцького району Чернігівської області про виявлені порушення та з проханням надати інформацію про здійснені заходи щодо повернення у комунальну власність територіальної громади спірних земельних ділянок.

Листом Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області від 26.12.2025 №04-14/4526 надано інформацію про те, що сільською радою не вживалися і не плануються заходи спрямовані на усунення перешкод у використанні та розпорядженні радою вищевказаних земельних ділянок та повернення їх законному власнику.

Відтак позивач особисто підтвердив нездійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом, що свідчить про її бездіяльність щодо захисту інтересів держави.

Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не збирається робити.

Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд доходить висновку, що він правильно визначив Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області позивачем, оскільки він є компетентним органом, втім не звернувся до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів держави.

У порядку ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області про повернення спірної земельної ділянки.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду, а тому заперечення відповідачів у цій частині відхилені судом.

Нормативно-правове обґрунтування та оцінка аргументів. Висновки суду.

Відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Земельним кодексом України (далі ЗК України), Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України.

Частиною першою статті 116 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з ч.1-3 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

За змістом частини третьої статті 134 ЗК України земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених статтями 34 (для сінокосіння і випасання худоби), 36 (для городництва) та 121 (для ведення фермерського господарства; для ведення особистого селянського господарства, для ведення садівництва; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для індивідуального дачного будівництва; для будівництва індивідуальних гаражів) цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства визначений статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство". Нею передбачені процедура звернення, вимоги до змісту заяви для отримання у власність або в оренду земельної ділянки державної чи комунальної власності з метою ведення фермерського, строк розгляду такої заяви, умови щодо передання земельних ділянок лісового та водного фондів.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Таким чином, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19).

Відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

За змістом положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як фізична особа громадянин України із метою створення фермерського господарства.

З урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 116, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Відповідні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05.02.2025 по справі №917/1476/23, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13.06.2023 у справі № 908/1445/20, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19.

Судом встановлено, що у 1997 році відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії ЧН 0096 Редьці Віктору Васильовичу на підставі розпорядження Прилуцької РДА № 463 від 24.05.1997 передано на праві постійного користування земельну ділянку для ведення селянського/фермерського господарства загальною площею 49,7 га на території Рудівської сільської ради (тепер Сухополов`янська ОТГ) Прилуцького району Чернігівської області. Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 7424187600:04:000:0286.

27.03.2000 Редькою В.В. зареєстровано фермерське господарство «ВОЛОШКА» (код ЄДРПОУ 24842838).

На підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-1767/14-15-СГ від 12.03.2015 надано згоду на поділ земельної ділянки з кадастровим номером 7424187600:04:000:0286 з метою подальшої передачі у власність членам фермерського господарства «ВОЛОШКА» в розмірі середньої земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства. Після поділу земельної ділянки у постійному користуванні ФГ «ВОЛОШКА» залишилась земельна ділянка з кадастровим номером 7424187600:04:000:0294 площею 13,79 га.

Отже, станом на момент прийняття Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області наказів від 19.06.2015 № 25-417/20-15-сг, 25-416/20-15-сг та 25-415/20-15-сг та отримання ОСОБА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами: 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га, розташованих на території Рудівської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, на підставі Договорів оренди від 26.06.2015, відповідачем-1 вже було отримано у 1997 році у постійне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства та створено 27.03.2000 Фермерське господарство «ВОЛОШКА», тобто вже реалізовано своє право на безоплатне отримання земельних ділянок (поза конкурсом) для ведення фермерського господарства.

Разом з тим, відповідно до наказів Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 19.06.2015 № 25-417/20-15-сг, 25-416/20-15-сг та 25-415/20-15-сг земельні ділянки з кадастровими номерами: 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га, розташовані на територій Рудівської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, передані в оренду ОСОБА_1 без проведення процедури продажу права оренди на них на земельних торгах.

За таких обставин, додатково земельні ділянки могли бути отримані Редькою В.В. виключно на конкурсних засадах через участь у торгах, оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Так само і Фермерське господарство «ВОЛОШКА» може отримувати додатково земельні ділянки лише на конкурентних засадах через участь у торгах.

При цьому суд зазначає, що положення Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», під час дії якого було надано Редьці В.В. у постійне користування земельну ділянку з кадастровим номером 7424187600:04:000:0286 та створене ФГ «ВОЛОШКА», втратили чинність з прийняттям Закону України «Про фермерське господарство» 29.07.2003, а отримання спірних земельних ділянок відповідачем-1 відбувалось на підставі Земельного кодексу України, а тому до спірних правовідносин мають застосовуватись положення Закону, який діяв на момент їх виникнення.

