Рішення № 137912693, 03.07.2026, Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/1773/2021 Справа № 490/6041/20

Центральний районний суд м. Миколаєва

______________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2026 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді Гуденко О.А., при секретарі Романовій К.Т.,

за участі прокурора Жимилінської С.С., представника відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві справу за позовом Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки, третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2020 року Заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просить визнати незаконним та скасувати пункти 91, 91.1, 91.2, 91.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 19.06.2009 № 35/54 в частині затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 999 кв.м. по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності серії ЯК №838633 від 28.03.2012 на земельну ділянку, площею 0,099 га з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016; визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 25.04.2012 №1002, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації вказану земельну ділянку.

В обгрунтування позову посилався на те, що п.189 рішення Миколаївської міськради №27/64 від 18 вересня 2008 року ОСОБА_3 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м за рахунок земель міста, не наданих у власність, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Потім рішенням Миколаївської міської ради №35/54 від 19 червня 2009 року п.п. 91-91.3 розділу 4 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 999 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016 із вищезазначеним цільовим призначенням по АДРЕСА_1 , а в подальшому останньому 28 березня 2012 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 838633.

За інформацією ВО «Укрдержліспроект» від 25.06.2020 року вказана земельна ділянка станом на 01.01.2004 та 01.01.2014 входила до складу земель державного лісового фонду Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» квартал 47, виділ 1 , що підтверджується і даними Публічної кадастрової карти .

Прокурор у позові зазначав, що в порушення приписів частини 6статті 149 ЗК Українирозпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» вказаної земельної ділянки , яка відносилася до земель державного лісового фонду, не приймалося, ДП «Миколаївське лісове господарство» від права користування цією землею не відмовлялося.

Отже, в супереч вимог земельного законодавства ( ст.ст 149,150, 20 ЗК України) та лісового законодавства (ст.57 Лісового кодексу України) Миколаївською міською радою в односторонньому порядку та поза волею належного власника держави в особі Миколаївської ОДА- передано у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд земельну ділянку лісового фонду, яка перебувала у користуванні державного підприємства без її вилучення в останнього у встановленому законом порядку та фактичного змінивши цільове призначення.

За інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 19.06. 2020 року № 514 проект землеустрою щодо відведенню спірної земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався, а відтак вказане рішення прийнято за відсутності позитивного висновку Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства про погодження проекту землеустрою спірної земельної ділянки.

Крім того, при прийнятті оскаржуваного рішення міської радою допущено і інші порушення законодавства.

Так, відповідно до вимогстатті 17 Закону України «Про основи містобудування», в редакції чинній на час прийняття цього рішення, основою для вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (наданні) земель є містобудівна документація.

Містобудівною документацією на час прийняття оскаржуваного рішення міської ради був Генеральний план розвитку міста Миколаєва, затвердженогопостановою Ради Міністрів Української РСР від 24 листопада 1986 року № 403, відповідно до якого, спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень загального користування. Згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року, вказана ділянка належить до території, функціональне призначення якої є невизначеним.

Отже, Миколаївська міська рада з порушенням повноважень і вимог закону передала у власність первинному набувачу спірну земельну ділянку із земель державного лісового фонду без вилучення цієї ділянки у встановленому законом порядку з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» та за відсутності погодження Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства. Тому оскаржені пункти рішення № 35/54 слід визнати незаконними.

Оскільки пункти 91-91.3 розділу 4 рішення № 35/54 від 19.06.2009 року прийняті з порушенням вимог законодавства, отже є незаконними, а тому виданий на їх підставі Державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016 серія ЯК № 838633,є недійсним.

25 квітня 2012 року між ОСОБА_3 та та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу вищезазначеної земельної ділянки № 1002, на підставі якого внесені відповідні відомості до Держгеокадастру про власника земельної ділянки.

Оскільки рішення ММР № 35/54 від 19.06.2009 року в частині надання спірної ділянки ОСОБА_3 прийнято з численними порушеннями закону без необхідного обсягу цивільної дієздатності, то відповідачка набула право власнсоті на цю ділянку без визначених законом підстав ,я к того виманає ст. 328 ЦК України, а отже не малла права відчужувати цю землю ОСОБА_1 .

Таким чином вказаний договрі купівлі-продажу згідно зі ст. 21, ч.1,2 ст. 203, ст. 215 ЦК України, ст. 152 ЗК України підлягає визнанню недійсним.

За змістом приписів статей 122 і139 ЗК України, а такожстатті 31 ЛК Україниуповноваженим державою органом на розпорядження спірною земельною ділянкою є Миколаївська ОДА.

Зважаючи на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, то це є підставою для усунення перешкод Миколаївській ОДА у здійсненні нею права користування та розпорядження спірною ділянкою на підставі ст. 152 ЗК України, ст. 391 ЦК України , адже надання земельної ділянки лісогосподарського призначення з порушенням норм ЗК та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. В такому разі власник майна може звернутися до суду з негаторним позовом про зобов`язання повернути земельну ділянку , який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (постанова ВП ВС від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14ц).

Зважаючи на те, що незаконне надання земель державної власності лісогосподарського призначення у приватну власність порушує інтереси держави у сфері ефективного використання земельних і лісових ресурсів, оскільки унеможливлює реалізацію державної політики із забезпечення охорони, відтворення та сталого використання земельних і лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, то у прокурора є підстави для звернення з позовом у цій справі, оскільки Миколаївська ОДА, будучи розпорядником спірної земельної ділянки, відповідний позов не заявила, хоча достовірно дізналася про порушення права розпорядження цією ділянкою та про існування оскарженого рішення № 35/54, проте обмежилася лише наданням відповіді прокуратурі на їх запит .

