Рішення № 137900838, 02.07.2026, Залізничний районний суд м. Львова

Єдиний унікальний номер судової справи 462/9098/24

Номер провадження 2/462/808/26

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 липня 2026 року Залізничний районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Галайко Н. М.,

з участю секретаря судового засідання Бойко Д. І.,

представника позивача Гринихи Х. А.,

представника відповідача Івахи О. І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду у м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Львівської міської ради до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки,

встановив:

І. Короткий виклад обставин справи та правова позиція позивача

Представник Львівської міської ради, в особі міського голови Садовий А. І., 29.11.2024 року (вх. № 26866) звернувся у Залізничний районний суд м. Львова із позовною заявою до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, у якій просить суд:

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на будівлю літ. «Б-1», загальною площею 40, 1 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 307541846101) з закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи;

- ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом демонтажу (знесення) будівлі літ. «Б-1», загальною площею 40, 1 кв. м.;

- судові витрати покласти на відповідача.

Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема тим, що відповідно до інформації наданої управлінням державного контролю за використанням та охороною земель департаменту містобудування Львівської міської ради щодо земельної ділянки на АДРЕСА_1 площею відсутні відповідні рішення органу місцевого самоврядування про її надання у користування (оренду) та відсутні вчинені правочини щодо такої земельної ділянки. Згідно інформації наданої управлінням архітектури та урбаністики департаменту містобудування Львівської міської ради від 08.06.2023 року не надавались вихідні дані на проектування (містобудівні умови та обмеження на проектування об`єкта будівництва) для об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 307541846101), із листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від 05.06.2023 року дозвільні документи зареєстровані Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю за адресою: АДРЕСА_1 відсутні. З наведено вбачається, що дозвіл на об`єкт не видавався, однак відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на будівлю літ. «Б-1», загальною площею 40,1 кв. м. Вказаний об`єкт знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності та станом на момент подання цього позову не передана у користування третім особам. 11.04.2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення під літ. «Б-1» по АДРЕСА_1 , загальною площею 40,1 кв. м. 10.05.2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір дарування, згідно якого одноосібним власником нежитлового приміщення під літ. «Б-1» по АДРЕСА_1 , загальною площею 40,1 кв. м. стала ОСОБА_1 . Первинно, право власності на об`єкт по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 307541846101) було зареєстровано 03.03.2014 року за ОСОБА_2 на підставі ухвали Сихівського районного суду міста Львова від 29.01.2014 року у справі № 464/12916/13-ц. Ухвалою Сихівського районного суду міста Львова від 29.01.2014 року затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , відповідно до умов якої, зокрема визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення під літ. «Б-1» загальною площею 40, 1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому, вказана ухвала суду не містить жодного підтвердження про законні підстави набуття права власності ОСОБА_1 на будівлю літ. «Б-1» загальною площею 40, 1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . З метою відновлення прав територіальної громади на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , Львівська міська рада оскаржила ухвалу Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року у справі № 464/12916/13-ц до Львівського апеляційного суду. Постановою від 21.10.2024 року ухвалу Сихівського районного суду міста Львова від 29.01.2014 року скасовано і направлено справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції. Відтак, станом на момент звернення з цим позовом, скасовано підставу для первинної реєстрації права власності на об`єкт по АДРЕСА_1 , загальною площею 40, 1 кв. м. За приписами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» тимчасові споруди не підлягають державній реєстрації. Підтвердженням приналежності спірного об`єкта до категорії тимчасових споруд є - технічний паспорт від 02.12.2013 року складений Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на об`єкт по АДРЕСА_1 , загальною площею 40, 1 кв. м. Відповідно до вказаного технічного паспорта об`єкт по АДРЕСА_1 , загальною площею 40, 1 кв. м споруджено із сендвіч панелей, та відсутня будь-яка інформація про нерозривний зв`язок такого із земельною ділянкою. В підтвердження того, що об`єкт, на який визнано право власності на підставі ухвали Сихівського районного суду міста Львова від 29.01.2014 року насправді є тимчасовою спорудою підтверджується актом комісійного обстеження тимчасових споруд. Так, працівниками управління державного контролю за використанням та охороною земель департаменту містобудування Львівської міської ради, з залученням інших працівників виконавчих органів Львівської міської ради проведено обстеження земельної ділянки на АДРЕСА_1 . За результатами проведеного обстеження складено акт обстеження земельної ділянки. Відповідно до вказаного акту встановлено, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,0047 га. фактично використовується ОСОБА_1 для обслуговування торгового павільйону, ухвали Львівської міської ради щодо надання в користування (оренду) земельної ділянки не приймалось. Відповідно до плану зонування Залізничного району, затвердженого ухвалою сесії Львівської міської ради від 21.05.2015 року від № 4657, земельна ділянка знаходиться в зоні Ж-3 - зона багатоповерхової житлової забудови. Навіть у випадку розміщення за адресою: АДРЕСА_1 не тимчасової споруди, а об`єкта нерухомості, такий не можна вважати законним, оскільки його було б споруджено без погоджувальних документів визначених нормами чинного законодавства, а також на земельній ділянці, яка не була відведена для такої мети. Оскільки спірні земельні ділянки не вибували з володіння позивача, позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правомочності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебуває у зобов`язальних відносинах. У зв`язку з наведеним просить позов задовольнити (а.с. 1-16, Т. 1).

ІІ. Рух справи в суді

2.1. Щодо процесуальних дій

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.11.2024 року для розгляду зазначеної справи визначено головуючого суддю Галайко Н. М. (а.с. 52, Т. 1).

Судом у порядку ч. 6 ст. 187 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) 29.11.2024 року направлявся запит щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи відповідача у справі (а.с. 53, Т. 1).

Відповідь на вказаний запит надійшла до суду 10.01.2025 року (а.с. 61, Т. 1).