Крім того, суд звертає увагу, що Законом України «Про селянське (фермерське) господарство», що Законом України «Про фермерське господарство» визначено селянське (фермерське) господарство /фермерське господарство, відповідно, як форму підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію. Також зазначеними законами визначено, що селянські (фермерські) господарства/фермерські господарства є юридичними особами.

Як вже зазначалося вище, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Вказане випливає як з Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», так і з Закону України «Про фермерське господарство».

Зважаючи на викладене, після державної реєстрації ФГ «ВОЛОШКА» отримувати земельні ділянки могло лише фермерське господарство, як юридична особа, в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 134 ЗК України.

Крім цього, з урахуванням вимог статей 116, 121,123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.02.2025 по справі №917/1476/23, постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі № 6-248цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц та у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 927/83/19 та від 25.03.2020 у справі № 357/2418/15-ц, 17.09.2020 у справі № 917/1416/19.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною другою статті 215 ЦК України, зокрема, передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 зазначено: якщо існує зловживання громадянином такими пільговими умовами, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування повинен не допустити надання йому земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, однак якщо і орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не перешкоджає такому зловживанню, то ці особи (громадянин та відповідний орган) створюють незаконні передумови для отримання громадянином земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, а правочин, укладений за наслідками таких діянь, спрямований на отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності, то він відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що якщо правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс 19, пункт 72), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70).

Таким чином, Верховний Суд у постановах від 05.02.2025 по справі №917/1476/23, від 10.01.2024 у cправі № 922/1130/23 (з посиланням на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19), сформував підхід про нікчемність договору оренди землі, згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України, укладеного без дотримання конкурентних засад, тобто спрямованого на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної або комунальної власності.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що оскільки договори оренди між Редькою В.В. та Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області від 26.06.2015 щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га, розташованих на територій Рудівської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, за відсутності для цього підстави, визначеної в частині 2 статті 134 ЗК України, укладені без дотримання конкурентних засад, тобто спрямовані на незаконне заволодіння земельними ділянками комунальної власності (а на момент укладання договору державної власності), вони порушують публічний порядок та згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемними.

Водночас, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17).

У пункті 60 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 Велика Палата Верховного Суду чітко виснувала про те, що у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а з вимогою про застосування наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, із вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи таку вимогу його нікчемністю.

Прокурор у даному позові посилаючись на те, що спірні договори оренди земельних ділянок є нікчемними, вважає, що Сухополов`янській територіальній громаді створюються перешкоди у володінні майном, які підлягають усуненню шляхом зобов`язання відповідачів в порядку визначеному ст.391 ЦК України повернути земельні ділянки. Таким чином, прокурор вважає, що права власника земельних ділянок підлягають захисту шляхом пред`явлення негаторного позову.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 вже викладено висновок про те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов`язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

З огляду на визначення прокурором позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_1 (відповідача-1) і ФГ "ВОЛОШКА" (відповідача-2) повернути спірні земельні ділянки територіальній громаді в особі сільради (позивачу) як негаторного позову під час розгляду цієї справи виникла необхідність надати правову кваліфікацію зазначеній позовній вимозі, а саме: чи є така вимога застосуванням реституції (наслідків недійсності договорів оренди від 26.06.2015 як нікчемних правочинів, при поданні якої допускається застосування наслідків спливу позовної давності за заявою відповідача (відповідачів); чи така вимога є самостійною вимогою, що відповідає умовам звернення з негаторним позовом (схожий за змістом висновок викладено в пункті 52 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22).

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, прокурор обґрунтовує заявлені позовні вимоги саме нікчемністю договорів оренди землі від 26.06.2016, зважаючи на їх укладення між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області (орендодавець) та Редькою В.В. (орендар) без дотримання конкурентних засад, визначених частиною 2 статті 134 ЗК України, на підставі яких (договорів) відповідач-1 й набув право оренди на спірні земельні ділянки.

Разом із тим судом встановлено ту обставину, що ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області було первісним орендодавцем спірних земельних ділянок, тоді як у зв`язку з їх подальшою передачею у комунальну власність Сухополов`янської об`єднаної територіальної громади, що оформлено актом приймання-передачі від 14.12.2020, нинішнім орендодавцем спірної земельної ділянки (правонаступником Управління) є Сухополов`янська сільська рада - позивач у справі.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23 сформульовано такі висновки щодо застосування статей 387, 391 ЦК України (у контексті розмежування віндикаційного та негаторного позовів як різних способів захисту прав особи):

" За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо сторони не перебували в договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [див. висновки, викладені у пунктах 108- 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Такі способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин його можна пред`явити лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою в договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Речове право захищають за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме собою зобов`язального правовідношення.