За таких обставн, на думку прокурора, належним та ефективним способами захисту порушених інтересів держави в особі територіальної громади міста Миколаєва є визнання незаконним та скасування відповідних пунктів рішення ММР № 35/54 від 19.06.2009 року, недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку , недійсним договру купівлі-продажу 2012 року та зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку належному власнику державі в особі Миколаївської ОДА.

В листопаді 2020 року надійшов відзив на позов відповідача ОСОБА_1 , яка проти задоволення позову заперечувала. Нею наголошено, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення ст. 388 ЦК України, проте прокурор такої вимоги та правової пілдстави позову не заявляє. Також зазначає, що прокурором не надано належних та допустимих доказів на підтвердження віднесення спірної ділянки до земель лісогосподарського призначення .Так на підставі Державного акту земельна ділянка передана Миколаївському лісгоспу, прооте жодних даних правонаступництва у праві корситування землею та передачі майна новому підприємству ( третій особі по справі) за розподільчим балансом матеріали справи не містять. Наданий витяг з планшету № 5 не відповідачє вимогам лісовпорядною документації, є не затвердженим та не завершеним документом, до того ж складеним в 2013 році, отже не може бути прийнятий судом як належний доказ.

Отже, якщо станом на 25.10.2001 р(набуття чинності ЗК України) ДП «Миколаївське лісове господарство не мало належним чином офомлених документів на право користування цією землею, то повноваження щодо розпорядження сіпрною ділянкою мала саме ММР.

Витребування у неї земельної ділянки як законного та добросовісного набувача є непропорційним втручанням держави у її право мирно володіти майном. Крім того, зазначено про пропуск строку позовної давності, оскільки проект землеустрою погоджено усіма державними установами в 2009 році, в тому числі управлінням з охорони навколишнього середовища Миколаївської ОДА, більш того проведена офіційна державна реєстрація права приватної власнсоті на спірну ділянку в 2012 році, отже позов подано поза межами трирічного строку позовної давності.

В листопаді 2020 року прокурором надано відповідь на відзив. Зазначають, що відповідно до ст.152 ЗК України та ст. 391 ЦК України власник землі має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права корситування та розпорядження своїм майном протягом усього часу існування порушення. Зазначають, що даний позов направлено на захист права власнсоті держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення , отже належним способом захисту є саме пред`явлення негаторного позову про поверненя спірного майна його титульному власнику державі в особі Миколаївської ОДА. Зазначають , що надали суду достатні та належні докази на підтвердження приналежності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, і що звернулися до суду в інтерсах належного позивача. Також окремо зазначила про наявність повноважень прокурора звертатися до суду з таким позоовм на захист інтересів держави.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, то звернули увагу, що звернулися до суду з негаторним позовом, а не віндикаційним.

Представником відповідача адвокатом Бортиком Р.О. надано заперечення на відповідь на відзив, в якому зазначили, що оскільки на даний час спірна земельна ділянка не перебуває у власності ДП «Миколаївське лісове госпродарство», то належним способом захисту порушеного права є саме віндикаційний позов. Також висловив свою думку з посиланням на положення Порядку ведення державного лісового кадастру, щодо відсутності достеменних доказів передання спірної ділянки саме до земель лісогосподарського призначення і у користування третій особі у справі.

В грудні 2020 року представником позивача Миколаївської ОДА надано додаткові письмові пояснення у справі , в яких повністю підтримали позицію прокурора щодо незаконності вилучення спірної земельної ділянки з одночасноим незаконною зміною цільового призначення у приватну власність, просили про задволення позову. Зазначили, що про наявність оскаржуваного рішення ММР дізналися лише в 2020 році з листа прокуратури , доц ього і не могли довідатися про порушення прав держави у такий спосіб адже Миколаївська ОДА вказане рішення ММР не погоджувалося , розпорядження про припинення права користування цією ділянкою ДП «Миколаївське лісове господарство» та вилучення цих земель ними не приймалося.

В жовтні 2022 року прокурором надано додаткові письмові пояснення по суті позову щодо ефективного способу захисту прав власника земель лісогосподарського призначення , зазначено про надання належних та достатніх доказів на підтвердження належності спірної ділянки до земель лісогосподарського призначення та неможливості передання її у власність окремих громадян зі зміною цільового призначення. Також звертають увагу суду на надсумнівну добросовісність відповідачів.

02.06.2025 року представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Бортиком Р.М, подана заява про застосування позовної давності.

У зв`язку з набранням чинності 09.04.2025 Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12.03.2025 № 4292-IX, відповідно до якого внесенні зміни та доповнення до Цивільного кодексу України, зокрема, до статей 261, 388, 390, 391 виникла необхідні про доповнення правових підстав раніш поданої заяви про застосування строку позовної давності. Відповідно до ч. 2 ст. 391 ЦК України якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу. Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)). Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Оскільки прокурором заявлено негаторний позов, у той же час, діючий закон вимагає розглядати такий спір на підставі статей 387 і 388 ЦК України, використовуючи принцип jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм, суд зобов`язаний розглянути цей спір як віндикаційний.

Отже, при вирішенні цього спору позовна давність може бути застосована. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до ч. 8 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача або дати передачі першому набувачеві нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності.