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 27.01.2025 року заяву ЛМР до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки повернуто заявнику (а.с. 62-63, Т. 1).

Постановою Львівського апеляційного суду від 14.04.2025 року апеляційну скаргу ЛМР задоволено. Ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 27.01.2025 року скасовано (а.с. 91-93, Т. 1).

Супровідним листом Львівського апеляційного суду № 462/9098/24/10876/2025 від 15.04.2025 року стверджується, що справа надійшла у Залізничний районний суд м. Львова 28.04.2025 року (вх. № 9037).

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 29.04.2025 року для розгляду зазначеної справи визначено головуючого суддю Галайко Н. М.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 09.05.2025 року позовну заяву було залишено без руху, у зв`язку з її істотними недоліками.

19.05.2025 року (вх. № 10774) від представника ЛМР Гринихи Х. до суду надійшла письмова заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 22.05.2025 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи постановлено проводити у порядку загального позовного провадження. Розпочато підготовче провадження у справі (а.с. 180-181, Т. 1).

Протокольною ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 23.04.2026 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті (а.с. 146, Т. 2).

2.2. Щодо позицій учасників справи, які викладені письмово

2.2.1. Щодо доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву

21.11.2025 року (вх. № 26578) від уповноваженого представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Позднякова С.С. надійшов письмовий відзив на позовну заяву, із змісту якого вбачається, що відповідач із позовними вимогами не погоджується, вважаючи обраний позивачем спосіб захисту неналежним. Обґрунтовуючи клопотання про поновлення процесуального строку на подання відзиву, представник зазначив, що 17.06.2025 року ним було заявлено клопотання про продовження процесуального строку на 15 днів з моменту набрання законної сили рішенням Верховного Суду у справі № 464/12916/13-ц за результатами розгляду касаційної скарги, яка може вплинути на перебіг цієї справи. Вказане клопотання було пов`язане із клопотанням про зупинення провадження, у задоволенні якого судом було відмовлено04.11.2025 року. Оскільки станом на момент подачі відзиву питання щодо продовження строку судом не вирішувалось, відповідач просить поновити пропущений процесуальний строк. По суті заперечень сторона відповідача наголошує, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження розташування будівлі літ. «Б-1» площею 40, 1 кв. м на вул. С. Петлюри, 47 у м. Львові на земельній ділянці, яка належить саме ЛМР, як і не вказано її кадастрового номера. Долучений позивачем Акт обстеження земельної ділянки оцінюється критично, оскільки з його змісту неможливо ідентифікувати обстежену територію, у ньому відсутня інформація про реєстраційний і кадастровий номери об`єкта та його цільове призначення, у зв`язку з чим відповідачем буде заявлено клопотання про призначення земельно-технічної експертизи. Посилаючись на загальне правило доказування, а також на постанови Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі № 645/5557/16-ц та від 15.05.2019 року у справі № 462/5804/16-ц, представник вказує на недоведеність позовних вимог. Заперечуючи проти скасування державної реєстрації права власності, у відзиві зазначено, що первинне право власності на будівлю виникло на підставі ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року про затвердження мирової угоди у справі № 464/12916/13-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу в сумі 118 931 грн. 07 коп., за умовами якої заборгованість погашалась за рахунок вказаного майна. Надалі ОСОБА_1 викупила будівлю за договором купівлі-продажу від 11.04.2014 року, а за договором дарування частки від 10.05.2014 року, укладеним із ОСОБА_4 , набула право одноосібної власності, що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Спираючись на ст. 41 Конституції України, ст. 328, 346 ЦК України, ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав...» та постанову КГС ВС від 21.01.2021 року у справі № 925/1222/19, представник наголошує, що право власності відповідача є непорушним, ЛМР не є власником будівлі, а скасування реєстрації без одночасного припинення речових прав та за позовом особи, яка сама не претендує на це майно, не допускається. Щодо вимог про демонтаж будівлі, сторона відповідача зауважує, що в силу ст. 391, 376 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) та Постанови Пленуму ВССУ № 6 від 30.03.2012 року обов`язок знесення лежить виключно на особі, яка здійснила самочинне будівництво, проте факт зведення об`єкта саме ОСОБА_1 позивачем не доведено. З посиланням на постанови Верховного Суду від 10.10.2018 року у справі № 520/17520/14-ц, від 13.01.2022 року у справі № 1.380.2019.006991 та ВСУ від 06.09.2017 року у справі № 6-1721цс16 представник зазначає, що без встановлення винної особи втрачається сутність судового захисту, а саме знесення об`єкта є крайнім заходом, який можливий лише за умов доведеної неможливості перебудови та вичерпання інших передбачених законом заходів. Попередній розрахунок судових витрат відповідача на правничу допомогу становить 15 000 грн 00 коп. На підставі ст. 127, 178 ЦПК України представник просить суд поновити відповідачу строк для подання відзиву, прийняти його до розгляду та повністю відмовити Львівській міській раді у задоволенні позовних вимог (а.с. 6-10, Т. 2).