Однією з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин.

Якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не можна заявити, а право власника слід захищати за допомогою зобов`язально-правових способів (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 02 листопада 2022 року у справі № 922/3166/20).

З огляду на викладене договірний характер правовідносин між сторонами спору унеможливлює застосування до них положень статті 391 ЦК України.

У пункті 10.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 викладено такий висновок щодо застосування положень статті 216 ЦК України:

"Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості".

Палата також звертає увагу на те, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - "річ" безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже відповідач де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас інша сторона договору оренди земельної ділянки отримала плату (яка у зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об`єктом оренди) за землю, і законодавець у частині 6 статті 21 Закону України "Про оренду землі" прямо встановив, що у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Таким чином, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції.

Схожі за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17.04.2025 у справі № 910/9652/23, від 25.11.2025 у справі № 905/20/23.

Ураховуючи в сукупності зазначені вище висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статей 216, 387, 391 ЦК України та статей 2, 162 ГПК України, викладені в постановах від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21, від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23, та керуючись принципом jura novit curia ("суд знає закони"), суд зазначає, що заявлена прокурором у цій справі позовна вимога про зобов`язання відповідачів повернути спірні земельні ділянки сільраді, тобто стороні договорів оренди землі від 26.06.2015, насправді за своєю процесуальною суттю є таким належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади, як застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції (як виняток, через законодавче встановлення недопустимості повернення орендодавцем отриманої орендної плати за фактичний строк оренди землі у разі недійсності (нікчемності) договору оренди землі), чия нікчемність була встановлена судом у даній справі, але аж ніяк не негаторним позовом, про який могло би йтися лише у випадку пред`явлення вимоги про повернення земельної ділянки тим суб`єктом, який не є стороною нікчемного правочину.

Адже реституція застосовується виключно між сторонами недійсного або нікчемного правочину (схожі за змістом висновки викладено в пункті 58 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22).

Таким чином, у спірних правовідносинах вимоги пред`явленого прокурором позову за своєю суттю спрямовані на повернення територіальній громаді в особі Сухополов`янської сільської ради спірних земельних ділянок, переданих ГУ Держгеокадастру на підставі договорів оренди землі від 26.06.2015 у користування відповідача-1, який після встановлення нікчемності вказаних договорів не повернув їх власнику (орендодавцю), а відповідне прагнення позивача не викликає сумніву.

Отже, наявність зобов`язальних правовідносин щодо спірних земельних ділянок унеможливлює їх повернення територіальній громаді із застосуванням положень статті 391 ЦК України (шляхом пред`явлення негаторного позову до суду), на яке помилково посилається прокурор, позаяк у спірних правовідносинах відповідачем-1 саме через його статус у договірному правовідношенні з власником вчинялося порушення у виді неодноразового отримання земельних ділянок для ведення фермерського господарства на пільгових (неконкурентних) засадах.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 09.04.2026 у cправі № 922/511/24.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 09.04.2026 у cправі № 922/511/24 дійшов висновку про те, що на відміну від негаторного позову, до позовної вимоги про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину за заявою сторони у спорі може бути застосовано наслідки спливу позовної давності, оскільки відповідно до частини 3 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Згідно з частинами 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

За змістом положень частини 3 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Як вбачається із матеріалів справи, Висновком Відділу земельних ресурсів Прилуцького району Головного управління Державного комітету України по земельним ресурсам у Чернігівській області від 28.03.1997 погоджено відведення в постійне користування земельної ділянки громадянину Редьку В.В. для ведення селянського (фермерського) господарства за рахунок земель запасу Рудівської сільської ради народних депутатів загальною площею 49,7га.

Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ЧН №0096 від 20.06.1997 Редьці Віктору Васильовичу передано на праві постійного користування земельну ділянку для ведення селянського/фермерського господарства загальною площею 49,7 га на території Рудівської сільської ради (тепер Сухополов`янська ОТГ) Прилуцького району Чернігівської області (кадастровий номер 7424187600:04:000:0286). Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №178, ведення якої здійснював Відділ земельних ресурсів Прилуцького району Головного управління Державного комітету України по земельним ресурсам у Чернігівській області.

Спірні договори оренди землі укладені між Редькою В.В. та Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області 26.06.2015, на виконання наказів ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 19.06.2015, до повноважень якого на момент укладення договорів відносилось розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів.