За приписами ст.125, ч.1 ст.126 ЗК України (в редакції чинною станом на 30.03.2012) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою статті 126 ЗК України. У справі, що розглядається, датою набуття у власності ОСОБА_4 спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016 по АДРЕСА_1 , є дата проведення державної реєстрації права за державним актом на право власності на земельну ділянку від 26.03.2012 серія ЯК №838633, тобто 30.03.2012. Отже, у справі, що розглядається строк позовної давності почав свій перебіг з 30.03.2012, а позов було подано 23.09.2020, тобто, більше ніж через 8 років. Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 256, 257, 261 391 ЦК України, заявляє про застосування позовної давності при вирішенні спору у справі №490/6041/20 та просить відмовити в задоволені позову.

09.06.2025 року прокурором подано заперечення на заяву про застосування строків позовної давності.

Закон від 12.03.2025 імперативно визначив, які саме норми права мають зворотну дію у часі. Так, п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 12.03.2025 містить 2 випадки, які підпадають під зворотну дію в часі, а саме Положення цього закону в частині:

- умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом;- порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом. З огляду на це, норма, яка стосується перебігу позовної давності (ч. 8 ст. 261 ЦК України) не має зворотної дії в часі. Закон від 12.03.2025 набрав чинності лише 09.04.2025, тоді як спірні правовідносини виникли ще у 2009 році (коли цієї норми не існувало) і позов прокурором також подано раніше (23.09.2020). За такого, ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин.

З огляду на зміст оскаржуваних рішень, у Миколаївської облдержадміністрації була відсутня об`єктивна можливість дізнатися про порушення інтересів держави раніше, ніж про вказані факти її повідомила прокуратура. Таким чином, об`єктивна можливість дізнатися про порушення інтересів держави у Миколаївської обласної державної адміністрації виникла з 17.06.2020 (після скерування Миколаївською місцевою прокуратурою №1 відповідного запиту). Враховуючи невжиття уповноваженим органом заходів до визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради та повернення земельної ділянки по вул. Аеродромній, 48 у місті Миколаєві, прокурор 23.09.2020 звернувся із відповідним позовом до суду в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Враховуючи дійсні обставини справи, пов`язані з необхідністю поновлення інтересів держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, поза волею якої Миколаївська міська рада незаконно передала у приватну власність ділянку державного лісового фонду, щодо якої існує пряма законодавча заборона на перехід у приватну власність, та з огляду на відсутність у Миколаївської обласної державної адміністрації як уповноваженого органу законодавчого обов`язку контролю за рішеннями органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями, зміни законодавства, які відбулись вже після подання позову до суду, просить визнати причини пропуску строку звернення до суду з цим позовом поважними.

21.01.2026 року від представника прокуратури надійшли письмові посянення на позов, за наслідками розгляду справи просить витребувати на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (Миколаївської обласної військової адміністрації, код ЄДРПОУ 00022579) від ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016, розташовану по АДРЕСА_1 на підставі ст. 387 ЦК України

Зазначає, що у даній справі прокурором заявлено негаторний позов, керуючись тим, що зайняття земельних ділянок лісового фонду треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном (на підставі вимог ст. 152 ЗК України та ст. 391 ЦК України).

Водночас, у зв`язку з тривалим розглядом справи № 490/6041/20 змінилась правозастосовна практика, що викладена у правових висновках та постановах Верховного Суду за результатами розгляду спорів у подібних правовідносинах, а також внесені зміни до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16, у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 та інших вчергове розмежовано два способи захисту порушених прав негаторний та віндикаційний позови. При цьому Верховний Суд вказав, що витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевого набувача треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387 - 388 ЦК України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння»). Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 56), від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 37).

Такий запис засвідчуватиме, що держава - як власник спірної земельної ділянки відновила володіння останньою. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача - власника. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (кінцевим набувачем) незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387 - 388 ЦК України ), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України ), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України ).

Вищевказані висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справах № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 68), від 19.05. 2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 38).

Держава, в інтересах якої прокурор звертається до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України ). Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача ( ОСОБА_1 ). Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі №488/2807/17, в якій виснувала, що належним способом захисту права держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення, яка вибула із власності держави поза її волею, є витребування цієї ділянки з чужого володіння і держава набуде прав власника, у тому числі права на усунення перешкод в користуванні землею (негаторний позов), тільки після набуття таким рішенням законної сили та реєстрації права власності держави на відповідну земельну ділянку. До того ж для такого витребування не потребується визнання в судовому порядку незаконними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, державних актів, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, які посвідчують відповідне право. Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 судової (провадження № 14-208цс18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої палати Касаційного № 490/6040/20 (провадження № 61-17291св23). цивільного суду від 29.05.2024.

Вибуття спірної земельної ділянки відбулось поза волею держави як її власника (подібну правову позицію викладено Верховним Судом у постановах від 03.08.2022 у справі № 130/1017/20, від 01.09.2020 у справі № 700/460/17 та від 04.11.2020 у справі № 363/2301/17). Ці правові висновки Великої Палати Верховного Суду є актуальними і на теперішній час. Разом з тим, 09.04.2025 набрав чинності Закон України від 12.03.2025 № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача». Цим законом (серед іншого) доповнено статтю 391 ЦК України частиною другою такого змісту: «2. Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/ або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу».