2.2.2. Щодо доводів позивача, викладених у відповіді на відзив

01.12.2025 року (вх. № 27289) від уповноваженого представника позивача ЛМР Гринихи Х. А. надійшла відповідь на відзив (документ сформований в системі «Електронний суд» 01.12.2025 року), із змісту якої вбачається, що позивач повністю заперечує проти доводів сторони відповідача та наполягає на задоволенні позовних вимог. Щодо процесуальних строків подання відзиву позивач зазначає, що ухвалою суду від 22.05.2025 року відповідачу було визначено 15-денний строк для його подання з дня вручення ухвали. Проте у своїх клопотаннях від 17.06.2025 року та 01.10.2025 року представник відповідача просив виключно про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням Верховного Суду у справі № 464/12916/13-ц, не заявляючи жодних прохань про продовження процесуального строку для подання відзиву. З огляду на тривалий час, що минув із червня 2025 року, та проведення кількох судових засідань у підготовчому провадженні, ЛМР вважає, що відповідач мала достатньо часу для реалізації своїх процесуальних прав, а доказів поважності причин пропуску встановленого судом строку надано не було. По суті заперечень представник позивача обґрунтовує належність та допустимість Акта обстеження земельної ділянки від 28.06.2023 року № 258, наголошуючи, що відповідно до ст. 12, 83, 116, 123 Земельного кодексу України (далі ЗК України) та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» розпорядження землями комунальної власності в межах населеного пункту є виключною компетенцією міської ради. Профільне управління державного контролю за використанням та охороною земель під час проведення перевірки було наділене необхідним обсягом повноважень та зафіксувало факт самовільного використання ОСОБА_1 комунальної земельної ділянки орієнтовною площею 0, 0047 га на АДРЕСА_1 для обслуговування торгового павільйону за відсутності будь-яких рішень ради чи вчинених правочинів. Долучені до акта фотосвітлини та план-схема повністю забезпечують можливість чіткої ідентифікації обстеженої території. Позивач також вказує на нерелевантність судової практики, наведеної відповідачем, оскільки справа № 462/5804/16-ц відрізняється предметом, підставами та суб`єктним складом, а у справі № 1.380.2019.006991 спір стосувався тимчасової споруди (гаража) на ділянці, що перебувала у постійному користуванні фізичних осіб, тоді як у поточному спорі будівля площею 40, 1 кв. м розташована на землях громади, які нікому не передавалися. Доводячи обґрунтованість матеріально-правових вимог, позивач посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 року у справі № 145/2047/16-ц та Верховного Суду від 02.06.2021 року у справі № 509/11/17, зазначаючи, що ефективним способом захисту прав громади є негаторний позов про усунення перешкод у користуванні майном, а належним відповідачами за вимогами про знесення самочинного будівництва є саме чинні власники спірного майна. Відтак, твердження відповідача про відсутність підстав для демонтажу через те, що вона особисто не зводила будівлю, є помилковими, оскільки об`єкт має ознаки самочинного будівництва. Незаконна реєстрація права приватної власності на спірну будівлю, за позицією позивача, створює спростовувану презумпцію права та перешкоджає міській раді розпоряджатися ділянкою в силу ст. 377 ЦК України, через що такий запис підлягає скасуванню із закриттям розділу Державного реєстру відповідно до ст. 14, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Окрім того, ЛМР заперечує проти призначення земельно-технічної експертизи, вважаючи наявні у справі докази достатніми для вирішення спору по суті, та просить залишити відповідне клопотання відповідача від 19.11.2025 року без розгляду на підставі ч. 2 ст. 222 ЦПК України. Позивач наголошує, що ухвалою суду від 04.11.2025 року підготовче провадження у справі вже було закрито, а відповідачем не наведено жодних вагомих чи поважних причин, які б перешкоджали заявити вказане клопотання до початку розгляду справи по суті, що повністю узгоджується з процесуальною практикою Верховного Суду, зокрема викладеною у постанові від 16.12.2021 року у справі № 910/7103/21 (а.с. 23-28, Т. 2).

2.2.3. Щодо заперечень відповідача на відповідь на відзив

13.03.2026 року (вх. № 6524) від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Івахи О. І. надійшли письмові заперечення на відповідь на відзив (документ сформований в системі «Електронний суд» 12.03.2026 року), у яких сторона відповідача виражає повну незгоду з аргументами позивача, вважає їх необґрунтованими та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовуючи дотримання процесуального порядку, представник відповідача зазначає, що твердження позивача про пропуск строку на подання відзиву спростовуються матеріалами справи, оскільки ще 17.06.2025 року стороною відповідача було подано клопотання про продовження процесуального строку на подання відзиву на 15 днів з дня набрання законної сили рішенням Верховного Суду у справі № 464/12916/13-ц, яке не було вирішене судом під час засідання 04.11.2025 року, відтак відзив разом із заявою про поновлення строку був поданий у межах 15 днів після вказаного засідання, що свідчить про добросовісну процесуальну поведінку. Стосовно строку на подання самих заперечень представник відповідача заявив клопотання про його поновлення, оскільки ЛМР не надала доказів надсилання копії відповіді на відзив від 01.12.2025 року на адресу відповідача, а про факт її подання сторона дізналася лише під час судового засідання 25.02.2026 року. По суті матеріально-правових вимог відповідач наголошує, що позивачем обрано неефективні та передчасні способи судового захисту. Зокрема, посилаючись на актуальну правову практику Верховного Суду, викладену в постанові від 04.02.2026 року у справі № 914/3180/23, представник зазначає, що державна реєстрація є лише засвідченням вже набутого права, а тому за умов, коли позивач не заявляє вимог про скасування безпосередньо тих документів, які стали правовою підставою для реєстрації, позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності є неправильним способом захисту. Вимогу про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу будівлі відповідач вважає передчасною, вказуючи, що ЛМР обґрунтовувала позов скасуванням в апеляційному порядку ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року у справі № 464/12916/13-ц, яка була підставою первинної реєстрації об`єкта. Проте постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25.02.2026 року судові рішення апеляційної інстанції у вказаній справі були скасовані з направленням справи на новий апеляційний розгляд, внаслідок чого рішення про скасування підстави первинної реєстрації втрато законну силу, а зареєстроване за відповідачем чинне право власності на нежитлове приміщення літ. «Б-1» загальною площею 40,1 кв. м на АДРЕСА_1 наразі є законним і не скасованим у судовому порядку. Крім того, відповідач зазначає, що позивач вдається до некоректної процесуальної поведінки, приховуючи від суду реальні причини відсутності договору оренди земельної ділянки, оскільки ОСОБА_1 ще у 2016 році офіційно зверталася до міської ради за дозволом на виготовлення проекту землеустрою для обслуговування вказаного приміщення, але рішення не набрало необхідної кількості голосів на сесії. Надалі рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.02.2019 року у справі № 1340/5638/18, яке залишено без змін постановами Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2019 року та Верховного Суду від 13.01.2021 року, відмову міської ради було визнано протиправною та скасовано, а ЛМР зобов`язано повторно розглянути заяву відповідача з урахуванням оцінки суду. Відтак, єдиною причиною відсутності орендних відносин є виключно воля та ухилення самої ЛМР, яка всупереч судовим рішенням ділянку в оренду так і не надала (а.с. 47, 55-58, Т. 2).