З наведеного слідує, що саме Відділ земельних ресурсів Прилуцького району Головного управління Державного комітету України по земельним ресурсам у Чернігівській області, як територіальний орган Державного комітету України по земельним ресурсам, погоджував з 1997 році передачу земельної ділянки у постійне користування ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства і проводив реєстрацію Державного акта на право постійного користування землею, і саме Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області як територіальний орган Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, яке є правонаступником Державного комітету України по земельним ресурсам, передав 2015 році спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства в оренду Редька В.В.

Тобто, держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, як розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, розташованих за межами населених пунктів на території Чернігівської області, на момент передачі спірних земельних ділянок в оренду Редьці В.В. в 2015 році, була достовірно обізнана про виділ та перебування в постійному користуванні Редьки В.В. земельної ділянки з кадастровим номером 7424187600:04:000:0286 для ведення селянського (фермерського) господарства з 1997 року та укладення з Редькою В.В. у 2015 році договорів оренди спірних земельних ділянок.

А відповідно перебіг позовної давності до вимог прокурора про встановлення нікчемності договорів оренди спірних земельних ділянок від 26.06.2015, починається саме з моменту виконання цих договорів, тобто з моменту передачі земельних ділянок Редьці В.В., що мало місце 26.06.2015 і підтверджується Актами приймання-передачі об`єкта оренди.

Також слід звернути увагу, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області № 50-ОТГ від 14.12.2020 «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність», згідно з актом приймання-передачі від 14.12.2020, Сухополов`янській сільській раді Прилуцького району Чернігівської області передано у комунальну власність Сухополов`янської об`єднаної територіальної громади земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 5703,4296 га, які розташовані за межами населених пунктів на території Сухополов`янської об`єднаної територіальної громади, у тому числі земельні ділянки з кадастровим номером 7424187600:03:000:0321 площею 9,096 га; з кадастровим номером 7424187600:03:000:0319 площею 18 га; з кадастровим номером 7424187600:03:000:0320 площею 3,2 га.

Рішенням Сухополов`янської сільської ради від 24.12.2020 «Про прийняття земельних ділянок державної власності у комунальну власність Сухололов`янської сільської ради» вирішено прийняти у комунальну власність Сухополов`янської сільської ради земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 5703,4295га, які розташовані на території Сухополов`янської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 14.12.2020.

При цьому положеннями ст.262 ЦК України визначено, що заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, а відповідно передача спірних земельних ділянок із державної в комунальну власність та зміна орендодавця земельних ділянок з держави на Сухополов`янську сільську раду, не змінює порядок обчислення та перебіг позовної давності, який щодо вимог про застосування наслідків нікчемного правочину розпочався саме з моменту виконання спірних договорів оренди, тобто з 26.06.2015.

Враховуючи встановлену нормами статті 257 ЦК України загальну позовну давність тривалістю у три роки, перебіг позовної давності до вимог прокурора про застосування наслідків нікчемних правочинів розпочався 26.06.2015, тобто як зазначено вище з моменту фактичного виконання спірних договорів оренди земельних ділянок, а тому відповідна позовна давність до даних вимог сплила 26.06.2018, а з позовом прокурор звернувся до суду 06.04.2026, тобто з істотний пропуском позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до статей 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі Hirvisaari v. Finland, заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

У іншому рішенні, зокрема, у справі Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі Hirvisaari v. Finland, заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ (наприклад, Богатова проти України, Нечипорук і Йонкало проти України та ін.).

Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Зважаючи на викладене, суд відзначає, що всі інші доводи та міркування сторін взяті судом до уваги, однак не спростовують вищенаведених висновків суду.

При цьому судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з`ясовано усі основні питання, винесені на його розгляд, які входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як в матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог прокурора в частині нікчемності договорів оренди землі, однак, враховуючи, що позовна давність у даній справі спливла і про це відповідачами зроблено відповідну заяву, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, за відсутності наведених прокурором поважних причин її пропущення.

Щодо розподілу судових витрат.

При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.

Відповідно до п. 2 частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи зазначене, у зв`язку з відмовою судом у позові в повному обсязі, судові витрати по сплаті судового збору покладаються на прокурора.

Керуючись ст. 129, 191, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

УХВАЛИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили у строк та в порядку, встановленому ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в строк, встановлений ст.256 Господарського процесуального кодексу України та в порядку, передбаченому ст.257 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено та підписано 03.07.2026, в день виходу судді Моцьора В.В. з відпустки.

Повідомити учасників справи про можливість одержання інформації по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Суддя В.В. Моцьор