Ці законодавчі зміни, які суттєво впливають на застосування судом та учасниками процесу способу захисту, є виключними та не залежать від волі сторін у справі.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 21.01.2026 4 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13.07.2022 у справі №363/1834/17 (пункт 56). Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина 1 статті 13 ЦПК України), одночасно з тим сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (частина 4 статті 12 ЦПК України). Відповідно до статей 2, 5 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи (пункти 7.42, 7.43, 7.47, 7.49, 7.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі №554/10517/16-ц).

Суд самостійно надає юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обирає та застосовує до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумки такої процесуальної діяльності суду розкриваються в судовому рішенні, зокрема, у його мотивувальній та резолютивній частинах. Наприклад, установивши, що метою позову є усунення особі, яка не втратила володіння земельною ділянкою, перешкод у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення відповідачем, Велика Палата Верховного Суду у справі № 554/10517/16-ц розглянула вимогу про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння як вимогу про повернення цієї ділянки територіальній громаді за правилами негаторного позову. Отже, саме суд виконує обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору.

Близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28.09.2022 у справі №483/448/20 від 21.01.2026 5 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)). З огляду на це, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не зв`язана посиланнями на норми права, зазначеними у позовній заяві та в інших письмових заявах учасників справи.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18). Посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 (пункти 7.42, 7.43), від 26.05.2020 у справі № 908/299/18 (пункти 70, 71), постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2020 у справі №922/2575/19, тощо).

Ураховуючи вищевказане, наразі єдиним можливим способом захисту порушених інтересів держави у даній справі є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном таке введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Разом з тим позивач у межах розгляду справи може посилатися на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його незаконним і скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19). Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18. Так само позивач може посилатися на незаконність правовстановлюючих документів/правочинів, виданих/укладених на підставі незаконних рішень органу державної влади чи місцевого самоврядування.

Для визначення правових підстав для витребування майна вагоме значення має визначення добросовісності/недобросовісності набувача майна. Велика Палата Верховного Суду вказує, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Такий правовий висновок у подібних правовідносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61), від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц. Так, згідно з наявним у справі актом обстеження ділянка з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016 знаходиться у вільному від будь-якої забудови масиві. На ділянці (масиві) росте природна рослинність багаторічна трав`яна рослинність. Отже, остання вочевидь є природним комплексом (екосистемою). Спірна ділянка не має ні під`їзних шляхів, вулиць, доріг або тротуарів. Окрім того, будь-які житлові будинки, дачні кооперативи саме в цій місцевості відсутні. Відсутні необхідні для будівництва та проживання системи водопостачання, каналізування та газо/електропостачання. Найближча міська забудова знаходиться на значній відстані від спірної ділянки.

Як зазначено у позові, чинною на час розробки проекту землеустрою та на час відведення ділянки містобудівною документацією не передбачалось здійснення будівництва житла на спірній території, оскільки остання належала до зони проектних зелених насаджень. Тому й відведення ділянки для інших цілей, таких як будівництво житла, прямо суперечить вимогам законодавства. Ця містобудівна документація, затверджена локальними нормативно правовими актами міської ради, які були та є оприлюдненими, та відповідно й загалом державні будівельні норми та правила, й в цілому містобудівне законодавство, є загальнодоступними та цілком зрозумілими. Наведена у позові містобудівна документація, як вбачається з норм законодавства та текстової частини самої документації, є основним планувальним документом, який встановлює в інтересах населення та з врахуванням державних завдань напрямки і межі територіального розвитку населеного пункту, функціональне призначення і будівельне зонування території, містить принципові рішення щодо розміщення об`єктів загальноміського значення, організації вулично дорожньої мережі і дорожнього руху, інженерного обладнання, інженерної підготовки і благоустрою, захисту території від небезпечних природних і техногенних процесів, охорони природи та історико-культурної спадщини. Така документація є обов`язковим документом для всіх осіб, які здійснюють будівництво на території міста, а також використання землі в планувальних межах міста.

Ці встановлені законодавством та містобудівною документацією обмеження щодо неможливості забудови спірної ділянки були цілком доступні та повинні бути відомі як міській раді, так і набувачам земельної ділянки.

Отже, ОСОБА_1 могла співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного, лісового та містобудівного законодавства і за необхідності, отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, вона могла і повинна була знати про те, що зазначена ділянка не може бути використана для індивідуального житлового будівництва, знаходиться у природній (незабудованій) місцевості загального користування із природною рослинністю, належить до земель лісового фонду (близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц і від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц). З огляду на викладене, зважаючи на постійні висвітлення резонансних забудов лісових територій у медіа, а також в силу об`єктивних, видимих природних ознак спірної земельної ділянки, ОСОБА_1 не могла не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки, та її належність до земель лісового фонду, ризики набуття її у приватну власність, отже, мала можливість відмовитись від її придбання, але свідомо не зробила цього. Вказані обставини у своїй сукупності свідчать про недобросовісність як первинного набувача так і ОСОБА_1 при набутті права власності на спірну ділянку. За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право власності на земельну ділянку, які ОСОБА_1 за добросовісної поведінки не могла отримати, є для неї надмірним тягарем.