2.2.4. Щодо додаткових пояснень позивача

24.03.2026 року (вх. № 7700) від представника позивача ЛМР Гринихи Х. А. надійшли письмові додаткові пояснення у справі з врахуванням заперечень представника відповідача від 12.03.2026 року (документ сформований в системі «Електронний суд» 24.03.2026 року), у яких сторона позивача повністю не погоджується з аргументами відповідача, вважає їх безпідставними та наполягає на задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовуючи свою позицію щодо пропуску відповідачем процесуальних строків для подання відзиву, ЛМР зазначає, що в матеріалах справи міститься лише клопотання від 17.06.2025 року про зупинення провадження, тоді як жодних прохань про продовження строку на подання відзиву відповідач у ньому не висловлював і не озвучував їх у наступних судових засіданнях підготовчого провадження. Позивач наголошує, що очікування рішення в іншій справі не є об`єктивною чи непереборною обставиною для пропуску встановленого судом строку, а посилання на практику ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах «Пономарьов проти України», «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» та «Тойшлер проти Німеччини») підтверджує обов`язок сторін демонструвати особливу старанність, готовність брати участь на всіх етапах розгляду та утримуватися від зволікання. Щодо ефективності обраного способу захисту в частині скасування державної реєстрації права власності, позивач зауважує, що посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 04.02.2026 року у справі № 914/3180/23 є помилковим, оскільки процитовані відповідачем висновки про неефективність способу захисту належать суду апеляційної інстанції, рішення якого якраз і було скасовано судом касаційної інстанції. Спираючись на актуальну практику Великої Палати Верховного Суду (зокрема, постанови від 18.09.2024 року у справі № 914/1785/22 та від 10.04.2024 року у справі № 496/1059/18), позивач доводить, що скасування державної реєстрації із закриттям розділу є належним та ефективним способом захисту, якщо реєстрацію права приватної власності на об`єкт як на нерухоме майно було здійснено помилково. ЛМР вказує, що згідно з Технічним паспортом від 02.12.2013 року, споруда літ. «Б-1» площею 40, 1 кв. м на АДРЕСА_1 зведена із сендвіч-панелей і не має нерозривного зв`язку із земельною ділянкою, а відповідно до акта обстеження від 28.06.2023 року вона фактично є торговим павільйоном (тимчасовою спорудою), тому за приписами закону взагалі не підлягала державній реєстрації як нерухомість. Наявність цього незаконного запису в реєстрі створює презумпцію права, порушує права громади та перешкоджає ЛМР у розпорядженні спірною земельною ділянкою. Стосовно вимоги про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом демонтажу об`єкта, позивач зазначає, що вся земля в межах населеного пункту перебуває у комунальній власності, і жодних рішень сесії ЛМР про її надання ОСОБА_1 у власність чи користування (оренду) не приймалось, що за змістом закону констатує факт її самовільного зайняття. З посиланням на постанову Верховного Суду від 02.06.2021 року у справі № 509/11/17 позивач спростовує твердження представника відповідача про відсутність обов`язку звільняти ділянку через те, що ОСОБА_1 особисто не будувала торговий павільйон, оскільки належними відповідачами за вимогами про знесення самочинного будівництва та усунення перешкод є саме чинні власники спірного майна. З огляду на це, за приписами ст. 212 ЗК України та ст. 376 ЦК України, самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню за рахунок відповідача як поточного власника, котрий незаконно та без належних правових підстав використовує землю міської ради (а.с. 63-68, Т. 2).

2.2.5. Щодо додаткових пояснень відповідача у зв`язку з новими обставинами

23.04.2026 року (вх. № 10551) від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Івахи О. І. до суду надійшли письмові додаткові пояснення у справі у зв`язку з новими обставинами (документ сформований в системі «Електронний суд» 22.04.2026 року), у яких сторона відповідача заявляє про суттєву зміну обставин, що мають значення для справи, категорично заперечує проти позову та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовуючи чинність та законність права власності, представник відповідача вказує, що постановою Верховного Суду від 25.02.2026 року у пов`язаній справі № 464/12916/13-ц було скасовано попередні судові рішення апеляційної інстанції, а надалі ухвалою Львівського апеляційного суду від 30.03.2026 року Львівській міській раді було остаточно відмовлено у відкритті апеляційного провадження за її скаргою на ухвалу Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року (якою було затверджено мирову угоду, що стала підставою для первинної реєстрації об`єкта) через сплив десяти років з моменту ухвалення рішення та неведення поважних причин для поновлення строку. Відтак, судове рішення апеляційного суду, яке скасовувало підставу первинної реєстрації права власності, втратило законну силу, а сама ухвала Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року є чинною, що остаточно підтверджує законність права власності відповідача на нежитлове приміщення літ. «Б-1» загальною площею 40, 1 кв. м на АДРЕСА_1 . Твердження позивача про порушення вимог ч. 4 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відповідач вважає безпідставними та некоректними, оскільки державна реєстрація здійснювалася 03.03.2014 року на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент її проведення (зокрема, п. 5 ч. 1 ст. 19 вказаного Закону в редакції станом на 03.03.2014 року), які прямо передбачали реєстрацію прав на підставі судових рішень, що набрали законної сили, що повністю узгоджується і з чинною редакцією п. 9 ч. 1 ст. 27 цього Закону. Стосовно відсутності правовідносин оренди землі сторона відповідача зазначає, що позивач навмисно викривляє ситуацію та приховує від суду фактичні обставини, за яких такі відносини не були оформлені. ОСОБА_1 ще 18.04.2016 року офіційно зверталася до міської ради за дозволом на виготовлення проекту землеустрою для обслуговування будівлі, проте ухвалою ЛМР № 2872 від 21.12.2017 року їй було відмовлено суто через те, що проект ухвали про надання дозволу не набрав необхідної кількості голосів на сесії. Вказана ухвала міської ради про відмову була визнана протиправною та скасована рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.02.2019 року у справі № 1340/5638/18 (залишеним без змін постановами Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2019 року та Верховного Суду від 13.01.2021 року), яким ЛМР було зобов`язано повторно розглянути заяву відповідача з урахуванням правової оцінки суду. Попри це та незважаючи на повторне звернення ОСОБА_1 від 22.07.2025 року на виконання судових рішень, міська рада всупереч закону знову відмовила у розгляді питання листом від 11.08.2025 року № 2403-вих-116417, що доводить виключну волю та ухилення самого позивача від оформлення орендних відносин. Категорично спростовуючи доводи ЛМР про приналежність спірного об`єкта до малих архітектурних форм (МАФ) чи тимчасових споруд, представник відповідача посилається на долучені дані технічного паспорта від 18.05.2016 року та матеріали інвентаризаційної справи, згідно з якими будівля магазину літ. «Б-1» має бетонний фундамент та муровані стіни зі шлакоблоків (а не з сендвіч-панелей, як стверджує позивач), що є прямим доказом її капітальності та нерозривного зв`язку із землею. Окрім того, за змістом ч. 2 ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда встановлюється без улаштування фундаменту, виготовляється з полегшених конструкцій та не може перевищувати 30 кв. м по зовнішньому контуру, тоді як об`єкт відповідача має бетонний фундамент, капітальні стіни та площу 40, 1 кв. м. Акт комісійного обстеження позивача відповідач вважає неналежним доказом, оскільки огляд проводився поверхнево, без присутності відповідача чи її представника, а члени комісії не володіли спеціальними технічними знаннями для встановлення конструктивних елементів будівлі. Одночасно у тексті додаткових пояснень представник відповідача на підставі ч. 8 ст. 83 ЦПК України заявив клопотання про поновлення пропущеного строку на подання доказів, обґрунтовуючи це суттєвою зміною обставин (ухваленням рішень Верховного Суду та апеляційного суду) та необхідністю спростування аргументів додаткових пояснень позивача від 24.03.2026 року, які відбулися після спливу встановленого строку. До пояснень долучено відповідні письмові докази (копії ухвал апеляційного суду, технічного паспорта, інвентаризаційної справи, рішень адміністративних судів та відповідей ЛМР), а також зазначено про готовність відповідача розглянути можливість укладення мирової угоди у справі (а.с. 76-77, 79-82, Т. 2).

2.2.6. Щодо звернення відповідача стосовно укладення мирової угоди

13.05.2026 року (вх. № 12453) до суду надійшло звернення відповідача ОСОБА_1 , адресоване Міському голові м. Львова ОСОБА_5 та підписане відповідачем 12.05.2026 року, із змісту якого вбачається, що сторона відповідача висловлює повну згоду та зацікавленість у мирному врегулюванні спору у цивільній справі № 462/9098/24 за позовом ЛМР до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності на будівлю у м. Львові на вул. Петлюри, 43 Б-1. Заявник вказує, що під час судових засідань сторона позивача порушувала питання щодо можливого укладення мирової угоди, проте її представник обмежився лише усною заявою без надання конкретних пропозицій, проекту угоди чи узгодження часу і місця зустрічі. З метою обговорення умов компромісу, 27.04.2026 року представник відповідача О. Паньків прибув до ЛМР, однак через відсутність попереднього запису та узгоджених контактів не був допущений до приміщення ради. Надалі, 30.04.2026 року о 16 год. 00 хв. за ініціативою представника позивача Х. Гринихи відбулася зустріч, під час якої представник відповідача підтвердив намір врегулювати спір, а посадова особа міської ради Г. Пайонкевич запропонувала надіслати фотоматеріали об`єкта для підготовки умов мирової угоди. Попри те, що 01.05.2026 року вказані фотокартки були надіслані позивачу, а 04.05.2026 року скеровано додатковий запит про очікування пропозицій, станом на дату складення звернення жодної відповіді чи проекту договору від Львівської міської ради отримано не було. У зв`язку з цим, ОСОБА_1 просить Міського голову м. Львова заздалегідь повідомити про організацію додаткової зустрічі, надіслати офіційну відповідь із конкретними пропозиціями (проектом договору, варіантами обміну чи іншими суттєвими умовами) або ж надати офіційну відмову від укладення мирової угоди, зазначивши у зверненні реквізити та контакти для подальшої комунікації (а.с. 150, Т. 2).

ІІІ. Позиція сторін по справі, висловлена у судовому засіданні

Представник позивача ЛМР Гриниха Х. А. у судовому засіданні позовні вимоги підтримала покликаючись на мотиви позовної заяви, просила такі задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, хоча належним чином була повідомлена про дату, час та місце проведення судового засідання, про причини неявки суд не повідомила.

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Іваха О. І. у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив у повному обсязі з мотивів, викладених у відзиві на позовну заяву, письмових запереченнях та додаткових поясненнях.