Крім того, рішенням Миколаївської міської ради від 19.06.2009 № 35/54 затверджено проекти землеустрою щодо відведення у власність громадян земель загальною площею понад 4 га, зарахувавши їх за функціональним призначенням до земель житлової забудови, за рахунок земель міста, не наданих у власність або у користування, для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . До складу цього масиву увійшла і спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 , яку надано у власність ОСОБА_3 , яка 25.04.2012 продала земельну ділянку ОСОБА_1 , якою в свою чергу в цей же день набуто право власності ще на 6 земельних ділянок цього масиву на підставі договорів купівлі продажу, зареєстрованих одним і тим самим приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С.А. Наведені обставини скупки ділянок однією особою можуть свідчити про наявність схеми по незаконному безоплатному заволодінню землями державної власності для їх подальшого перепродажу.

ОСОБА_1 ж, отримавши у власність спірну земельну ділянку, державний акт на право власності на земельну ділянку не отримала, до цього часу упродовж 12 років наміру здійснити будівництво житлового будинку не виявила. Наразі, земельна ділянка є вільною від будівель та споруд. Отже, ОСОБА_1 не мала дійсного наміру використовувати ділянку за призначенням, а саме для будівництва та обслуговування житлового будинку. Окрім того, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, у власності ОСОБА_1 перебувають наступні об`єкти житлової нерухомості: житловий будинок загальною площею 197,1 кв.м по АДРЕСА_2 ; квартири АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 ; квартира АДРЕСА_7 загальною площею 42,5 кв.м; 2/3 частки квартири АДРЕСА_8 загальною площею 66,7 кв.м. Тому за умов задоволення позову ОСОБА_1 матиме змогу реалізувати право на житло за рахунок інших належних їй на праві власності об`єктів нерухомості. Ураховуючи викладене та зміни у законодавстві під час провадження у справі № 490/6041/20 (щодо способу захисту порушених інтересів держави у правовідносинах, де органом місцевого самоврядування вчинялися дії, спрямовані на відчуження спірного майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності),наявні підстави для застосування судом за наслідками розгляду даної справи статті 387 ЦК України та для витребування від ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації вказаної земельної ділянки .

Процесуальні дії суду.

Ухвалою від 09.10.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі .

Ухвалою від 09.10.2020 року задоволено заяву заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 про забезпечення позову, вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,099 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016.

22.02.2021 року представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Бортиком Р.О, подано до суду клопотання про зупинення провадження у справі до виготовлення повного тексту постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 359/3373/16 щодо подібних правовідносин.

Ухвалою від 15 квітня 2021 року задоволено клопотання представника відповідача ОСОБА_1 про зупинення провадження у цивільній справі.

11 жовтня 2022 року представником заявника ОСОБА_5 подано до суду клопотання про поновлення провадження у справі у зв`язку з тим, що 23.11.2021 року Великою Палатою Верховного Суду розглянуто справу №359/3373/16-ц, винесено постанову.

Ухвалою суду від 17.10.2022 року поновлено провадження у справі.

Ухвалою суду від 06.03.2023 року замінено третю особу - ДП «Миколаївське лісове господарство» на його правонаступника - державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», підготовче судове засідання відкладено.

Ухвалою суду від 19.10.2023 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.

14.03.2024 року від заступником керівника окружної прокуратури Д.Чобану подано до суду клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справи №490/6040/20 щодо подібних правовідносин.

Ухвалою суду від 20.03.2024 року зупинено провадження у справі № 490/6041/20 за позовом Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки, третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» - до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справи №490/6040/20.

14.08.2024 року від заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Д.Чобану надійшло клопотання про поновлення провадження у справі, в зв`язку з винесенням 29.05.2024 року Верховним Судом постанову у справі №490/6040/20.

Ухвалою суду від 15.08.2024 року поновлено провадження у справі, призначено судове засідання.

Ухвалою суду від 17.05.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу № 490/6037/20 до розгляду по суті. Таким чином, на стадії розгляду справи по суті у прокурора відсутня процесуальна можливість змінити предмет позову у справі.

04.12.2024 року відкерівника окружної прокуратури Д.Чобану подано до суду заяву про повернення до розгляду справи в підготовче провадження.

17.04.2025 року від представника Окружної прокуратури надійшла зава про зміну предмету позову, в якій зазначив, що в зв`язку із зміною судової практики щодо належного способу захисту порушених інтересів держави у правовідносинах, пов`язаних з незаконним вилученням земель державного лісового фонду та зміни у законодавстві щодо належного способу захисту порушених інтересів держави у правовідносинах, де органом державної влади або органом місцевого самоврядування, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, що відбулися вже після пред`явлення прокурором позову у справі № 490/6041/20, наявні підстави для зміни предмету позову.

Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 04.12.2025 року під головуванням судді Черенкової Н.П. у задоволенні клопотання заступником керівника окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича про повернення до стадії підготовчого судового розгляду - відмовлено.

Розпорядженням №45 від 03.02.2026 року призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку з рішенням Вищої ради правосуддя №101/0/15-26 від 22 січня 2026 року "Про звільнення ОСОБА_6 з посади судді Центрального районного суду м.Миколаєва у зв`язку з поданням заяви про відставку", наказу голови Центрального районного суду м.Миколаєва №4-0с/тр від 22 січня 2026 року про відрахування зі штату суду судді Черенкової Н.П.

Ухвалою судді Гуденко О.А, від 06.03.2026 прийнято до провадження вказану справу та постановлено продовжити розгляд справи та призначити справу до судового розгляду по суті .