Суд звертає увагу, що участь у судових засіданнях є правом особи, яка бере участь у справі і ця особа зобов`язана добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки, що закріплено у ст. 43 ЦПК України, тому неявка учасників справи не перешкоджає розгляду справи без їх участі.

Враховуючи неявку учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд керується вимогами ч. 1 ст. 223 ЦПК України, якою передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

IV. Позиція суду

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши усі надані йому докази, оцінивши їх з точки зору належності, допустимості і достовірності, а їх сукупність з точки зору достатності та взаємозв`язку, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та безпосередньому дослідженні усіх обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, керуючись законом, при цьому, створивши учасникам справи усі необхідні умови для реалізації ними їхніх процесуальних прав та виконання обов`язків, дійшов наступного висновку.

Згідно ч. 1 ст. 244 ЦПК України після судових дебатів суд оголошує про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення в цьому судовому засіданні. У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення.

25.06.2026 року суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

У судовому засіданні визначено, що проголошення судового рішення відбудеться 02.07.2026 року о 15 год. 00 хв.

Суд приймає до уваги лист Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від 29.01.2025 року, згідно п. 5 якого у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд ухвалює судове рішення (скорочене або/та повне), підписує його, але не проголошує. За таких умов відмінність між датою судового засідання, про час та місце якого учасники справи були належним чином повідомлені, та датою складання повного судового рішення не свідчить про порушення порядку повідомлення учасників про час та місце проведення судового засідання та не є підставою для скасування судового рішення.

Згідно ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтями 12, 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зі змісту ст. 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Докази повинні відповідати ознакам належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність достатності.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

V. Встановлені судом фактичні обставини справи

Судом встановлено, що згідно відповіді наданої Департаментом містобудування Управління державного контролю за використанням та охороною земель Львівської міської ради № 4-2412-14460 від 26.10.2023 року щодо проведення обстеження земельної ділянки на АДРЕСА_1 в результаті обстеження встановлено, що ОСОБА_1 фактично використовує земельну ділянку комунальної власності орієнтовною площею 0, 0047 га для обслуговування торгового павільйону на АДРЕСА_1 . Станом на дату проведення обстеження земельної ділянки відсутні відповідні рішення органу місцевого самоврядування про її надання в користування (оренду) та відсутні вчинені правочини щодо такої земельної ділянки (а.с. 125, Т. 1).

Як вбачається із акту обстеження земельної ділянки № 258 від 28.06.2023 року за результатами обстеження земельної ділянки встановлено, що ОСОБА_1 фактично використовує земельну ділянку комунальної власності орієнтовною площею 0, 0047 га для обслуговування торгового павільйону на АДРЕСА_1 . Станом на дату проведення обстеження земельної ділянки відсутні відповідні рішення органу місцевого самоврядування про її надання в користування (оренду) та відсутні вчинені правочини щодо такої земельної ділянки. Невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням: не виявлено. Орієнтовну площу самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок: не виявлено. Ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації: не виявлено (а.с. 130-133, Т. 1).

Згідно відповіді наданої Управлінням земельних ресурсів № 4-2403-10134 від 28.08.2023 року, інформація щодо прийнятих Львівською міською радою рішень (ухвал) про передачу у власність чи надання в користування земельної ділянки для обслуговування будівлі літ. «Б-1» загальною площею 40, 1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 307541846101) в управлінні земельних ресурсів відсутня. На підставі звернення фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та представлених документів, управлінням земельних ресурсів було підготовлено проект ухвали міської ради, яким пропонувалось надати фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0198 га на АДРЕСА_1 для обслуговування будівлі магазину за рахунок земель міста, що не надані у власність або користування, з подальшим їх переведенням до земель житлової та громадської забудови. Проте, 21.12.2017 року Львівською міською радою ухвалою № 2872 «Про відмову ФОП ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 » відмовлено фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0, 0198 га на АДРЕСА_1 для обслуговування будівлі магазину (а.с. 135, Т. 1).

З відповіді Управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради № 4-2401-7641 від 08.06.2023 року вбачається, що містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 не надавалися (а.с. 136, Т. 1).

Згідно відповіді Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» в архівних даних станом на 29.12.2012 року інформація про реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна під літ. «Б-1», за адресою: АДРЕСА_1 , в БТІ відсутня (а.с. 137, Т. 1).

Відповідно до відповіді наданої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Львівської міської ради № 4-0006-7430 від 05.06.2023 року згідно даних Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва дозвільні документи зареєстровані Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю за адресою: АДРЕСА_1 відсутня (а.с. 138, Т. 1).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 від 25.10.2024 року вбачається, що згідно ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року справа № 464/12916/13-ц про визнання мирової угоди зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю літ. «Б-1», загальною площею 40, 1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , в подальшому на підставі договору купівлі-продажу право власності на зазначене нежитлове приміщення набув ОСОБА_4 . На підставі договору дарування власником зазначено приміщення стала ОСОБА_1 (а.с. 139-141, Т. 1).

Згідно договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 11.04.2014 року продавець ОСОБА_2 передає, а покупець ОСОБА_4 приймає у власність нежитлові приміщення літера «Б-1» загальною площею 40, 1 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 142-145, Т. 1).

З технічного паспорта на нежитлове приміщення загальною площею 40,1 кв. м. від 02.12.2013 року вбачається, що таке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у такому міститься поверховий план та технічна характеристика (а.с. 146-147, Т. 1).

Згідно договору дарування частки у праві спільної сумісної власності подружжя на нежитлові приміщення без виділу цієї частки від 10.05.2014 року ОСОБА_4 безоплатно передає у власність, ОСОБА_1 приймає у власність дарунок від ОСОБА_4 частку у праві спільної сумісної власності подружжя нежитлові приміщення літера «Б-1» загальною площею 40, 1 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , без виділу цієї частки (а.с. 148-151, Т. 1).

До матеріалів справи також долучено план-схему земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 170-171, Т. 1).

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року (справа № 464/12916/13-ц) визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 до ОСОБА_6 по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики, наступного змісту: сторони погодили, що заборгованість відповідача перед позивачем, що виникла згідно договору позики від 23.08.2013 року становить 11 8931, 07 грн., з яких: 118 000,00 грн. сума основного боргу, 174, 58 грн. три відсотки річних, 756, 49 грн. пеня. ОСОБА_1 визнає, що отримані в борг у ОСОБА_2 кошти були нею витрачені на реконструкцію належних їй нежитлових приміщень під літерою «Б-1», загальною площею 40, 1 кв. м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони погодили, що відповідач ОСОБА_1 здійснить погашення заборгованості перед позивачем ОСОБА_2 за рахунок належного їй майна - нежитлових приміщень під літерою «Б-1», загальною площею 40, 1 кв. м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом передачі даного майна у власність позивача ОСОБА_2 . Позивач ОСОБА_2 відмовляється від позовних вимог в частині стягнення з відповідача ОСОБА_1 174,58 грн. трьох відсотків річних, 756, 49 грн. пені та судових витрат. ОСОБА_1 визнає за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення під літерою «Б-1» загальною площею 40, 1 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 стверджує, що технічний стан основних несучих конструкцій нежитлових приміщень під літерою «Б-1», загальною площею 40,1 кв. м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , є нормальний, будівля є капітальною спорудою, яка відповідає чинним державним будівельним нормам і правилам, нормативним актам з пожежної безпеки та санітарному законодавству і є придатною до подальшої експлуатації. ОСОБА_2 стверджує, що на момент підписання даної мирової угоди нежитлові приміщення під літерою «Б-1», загальною площею 40,1 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , нікому іншому не продані, не подаровані, не заставлені, в податковій заставі не перебувають, судового спору щодо них, а також прав у третіх осіб немає, як внесок до статутного фонду юридичних осіб не внесені. Сторони домовились, що договірна ціна нежитлових приміщень під літерою «Б-1», загальною площею 40, 1 кв. м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , за рахунок яких здійснюється погашення заборгованості відповідача ОСОБА_1 перед позивачем ОСОБА_2 , становить 118 000, 00 грн. При цьому оціночна вартість даної будівлі згідно допоміжної таблиці визначення зносу будівель по технічному стану конструктивних елементів і переоцінці (оцінці) згідно інвентаризаційної справи ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» становить 116 763, 00 грн. Провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики закрито (а.с. 159-161, Т. 1).

Постановою Львівського апеляційного суду від 21.10.2024 року апеляційну скаргу представника Львівської міської ради задоволено. Ухвалу Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року скасовано і направлено справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції (а.с. 152-156, Т. 1).

Постановою Верховного Суду від 25.02.2026 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_8 , як правонаступника ОСОБА_2 . Ухвалу Львівського апеляційного суду від 12.08.2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21.10.2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження (а.с. 49-54, Т. 2).

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 30.03.2026 року у задоволенні заяви Львівської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року відмовлено. Відмовлено у відкритті провадження у справі за апеляційною скаргою Львівської міської ради на ухвалу Сихівського районного суду м. Львова від 29.01.2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики (а.с. 83-85, Т. 2).

ОСОБА_1 зверталась із заявою у Львівську міську раду про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . Після вивчення усіх документів посадовими особами Львівської міської ради було підготовлено проект ухвали Львівської міської ради «Про надання дозволу» та проект ухвали Львівської міської ради «Про відмову у наданні дозволу» (а.с. 88, 89, 90, Т. 2).

У зв`язку з тим, що проект ухвали Львівської міської ради «Про надання дозволу» не набрав необхідної кількості голосів, згідно ухвали Львівської міської ради № 2872 від 21.12.2017 року «Про відмову ФОП ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 » відмовлено ФОП ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0198 га на АДРЕСА_1 для обслуговування будівлі магазину (а.с. 91, Т. 2).

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.02.2019 року позов задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано ухвалу Львівської міської ради № 2872 від 21.12.2017 року «Про відмову ФОП ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 ». Зобов`язано Львівську міську раду повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 06.06.2016 року щодо надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 , з урахуванням правової оцінки суду. В решті позовних вимог відмовлено (а.с. 92-96, Т. 2).

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2019 року апеляційну скаргу Львівської міської ради залишено без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21.02.2019 року у справі № 1340/5638/18 без змін (а.с. 97-100, Т. 2).

Постановою Верховного Суду від 13.01.2021 року касаційну скаргу Львівської міської ради залишено без задоволення. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21.02.2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2019 року у справі № 1340/5638/18 - залишено без змін (а.с. 101-103, Т. 2).

До матеріалів справи також долучено технічний паспорт будівлі магазину літ. «Б-1» по АДРЕСА_1 від 18.05.2016 року та інвентаризаційну справу будівлі магазину літ. «Б-1» по АДРЕСА_1 (а.с. 104-105, 106-108, Т. 2).

VI. Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані норми права

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

При цьому, суд враховує, позицію викладену у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 756/3115/17 (провадження № 61-18653св20) від 16.06.2021 року, згідно якої реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Положення ч. 3 ст.12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як зазначається у ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до змісту ст. 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частинами 1 та 2 ст. 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України).

Положеннями ст. 12 Земельного кодексу України (далі ЗК України) передбачено, що до повноважень міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відноситься до повноважень Львівської міської ради.

Згідно з ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів.

Так, п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що вирішення відповідно до Закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад.