20.04.2026 року від представника Окружної прокуратури надійшла зава про зміну предмету позову, в якій зазначив, що узв`язку з тривалим розглядом справи № 490/6041/2 0, зміною правозастосовної практики, що викладена у правових висновках та постановах Верховного Суду за результатами розгляду спорів у подібних правовідносинах, та внесенням змін до Цивільного кодексу України виникла необхідність у зміні предмету позову. Підстави позову у справі залишаються незмінними та підтверджені вже долученими до ньогодоказами.

Крім того, 09.04.2025 набрав чинності Закон України від 12.03.2025 № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилання захисту прав добросовісного набувача». Вказаним законом зокрема доповнено ст. 391 ЦК України частиною другою такого змісту: «2. Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/ або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу». Ці законодавчі зміни, які суттєво впливають на застосування судом та учасниками процесу способу захисту, є виключними та не залежать від волі сторін, у тому числі прокурора

Отже, в зв`язку із зміною судової практики щодо належного способу захисту порушених інтересів держави у правовідносинах, пов`язаних з незаконним вилученням земель державного лісового фонду та зміни у законодавстві щодо належного способу захисту порушених інтересів держави у правовідносинах, де органом державної влади або органом місцевого самоврядування, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, що відбулися вже після пред`явлення прокурором позову у справі № 490/6041/20, наявні підстави для зміни предмету позову шляхом:

- вилучення трьох позовних вимог щодо визнання незаконними і скасування пунктів 91, 91.1, 91.2, 91.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської від 19.06.2009 № 35/54 в частині затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0999 га з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016 по АДРЕСА_1 ; визнання недійсним виданого ОСОБА_3 державного акту від 28.03.2012 ЯК № 838633 на вказану ділянку; визнання недійсним договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 25.04.2012 № 1002 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ;

- заміни позовної вимоги «про зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 0,0999 га з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016, грошовою оцінкою 343755,90 грн. по АДРЕСА_1 » на вимогу: «витребувати на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (Миколаївської обласної військової адміністрації, код ЄДРПОУ 00022579) від ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 0,0999 га з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016, розташовану по АДРЕСА_1 ».

За такого прокурор просив розглянути наступні позовні вимоги:

«1.Витребувати на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (Миколаївської обласної військової адміністрації, код ЄДРПОУ 00022579) від ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 0,0999 га з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016, розташовану по АДРЕСА_1 ».

2.Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Миколаївської обласної прокуратури (р/р UA748201720343150001000000340, ЄДРПОУ 02910048 Банк ДКСУ м. Києва, МФО 820172) сплачений судовий збір за подачу позову».

Також 21.04.2026 року прокурор надав заяву про повернення до розгляду справи в підготовчому провадженні - з метою сприяння реалізації права на доступ до правосуддя та справедливий суд, врахування всіх доказів і доводів сторін та забезпечення всебічності, повноти й об`єктивності вирішення спору прошу повернутись у справі № 490/6041/20 до стадії підготовчого провадження для вирішення питання щодо зміни предмету позову.

Ухвалою суду від 11 травня 2026 року у задоволенні клопотання представника окружної прокуратури міста Миколаєва Савицької Марії Валеріївни про повернення до стадії підготовчого судового розгляду та прийняття заяви про зміну предмета позову - відмовлено. Продовжено розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 23 червня 2026 року.

В судовому засіданні Прокурор підтримав позовні вимоги, просив про їх задоволення з підстав, викладених у позов та інших заявах по суті справи та додаткових письмових поясненнях. Посилався на те, що матеріалами справи підтверджується належність земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, яка була неправоморіно передана у приватну власність ще із зімною цільового призначення, без попереднього її вилучення з земель лісогосподарського призначення та від законного користувача. Просив суд за наслідками розгляду справи № 490/6041/20 витребувати на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (Миколаївської обласної військової адміністрації, код ЄДРПОУ 00022579) від ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:01:052:0016, розташовану по АДРЕСА_1 на підставі ст. 387 ЦК України

До судового засідання не з`явилися відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , про час та місце слухання справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Представник позивача Миколаївської ОВА надала суду заяву про розгляд справи за відсутності їх представника, повністю підтримують позовні вимоги.

Представник третьої особи просила слухати справу за відсутності їх представника.

Представник відповідача ММР надав суду заяву про розгляд справи у їх відсутність, не заперечують проти задоволення позову.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Бортик Р.В. заперечував проти позовних вимог за їх необгрунтованістю, що підтверджено сталою судовою практикою. В разі якщо суд вважатиме позовні вимоги обгрутованими, просив про застосування строку позовної давності.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Відповідно до ч. 3ст. 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1ст. 4 ЦПК України). Згідно зіст. 5 ЦПК Українисуд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Як зазначено у Постанові Великої палати Верховного Судуд від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (п.п. 30 - 51) , органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина другастатті 19 Конституції України).

Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3статті 131-1 Конституції України).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункти 8.10, 8.12) від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81)).

Незалежно від того, хто саме звернувся до суду, - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор - у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор. На відміну від останнього та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 82-83)).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьоїстатті 23 Закону України «Про прокуратуру»; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесеніповноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесеніповноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертоїстатті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Таким чином, прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченогостаттею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 43)).

Місцеві державні адміністрації в межах, визначенихКонституцієюі законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів(пункт 3 частини першоїстатті 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації`у редакції, чинній на час звернення до суду).

Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбаченийКонституцієюта законами України (пункт 5статті 28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

У даній справі у позовній заяві прокурор вказав, що у нього є підстави для звернення до суду, бо Миколаївська ОДА цього не зробила. Прокурор долучив до позовної заяви лист-відповідь Миколаївської ОДА від 04.07.2020 року, у якому вона повідомила заступнику керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 про те, що не розглядала питання вилучення, зокрема, спірної земельної ділянки та не видавала з цього приводу відповідного розпорядження; також вказала про відсутність у неї інформації про вилучення та відчуження спірної та інших земельних ділянок, яких стосувалося звернення прокурора.

Прокурор у позовній заяві вказав, що, на його думку, порушення інтересів держави полягало у незаконному переданні спірної земельної ділянки приватній особі, внаслідок чого постраждали інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів; обґрунтував необхідність захисту цих інтересів політикою держави щодо забезпечення охорони, відтворення та сталого використання зазначених ресурсів із урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Отже, прокурор виконав вимоги процесуальногозакону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжив.

Відповідно до положеньст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1ст. 264 ЦПК Українипід часухвалення рішеннясуд вирішує,чи малимісце обставини(факти),якими обґрунтовувалисявимоги тазаперечення,та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно до вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, Рішенням Миколаївської міської ради від 18 вересня 2008 року № 27/64 ОСОБА_3 надано дозвіл для виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 1 000 кв. м, з метою передання її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .

Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/54 відповідачу погоджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 999 кв. м, із зарахуванням її за функціональним використанням до земель житлової забудови за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, та надано у власність із зазначенням обмеження у її використанні - зміна цільового призначення.

28 березня 2012 року ОСОБА_3 отримала державний акт про право власності серії ЯК № 838633 на земельну ділянку, площею 999 кв. м, на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810137200:01:052:0016.

Право власності на вказану земельну ділянку, згідно з договором купівлі-продажу від 25 квітня 2012 року, зареєстроване за ОСОБА_1 .

Відповідно до листа Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 16 липня 2020 року спірна земельна ділянка на момент прийняття рішення Миколаївської міської ради належала згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення (ПР-2), згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням від 24 листопада 1986 року, - до невизначених територій.

Відповідно до листа Управління містобудування та архітектури Миколаївської ОДА від червня 2020 року земельна ділянка згідно з Генеральним планом м. Миколаєва розташована на території проєктних зелених насаджень, згідно з планом зонування знаходиться в зоні садибної забудови (Ж-І), переважним видом використання цієї зони є будівництво житлових будинків садибного типу.

Матеріалами справи підтверджується, що земельна ділянка вільна від забудов, повідомлення про початок проведення будівельних робіт до Департаменту не надходили, відповідні дозволи на забудову не видавалися.

Згідно з листом ВО «Укрдержліспроект» від 25 червня 2020 року № 389 спірна земельна ділянка у період з 01 січня 2004 року до 01 січня 2014 року належала до земель державного лісового фонду, квартал 47, виділ 1, Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп» .

За інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 19 червня 2020 року № 5811, спірна земельна ділянка входила до складу земель лісового фонду постійного користування ДП «Миколаївський лісгосп». Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадян для розгляду та погодження не надавався, інформація про вилучення земельної ділянки до управління не надходила.

Згідно з листом ДП «Миколаївський лісгосп» № 87 спірна земельна ділянка розташована в межах кварталу 47, виділ 1, 2, на території Центрального району м. Миколаєва. ДП «Миколаївське лісове господарство» реалізує право постійного користування щодо земель лісового фонду, квартал 47, виділ 1, на підставі державного акта серії Б № 031139 1986 року та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме планшету № 5 лісовпорядкування 2013 року.

Згідно з листом ДП «Миколаївський лісгосп» від 03 липня 2020 року № 231 лісгосп від права постійного користування спірною земельною ділянкою не відмовлявся, погодження на вилучення підприємство не надавало.

Відповідно до листа Миколаївської ОДА від 09 липня 2020 року питання щодо вилучення спірної земельної ділянки не розглядалося, припинення права постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» не погоджувалося. Розпорядження щодо вилучення земельної ділянки з постійного користування підприємства обласна державна адміністрація не видавала. На час прийняття рішення Миколаївської міської ради про передання у приватну власність ОСОБА_3 спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № НОМЕР_2 , виділ 1.

Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).

Способи захисту цивільного права чи інтересу це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України).

В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).

Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.

Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод

у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 6567)).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 7071)).

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов, не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема неправомірного) земельною ділянкою.

З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у щодо нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово робила висновки, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірних земельних ділянок, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог про витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.

Отже, встановивши, що спірна земельна ділянка лісового фонду вибула з володіння держави, суд доходить до висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки у контексті зазначених обставин справи не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.

У цій справі, звертаючись до суду з цим позовом, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка входила до складу земель державного лісового фонду Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» та поза волею належного власника передана у приватну власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку і господарських споруд.

З посиланням, зокрема, на приписи статті 152 ЗК України, 391 ЦПК України, прокурор вказував на необхідність зобов`язати ОСОБА_1 повернути спірну ділянку у власність держави.

У Постанові Верховного Суду від 27 квітня 2026 року по справі № 490/6036/20 за позовом Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки, площею 0,99 га за адресою АДРЕСА_9 (тобто ця справа є абсолютно аналогічною) зазначено , що Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що витребування земельної ділянки потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, а також оцінки пропорційності втручання у його право власності у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд додатково звертає увагу, що провадження у цій справі зупинялося судом за клопотанням саме прокурора до розгляду Верховним Судом справи № 490/6040/20 за подібним позовом прокурора.