У відповідності до ч. 4 ст. 60 «Про місцеве самоврядування в Україні» районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Так, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права власності чи права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності, є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

За змістом ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільне зайняття земельної ділянки будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

В межах судового розгляду справи за матеріалами справи встановлено, що з огляду на наведені вище положення ЗК України, ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», власником земельної ділянки за адресою: м. Львів, вул. Петлюри, 47 є ЛМР.

Згідно ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

За правилами ч. 2 ст. 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Відповідно до положень ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

За правилами ч. 2 ст. 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховна рада Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до ч. 3 ст. 123 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином передача земельних ділянок у користування передбачає виготовлення проекту з землеустрою, його погодження компетентними органами, а відтак, прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки у користування.

За результатами розгляду заяви громадянина, відповідач у місячний строк повинен або надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки або надати відмову у наданні такого дозволу.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до п. ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться, зокрема на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому п. п. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому п. п. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до згаданого Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав. а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнання, зміною чи припинення цим рішення речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Підстави припинення права власності визначено ст. 346 ЦК України: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам`яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника: 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно ч. 2-4 ст. 391 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Згідно із ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Виходячи з аналізу норм ст. 376 ЦК України, обов`язок демонтажу самочинного будівництва лежить виключно на особі, яка здійснила це самочинне будівництво або за її рахунок.

Дане твердження закріплено також у ч. 2 ст. 17 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 6 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами ст. 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)», а саме: позов може бути пред`явлений до особи, яка здійснила будівництво, як про зобов`язання знесення забудови, так і про знесення забудови самим власником (користувачем) земельної ділянки за рахунок особи, яка здійснила самочинне будівництво, з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення».

У постанові від 10.10.2018 року у справі № 520/17520/14-ц (провадження № 61-12893св18) Верховний Суд зробив наступний висновок: згідно з ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинно збудованим вважається об`єкт нерухомості, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; об`єкт нерухомості збудовано без належного документа чи належно затвердженого проекту; об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 ЦК України ознак доводить, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Разом з тим, суд зазначає, що знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до ст. 376 ЦК України є крайньою мірою впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.

Такий висновок про застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 року в справі № 6-1721цс16.

Суд враховує, що відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 11.12.2019 року по справі № 320/4938/17).

VIІ. Висновки суду

За результатами всебічного, повного та об`єктивного з`ясування обставин справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ЛМР.

7.1. Щодо преюдиційного характеру встановлених обставин

Судом встановлено, що право власності відповідача на нежитлову будівлю було набуте та зареєстроване на підставі відповідних правочинів та судових рішень, що набрали законної сили. Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи. Намагання позивача в межах цього провадження ставити під сумнів законність первинної реєстрації права власності, посилаючись на процедурні моменти апеляційного перегляду, є спробою нівелювати принцип правової визначеності, який є невід`ємним елементом верховенства права. Суд наголошує, що статус (res judicata) перешкоджає повторному розгляду того, що вже було предметом судового контролю.

7.2. Щодо невідповідності обраного способу захисту (негаторний позов)

Позивач обґрунтовує позов положеннями ст. 391 ЦК України та практикою Великої Палати Верховного Суду (зокрема, постановою від 10.04.2024 року у справі № 496/1059/18), зазначаючи про наявність перешкод у розпорядженні земельною ділянкою. Проте, як випливає з правової позиції ВП ВС, негаторний позов має на меті усунення перешкод у користуванні майном без позбавлення володіння. У даному випадку ЛМР, вимагаючи демонтажу об`єкта нерухомості, фактично намагається припинити право власності відповідача та вилучити майно, що за своєю суттю є віндикаційним елементом, підстави для якого, передбачені ст. 387, 388 ЦК України, позивачем не доведені.

7.3. Щодо принципу пропорційності та втручання у право власності

Відповідно до практики ЄСПЛ, будь-яке втручання держави у право на мирне володіння майном повинно відповідати критерію «справедливого балансу» між інтересами суспільства та захистом прав особи. Вимога про демонтаж будівлі як «малої архітектурної форми» є юридично помилковою, оскільки об`єкт має статус нерухомого майна, підтверджений технічною документацією та відомостями Державного реєстру. Застосування заходу ultima ratio (знесення) за відсутності належного доведення незаконності створення об`єкта є непропорційним втручанням у право приватної власності, що прямо суперечить ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

7.4. Щодо невичерпання механізмів адміністративного врегулювання

Суд звертає увагу на встановлений факт протиправної відмови ЛМР у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою. Ігнорування позивачем зобов`язання щодо повторного розгляду заяви та звернення до суду з позовом про знесення, замість виконання попередніх судових рішень, свідчить про обрання позивачем неефективного способу захисту, який спрямований не на врегулювання земельних відносин, а на створення штучних перешкод для добросовісного власника майна.

З огляду на викладене, позовні вимоги ЛМР до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації та звільнення земельної ділянки задоволенню не підлягають.

VІIІ. Судові витрати по справі

Згідно з п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

8.1. Щодо судового збору

За змістом ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи результат вирішення спору, відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем, не відшкодовуються.

На підставі наведеного та керуючись ст. 2-13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -

ухвалив:

1. У задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки відмовити.

2. Порядок оскарження рішення суду та набрання ним законної сили.

Рішення суду може бути оскаржено безпосередньо (ч. 1 ст. 355 ЦПК України) до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів, у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (п. 1 ч. 2 ст. 354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 273 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 2 ст. 273 ЦПК України).

3. Відомості щодо учасників справи:

Позивач: Львівська міська рада (код ЄДРПОУ: 04055896, електронна пошта: agu@lvivcity.gov.ua, місцезнаходження: 79008, м. Львів, площа Ринок, 1);

Відповідач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ).

Текст судового рішення складено 02.07.2026 року.

Суддя/підпис/

Згідно з оригіналом.

Суддя: Н. М. Галайко