Також у цій справі Верховний Суд додатково наголосив на тому, що скасовуючи постанову апеляційного суду від 09 квітня 2024 року по справі № 490/6036/20 в частині задоволення вимог прокурора про повернення спірної земельної ділянки, шляхом її витребування, Верховний Суд у постанові від 04 червня 2025 року наголосив, зокрема на тому, що :

- у справі, яка переглядається, держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння ними. Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку;

- застосування принципу «jura novit curia» не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації;

- визначення (зміна) предмета, підстав позову у спорі - це право, яке належить позивачу. Водночас установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто суд не вправі відмовляти у відкритті провадження у справі з тих підстав, що по суті позов необґрунтований та має заявлятися з використанням іншого способу захисту в порядку іншого судочинства;

- з огляду на обставини цієї справи, не ґрунтуються на вимогах закону посилання апеляційного суду на те, що прокурор звернувся до суду з позовними вимогами у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов).

- переглядаючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що по своїй суті пред`явлений позов прокурора є віндикаційним (статті 387-388 ЦК України), тоді як позивач на обґрунтування позовних вимог посилався на статтю 391 ЦК України, тобто звертався з негаторним позовом.

Верховний Суд зазначив у вказаній Постанові, що врахувавши постанову Верховного Суду від 04 червня 2025 року та встановивши, що за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку, яка за твердженням прокурора є ділянкою лісогосподарського призначення, апеляційний суд правильно погодився з висновками суду першої інстанції про те, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення земельної ділянки, у контексті зазначених обставин, не спрямований на ефективне відновлення прав держави, які прокурор вважає порушеними.

Крім того, 09.04.2025 набрав чинності Закон України від 12.03.2025 № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача». Цим законом (серед іншого) доповнено статтю 391 ЦК України частиною другою такого змісту: «2. Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/ або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу».

Статтю 261 ЦК України після частини сьомої доповнено новою частиною такого змісту: "8. Перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача або дати передачі першому набувачеві нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності".

Враховуючи вищенаведене, суд, визначившись з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, приходить до переконання , що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. В контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.

За такого суд доходить до висновку про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

Щодо доводів прокурора, викладених в його письмових поясненнях, про можливість самостійного застосування судом принципу "jura novit curia" ("суд знає закони"), то слід зазначити наступне.

Так, застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, під час вирішення спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, керуючись фактами, установленими під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».

Проте застосування принципу «jura novit curia» не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Предмет позову це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (частина третя статті 49 ЦПК України).

Зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Визначення (зміна) предмета, підстав позову у спорі це право, яке належить позивачу. Водночас установлення обґрунтованості позову це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто суд не вправі відмовляти у відкритті провадження у справі з тих підстав, що по суті позов необґрунтований та має заявлятися з використанням іншого способу захисту в порядку іншого судочинства.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі№ 229/1026/21.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) «Гусєв проти України» було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України, частина перша статті 13 ЦПК України).

Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу і предмет позову. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16.

До того ж самостійна зміна судом правових підстав звернення прокурора з позовом до суду суттєво впливає на застосування інституту позовної давності, оскільки негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав.

Щодо посилання прокурора на необхідінсть самостійного застосування судом ефективного способу ахисту порушеного права, з огляду на зміни в законодавстві, які набули чинності за час тривалого розгляду справи.

По-перше, тривалий розгляд справи обумовлений в тому числі і діями самого прокурора , яки неодноразово просив про зупинення провадження у справі до розгляду Верховним судлом інших аналогічних справ ( в тому числі справи № 490/6040/2020).

По-друге, зміни в законодавстві щодо регулювання спірних правовідносин сторін жодним чином не передбачають обов`язковго "підлаштування" розгляду справи під такі зміни та можливість вільного застосування судом норм права процесуального для надання можливості сторні цивільного процесу змінити позовні вимоги з огляду на такі зміни в судовому проваджнені, яке вже триває.

Щодо перших трьох вимог позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимогстатті 388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей387і388 ЦК України,є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)) (п.150 Постанови) .

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94))- п.151 Постанови.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Звідси випливає, що позовні вимоги про визнання незаконними пунктів рішення ММР, визнання недійсними Державного Акту та договору купівлі-продажу не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Так, оскільки як встановлено судом з урахуванням вищенаведених висновків Великої Палати Верховного Суду( які є обов`язковими для врахування щодо застосування відповідних норм права згідно ч.4 ст. 263 ЦПК України) прокурором обрано неналежніспособи захисту порушенихправ позивача суд доходить висновку провідмову у задоволенні позову з наведених підстав.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності .

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина першастатті 261 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявоюсторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявленостороною у спорі, є підставою для відмови у позові(частини третя та четвертастатті 267 ЦК України).

Крім того, суд наголошує, що відмовити у задволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності позивачем можливо лише при встанволенні судом підстав для задволення позовних вимог за їх обгрунтованості та доведеності, а також обранні належного способу захисту порушеного права позивачем.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73)).

Згідно з ст. 141 ЦПК України, судовий збір сплачено при подачі позову та в разі відмови у позові судові витрати позивачу відшкодуванню не підлягають.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Керуючись ст. ст.4,5 12-13, 18, 79-81, 259, 263-265, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ :

У задоволенні позову Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення суду складено 03 липня 2026 року.

СУДДЯ О.А. ГУДЕНКО